Форма політичного режиму

Питання, пов'язані з пізнанням такого явища, як «режим», щодо держави, є одні з ключових у теоретичному осмисленні форми держави.

Термін режим походить від французького regime, який зобов'язаний своєю появою слову regimen, що латинською означав управління, керівництво. Якщо керуватись філософським розумінням режиму як системи способів і методів, спрямованих на досягнення певної мети, то режим як елемент форми держави слід було би сприймати як систему способів і методів, за допомогою яких здійснюється керівництво державою. Враховуючи те, що державна влада за своїм характером є політичним явищем, переважна більшість науковців саме через це називає такий режим політичним.

У системі елементів форми держави політичний режим виконує роль «внутрішньої форми,» і саме таке його призначення зумовлює специфіку його структури і змісту. Справа у тім, що форма політичного режиму як певна система способів і методів здіснення політичної влади виходить за межі держави, як ядра політичної системи суспільства і охоплює інші елементи останньої. Саме цей «вихід» політичного режиму за межі форми держави є тим джерелом, що породжує суперечливі уявлення про нього.

Про зміст політичного режиму, що існує в певній країні, можуть свідчити різні ознаки, але найбільш важливі з них такі:

— способи і порядок формування органів державної влади;

— порядок розподілу між різними державними органами компетенції і характер їх взаємин;

— місце і роль у державному механізмі армії, поліції та інших силових структур;

— роль права в житті суспільства й у вирішенні державних справ;

— ступінь незалежності судової влади від інших гілок влади та характер здійснюваного її органами правосуддя;

— ступінь реальності і гарантованості прав і свобод громадян;

— ступінь реальної участі громадян та їхніх об'єднань у державному і суспільно-політичному житті, в управлінні державою;

— ступінь впливу недержавних і неполітичних соціальних сил на здійснення політичної влади;

— основні способи вирішення виникаючих у суспільстві соціальних і політичних конфліктів.

Отже, форма політичного режиму — це система способів і методів здійснення політичної влади, яка є результатом прояву у конкретній соціальній практиці спільних вольових дій державних, суспільно-політичних та інших соціальних сил.

Залежно від того якого змісту набувають ці способи і методи здійснення політичної влади в соціально-політичній практиці певної країни, політичні режими поділяють на певні типи, види, різновиди.

Політичній і юридичній наукам відомі кілька варіантів класифікації політичних режимів. Іноді класифікацію «прив'язують», наприклад, до різних типів держави і права і, відповідно, в кожному типі виокремлюють «свої» режими. Так, при рабовласницькому ладі виокремлюють деспотичний, теократично-монархічний, аристократичний (олігархічний) режим і режим рабовласницької демократії. Під час феодального ладу — абсолютистський, феодально-демократичний (для дворянства), клерикально-феодальний (у теократичних монархіях), мілітаристсько-поліцейський і режим «освіченого» абсолютизму. При капіталізмі — буржуазно-демократичний (конституційний), бонапартистський, військово-поліцейський і фашистський режими. В умовах соціалізму виокремлювався лише «послідовно-демократичний» режим.

Найпоширенішою є класифікація політичних режимів на два види — демократичний і недемократичний (антидемократичний) режими, які залежно від певного етапу розвитку суспільства, сутнісних і змістовних характеристик держави і права, історичних, національних та інших звичаїв і традицій, а також багатьох інших обставин поділяються на певні види і різновиди.

Політичний режим складається і розвивається під впливом цілого ряду об'єктивних і суб'єктивних факторів. Його зміст визначається певним якісним станом суспільства, який зумовлений:

— відповідним рівнем його соціального й економічного розвитку;

— загальної, політичної і правової культури;

— співвідношенням соціально-класових сил;

— історичними, національними, культурними, ментальними й іншими традиціями, що у сукупності визначають історичний тип суспільства — суспільну формацію.

Спираючись на положення про наявність двох історичних типів державно-організованого суспільства — станово-кастового і громадянського, та беручи за основу такий критерій, як стан політичної свободи особи, який забезпечувався політичною владою у цих суспільствах, можна дійти висновку, що їм має відповідати певний, історично зумовлений тип політичного режиму: у першому випадку — антидемократичний політичний режим, в іншому — демократичний. Отже, політичний режим — це не просто система, а історично зумовлена система методів і способів здійснення політичної влади.

Історичний тип антидемократичного режиму характеризується тим, що:

— органи державної влади формуються без участі народу, але якщо він допущений до процесу формування державних органів за допомогою виборів, то це відбувається під жорстким контролем влади;

— величезні владні повноваження зосереджені в руках виконавчої влади, як правило, глави держави або уряду;

— представницькі органи влади або відсутні, або їх роль зведена до положення суто формальних інститутів;

— судова влада від залежна виконавчої;

— відсутні права і свободи громадян; у випадках, коли вони декларовані, немає конкретного механізму їх реалізації;

— роль права в житті суспільства й у вирішенні державних справ істотно обмежена;

— армія, поліція й інші каральні структури посідають особливе місце в державному механізмі, оскільки стоять понад владною верхівкою;

— реальна участь громадян і їх об'єднань у державному і суспільно-політичному житті, в управлінні державою загалом відсутня або істотно обмежена;

— ступінь впливу недержавних і неполітичних (аристократичних, олігархічних та інших) соціальних сил на здійснення політичної влади суттєвий, іноді надмірний;

— основні способи вирішення соціальних і політичних конфліктів у суспільстві - заборона, примус, насильство.

Характерними ознаками історичного типу форми демократичного режиму є те, що:

— органи державної влади формуються на основі волевиявлення народу;

— владні повноваження поширені між державними органами, взаємини яких будуються за принципом поділу влади та відповідно до системи стримувань і противаг;

— представницькі органи влади займають провідне місце у системі державних органів, оскільки безпосередньо формуються народом і можуть виступити від його імені;

— права і свободи особи гарантуються і реалізуються;

— право має верховенство у державних справах та у суспільному житті;

— армія, поліція й інші каральні структури функціонують у суворо визначених правових межах, а їхня діяльність спрямована на охорону особи та країни від усяких зазіхань, на забезпечення суспільної безпеки та громадського порядку;

— судова влада незалежна, здійснює справедливе правосуддя;

— громадяни і їхні об'єднання реально беруть участь у державному і суспільно-політичному житті, територіальним громадам забезпечено широке самоврядування, партійно-політичним силам — плюралізм;

— позадержавні і неполітичні (нелегітимні) соціальні сили відсторонені від процесу здійснення політичної влади;

— основні способи вирішення соціальних і політичних конфліктів у суспільстві: компроміс, перемови; такі методи, як примус та насильство, можуть застосовуватись у виняткових та суворо окреслених законом випадках.

Слід зазначити, що, крім цих чистих історичних типів форм політичних режимів — антидемократичного для станово-кастового суспільства та демократичного для громадянського суспільства, існують характерні для перехідних (транзитних) суспільств змішані (сегментарні) політичні режими, які певною мірою об'єднують ознаки як антидемократичного, так і демократичного режимів. Це також історично зумовлено, оскільки практика не знає прикладів переходу з одного суспільного стану в інший без перехідного періоду.

Одна з головних існуючих сьогодні проблем, пов'язаних з теоретичним осмисленням режимів як соціального явища, є проблема їхнього понятійно-термінологічного позначення. Одні автори (їх більшість) іменують його політичним режимом, інші — державним, треті ототожнюють перший з другим і як результат використовують термін державний (політичний) режим, четверті називають його політико-державним, а п'яті — державно-правовим. До того ж багато з них, використовуючи різну термінологію, в характеристику певного режиму вкладають один і той самий зміст.

Інша проблема полягає у недиференційованості підходів пізнання політичних режимів з боку різних галузей державознавства, насамперед політології, теорії держави і права, конституційного права, що породжує питання щодо їхнього конкретного предмета пізнання. Справа в тім, що тривалий час у вітчизняному (радянському) державознавстві, в зв'язку з невизнанням політології, проблеми політичних режимів розроблялися юриспруденцією, насамперед такими її галузями, як теорія держави і права та державне (конституційне) право. Тому не дивно, що в сучасній політологічній та юридичній літературі переважає майже однаковий підхід до доктринального розуміння режимів.

У сучасних умовах розвитку державознавства це неможливо, оскільки і політологія, і юриспруденція, маючи свої конкретні предмети вивчення, повинні розглядати зазначене явище за різними гносеологічними аспектами. Терміном «політичний режим», з огляду на пропоновану дефініцію, повинно позначатися поняття, що в самому широкому значенні відображає систему способів, методів, засобів і прийомів здійснення політичної влади з боку усіх суб'єктів політичної системи суспільства. Він складається з двох підсистем, які за своїми суб'єктами породжують різні види політичних режимів. Той, що є результатом дій більш широкого кола соціальних сил, логічно було б назвати соціально-політичним режимом, а той, що є результатом функціонування державних органів — державно-політичним режимом. Інакше кажучи, поняття «соціально-політичний режим» і «державно-політичний режим» необхідно розрізняти як різні структурні рівні одного явища і як предмети пізнання різних наук — у першому випадку політології, в іншому — юриспруденції (теорія держави і права та конституційне право).

Соціально-політичний режим є ядром політичного режиму, системою владних способів і методів, зумовлених соціальними законами (юридичних, економічних, моральних, етичних, релігійних, ментальних тощо), практика втілення яких залежить від ступеня розвитку певного суспільства.

Соціально-політичний режим у межах антидемократичного і демократичного історичних типів форм політичного режиму має свої різновиди, зміст яких зумовлений специфікою розвитку та відповідними якостями певного суспільства.

Різновидами соціально-політичного режиму антидемократичної форми політичного режиму є:

— деспотичний,

— тиранічний,

— олігократичний,

— абсолютистський,

— тоталітарний.

Деспотичний режим (від. грец. despoteia — необмежена влада) був характерний для тих країн, де необмежена влада зосереджувалася в руках однієї особи, яка емоційно підвладними позначалася як деспот (володар). Цей режим характеризувався крайнім свавіллям в управлінні, повним безправ'ям і підпорядкуванням деспоту з боку його підданих, відсутністю правових і моральних основ в управлінні. При деспотії здійснюється жорстоке придушення будь-якої самостійності, невдоволення, збурювання і навіть незгоди підвладних. Санкції, застосовувані при цьому, відрізняються своєю суворістю, до того ж вони не відповідають учиненому, а визначаються довільно. Ш.-Л. Монтеск'є писав, що усі повинні почувати щохвилини вічно підняту долоню государя: «якщо государ хоча б на мить опустить загрозливу руку, якщо він не може без зволікання знищити осіб, що займають перші місця в державі, то усе пропало, оскільки страх — єдина основа цього способу правління — зник, і в народу немає більше захисника».

Деспотичний режим асоціюється з Давнім Сходом. Концепція «східної деспотії» бере свій початок ще з часів Геродота (V ст. до н. е.). У літературно-політичних дискусіях XVIII ст. про правильно побудовану державу «деспотія» визначалася як неправильна, згубна для суспільства форма організації і функціонування державної влади, де державець владний був вільно розпоряджатися не тільки адміністрацією країни, але і майном, і навіть життям підданих. Приклади такого свавільного правління черпали, як правило, з історії давнини або середньовічного Сходу (Туреччини, Персії тощо). Твердження, що і давнім, і середньовічним суспільствам Сходу органічно властива однаково деспотична форма держави, міцно трималося протягом XVIII—XX ст. Дійсно, такі риси можна виявити в історії імператорського Риму, феодальної Азії і Європи і навіть у більш пізні часи в Африці. Але своєрідність східної деспотії полягала у причинах, які обумовили її появу й існування.

Основною з них є збереження протягом тривалого часу поземельної спільноти і досить слабкого розвитку приватної власності на землю. Необхідність створювати і підтримувати в порядку іригаційні споруди, без яких не могло розвиватися землеробство в давньосхідних країнах, підвищувало значення держави, передусім, його правителя. У масовій свідомості правителі наділялися всесильними повноваженнями не тільки внаслідок божественного характеру своєї влади, але і внаслідок одноосібної ролі, що відводилася їм у підтримці безпеки, правосуддя, соціальної справедливості в суспільстві. Своїм консерватизмом, своєю відчуженістю від зовнішнього світу, своїм небажанням втручатися в політику («заважати» зосередженню такої необмеженої влади) сільська громада сприяла виникненню та існуванню деспотії.

Дуже близький до деспотичного тиранічний режим (від грец. tirannos — люта людина, мучитель). Він також виник у стародавності, у деяких острівних грецьких містах-державах. Тиранічний режим, як і деспотизм, заснований на одноособовому правлінні, однак у цьому випадку влада тирана часом встановлюється насильницьким шляхом через узурпацію законної влади. Тиранія також позбавлена правових і моральних основ, побудована на сваволі. Однак якщо в деспотії сваволя і самовілля стосуються насамперед вищих посадових осіб, то при тиранії їм піддана кожна людина. Закони не діють, оскільки тиранічна влада здебільшого не прагне їх створити. Прагнучи придушити опір у зародку, тиранічний режим здійснює страти не тільки за непокору, але часто за виявлений намір. Цей антидемократичний режим був характерний для деяких полісів Древньої Греції, деяких середньовічних міст-держав, має подібні прояви й у певних сучасних нерозвинутих державах.

Ще один вид антидемократичного соціально-політичного режиму, що пов'язаний з історією давньої Греції, є олігократичний (олігархічний) режим. Відмінність цього режиму від попередніх полягає в тому, що політичну владу певними методами і способами здійснюють не один (деспот, тиран), а деякі суб'єкти (від грец. oligos — деякий, нечисленний і kratos — влада). Різновидом олігократичного режиму є тимократія (від грец. timo — ціни, честь і kratos — влада) — режим, який передбачає належність державної влади до привілейованої більшості, що володіє високим майновим цензом. Приклад тимократії — режим, що існував в Афінах після реформи Солона й у Римі, після реформи Сервія Тулія (VI ст. до н.е.), коли афінські і римські громадяни були розділені на розряди відповідно до доходів.

Різновидом олігократичного режиму є плутократія (від грец. plutos — багатство, kratos — влада), де влада зосереджена в руках багатіїв. Своєрідною відмінністю плутократії є її живучість. Плутократія — це влада небагатьох, соціально-політичний режим, за якого державно-правові рішення приймаються невеликою, соціально відособленою групою обраних заможних людей, які формально не пов'язані з політичною владою, але фактично вирішальним образом на неї впливають. Економічна (фінансова) плутократія вирішальним чином впливає на характер політичного режиму багатьох перехідних (постсоціалістичних) країн, де при формально декларованому і навіть конституційно закріпленому принципі панування більшості, реальна влада належить меншості. У цьому полягає причина глибокої кризи демократії у зазначених державах, серед яких Україна не є винятком.

Для часів пізнього, насамперед європейського феодалізму, характерний був абсолютистський режим (франц. absolutisme, від лат. absolutus — необмежений, безумовний) — сукупність способів і методів здійснення політичної влади, зміст і характер яких цілковито визначалися однією особою, що очолювала державу (королем, царем, імператором).

Абсолютизм означав зосередження всієї повноти влади в руках однієї особи — монарха, і пов'язаний з надзвичайно високим ступенем централізації державного управління. Абсолютизм схожий на тиранічні та деспотичні режими, але відрізняється від них певними «цивілізованими» рисами. Він, зокрема, допускає наявність латентних (схованих) обмежень влади:

— економічних (певний плюралізм власності),

— соціальних (різна соціальна структура, і особливо спадкоємна аристократія),

— політичних (здатність до політичної динаміки, тобто до розширеного політичного відтворення),

— ідеологічних (абсолютизм не бачить для себе смертельної загрози в існуванні ідеологічного різноманіття), певною мірою спирається на законодавство.

У Західній Європі абсолютизм постав у кінці XV — на поч. XVI ст. Класична його форма була наявна у Франції. В Англії склався незавершений абсолютизм, у роздробленій Німеччині процвітав «князівський абсолютизм». У XVI — на поч. XVII ст. абсолютизм встановлюється і в Росії. Згодом в Австрії, Данії, Португалії, Прусії, Росії, Швеції були проведені реформи в дусі «освіченого абсолютизму», згідно з якими було обмежено станові привілеї і скасовано найвідсталіші форми феодального гноблення. Основою «реформованого» абсолютизму була державна влада, що здійснювала свою програму за допомогою слухняної бюрократії і надавала членам суспільства певні громадянські блага, не надаючи їм політичних прав.

Тоталітарний режим (від лат. totus — весь, цілий) вважається породженням XX століття, хоча його контури сформувалися в надрах поліцейських режимів, характерних для деяких країн другої половини XIX — початку XX ст., наприклад, Німеччині і Росії. Сам термін тоталітаризм як синонім охоплюючої, контролюючої і проникної влади, з'явився наприкінці 20-х років, коли деякі політологи прагнули відокремити соціалістичну державу від демократичних держав і шукали чітке визначення соціалістичної державності. Перші спеціальні дослідження тоталітаризму з'явилися у 50-ті рр. (Арендт Х. «Походження тоталітаризму», 1951 р.). Тоталітарний режим характеризується абсолютним контролем держави над всіма областями громадського життя, повним підпорядкуванням людини політичній владі і пануючій ідеології, що формується і задається суспільно-політичним рухом, політичною партією.

У тоталітарній державі суспільство практично цілком відчужене від політичної влади, існує монопольний державний контроль над економікою, засобами масової інформації, культурою, релігією і т. д., аж до особистого життя, до мотивів вчинків людей. Для нього характерна абсолютна «юридична», водночас, як правило, антиправова, регламентація суспільних відносин, що базується на принципі «дозволено тільки те, що прямо дозволено законом», що у такій державі найчастіше є неправовим.

Державна, насамперед виконавча влада формується бюрократичним способом, ігноруючи інтереси суспільства, оточена «ореолом таємниці» і недоступна для контролю з боку народу Вона здійснюється за своїм розсудом, свавільно, не враховуючи думки більшості, у протиріччі з демократичними механізмами, нормами й інститутами. Домінуючим методом управління стає насильство, примус і навіть терор. Цим визначається особливе місце, що займають на тлі розгалужених виконавчих органів «силові структури» — армія, поліція, органи безпеки, прокуратура тощо. За їхньою допомогою використовується поліцейський розшук, заохочуються і широко застосовуються доноси, прослуховування, стеження, які виправдовуються «великою» ідеєю, наприклад боротьбою з ворогами народу, нації. Пошук ворогів стає умовою існування тоталітарного режиму, саме на них списуються помилки, економічні лиха, зубожіння населення.

Тоталітарний режим допускає тільки одну правлячу партію, яка оголошується провідною силою суспільства, а її настанови розглядаються як священні догми. Вона захоплює усі важелі державного управління, у результаті чого відбувається зрощування партійного і державного апаратів. Там, де формально партійні і державні посади не заміщуються, державними посадовцями виконуються прямі вказівки осіб, що займають партійні посади.

У державному управлінні тоталітарний режим характеризується крайнім централізмом. Практично управління виглядає як виконання команд зверху, де ініціатива фактично не заохочується, а суворо карається. Місцеві органи влади і управління стають простими передавачами команд. Особливості регіонів (економічні, національні, культурні, соціально-побутові, релігійні та ін.) не враховуються.

Досвід тоталітаризму показує, що центром тоталітарної системи є харизматичний лідер — «вождь народу» (Муссоліні, Гітлер, Сталін тощо). Його фактичне положення сакралізується. Він є наймудрішим, непогрішимим, справедливим, що невпинно турбується про благо народу. Яке-небудь критичне відношення до нього не допускається.

Тоталітарний режим виникає в кризових ситуаціях — післявоєнних, під час громадянської війни, перехідних періодах, коли необхідно «твердою рукою» відновлювати державу, наводити порядок, забезпечувати стабільність. Соціальні групи, що потребують захисту, підтримки і турботи держави, є його соціальною базою. Це найбідніші, люмпенізовані верстви населення, але не тільки. Могутні бюрократичні структури також за допомогою тоталітаризму забезпечують свої домагання. Тоталітаризм має певні переваги під час управління державою за рахунок швидких термінів прийняття необхідних законів, спрощених процедур, оперативності і мобільності виконавчої влади, але його фінальні форми, як про це свідчать історія, є занепадом, розкладанням.