Види монархії

З огляду на зазначене монархії залежно від обсягу і характеру повноважень глави держави — монарха, повноти його влади, можна поділити на необмежені і обмежені.

До історичних форм необмежених монархій слід віднести деспотію, насамперед східну та абсолютну монархію. Абсолютна монархія — форма правління, що сформувалася в Європі на етапі пізнього середньовіччя (ХVI-ХVII ст.), була «покликана» підтримати суспільну будову, яка похитнулася під час розкладу феодалізму та зародження основних буржуазних відносин. Використовуючи протиріччя між феодалами та представниками третього стану (буржуа), королівська влада все більше зміцнювалася, піднімалася над суспільством, зосереджуючи увагу на бюрократичному централізмі, на військово-поліцейській силі, на усуненні політичної опозиції. Деякий час абсолютна монархія, використовуючи свій прогресивний потенціал, сприяла централізації території та створенню національної державності, забезпечувала економічний розвиток і зменшила, щоправда ненадовго, антагонізми, що зростали в суспільстві. Відігравши упродовж певного часу позитивну роль у світовому історичному процесі, абсолютна монархія поступилася (не без революцій) місцем більш прогресивним формам державності.

Абсолютна монархія сьогодні зберегла основні свої риси, передусім на Сході. Вона збереглася завдяки «сприятливій» соціально-економічної базі та відсутності характерних для класичного абсолютизму гострих соціальних суперечностей. Це зумовлено багатими природними ресурсами, наявність яких у цьому регіоні дає змогу абсолютній (у політичній сфері) владі здійснювати соціально-спрямовану політику й гальмувати об'єктивні процеси руйнування станово-кастового суспільства, у якому ці країни ще перебувають, та їхній перехід до громадянського суспільства. Цей чинник, тобто інша соціально-економічна база, відрізняє сучасну абсолютну монархію від її класичного прототипу пізньофеодальних часів. Від феодальної монархії сучасну абсолютну монархію відрізняє також те, що її зміст визначається нормативними актами: конституціями або прирівняними до них конституційними законами. Однак вони виступають певним прикриттям, її «сучасною оболонкою», оскільки походять від монарха, який є джерелом усієї влади в державі. В державі з такою формою правління будь-які виборні органи відсутні, проте це не виключає можливості існування різного роду дорадчих установ, які, однак, одноосібну владу монарха жодним чином не обмежують. З огляду на це, щоб відрізнити від класичної монархії періоду пізнього феодалізму сучасну абсолютну монархію, останню доцільно визначити як неоабсолютну монархію. До держав з такою формою правління можна віднести Бахрейн, Катар, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівську Аравію, але цей перелік може бути легко змінений, оскільки зміст форми правління цих держав, який цілком визначається волею одного монарха, досить динамічний.

До обмеженого виду монархії ми відносимо насамперед дуалістичну монархію, історичною попередницею якої була станово-представницька монархія. Дуалістична монархія, будучи перехідною формою державного правління від монархії до поліархії, містить елементи монархії та незначні елементи парламентської форми правління.

Серед монархічних ознак — те, що главою держави є монарх, який володіє основними перевагами у сфері виконавчої влади (формує уряд, відповідальний перед ним, керує збройними силами, поліцейськими та іншими правоохоронними органами країни тощо), може призначати членів верхньої палати парламенту та розпускати їх, накладати вето на прийняті парламентом законопроекти.

Наявність парламенту, який формується частково на основі загальних виборів, його можливість обмежувати повноваження монарха в законодавчій сфері та уряду — у виконавчій, через інститут парламентської відповідальності, вказують на існування в таких державах рис парламентської форми правління. Згадані елементи у будь-якому випадку відображені у формах правління таких держав, як Бутан, Йорданія, Кувейт, Марокко, Непал, Свазіленд, Тонга.

Отже, монархії в повному розумінні цього слова з усіх регіонів світу збереглися здебільшого в Азії та Африці. І це закономірно, оскільки в соціально-політичному плані чимало з цих держав перебувають на різних стадіях розвитку станово-кастового суспільства, якому об'єктивно відповідає монархічна форма правління. Зосередженням різних видів монархій є насамперед Аравійський півострів, народи якого тільки в другій половині XX ст. стали формуватися як нація і з огляду на це прийняли законодавче закріплення влади правлячих династій як цілком природне, історично виправдане явище. У силу патріархально-племінної свідомості вони керувалися тим, що висування певного сімейства в лідери здійснювалося за згодою одноплемінників, а традиціоналістське сприйняття диктувало їм лояльність щодо такого лідера. Стійкість монархій у цих країнах достатньою мірою кореспондується з суспільно-політичною свідомістю, культурно-історичною матрицею населення, що відповідає певному рівню їхнього соціально-політичного розвитку.

Як зазначалося, на відміну від класичних феодальних монархій, збереження лояльності до монархічної надбудови на сучасному Сході зумовлене виваженою політикою, що проводиться правлячими сімействами, особливо в соціальній сфері. Вкладаючи нафтодолари в національну економіку, запроваджуючи сучасні технології й підвищуючи її ефективність, вони тим самим об'єктивно сприяють поліпшенню матеріального становища основної частини суспільства, переконуючи його в тому, що монархічна форма правління забезпечує інтереси всього народу, а не лише правлячого сімейства та його оточення. Останній чинник сприятиме суттєвому «продовженню життя» монархічної форми правління в цьому регіоні, але, за загальними законами суспільного розвитку, монархія — це форма державного правління минулого. Майбутнє у всіх регіонах світу — за поліархією, тобто формою державного правління, яка об'єктивно має прийти на зміну монархії.

Накопичений досвід побудови державних форм в епоху громадянського суспільства свідчить про те, що на зміну монархії прийшов якісно новий тип форми державного правління, якому притаманні такі ознаки:

1. Джерелом верховної влади є не один, а багато суб'єктів державного спілкування (громадяни, виборці), які безпосередньо або опосередковано беруть участь у формуванні всіх складових інституцій форми правління — вищих органів законодавчої і виконавчої влади.

2. Правління у такій державі, на противагу монархії, є результатом колективних дій відповідних органів влади.

3. У таких державах влада деконцентрована — єдина за своєю суттю, вона поділена на ряд гілок: законодавчу, виконавчу і судову.

4. Вищі державні органи влади обираються на певний строк, тобто реалізується принцип змінюваності.

5. Державні органи через посадові особи несуть відповідальність. Вона має насамперед політичний характер і може відображатися в таких діях, як достроковий відзив (депутата), відхід у відставку (уряду, міністрів), розпуск парламенту тощо. Чіткий розподіл компетенції між державними органами дає змогу встановити, на якій ділянці державного механізму відбувся збій у роботі і де потрібно замінити певну посадову особу.

6. Поліархія як система влади є передусім правовою конструкцією. Більше того, ця конструкція є конституційно-правовою, оскільки як одна з найважливіших структурно-інституціональних систем держави закріплена на рівні конституції. З іншого боку, поліархія як владна система — це система політична. Тобто в ідеалі поліархія має бути правовою та політичною конструкцією, де формально-правовий та політико-практичний компонент повністю збігатимуться.

Спираючись на головні з наведених ознак і на ті, що кардинально відрізняють її від монархії, можна дійти висновку, що поліархія — це спосіб вираження сутності держави епохи громадянського суспільства, який відображається у сформованій на основі волі громадян (народу) політико-правовій системі, організація й функціонування якої ґрунтується на принципі поділу влади та відповідній системі стримувань і противаг.