Філософська проза. арістотель

Якось відомий еллінський оратор Ісократ (436-338 рр. до н.е.) влучно відзначив, що Афіни зробили все, аби слово “грек” в усьому світі асоціювалося не з національністю, а з розумом. Афінянин, він не міг не похвалити своє місто, ми ж з відстані двох з половиною тисячоліть маємо всі підстави віднести цей комплімент Ісократа не лише до Афін, а й до усієї Еллади.

А й дійсно, вислів “любов до розуму, мудрості” в перекладі на грецьку звучить як “ філософія ” (від “ phileō ” – ‘люблю’; “ sophia ” – ‘мудрість’). Зараз значення слова “філософія” дещо звузилося і закріпилося за однією з наукових дисциплін, але в античному світі спочатку воно означало любов до будь-якої науки, до пізнання, до навчання взагалі. І зовсім не випадково це слово прийшло до нас саме з Еллади, колиски європейських мистецтв і наук.

У давніх цивілізаціях існував звичай вирізняти з-поміж мудрих декількох чоловік (зазвичай “казкове” число: “3”, “5”, “7”) і віддавати їм найвищу шану. Так, у Китаї існував гурток вчених і письменників під назвою “семеро мужів із бамбукового гаю”. Побутувала така традиція і в Елладі.

У VІІ-VІ ст. до н.е. особливою популярністю користалися сім мудреців (різні джерела містять різні прізвища, нижче подаю найвідоміші). Ці мудреці свої думки викладали як короткі афоризми, що передавалися усно, але найкращі з них були висічені на храмі Аполлона в Дельфах. Ось деякі з них, причому кожен з семи висловів належить окремому мудрецю: “Міра понад усе”, “Пізнай самого себе”, “Стримуй гнів”, “Нічого занадто”, “Головне в житті – кінець”, “У багатолюдності немає добра”, “Ручайся лише за себе”.

Поетичний народ, елліни подали ці афоризми у формі епіграми:

Семь мудрецов называю: их родину, имя, реченье.

“Мера важнее всего!” – Клеобул говаривал Линдский;

В Спарте – “Познай себя самого!” – проповедовал Хилон;

“Сдерживай гнев” ,– увещал Периандр, уроженец Коринфа;

“Лишку ни в чём” ,– поговорка была митиленца Питтака;

“Жизни конец наблюдай” ,– повторялось Солоном Афинским;

“Худших везде большинство”, – говорилось Биантом Приенским;

“Ни за кого не ручайся”, – Фалеса Милетского слово.

Із цієї епіграми поставали славетні імена семи давньогрецьких мудреців: 1) Клеобул Ліндський; 2) Хілон Спартанський; 3) Періандр Корінфський; 4) Піттак Мітіленський; 5) Солон Афінський; 6) Біант Прієнський; 7) Фалес Мілетський.

Взагалі наука в Давній Греції цінувалася дуже високо, а багато наукових творів було написано не віршами, а прозою.

Якщо поезія від свого зародження була пов’язана з міфологією (див. вище), то проза – дитина критичної думки, яка ламала міфічний світогляд еллінів, і від свого зародження вона сприймалася як своєрідна емблема науки.

Найвидатніший античний філософ і вчений-енциклопедист Арістотель (384-322 рр. до н.е.) народився в м. Стагірі, що в Македонії, у заможній сім’ї придворного лікаря тодішнього володаря Македонії Амінти, батька Філіппа і діда Олександра Македонського (майбутнього імператора і володаря велетенської держави).

Замолоду Арістотель практикував як лікар, ніби пішовши батьковим шляхом, а згодом протягом майже двох десятків років навчався в Афінах у видатного еллінського філософа Платона. Він був його найталановитішим учнем, а після смерті свого вчителя виховував юного (десь від 13-ти до 16-річного віку) Олександра (бл. 343-340). Згодом, отримавши владу і почавши завоювання, вдячний Македонець повністю звільнив від податків ціле місто Стагір – лише за те, що там народився Арістотель, його Вчитель.

Повернувшись до Афін, Арістотель відкрив там уже власну філософську школу (335 р. до н.е.), яку назвали Лікеєм (звідси згодом “ліцей”). Наукові праці Арістотеля охоплюють практично всі галузі тодішнього знання: філософію, естетику, логіку, філологію, етику та ін.

Арістотель був дуже гарною людиною, вірним чоловіком і надійним другом, який у житті дотримувався того принципу етики, який сам же обґрунтував науково – принципу помірності, “метриопатії”. Але чомусь пересічну людину це мало цікавить, сфера її інтересів – передовсім жахливі злодіяння і патологічні злочинці. Наприклад, про те, що Нерон або Калігула були злочинцями, знає значно більше людей, ніж про гідні людські якості Арістотеля.

Перерісши свого вчителя світоглядно і науково, він фактично став першим науковим критиком платонізму. Вельми цікавою була блискуча дотепна пікіровка з цього приводу двох титанів античної думки. Платон жартівливо пояснив цю ситуацію: від брикання лошати передовсім перепадає матері-кобилі – адже вона знаходиться найближче. Арістотель же відповів афористично: “Платон мені друг, та істина дорожча”.

Одним із найвидатніших творів Арістотеля є “ Поетика ”, де вперше у всесвітній історії узагальнено матеріал з теорії (а почасти й історії) літератури. Літературна практика еллінів була принципово багатшою, ніж теорія літератури, тому роль “Поетики” в античному світі (і в подальші часи) важко переоцінити.

“Поетика” складається з 26 невеличких розділів, присвячених актуальним питанням літературної творчості, багато з яких не втратили актуальності й зараз: про сенс і сутність мистецтва; про специфіку художньої літератури, про значущість трагедії і її головного героя, про залежність письменника від смаків і запитів читача тощо.

Так, за Арістотелем, сенс мистецтва – наслідування (“ мíмезис ”) природи, а основна мета трагедії – “очищення” духу (“ кáтарсис ”) через жах і співчуття. Ось це знамените місце “Поетики”, яке викликало безліч тлумачень і суперечок: “…Трагедія – це відтворення витонченою мовою … серйозної і закінченої дії, що має певний обсяг; відтворення не розповіддю, а дією, яка, викликаючи жаль і страх, спричинює (очищення; /в оригіналі – “ katharsis ”. – Ю.К./ ) подібних афектів” (кн.VI);

До Арістотеля ніхто навіть питання не ставив про те, які твори, записані за допомогою літер (тобто “ літера -туру” в первіснім сенсі цього слова), можна назвати літературою художньою. Та й самого поняття “художня література” елліни не знали, тому й доводилося вченому користуватися локальними та ієрархічно неузгодженими термінами “поезія”, “трагедія” тощо.

Раніше часто бувало, що наукові трактати (з математики, медицини тощо) писалися в поетичній, віршовій формі. Арістотель вперше поставив питання руба: а чи може будь-який твір, написаний у формі поезії, називатися поезією, і однозначно відповідає – ні, не може, адже, хоч “до поетів … зараховують навіть тих, які віршем пишуть на медичні або природничі теми, … у Гомера і Емпедокла немає нічого спільного, крім віршової форми. Але першого справедливо можна вважати поетом, а другого – швидше природознавцем, ніж поетом” (кн. І).

Таким чином, “Поетика” Арістотеля поклала початок теоретич­ному осмисленню літератури. Її використали Горацій у посланні “До Пізонів”, французькі класицисти (зокрема Н.Буало), хоча дещо вони змінили; а Лессінг у “Гамбурзькій драматургії” відштовхувався від Арістотеля, критикуючи класицистів.

І відкриваючи суперсучасні літературознавчі розвідки: статті, монографії, дисертації, – рідко не побачиш у їхньому текстові і/або в переліку використаних джерел “Поетику” Арістотеля. Зараз переді мною лежить прайс мережі московських і санкт-петербурзьких книжкових магазинів на 2001-2002 роки, в якому зазначена книга Е. Ауербаха з вельми “античною” назвою – “ Мімесис ”…