Освітня політика як навчальна дисципліна: мета, завдання, предмет вивчення

Завдання курсу:

1. Ознайомлення зі світовим дискурсом освітньої політики, зокрема його теоретико-методологічною складовою.

2. Аналіз освітньої політики в контексті основних тенденцій сучасного суспільного розвитку (загальнонаціональний і міжнародний вимір).

3. Здійснення аналітичного огляду освітньої політики в Україні за період незалежності.

4. Аналіз стратегії державної освітньої політики в країнах світу, зокрема у країнах Європейського Союзу, та можливості їх застосування в Україні.

5. Прогнозування науково обґрунтованих підходів модернізації вітчизняної світи у вимірах глобалізації, європейської інтеграції та національної самоідентифікації.

Зміст навчальної дисципліни «Освітня політика» спрямовано на поглиблення теоретичних знань та наукового світогляду, розвитку методологічної культури студентів магістратури, формування у них професійно значущих й творчих якостей, здатностей до інноваційної діяльності.

3. Поняттєво-термінологічний апарат освітньої політики, його характеристика з позицій діалектичної взаємодії.

Органічною складовою процесу становлення та розвитку методологічних досліджень освітньої політики, власне, як і будь-якого суспільного феномену, є обґрунтування та формулювання його визначення. Закономірно, теорія науки у процесі дослідження розробляє систему наукових категорій і законів, а категорії, в свою, чергу, як правило, оформлюються в поняття – наукові терміни.

В українському суспільствознавстві зазначений процес має свої особливості. Зокрема, започаткований в кінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття перехід від методологічного монізму до світоглядно-методологічного плюралізму, без сумнівів, породив певні розбіжності в результатах досліджень науковців, наслідком яких стало еклектичне поєднання різнорідних світоглядних засад та ідей – від марксистських до неоліберальних, що подекуди не стикуються між собою. В цих умовах закономірним є наявність методологічно розбіжних термінів та визначень феномену освітньої політики.

Низка явних і прихованих, латентних смислів, що криються у полісемантичних термінах, особливо, коли мова йде про англомовні тексти та їхню інтерпретацію».

Своєрідним навігатором для українських дослідників у визначенні змісту терміну «політика» став «Англо-український глосарій термінів і понять з аналізу державної політики та економіки» О.Кілієвича, який, характеризуючи особливості перекладу зазначеного терміну з англійської на українську, зазначив, що «в українській мові термін «політика» відповідає двом різним поняттям, для яких в інших мовах, зокрема, в англійській, використовуються інші слова (policy та politics).

Цей висновок став своєрідним методологічним орієнтиром у наступних визначеннях політики, що містяться в публікаціях українських дослідників. У відповідних публікаціях наголошується, що «політика (politics) – «це сфера взаємовідносин різних соціальних груп та індивідів з приводу використання інститутів публічної влади задля реалізації своїх суспільно значущих інтересів та потреб». Політика (policy) взагалі – це план, курс дій, або «напрям дій, прийнятий і дотримуваний владою, керівником, політичною партією і таке інше». У літературі обґрунтовувалась типологізація політики. Зокрема, виокремлювалась державна, громадська, регіональна, інституційна, європейська політика тощо. «В усіх цих випадках, – зазначає С.Клепко, – термін «політика» означає стратегію і тактику регулятивної, управлінської діяльності (policy), що визначає цілі й завдання розвитку певної сфери суспільного життя, включно з обранням і практичним застосуванням тих або інших шляхів та засобів досягнення цих цілей. Інше, більш розповсюджене у нашому вжитку розуміння політики (politics) як відносин акторів політичного процесу (політичних партій, суспільно-громадських рухів та організацій, політичних активістів тощо) поміж собою та з суспільством є лиш інструментом, засобом для здобуття влади певними політичними силами, що мають розробляти і здійснювати визначений ними і запропонований суспільством курс».

Обґрунтований підхід до тлумачення поняття «політика» через відповідні англомовні терміни «politics» та «policy», що є загальноприйнятним у світовому дискурсі, став визначальним в обґрунтуванні визначень феномену освітньої політики. Зокрема, наголошувалось, що «освітня політика» як «education politics» – «це сфера взаємовідносин індивідів, різних соціальних груп з метою використання владних інституцій задля реалізації своїх інтересів та потреб». Суб’єктами освітньої політики виступають – індивід, соціальні спільноти (нація, професійні групи, еліти тощо) та соціальні інститути (держава, політичні партії та рухи, профспілки, групи інтересів тощо). А об’єктом є освіта як суспільне благо, як інтелектуальний і матеріальний ресурс суспільства, як система освітніх інституцій.

Проблематика, що охоплюється поняттям «освітня політика» як politics, є об’єктом дослідження з боку представників політичної філософії, політичної науки, політичної соціології тощо.

Протягом останнього десятиліття поступово в дослідженнях українських науковців стверджувався також погляд на освітню політику як policy в руслі нової дисципліни – науки про політику (Policy Study) та аналізу політики (Policy Analysis). В цьому контексті освітня політика визначається як «низка дій, спрямованих на досягнення цілей освітніх організацій та/або системи освіти».

Наприклад, К.Корсак розглядає «національну освітню політику» в широкому розумінні як сукупність пріоритетів і цілей, які формує уряд чи інший вищий орган для здійснення заходів щодо удосконалення і розвитку системи освіти чи її елементів». У зв’язку з цим, критикуючи це визначення, В.Андрущенко, В.Савельєв ставлять наступне питання: «А якщо дії уряду, всупереч його деклараціям, мали негативні наслідки для освіти, то як їх кваліфікувати – це політика чи ні?» Зазначені автори ставлять під сумнів доречність ще одного, схожого визначення, згідно якого освітня політика – це «вироблений, схвалений та виконуваний урядом і громадськими інституціями курс дій, спрямований на втілення в життя визначених цілей, методів і змістовного наповнення учбових програм, які використовуються в освітньому процесі і призводять до розвитку мислення учнів та студентів, здобуття ними знань і навичок». І в цьому випадку виникає питання. А якщо, зазначають цілком сумлінно, з нашої точки зору, В.Андрущенко та В.Савельєв, дії уряду, органів освіти, адміністраціях навчального закладу призвели до протилежних результатів і розвитку мислення не відбулось?».

У процесі подолання спрощеного та застарілого бачення феномену освітньої політики у вітчизняному дискурсі поступово утверджується важлива думка, що орієнтує на необхідність розрізняти «конкретні практики» освітньої політики, а саме діяльності і процеси, що характеризуються поняттями “освітня політика держави” (“державна освітня політика”), освітня політика інших акторів політики на національному, регіональному (наприклад, “освітня політика Європейського Союзу”) та світовому (наприклад, “освітня політика Світового банку”) рівнях.

Цілком слушною виглядає засторога Ю.Вільчинського, який наголошує, що теоретизуючи та замислюючись над поняттям «політика», важливо «за половою розгледіти зерна реальної політики», адже як вважають наші американські колеги, що і сьогодні «занадто багато досліджень сучасних реалій є елегантним обманом, приховуванням проблеми, і фактично – не є пошуком рішень». До того ж, займаючись питанням політики не забувати також, як писав у свій час Дж. Дьюї, «про саму освіту». У свою чергу, аксіомою має бути і те, що, в свою чергу, дослідження освітніх проблем мають якнайтісніше пов’язані із політичною проблематикою.

У вітчизняному дискурсі освітньої політики вже досить чітко сформувались підходи до визначення зазначеного феномену. Слід підкреслити, що вони цілком логічно вкладаються в ланцюг розвитку європейського та світового дискурсу і виявляють себе, в залежності від кута зору і контексту, і як «politics of education», і як «educational policy». Є достатньо підстав констатувати, що українські вчені, визначаючи зміст феномену освітньої політики, досить плідно використовують переваги міждисциплінарного підходу. Сучасні дослідження українських вчених мають вже чимало точок дотику із європейським та світовим дискурсом освітньої політики, його теоретичною складовою. Ця складова виявляє себе як міждисциплінарна, трансдисциплінарна сфера (field, domain) академічних та прикладних досліджень. В її метах здійснюються дослідження, по-перше, «дослідження освітньої політики як politics. Теоретичні та методологічні джерела – політична наука (Political Science), політична філософія, політична соціологія. Предмет дослідження – “мета політика” (Politics of Policy). По-друге, – дослідження та аналіз освітньої політики як policy. Теоретичне та методологічне джерело – наука про політику (Policy Science), що поділяється, у свою чергу, на дві гілки – дослідження освітньої політики (Education Policy Study) та аналіз освітньої політики (Education Policy Analysis), які надають знанням прикладної спрямованості. Третя складова – порівняльна освітняполітика (Comparative Education Politics and Policy). Предмет дослідження освітня політика як politics, і як policy в порівняльній перспективі. Рівні порівняльних досліджень світова освітня політика, регіональна, національна, місцева (local), поліика (politics та policy) вищих навчальних закладів, наприклад, університетів».

Таким чином, українські суспільствознавці за роки незалежності пройшли складний, але разом із тим, досить плідний шлях у вивченні феномену освітньої політики. Зокрема, обґрунтовано теоретико-методологічні засади, напрями дослідження. Чимало зроблено і в плані обґрунтування відповідного понятійного апарату. Існуючі визначення освітньої політики надають дослідникам певні евристичні можливості у подальшій розробці зазначеної проблематики. Зокрема, потребують, з нашої точки зору, поглибленого дослідження феномену європейської освітньої політики як politics і як policy.