А дорога безбожних загине!

Біблійний Давид жив у ХІ-Х ст. до н.е., тож не буде абсурдом припустити, що Софокл у V ст. до н.е. міг знати якщо не тексти, то бодай думки з його творів: елліни жадібно всотували в себе східні культи, філософію тощо. Відомий російський філолог С.Аверінцев навіть висуває припущення, що процитований псалом можна віднести “к временам книжника Эзры, т.е. к V в. до н.э.” [11]. В такім разі, між еллінською “Антігоною” і давньоєврейськими “Псалмами Давидовими” хронологічна дистанція мінімізується. Але справа не в цьому, а в тім, що як укладачів біблійних текстів, так і еллінського драматурга хвилювали ті сам проблеми: що таке людина? якщо навіть вона “міра всіх речей”, але звідки тоді зради, моральний занепад, нехтування законами тощо? І де шлях із цього глухого кута? І Софокл, в унісон з Біблією, пристрасно закликає до виховання в людині моральних чеснот.

Зрештою, вислів “Дивних багато в світі див, / Найдивніше із них – людина” (“Гімн людині”) міг би стати епіграфом не лише до творчості самого Софокла, а й до усієї давньогрецької літератури і культури, гуманізм якої зробив її безсмертною серед нащадків і дав змогу стати фундаментом європейської культури Нового часу.

Софокл – один з найвидатніших драматургів людства, його образ і твори надихали митців у наступні доби. Ось як, наприклад, віддала шану своєму прадавньому колезі відома поетеса Анна Ахматова: