Правова поведінка особистості

Людина як соціальна істота в процесі своєї життєдіяльності постійно вступає в різноманітні міжособистісні відносини, за яких вона впливає або на довкілля (з метою його перетворення), або на себе саму, зміцнюючи чи пристосовуючи свій стан до довкілля. Суспільство робить висновки щодо громадянської зрілості особистості, її життєвих позицій, зважаючи на практичні дії, вчинки чи дослідження певних соціально значущих результатів. Отже, саме систему взаємопов'язаних дій, які здійснюються суб'єктом з метою реалізації визначених соціальних функцій і потребують його взаємодії з довкіллям, вважають поведінкою людини.

Поведінка людини надзвичайно різноманітна. Вона має різні форми виявлення, інтенсивність, мотиви, цілі та наслідки. Але всі варіанти поведінки виявляють певні інтереси, орієнтації, прагнення й позиції в системі відносин державно організованого суспільства. Саме тому будь-яка поведінка в суспільстві є об'єктом моральної та правової оцінки.

З позиції права поведінка людини може бути оцінена по-різному. Окремі міжособистісні відносини знаходяться поза сферою правового регулювання, і тому взагалі не оцінюються правом (відносини дружби, товаришування, любовні стосунки, відданість тощо); їх скоріше піддають моральній оцінці. Інші відносини не регулюються правом, є юридично індиферентними і не потребують правового опосередкування (наприклад, захоплення спортом, туризмом, музикою тощо).

Найбільш цікавою для юридичної науки і практики є поведінка людей у галузі правового впливу, тобто поведінка, врегульована правом. У науці таку поведінку прийнято називати правовою.

Відповідно до нормативних зразків, зафіксованих у моральних правилах, етичних канонах, соціальних стандартах, історичних традиціях і ритуалах, у правових приписах, поведінка людини може бути оцінена суспільством як «належна» («нормативна» правослухняна, «позитивна», «бажана» тощо), якщо вона не суперечить встановленим правилам. Водночас поведінка людей, що не співпадає з нормативними зразками і приписами, порушує прийняті правила, кваліфікується як «девіантна», та, «що відхиляється» («антигромадська», «невідповідна», «негативна», «неправова» тощо).

Важливим чинником, що визначає поведінку людини в суспільстві, є її ставлення до права, правової дійсності. Про характер дій людини у сфері правового регулювання можна судити, виходячи з оцінок, які дає суспільство на основі зразків поведінки, закріплених у нормах права. Такими правовими діями особи є вчинки — правомірні або протиправні. Всі інші дії людей відносяться до юридично «незначущих» (тобто індиферентних щодо права), таких, що не потребують правового опосередкування.

Правовій поведінці властиві певні соціальні ознаки:

1) соціальна значущість, адже вчинки людини вбудовані в систему суспільних відносин і тому впливають на неї позитивно чи негативно. Завдяки своїй соціальній значущості будь-який вчинок особи породжує реакцію з оточення — схвалення чи засудження. У цілому виявляється соціально-цілісна оцінка поведінки, що може бути громадсько-корисною або суспільно небезпечною (шкідливою);

2) соціальна результативність. Зрозуміло, що будь-які поведінські акти людини змістовно націлені на певний результат, що потенційно відповідає усвідомленим потребам та інтересам особи, в тому числі у сфері певних правовідносин. Але результати практичної поведінки, за їх безпосередніми більш віддаленими наслідками, далеко не завжди підпадають під схвалення з боку закону; та й суспільна її успішність (як групова, так й індивідуальна) не буде врешті-решт досконалою, якщо не відповідатиме правовим настановам;

3) ознакою правової поведінки є її психологізм та суб'єктивність. Вона зумовлена тим, що люди мають волю і свідомість, завдяки яким і контролюють свою поведінку. Здійснюючи певні вчинки у правовій галузі, суб'єкт (якщо він є дієздатним) сполучає їх з діючими нормами та усталеними цінностями, аналізує з позицій того, чи принесе це користь суспільству, людям і самому собі. Залежно від цього й приймаються рішення, визначаються напрями та інтенсивність поведінки.

Разом з тим поведінка людини в правовій сфері має і специфічні, юридичні ознаки, які визначаються зв'язком поведінки з правом, правовим регулюванням.

1. Правова регламентація правової поведінки. У нормативно-правових приписах визначаються як об'єктивні, так і суб'єктивні моменти поведінки особи в конкретних правовідносинах. Така регламентація забезпечує чіткість і визначеність поведінських актів у правовій галузі та слугує захистом від стороннього втручання в дії громадян та інших суб'єктів права. Саме за сприяння правових норм стимулюється і втілюється в життя суспільно корисна поведінка, та водночас виштовхується (чи стримується) поведінка, що є небажаною для суспільства.

2. Підконтрольність правової поведінки державі в особі правозастосовчих і правоохоронних органів. Ця ознака випливає з принципу гарантованості права державою. Контролюючи дії суб'єктів громадського життя, держава коригує їх залежно від соціальної значущості вчинків.

3. Юридичні наслідки правової поведінки випливають саме з того, що вона має правовий характер. За умов поширення меж загальнодозволеного регулювання, коли «дозволено все, що не заборонено законом», можна припустити, що будь-які вчинки, які не заборонені правовими нормами, є правовою поведінкою. Але визнаючи наявність численної множини вчинків, що є юридично нейтральними, слід все ж таки уточнити — акти правової поведінки зазвичай є юридичними фактами, які слугують основою для виникнення (чи припинення) правовідносин.

Діяльність людини у сфері права має оцінюватися як із соціального, так і з юридичного боку. Отже, правова поведінка суб'єктів є соціально-правовим феноменом, тобто має дуалістичну природу.

Правову поведінку можна визначити як соціально значущу свідому поведінку індивідуальних чи колективних суб'єктів, що врегульована нормами права і тягне за собою юридичні наслідки.

Структура правової поведінки складається з чотирьох елементів: суб'єкта, об'єкта, суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктами виступають фізичні (приватні) чи юридичні особи, визнані такими в чинному порядку, установленому державою; об'єктами є предмети матеріального світу, суспільні відносини чи процеси.

Об'єктивна сторона містить елементи, які характеризують правові дії як акти зовнішнього характеру, наслідки цих дій та причинний зв’язок між ними.

Суб'єктивна сторона відбиває внутрішню сторону правової поведінки; її характеризують цілі, мотиви, прагнення учасників правовідносин та їх соціально-психологічні властивості, що безпосередньо відображаються в поведінці.

При аналізі поведінки не тільки в юридичному аспекті, а й у соціальному виявляються також дійсними різні її варіанти. Так, можливо, поведінка, що здійснюється у межах правових приписів, все ж завдає певної шкоди державі, суспільству чи окремим громадянам. Буває, що суб'єкт порушує норми права, діє неправомірно, але його дії не тягнуть за собою якихось негативних наслідків для оточуючих.

Правова поведінка може бути визнана як суспільно корисною, так і суспільно шкідливою (небезпечною), коли критерієм оцінки є соціально-ціннісна значущість та враховується суб'єктивно-психологічний момент.

Виходячи з цього, не слід обмежувати різновиди правової поведінки лише двома — правомірним і протиправним. Розвиток правової науки та потреби юридичної практики вимагають більш диференційного підходу до цього питання, адже різноманітні види правових дій потребують відповідної правової регламентації.

Доцільно відокремити такі види правової поведінки:

1) правомірна — соціально корисна поведінка, що відповідає правовим приписам;

2) правопорушення, протиправна — соціально небезпечна, шкідлива поведінка, яка порушує (свідомо чи несвідомо) вимоги норм права;

3) зловживання правом — соціально шкідлива поведінка, але яка здійснюється в межах норми закону;

4) об'єктивно протиправна поведінка, що не заподіює шкоди, але фактично здійснюється з порушенням законодавства. Сюди ж слід віднести протиправну поведінку недієздатної особи.

Більшість вчинків у сфері права складають правомірні дії (у вигляді позитивної дії чи бездіяльності), які виступають основою нормативного функціонування будь-якого суспільства.

Модель правомірної поведінки фактично повинна співпадати зі стандартом (вимогами), які зафіксовані в нормі права. Остання, відбиваючи інтереси народу, окремих соціальних груп, задає (дозволяє, приписує) певні форми поведінки, характер відносин, а також цілі й засоби їх досягнення. Норма нерідко визначає припустимі межі, умови та форми поведінки в найбільш важливих для суспільства сферах життя. Фактично їх можна розглядати як соціально-усталені та виправдані зразки, моделі дійсної правослухняної поведінки людей, програми їх практичної діяльності у зв'язку з виникненням тієї чи іншої конкретної ситуації.

Оскільки праву належить визначати й регулювати будь-які форми правової поведінки, воно, зрозуміло, обмежує шляхом юридичної заборони ті моделі поведінки, що несуть шкоду усталеним суспільним відносинам. Правові норми або дозволяють (уповноважуючі норми), або забороняють (забороняючі норми), або приписують (зобов'язуючі) чітко визначені форми і варіанти поведінки.

Отже, соціальною сутністю правомірної поведінки є її суспільна необхідність, корисність для суспільства та, безперечно, соціальна цінність.

Правомірна поведінка — це дотримання права з метою досягнення соціально корисного результату, а також відповідність поведінки приписам норм права, тобто суб'єктивним правам і суб'єктивним юридичним обов'язкам, що виникають на їх основі.

Форми правомірної поведінки пов'язані, по суті, з формами реалізації права та певним чином співпадають з ними. Це:

─ дотримання правових заборон;

─ виконання юридичних обов'язків;

─ використання наданих прав;

─ застосування права спеціальними (уповноваженими) суб'єктами.

При розгляді проблеми реалізації правомірної поведінки досить важливим аспектом є соціальний механізм його формування, адже він дає відповідь на запитання, чому в тій чи іншій конкретній ситуації суб'єкт діє правомірно. Безперечно, що форма правомірної поведінки в кожному випадку — індивідуальна та пов'язана зі специфікою мотивів і цілей. Проте загальними властивостями, притаманними всім формам правомірної поведінки, є:

1) свідоме дотримання права з метою досягнення певного позитивного результату;

2) прагнення уникнути несприятливих наслідків, які можуть наступити через порушення закону;

3) рефлективна ідентифікація з соціально-активними, правослухняними групами соціуму, що своєю правосвідомістю і правовою поведінкою сприяють стабільному функціонуванню суспільства;

4) мотивація правомірної поведінки визначається високою соціально-ціннісною метою — зміцнити законність і правопорядок.

Різновиди правомірної поведінки можна класифікувати за різними критеріями. Так, залежно від зовнішнього виявлення (волевиявлення) вони виступають як дія чи бездіяльність і відповідно пов'язані з активною чи пасивною формою поведінки.

Залежно від суб'єкта правомірної поведінки вирізняють дії: громадян, державних органів, громадських організацій; а за галузевою належністю норм виокремлюють такі дії: адміністративно-правові, цивільно-правові, державно-правові, господарсько-правові, кримінально-правові (криміналістичні) тощо.

Нарешті, за ступенем активності залучення особи до процесу правового регулювання можна виокремити такі різновиди правомірної поведінки:

1. Соціально-активна поведінка є найбільш високим рівнем правомірної поведінки, що виявляється у суспільно корисній, схваленій державою і соціумом діяльності в правовій сфері. Соціально-правова активність визначається розвинутою правосвідомістю, глибокою переконаністю в праві, ініціативністю та готовністю використати надані правом можливості.

Соціально-активна (правомірна) поведінка може виявлятися в різних сферах суспільного життя:

а) активна діяльність у громадських об'єднаннях (партіях, масових рухах, спілках та організаціях, добровільних спільнотах, фондах, асоціаціях тощо), які мають за мету сприяння функціонуванню та вдосконаленню діяльності державно-правових структур, здійснення реформ, захист соціально-політичних та інших громадянських прав і свобод людей;

б) активність щодо створення й діяльності альтернативних (чи паралельних) громадських і самодіяльних структур (територіальних громад, комітетів чи рад громадського самоврядування, експертних громадських рад, тимчасових проблемних комісій, місцевих фондів тощо);

в) активність у сфері правотворчості та правореалізації (участь у обговоренні та прийнятті законопроектів, у виборах та референдумах, у контролі за діяльністю депутатів державних органів влади, в реалізації правових приписів та охороні правопорядку);

г) самодіяльна активність особи в галузі права (голосування чітко визначеним чином під час виборів, ініціативні пропозиції з політико-правових питань, активна право-публіцистична діяльність у засобах масової інформації, самостійна протидія порушенням закону тощо).

2. Звичаєва поведінка є досить усталеною формою (моделлю) правомірної поведінки, яку називають другою натурою людини. Вона фіксується, коли правомірні дії через численні повторення перетворюються на звичку (тобто людина свідомо обирає найбільш доцільний і практично виправданий варіант поведінки). Особливістю звичаєвої поведінки є те, що людина не фіксує в свідомості ані соціальне, ані юридичне її значення, а з певного часткового автоматизму здійснює правомірні дії (водій, що дотримується правил дорожнього руху, та ін.).

Правові звички як поведінські регулятори відіграють суттєву роль у процесі становлення правомірної поведінки; майже 1/3 опитуваних під час відповідних соціологічних досліджень називають звички головним мотивом правослухняних вчинків. Усвідомлене засвоєння правових цінностей забезпечує досить високий рівень розвитку особи, і хоч виконання правових приписів йде за звичкою, але з ясним розумінням того, що відбувається.

3. Конформістська поведінка являє собою пасивне дотримання особою норм права, пристосування чи підкорення своєї поведінки думкам і діям безпосереднього соціального оточення. Іншими словами, в галузі соціально-правових відносин така людина безініціативна, але її дії правомірні, оскільки так «діють інші». На відміну від осіб із чіткою системою ціннісних орієнтацій та активною соціальною позицією, суб'єкти права з конформістською поведінкою не можуть чинити опір наказам і вказівкам протиставляти свої думки позиціям інших, відстоювати власний вибір.

Проте соціально-правовий конформізм все ж визнається суспільно корисним явищем, оскільки індивід, підкоряючись думкам і позиціям інших людей, дотримується і сам правових вимог і сприяє реалізації їх у життя. Водночас такий тип правомірної поведінки не є бажаним для суспільства, що еволюціонує, в масовому масштабі, адже тут відсутнє (як і у звичаєвій поведінці) активне ставлення до права, розуміння необхідності постійного вдосконалення правової системи.

4. Маргинальна поведінка хоч і вважається правомірною, але через низьку відповідальність суб'єкта знаходиться десь на межі з антисуспільною та неправомірною. Суб'єкти з маргинальною поведінкою не порушують наявно правових норм скоріше через острах покарання або з корисливих мотивів, а не через усвідомлення необхідності дотримання права.

5. Законослухняна поведінка — це відповідальна правомірна поведінка, яка характеризується свідомим підкоренням людей вимогам закону. Від соціально-активної правомірної поведінки вона відрізняється лише тим, що правові приписи тут використовуються добровільно, але в межах певного рівня (й типу) правосвідомості суб'єкта права. Подібний різновид правових дій, настанов і вчинків є переважаючим у структурі правомірної поведінки.

Правопорушення — це соціальний та юридичний антипод правомірної поведінки, їх сутнісні ознаки є принципово протилежними. Правопорушення є формою та змістом протиправної, антисуспільної поведінки. У соціальному аспекті — це поведінка, що суперечить і здатна завдати шкоди правам та інтересам громадян, їх групам, колективам і суспільству в цілому, вона гальмує і дезорганізує розвиток суспільних відносин.

Масове явище, що складається з сукупності злочинів та інших правопорушень, які здійснюються у державі за певний період часу, називається злочинністю. Отже, правопорушення — це суспільно шкідливий, провинний вчинок дієздатного суб'єкта, що суперечить вимогам правових норм і тягне за собою юридичну відповідальність.

Правопорушення характеризується строго визначеними ознаками, які відрізняють його від порушень правил інших нормативних систем (моралі, релігії, політики тощо).

1) правопорушення — це акт поведінки, який виявляється в дії або бездіяльності (останнє означає утриманнях від дій, які закон вимагає здійснити). Правопорушеннями не вважаються думки, почуття, політичні й релігійні уявлення, що не втілені в діях. Не є деліктом (правопорушенням) також якості та властивості особистості, національна належність, родинні зв'язки людини та ін.;

2) правопорушенням вважають лише вольові дії, тобто дії, що залежать від волі та свідомості суб'єктів і здійснюються ними добровільно. Отже, правопорушення як поведінка кваліфікується лише щодо дієздатних (деліктоздатних) людей; малолітніх же і душевно хворих закон деліктоздатними не вважає;

3) правопорушенням є лише такий вчинок, який індивід скоїв свідомо, розуміючи, що діє протиправно, і що таким чином він завдає шкоди громадським інтересам, отже, діє виновно;

4) правопорушення — це протиправна дія (поведінка), яка порушує вимоги норм права; порушення заборони чи невиконання обов'язків. Утримання від активної правореалізації, до речі, не є правопорушенням;

5) правопорушення завжди соціально шкідливе, адже воно завдає шкоди інтересам інших осіб, суспільству і державі (майнову, соціальну, моральну, фізичну тощо). Ступінь суспільної шкоди від деліктної поведінки може бути різною, але її наявність є обов'язковою для кваліфікації правопорушення;

6) правопорушення обов'язково тягне за собою застосування до правопорушника заходів державно-правового впливу, отже, підлягає юридичній відповідальності у визначених законом санкціях.

Усі правопорушення за характером і ступенем їх соціальної небезпеки поділяються на злочини і проступки.

Проступки — це такі правопорушення, які посягають на окремі сторони правового порядку, існуючого у суспільстві, та характеризуються меншим ступенем суспільної небезпеки, ніж злочини.

Види проступків:

конституційне правопорушення — завдає шкоди державному ладу, його об'єктом виступають закріплені Конституцією порядок організації та діяльності органів державної влади, форма правління та устрій держави. Отже, об'єктом такого проступку можуть стати форма або апарат держави, а також конституційні права людини;

цивільне правопорушення — завдає шкоди майновим і пов'язаним з ними особистим немайновим інтересам суб'єкта. Об'єкт цього правопорушення — майнові або пов'язані з ними немайнові цінності;

адміністративне правопорушення — протиправна, винна дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський або державний порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність;

дисциплінарне правопорушення — це правопорушення, яке завдає шкоди внутрішньому трудовому розпорядку підприємств, установ та організацій.

В юридичній науці обговорюється питання про можливість виокремлення екологічних, сімейних, процесуальних та деяких інших правопорушень.

Злочини — найбільш суспільно небезпечний вид правопорушень, що підлягає кримінальному покаранню. Вони відрізняються від провини більш високим рівнем громадської небезпеки та завдають значної шкоди особі, суспільству і державі. Злочини зазіхають на фундаментальні підвалини державного і суспільного ладу (порядку), власність, безпеку особистості та права громадян, боєздатність збройних сил та тягнуть за собою вжиття заходів кримінального покарання.

Відповідно до загальної теорії права, структура правопорушення складається з:

─ об'єкта правопорушення - суспільних відносин, які регулюються та охороняються нормами права;

─ суб'єкта правопорушення, яким можуть бути індивіди (особи) та організації (установи), які мають правову дієздатність (отже, й деліктоздатність);

─ об'єктивної сторони складу правопорушення, що містить протиправність і суспільну небезпеку в поведінці суб'єкта;

─ суб'єктивної сторони складу правопорушення, що передбачає відповідальність за протиправні дії за наявності провини правопорушника.

Види (форми) вини:

умисел:

прямий умисел — суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає і бажає настання його негативних наслідків;

непрямий умисел — суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його негативні наслідки, але байдуже ставиться до можливості їх настання;

необережність:

протиправна самовпевненість — суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання його негативних наслідків, проте сподівається, що вони все ж таки не виникнуть;

протиправна недбалість — суб'єкт усвідомлює протиправність свого діяння, але не передбачає можливості настання його негативних наслідків, хоча відповідно до рівня свого розвитку може і повинен це передбачити.

Причини правопорушень — це ті явища соціальної дійсності, які спричинюють (або полегшують) вчинення правопорушень.

Причини правопорушень розподіляються:

1) за значущістю щодо обумовлювання, детермінації правопорушень — на:

основні — соціальні явища, яким належить визначальна, вирішальна роль у цьому процесі (наприклад, суперечність чинного законодавства основним правам людини, загальнолюдським моральним приписам; протиріччя між ними і потребами, інтересами тих чи інших соціальних верств і окремих осіб, якщо правова культура останніх відзначається неналежним рівнем; суттєві вади, недоліки законодавства);

неосновні — явища, які лише полегшують вчинення правопорушень, здійснюють такий вплив на тлі головних чинників. Цю групу явищ нерідко відображають іншим, окремим поняттям — обставини (або умови), що сприяють вчиненню правопорушень;

2) за онтологічним статусом стосовно свідомості конкретної особи:

об'єктивні — явища, що не залежать від неї (наприклад, недоліки в роботі державних органів);

суб'єктивні — явища, які входять до складу індивідуальної свідомості конкретного суб'єкта, безпосередньо визначаються нею (наприклад, незнання особою вимог закону, її негативне ставлення до його приписів, психологічна установка особи на протиправну поведінку).

Правильне встановлення тих або інших причин певних правопорушень — неодмінна умова їх профілактики і зниження загального рівня протиправної поведінки.

Порушення припису юридичної норми, вчинене без вини, відображається поняттям правової аномалії.

Правомірна поведінка та правопорушення не вичерпують, незважаючи на їх різні форми втілення, всієї гами моделей поведінки у праві.

Поняття «зловживання правом» у його сутнісній інтерпретації має дійсно виявлені соціальні аспекти та означає, що особа (суб'єкт), яка має суб'єктивні права, діє в інших межах, але водночас свідомо завдає шкоди іншим людям або суспільству в цілому. Наприклад, коли один із членів сім'ї наймача житла, зловживаючи своїм правом, без поважних причин не дає згоди на обмін квартири, чим зачіпає інтереси інших членів родини; крім того, існує чимало прикладів, коли представники органів державного управління зловживають своїми правами, створюючи «клімат» і тенденції бюрократизації та гальмування у виконанні належних державних функцій.

Аналіз законодавства і практики його застосування дозволяє дійти висновку, що зловживання правом — це і правове явище, адже воно передбачає: а) наявність у особи суб'єктивних прав; б) певні дії реалізації цих прав; в) використання прав усупереч їх соціальному призначенню та завдання цим шкоди суспільним або індивідуальним інтересам; г) відсутність порушення конкретних юридичних заборон чи обов'язків; ґ) встановлення факту зловживання компетентним правозастосовчим органом; д) поява юридичних наслідків.

Водночас невизнання зловживання правом правопорушенням не дає підстав і для характеристики його як правомірної поведінки, тому що остання має бути все ж соціально корисною. Отже, таке розуміння зловживання правом передбачає, що і юридичні наслідки його мають бути нетрадиційними (наприклад, припинення дії чи визнання недійсними юридичних рішень, угод тощо, здійснених на основі зловживання правом).

Нарешті, ще одним різновидом нетипової правової поведінки вважають об'єктивно протиправні дії — тобто дії, що порушують норми права, але не завдають при цьому шкоди. До них відносять — протиправні дії недієздатних осіб та безвинні вчинки. Ототожнити такий варіант поведінки з правопорушенням буде не зовсім коректно, адже тут відсутня важлива ознака делікту — суспільна шкода (дієздатність суб'єкта, його вина). Крім того, в більшості випадків така правова поведінка не пов'язана з наявністю свідомого умислу, що свідчить про відсутність ще одного з елементів складу правопорушення (чи злочину).

Отже, в юридичній науці та практиці даний варіант правової поведінки визначається окремо, як об'єктивно протиправні дії, та не тягне за собою заходів юридичної відповідальності. Єдине, що передбачає законодавець у цьому випадку, — це захисні дії, заходи правового впливу, спрямовані на відновлення порушених прав, на скасування порушень правопорядку та налагодження нормальних відносин.