Засади і принципи цивільного права

Цивільне право на рівні позитивного права оперує декількома категоріями загально методологічного впливу на цивільне законодавство: загальний підхід про верховенство права (ст. 8 Конституції України); чотири визначальні свободи: руху товарів, послуг, капіталу і людей як критерії вступу України в Європейський Союз; свободу від утиску і загальні засади про те, що ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (ч.1 ст.19 Конституції України); визначальні ознаки цивільних відносин – засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ст.1 ЦК); начало справедливості; загальні засади цивільного законодавства (ст. 3 ЦК); принципи цивільного права, що є традиційним напрямком і підтримується в науковій літературі.

Принципи права – основні його ідеї, що мають внаслідок їх законодавчого закріплення в нормах права загальнообов’язковий характер. Вони визначають сутність самих відносин та їх соціальну спрямованість, галузеві особливості правового регулювання, що сприяє однорідності розуміння сенсу правових норм, їх єдиному правозастосуванню. Крім цього принципи права використовуються при усунення прогалин в праві і застосування норми за аналогією права, що важливо для цивільного права внаслідок його динамічності і підверженості змінам в економічній і соціальній дійсності.

В науці цивільного права теорія його принципів висвітлюється неоднозначно: від тенденції до ототожнювання методу і принципів цивільного права, ототожнювання принципів цивільного законодавства і права, до моделювання нових підходів. Здебільше це проявляється у навчальних виданнях. Досі відома лише одна фундаментальна наукова робота з цього питання Г.В. Свердлика. В цивілістичній науці виходять, що принципи цивільного права виконують дві функції. Перша – вираження основних ідей галузі права, що зумовлюють напрямок її розвитку, основні вимоги до розроблюваний та прийнятих нормативних актів, їх застосування у правозастосовчій практиці, та поведінці учасників цивільних правовідносин[12]. Принципи відображають реальний стан суспільних відносин, як об’єктивних за своєю природою[13]. В принципах відображається не тільки соціально-економічна основа, але й загальнолюдські цінності[14]. О.С. Йоффе наполягав, що принципи цивільного права виражають природу держави.[15] В.Ф. Яковлєв вказує, що принципи відрізняють одну галузь права від іншої і в концентрованому виді відображають соціально-економічну сутність врегульованих відносин і економічну політику держави стосовно до цих відносин.[16]

Друга функція принципів цивільного права проявляється у безпосередньому регулюванні суспільних відносин. Так відповідно ч.2 ст. 8 ЦК при неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права). Оскільки деякі з засад цивільного права та принципи пересікаються у своїй змістовній частині то вони застосовуються для регулювання цивільних правовідносин без спеціального нормативного оформлення[17].

Перш за все, слід звернути увагу на верховне начало права – його справедливість. Ідея справедливості притаманна праву взагалі, у тім числі й праву цивільному. Без неї право втрачає свій сенс. Вона узгоджується із іншими соціальними цінностями, що є уособленням людських чеснот.

З введенням у ЦК ст.3 „Засади цивільного законодавства” появилась підстава для розмежування власне засади та принципів галузі права. Проте у юридичній літературі принципи цивільного права чомусь стали підміняти засадами цивільного законодавства (ширне вузчим), що спричиняє певний подив. Якщо поняття цивільного права ширше чим поняття цивільного законодавства то можливі певні відхилення від основних правових ідей, що становлять кістяк цивільного законодавства і цивільного права.

В зв’язку з тим виникла проблема термінологічного розмежування змісту принципів цивільного права та засад цивільного права. Виділяються засади у правоутворенні, історичні, догматичні та правові. Для людини основними засадами є свобода, яка проявляється у загальному підході до регулювання цивільних правовідносин: дозволене все те, що не заборонене законом. З ним органічно поєднана категорія свободи. Проте інколи цивільне право допускає виникнення права й на те та таким чином, що є внутрішньо суперечливим. Мова йде про визнання набувальної давності на майно, що набуте за нікчемними правочинами.

В ст. 3 ЦК засадами цивільного законодавства визнані:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України і законом;

3) свобода договору;

4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

5) судовий захист цивільного права та інтересу;

6) справедливість, добросовісність та розумність[18].

Справедливість здебільше розглядається як оціночна моральна категорія коли відносини встановлюються відповідно до вимог права, заслуг та ролі особистості, загальних засад існування суспільства. Добросовісність не допускає зловживання своїми суб’єктивними правами, недопустимість існування кабальних відносин, людяність при відносинах меркантильного характеру, належне виконання юридичних обов’язків. Добросовісність презумується у тих випадках коли набуваючи суб’єктивного права не знав і не міг знати про права інших осіб на цей об’єкт. Презумпція добросовісності і вимога добросовісності є відправною у цивільному праві. Розумність зумовлює раціональність волевиявлення, усвідомленість їх учинення і їх правових наслідків, дотримання меж здійснення суб’єктивних цивільних прав. Зазвичай, розумними слід вважати дії особи що наділена нормальним, середнім рівнем інтелекту, знань і життєвого досвіду, що дозволяє їй адекватно оцінювати ситуацію, моделювати в ній свою поведінку і здійснювати волевиявлення і передбачати його можливі наслідки. Розумність по суті характеризує інтелектуальні і моральні якості людини через порівняння її реальної юридично значимої поведінки із можливою поведінкою усередненої людини

Засади цивільного законодавства є безумовно визначальними у механізмі регулювання цивільних відносин. Але вони не є імперативи для доктрини права. Можливий й загальноправовий підхід до вирішення цієї важливої проблеми, що дозволяє комплексно охопити всі відносини у контексті єдності права. Якщо цивільне право є галуззю права то воно підкоряється загальним правилам існування і функціонування права.

Засади цивільного законодавства та принципи цивільного права можуть між собою співвідноситись як загальне та спеціальне де засади – загальне, а принципи – спеціальне. Цивільне право є хоча й основною, але не єдиною галуззю права. Вона частина загального права тому підвернена її загальним принципам.

Регулювання цивільних правовідносин підвернене впливу декількох груп принципів:

Перша група – принципи права взагалі: моральність, гуманізм, законність. У роботах з теорії права вказуються й інші принципи.

Друга група принципи приватного права як надгалузі права: неприпустимість свавільного втручання в приватну сферу забезпечує свободу особистості, ініціативність, свобода вибору виду і міри своєї поведінки.

Третя група власне принципи цивільного права, про що мова буде йти окремо.

Четверта група принципи окремих підгалузей цивільного права: права власності, права інтелектуальної власності, сімейного, житлового, спадкового.

П’яту групу складають принципи окремих інститутів цивільного права: права промислової власності, договірного права. В літературі вказуються інші принципи інститутів права.

Серед принципів цивільного права вказують:

– юридична рівність суб’єктів цивільних правовідносин забезпечує можливість формування їх волі і забезпечує дійсно вільне волевиявлення. Вони не підпорядковані один одному і не мають влади один над одним. Ця рівність надає можливість діяти в своїх інтересах опираючись на власне розуміння змісту відносин, їх моральності і етичності. Принцип рівності кореспондується із таким методом і проявляється лише в рівновеликих правовідносинах, в яких їх учасники мають одинакові суб’єктивні права і юридичні обов’язки (договір про спільну діяльність);

– недоторканність власності – забезпечує майновий правопорядок в економіці, можливість власниками використовувати належне їх майно в своїх або чужих (дестинаторських) інтересах, бути захищеними від безпідставного його вилучення чи обмеження можливостей використання. В основі цього принципу лежить положення ч.4 ст. 41 Конституції України згідно якого ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним;

– диспозитивність – можливість обирати доцільність перебування в тих чи інших правовідносинах і з тими чи іншими їх учасниками. При вступі у правовідносини на свій лад формуються варіанти можливої поведінки, обираються характеристики їх об’єкта, мотивація до виконання взятих обов’язків, доцільність звернення за судовим захистом тощо.

– безперешкодне здійснення права, відновлення и захист порушених прав забезпечує суспільний порядок і злагоду. Він полягає в усунені необґрунтованих перешкод для здійснення належних особі прав, розвитку ринкових механізмів. В цивільному законодавстві дія цього принципу проявляється у свободі підприємництва та іншої не забороненої законом економічної діяльності;

– перешкоджання можливостям зловживання правом, як відзначається є певною клаузулою (виключенням) із загальних засад цивільного права[19]. Дія принципу проявляється у встановленні меж здійснення належних особі прав, правового режиму речей (обмежені у цивільному обігу), механізму реєстрації правочинів тощо. Наприклад за нормами ЗК після отримання права власності на земельну ділянку заборонено змінювати її цільове призначення і на протязі певного строку продавати іншим особам. За публічним договором підприємець –роздрібний торговець не може відмовити правочиноздатному покупцю у продажі товару;

– охорони прав і законних інтересів забезпечує охоронну функцію цивільного права. Норми цивільного права сконструйовані таким чином, що їх дія забезпечується як самим нормами цивільного права так і нормами процесуального права. Власне процесуальне право і є формою життя норми матеріального права;

– стабільності цивільних правовідносин проявляється у наявності у цивільному праві загальновизнаних моделей поведінки (норм права), що позволяють типізувати, інституювати певні суспільні відносини приватного характеру, надавати їм одне і теж ж тлумачення, на кінець забезпечують однорідність розуміння спеціалістами, а стосовно спрощених конструкцій й пересічним громадянам інститутів цивільного права.

Принципи цивільного права у тих чи інших його нормах проявляються неоднаково. Тому деякі підгалузі й навіть інститути цивільного права мають свої принципи.