Дитина має право на родинне виховання

Дитині для повного та гармонійного розвитку необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові та розуміння.

Конвенція про права дитини ООН, преамбула.

Сім’я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сімї разом з батьками або в сімї одного з них та на піклування батьків.

Закон України «Про охорону дитинства». Стаття 11.

Кожна дитина потребує уваги, любові та піклування. Реалізація права дитини на виховання в сімейному оточенні важливе тому, що сімейні стосунки надають необхідний соціальний досвід, який дуже важливий для дитини з інтелектуальною недостатністю. Любов та турбота батьків забезпечує найкращий для неї духовний та фізичний розвиток, її інтеграцію у суспільство, набуття необхідних навичок. У родині дитина отримує необхідне уявлення про оточуючий світ, усвідомлення себе та своєї людської та соціальної ролі. Cаме батькам належить головна відповідальність за захист та підтримку дитини.

Конвенція про права дитини у статті 9-й визначає право дитини не розлучатися зі своїми батьками проти волі дитини. Декларація про права розумово відсталих осіб проголошує, що дитина з особливими потребами має право жити в колі своєї родини, чи з прийомними батьками та брати участь в різних формах життя суспільства [36,37].

З метою захисту та підтримки у вихованні дітей держава має надавати відповідну допомогу батькам, членам родини, опікунам заради забезпечення дитині умов безпечного та гідного життя. Законом України “Про охорону дитинства”, зокрема, у розділі ІІІ “Дитина і сім’я” закріплюються права, обов’язки та відповідальність батьків за виховання та розвиток дитини. Держава бере на себе зобов’язання надавати батькам або особам, які їх замінюють, допомогу у виконанні ними своїх обов’язків щодо виховання дітей, захищає права сім’ї, сприяє розвитку мережі дитячих закладів.

Відповідно до Закону України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” призначаються такі види державної допомоги: у зв’язку з вагітністю та пологами; одноразова допомога при народженні дитини; допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; допомога на дітей, які перебувають під опікою та піклуванням; допомога на дітей одиноким матерям.

З метою матеріальної підтримки сімей, які виховують дитину-інваліда в Україні прийнятий Закон „Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам». Відповідно до цього Закону одному з батьків, усиновителів, опікуну, піклувальнику, які фактично здійснюють догляд за дитиною-інвалідом і не працюють у зв’язку з цим, призначається виплата на догляд за дитиною-інвалідом: до 6 років - 50 відсотків прожиткового мінімуму для дітей віком до 6 років, на дитину-інваліда віком від 6 до 18 років - 50 відсотків прожиткового мінімуму для дітей віком від 6 до 18 років [38].

Невідповідність розміру соціальної допомоги прожитковому мінімуму, безперечно, веде до злиденного існування багатьох сімей. Родина, яка виховує дитину-інваліда, має додаткові потреби, задоволення яких вимагає більших витрат. Наприклад, необхідно більше ліків, засобів особистої гігієни, часто, специфічного харчування дитини і т.і.[39]. Окрім того, недостатньо служб підтримки сімей, бракує інформації про перспективи розвитку дитини та необхідну й можливу допомогу. Особливою проблемою є все ще безальтернативний характер отримання соціальних та освітніх послуг. Головною гарантованою державою формою їх отримання є школи-інтернати та дитячі будинки-інтернати. Держава не фінансує інклюзивної форми навчання, денного догляду або інших денних програм. На жаль, досі існує практика відриву дитини від родини: при народженні дитини з порушенням розумового розвитку медичні працівники часто переконують батьків віддати дитину під опіку інтернатних закладів. Фахівці психолого-медико-педагогічної консультації, у разі значного зниження інтелекту, скеровують дитину до будинку-інтернату. Діти з інтелектуальною недостатністю від самого народження опиняються під загрозою соціального сирітства.

Направлення дітей до закладів інтернатного типу вступає у протиріччя зі ст.9 п.1 Конвенції про права дитини ООН і призводить до фактичного вилучення цих дітей із суспільного життя.

Розлука дитини з батьками - це не тільки трагедія для ней, але й один з попередніх факторів інших порушень прав дитини. Діти з інтелектуальною недостатністю, яких забирають від їхніх родин, втрачають індивідуальність, можливість розвитку та самореалізації. У ситуації розлучення з батьками діти стають менше захищеними, переживають психологічні травми, наслідки від принижень і образи. Це негативно впливає на наступне їхнє життя, вони поступово деградують і майже ніколи не виходять з інтернатної системи.

Дослідження, що проводилося в Україні 2004 року Благодійним товариством „Джерела” показало, що в інтернатних закладах більшість особистих прав людини не дотримується (див. Додаток 2). Тематичне дослідження щодо причин інституціалізації дітей, проведене у 2001 році Інститутом соціальних досліджень виявило, що специфічні умови утримання дітей в інтернатних закладах не забезпечують набуття навичок незалежного проживання. У дітей не стимулюється пізнавальна діяльність, вироблення стратегій суспільної поведінки та спілкування. Велика залежність від персоналу та догляду в закладі спричиняє неприйняття оточення поза інтернатом. [40]. У тому ж дослідженні наведені причини, які спричиняють негативний вплив на формування особистості дитини. Серед таких причин є відсутність спілкування з біологічною матір’ю, дефіцит любові, ласки, уваги, регламентація дій та вибору з боку адміністрації, жорстоке ставлення з боку персоналу та інших дітей, відсутність свободи вибору, відсутність власних речей та інші.

У 2002 році було прийнято доповнення до Сімейного Кодексу України щодо альтернативних форм сімейного виховання, таких як прийомна сім’я та дитячі будинки сімейного типу для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Однак, через брак методичного забезпечення, недосконалий механізм фінансування та неготовність прийомних батьків такі форми виховання розвиваються вкрай повільно для дитини з інтелектуальною недостатністю.