Грецьке відродження”. Історіографія. Плутарх

Давньогрецька культура стала занепадати ще до римського завоювання (сер. ІІ ст. до н.е.) хоча спочатку навіть у своїм занепаді значно перевершувала римську. Але згодом поняття “еллінська культура” і “римська культура” у межах самої Римської держави стали досить умовними й розмитими. Ці культури так переплелися, що, за влучною метафорою Л.Стерна, не було сенсу псувати все прядиво лише для того, щоб знову розділити його на окремі нитки.

Греки залюбки жили й училися в Римі, а римляни – в Афінах; як освіченим грекам соромно було не знати “державної мови” – латини, так і гарно вихований римлянин не уявляв себе без знання мови еллінської. Одним словом, складалася спільна греко-римська культура.

До цього слід додати, що й ця культура зазнавала відчутного впливу інших народів (і не лише підкорених). Так, нова державна релігія Риму, християнство, згодом прийшло зі Сходу, від римської провінції Юдеї, і це не могло не вплинути на культуру Римської держави. А, скажімо, один із найбільших римських комедіографів народився і виріс у Африці, і повне його ім’я красномовно про те свідчить – Публій Теренцій Афр. Отже, в культурі Римської імперії склалася ситуація, яку умовно можна позначити модним зараз терміном – “мультикультуралізм” (звичайно,з греко-римським стрижнем, домінантою).

Самі греки і римляни добре усвідомлювали свою культурну першість у велетенській державі, усіх чужих вони називали “вáрварами” (мовляв, говірка у тих була нерозбірливою: “ bar ”-“ bar ”-“ bar… ”; звідси пізніші терміни “барбаризм” або звичніший “варваризм”) і казали про них презирливо: “Тільки вчора змінив штани на туніку”.

Але, хоч елліни були для римлян певним культурним ідеалом, усе грецьке дедалі більше ставало вторинним, провінційним, маргінальним. Нових шедеврів не було, а жити виключно славою предків справа невдячна. Та синусоїда культурних підйомів іноді дарувала злети і мистецтву Ахайї. Так, у ІІ ст. н.е., під час правління імператорів Траяна, Адріана та ін. відбулося т.зв. “грецьке відродження”, значне піднесення культури Давньої Греції.

Історики Полібій, Діодор, Йосип Флавій і філософ Епіктет; романісти Геліодор, Лонг і сатирик Лукіан (якого ще називають “Вольтером класичної давнини”) і, передовсім, філософ-мораліст і письменник Плутарх, - таке сузір’я голосних імен репрезентувало грецьку культуру в ті часи.

Один із найвідоміших античних письменників, творець жанру біографії, Плутарх (бл. 45 – бл. 127 рр.) народився в маленькому місті Херонеї, що в провінції Беотія, і здобув блискучу освіту в Афінах, Олександрії та Римі. Людина заможна, він часто навідувався до Риму, де мав багатьох впливових друзів, передовсім – імператора Траяна. Жив Плутарх у ті часи, коли Еллада стала провінцією Риму і називалася Ахайєю, і якийсь час обіймав високу посаду її прокуратора.

Він написав близько 200 творів різної тематики, найвідоміший з яких – “Порівняльні життєписи”. В них він дав 50 біографій (з них 46 парних). Іноді “Порівняльні життєписи” називають також “Паралельними життєписами” оскільки портрети греків і римлян подані парами, наче “паралельно”, за схожістю і/або контрастом. Подекуди таке порівняння закінчується “Зіставленням”, де підводиться певний підсумок, підкреслюється схоже і різне у видатних представників обох народів.

Так, цікавим є порівняння полководців: грека Олександра Македонського і римлянина Юлія Цезаря, або найліпших ораторів Еллади й Риму – відповідно Демосфена і Цицерона та ін.

Хоч його твори й названі історіографічними, Плутарх передовсім мораліст, а не історик, тому наукову точність він навіть не мав на меті, його більше цікавили особистісні якості видатних людей (з метою дати позитивний приклад для наслідування, іноді він навіть прикрашає портрети своїх героїв). В цілому ж “Порівняльні життєписи” є високохудожнім твором своєї доби, і перед читачем відкривається не музейний зал, а живі обличчя видатних греків і римлян.

Крім суто художніх завдань, Плутарх талановито вирішив і завдання патріотичні. Як зазначалося вище, він, грек, був високим посадовцем Римської імперії і не піднімав проти неї жодних повстань, але прислужився Елладі іншим чином: створивши яскраві паралельні образи еллінів і римлян і об’єктивно змалювавши усіх, він возвеличив Елладу, не принизивши Риму (і навпаки).

В нові часи Плутарх став одним із найулюбленіших античних письменників. Його сюжети використовували в художній практиці В.Шекспір (“Юлій Цезар”, “Антоній і Клеопатра”), французькі класицисти П.Корнель і Ж.Расін. М.Монтень називав “Порівняльні життєписи” своїм требником, а Наполеон постійно носив їх із собою (як Олександр Македонський “Іліаду” Гомера).

А біографічна література стала чи не найпопулярнішим читанням сучасних інтелектуалів.