Метод цивільного права

Метод правового регулювання – система специфічних способів, засобів, прийомів впливу на суб’єктів цивільних правовідносин і спонукає їх учиняти юридично значимі дії таким чином, що вони вписуються у диспозицію норм права є зрозумілими і прогнозованими. Вони впливають на поведінку суб’єктів через норми права, де встановлюється ідеальна і бажана модель правила поведінки учасників конкретних правовідносин, шляхом зазначення їх основних характерних для даного інституту суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Цивільно-правовий метод як спосіб впливу на формування і розвиток цивільних відносин заснований на постулаті, дозволене все те, що не заборонене законом. Загальнодозвільний порядок визначення виду, міри і засобів реалізації своєї юридично значимої поведінки у цивільному праві заснований на засадах юридичної рівності, диспозитивності та ініціативності. В ст. 1 ЦК зазначено, що цивільні відносини засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Більшість цивілістів виходить з того, що цивільному праву не властивий один і чітко визначений метод. Навпроти інші виходять з запровадженого Й.О. Покровським методу юридичного децентралізму[10] і вважають, що цивільному праву властива не множинність методів, а єдиний метод, що характеризується рядом ознак В.Ф.Яковлєв, О.А. Пушкін, С.С. Алєксєєв. Навпроти М.Н.Єгоров висловився за те, такий підхід відображає лише зміст цивільно-правової форми, а характерним для цивільного права повинен бути лише один метод – рівність сторін. Проте рівність сторін у цивільному праві непевна і не узгоджуються із конструкціїю змісту правовідносин де суб’єктивному праву одного їх учасника протипоставлені як гарантія їх реалізації юридичні обов’язки другого учасника.

Тож рівність учасників цивільних правовідносин є певною абстракцією. Здебільшого у цивільних відносинах сторони мають не рівні права і обов’язки, а взаємокореспондовані суб’єктивні права і юридичні обов’язки. В іншому разі потреби і у рівних правах і обов’язках не виникало. Рівність учасників цивільних правовідносин полягає у визнанні рівних правових можливостей їх учасників у забезпеченні своїх прав і законних інтересів. Рівність проявляється до моменту вступу у цивільні правовідносини, як оціночна категорія для визначення можливої вигоди чи втрат від вступу у відносини і виборі інструментарію забезпечення своїх інтересів. Визначення особливостей цивільно-правового методу регулювання відносин проводиться через ознаки що впливають на: характер правового становища учасників цивільних правовідносин; правовий режим об’єкта цивільних прав; особливості підстав виникнення правовідносин; специфіку вирішення правових конфліктів; особливість застосування засобів примусу до правопорушників.

Більшість виходять з того, що галузеву приналежність норм визначає як предмет так і метод і звертають увагу на ту обставину, що предмет правового регулювання може бути тотожнім для багатьох галузей права: майнові відносини безпосередньо або опосередковано регулюються майже всіма галузями права. Б.Б. Черепахін відстоював думку, що лише метод формування поведінки їх суб’єктів надає можливість визначити галузеву приналежність в межах: а) права взагалі (примус для публічного, диспозитивність – для приватного); б) супергалузі права. Так диспозитивність приватного права має свої допоміжні засоби впливу на поведінку учасників правовідносин.

Заслуговує уваги пропозиція розглядати метод правового регулювання через характер правового становища учасників регульованих відносин, особливості виникнення правових відносин між ними, специфіку вирішення конфліктів між учасниками правовідносин, особливості засобів примусу до правопорушників[11].

Як і предмет методи цивільного права можна поділити на дві групи: легальні і доктринальні. До перших згідно ст.1 ЦК відноситься юридична рівність, вільне волевиявлення, майнова самостійність учасників цивільних правовідносин. У тому порядку ми й їх розглянемо.

Юридична рівність проявляється в рівних можливостях та підставах виникнення, зміни та припинення правового зв’язку між учасниками, можливостях захищати порушені суб’єктивні права і охоронювані законом інтереси, підставах притягнення до цивільно-правової відповідальності. Крім цього у відносинах особистого немайнового характеру, рівносторонніх відносинах корпоративного характеру, спільній власності дійсно проявляється рівність учасників цивільних правовідносин. У інших відносинах їх учасники протистоять один одному.

Вільне волевиявлення засноване на автономії волі і диспозитивності проявляється у здатності самостійно та вільно формувати (моделювати) свою волю і виражати волевиявлення. Так звані девіантні акти поведінки не є нормальними. Волевиявлення детерміноване потребами учасника цивільних правовідносин, юридичними фактами і формалізовані у диспозиції норм права. Не допускається примус до волевиявлення, за винятком передбачених законом випадків.

Майнова самостійність зумовлена здебільше майновим характером більшості цивільних правовідносин, компенсаторними засадами цивільно-правової відповідальності. Майнова самостійність учасників цивільних правовідносин є гарантом належного виконання їх обов’язків.

Доктринальними рисами цивільно-правового метода є:

1) взаємокореспондованість суб’єктивних прав і юридичних обов’язків учасників правовідносин. Це проявляється у тому, що суб’єктивне право особи повинно бути забезпечене чиїмось юридичним обов’язком;

2) ініціативність більшості цивільно-правових зв’язків передбачає вміння їх моделювати з користю для себе, обирати найбільш сприятливий момент їх виникнення, засоби забезпечення, строк існування тощо;

3) судовий змагальний порядок захисту порушених прав проявляється в матеріальному і процесуальному праві. Здебільше при порушенні суб’єктивного права особа має право звернутися в суд, самостійно чи з допомогою професіонала сформувати свої вимоги, задіяти механізми їх забезпечення (вимагати накласти арешт на майно відповідача), пред’явити необхідні докази правомірності своїх вимог.