Загальне поняття цивільних правовідносин

Життя людини улаштоване таким чином, що вона задля свого існування змушена вступати у соціальні зв’язки з іншими представниками людської спільноти. Цьому багато пояснень. Однією з основних причин такого становища є об’єктивна цивілізаційна необхідність – організація людського життя через розподіл праці. Спеціалізація у виробленні життєво необхідних благ дозволяє їх виробникам невпинно покращувати якість цих благ і тим самим підтримувати зацікавленість до них інших членів суспільства. У свою чергу, самі виробники, з огляду на вузьку професійну спеціалізацію, невзмозі виробити своєю працею все те, що їм необхідне, тому вони об’єктивно змушені вступати у суспільні відносини з обміну свого продукту на інші їм потрібні блага. У такому тривіальному вигляді можна уявити і сучасне життя людини. Мотивація обмінних процесів спричинює рух майнових благ від одних осіб до інших. Саме ця соціально-економічна основа і є серцевиною цивільно-правових відносин, а якщо точніше – майнових цивільно-правових відносин.

Між тим, аби споживання майнових благ було можливим, людина фізично має існувати. Життя людини та інші блага, що забезпечують їй природне існування та соціальне буття (такі блага у цивільному праві набувають форму особистих немайнових прав), є передумовою виникнення майнових відносин. Невипадково при визначені предмета регулювання цивільного законодавства, немайнові відносини поставлені на перше місце (ч. 1 ст. 1 ЦК).

Соціальні відносини з приводу забезпечення самореалізації особистих немайнових благ та їх захисту, а також відносини щодо обміну майновими благами у державних формах організації суспільства набувають упорядкованого характеру. Упорядкування досягається шляхом надання особистим та майновим відносинам форми правових, тобто через наділення учасників цих відносин правами та обов’язками. Невиконання обов’язку на користь управомоченої особи – тобто особи, яка має право вимагати від іншої особи виконання обов’язку – призводить до можливості застосування до зобов’язаної особи засобів державного примусу. Але більшість правовідносин реалізуються у суспільстві без цього, бо зобов’язані особи найчастіше свої обов’язки виконують добровільно, що і утворює загальну картину впорядкованості, точніше юридичної упорядкованості суспільства.

Таким чином, під цивільним правовідношенням слід розуміти такий вид соціальних відносин, що виникають з приводу особистих немайнових та майнових благ і зазнають юридичного впливу шляхом наділення учасників даних відносин правами та обов’язками.

Елементи цивільних правовідносин. Цивільне правовідношення, як і будь-яке інше правове відношення, складається з учасників правовідносин (суб’єктів), об’єктів, прав та обов’язків. Права та обов’язки називають ще змістом правовідносин.

Учасниками цивільних правовідносин ст. 2 ЦК називає фізичних осіб, юридичних осіб, державу Україна, Автономну Республіку Крим, територіальні громади, іноземні держави та інших суб’єктів публічного права. Присутність серед перелічених учасників цивільних правовідносин навіть суб’єктів публічного права пояснюється тим, що здійснення публічно-правових функцій немислиме без майнового забезпечення відповідних органів та посадових осіб. Незважаючи на забезпечення цих учасників публічно-правових відносин коштами державного бюджету вони, тим не менше, об’єктивно змушені вступати у цивільно-правовий майновий обіг, аби якісно організувати свою функціональну діяльність.

Люди, як учасники цивільних правовідносин, та засновані ними організації іменуються у цивільному праві „особами”: „фізичні особи” та, відповідно, „юридичні особи”. Категорія „особа” дозволяє відкинути несуттєві соціальні ознаки цих учасників і встановити для них режим юридичної рівності участі у цивільних правовідносинах. Не впливають на обсяг юридичних можливостей (правоздатності) такі ознаки, як статева приналежність людини, її національність, рід занять (у тому числі й професійних), майновий стан, приналежність до тих чи інших релігійних конфесій, політичних партій тощо. За загальним правилом не має впливу на визначення обсягу цивільної правоздатності й громадянство людини. Іноземці, особи із подвійним громадянством та особи без громадянства, як правило, користуються цивільними правами нарівні з громадянами України. Такий підхід є загальною ознакою методу приватноправового регулювання суспільних відносин.

Отже, аби бути учасником приватноправових (цивільно-правових) відносин необхідно і достатньо відповідати вимогам норм цивільного права щодо правоздатності та дієздатності. Право- та дієздатність є складовими правосуб’єктності, тобто категорії, яка вказує на здатність особи бути суб’єктом цивільних правовідносин. Правоздатність – це юридична здатність особи мати цивільні права та обов’язки. У фізичних осіб вона виникає з моменту народження, у юридичних – під час їх державної реєстрації. Дієздатністю осіб називають їх юридичну здатність своїми діями набувати для себе цивільні права і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Мінімальний обсяг цивільної дієздатності у фізичних осіб виникає з моменту виникнення у них здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (ч. 1 ст. 30 ЦК). Дієздатність фізичних осіб розширюється поетапно у відповідності із зростанням соціального досвіду: до 14 років вони наділені частковою дієздатністю, з 14 до 18 років – неповною, після досягнення 18 років – повною. Дієздатність юридичних осіб виникає, за загальним правилом, у повному обсязі під час державної реєстрації цих суб’єктів у якості юридичних осіб. Тобто, правоздатність і дієздатність юридичних осіб виникають одномоментно.

Об’єктами цивільних правовідносин називають все те, з приводу чого ці відносини виникають. Стаття 177 ЦК дає приблизний перелік матеріальних і нематеріальних благ як об’єктів цивільних прав. Серед них речі, гроші та цінні папери, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація.

За іншою класифікацією усі об’єкти цивільних правовідносин можна звести до двох груп: 1) майнові блага (майно) та 2) особисті немайнові блага.

Термін „майно” у цивільному праві має широкий зміст, оскільки ним охоплюються речі та права вимоги, що мають економічний зміст. Речі – це предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки (стаття 179 ЦК). Окрім речей „майном” у цивільному праві називають також права вимоги про здійснення на користь управомоченого суб’єкта дій економічного змісту: передання грошей або цінних паперів, надання послуг, передання результатів робіт, передання результатів інтелектуальної творчої діяльності. Критерієм розпізнання майна є універсальна його ознака: оборотоздатність (ст. 178 ЦК). Оборотоздатними будуть ті об’єкти, які фізично та юридично здатні переходити від одних суб’єктів до інших. Наприклад, фізично невід’ємними від людини є такі блага, як її життя, ім’я, здоров’я та свобода. Подібні блага тісно пов’язані з людиною, а тому вона від них не може ні відмовитись, ні передати іншим особам. Через ці причини фізичну особу не можна і позбавити прав на такі блага (ст. 269 ЦК). Отже, аби об’єкт міг стати майном, він, щонайменше, має бути фізично здатним до обміну. Нетоварність особистих благ утворює їх немайновий характер.

Між тим, цивільне право вилучає із переліку майна і деякі види речей та прав на них. Тобто такі блага фізично здатні бути об’єктом обігу, але на це є юридична заборона. Отже, вони необоротоздатні через юридичні причини. Серед них військова зброя, об’єкти ядерної енергетики, об’єкти історико-культурної спадщини тощо. Усі ці об’єкти можуть перебувати виключно у загальнодержавній власності.

Деякі об’єкти набувають характеру оборотоздатних тільки за умови отримання спеціального дозволу від державних органів. Такі об’єкти є обмежено оборотоздатними (абз. 2 ч. 2 ст. 178 ЦК). До них, зокрема, слід віднести мисливську та спортивну зброю, спеціальні засоби самозахисту, деякі хімічні препарати та інше.

Таким чином, під майном слід розуміти речі та права вимоги економічного змісту, які відповідають вимогам законодавства щодо їх оборотоздатності.

Особисті немайнові блага, як друга група об’єктів цивільних правовідносин, характеризуються відсутністю у них економічного змісту та нездатністю їх до обміну (необоротоздатністю). Одні з них забезпечують для фізичних осіб природне існування: життя, здоров’я, свобода, особиста недоторканість, безпечне довкілля (глава 21 ЦК), інші – соціальне буття: ім’я, гідність, честь, індивідуальність, недоторканість житла тощо (глава 22 ЦК України).

Останнім елементом цивільних правовідносин є суб’єктивні права та суб’єктивні обов’язки учасників. Права та обов’язки називають змістом правовідносин.

Суб’єктивне право – це визначена законодавством або правочином міра можливої (дозволеної) поведінки суб’єкта цивільних правовідносин. Суб’єктивне право визначає межі власної поведінки управомоченого суб’єкта, або межі вимог управомоченого суб’єкта адресованих зобов’язаним особам, чи межі захисту управомоченим суб’єктом порушених прав та законних інтересів.

Суб’єктивний обов’язок – це визначена законодавством міра належної (обов’язкової) поведінки суб’єкта. Обов’язки можуть мати активний або пасивний характер. Обов’язок активного характеру вимагає від зобов’язаної особи здійснення визначених нормами права або правочинами певних дій: здійснення дій з перевезення, сплати грошей, виконання роботи тощо. Обов’язок пасивного характеру пов’язаний з нездійсненням дій, які могли б порушити права чи законні інтереси управомоченого суб’єкта. Наприклад, у правовідносинах власності від не власників (зобов’язаних осіб) вимагається не створювати перешкод для здійснення власником (управомоченим суб’єктом) прав володіння, користування та розпорядження належною йому річчю.