Соціальний захист за часів козаччини

Дещо з історії соціального захисту в Україні дізнаємося з праці С. Верхратського "Історія медицини". На думку вченого, насампе­ред потрібно розглянути братство — релігійно-національну органі­зацію українського заможного міщанства, що в ХУ-ХУШ ст. віді­гравало важливу роль у житті українського народу, у його боротьбі проти національного гноблення польськими панами, проти спроб окатоличування. їх обов'язком було здійснення релігійно-благодій­них заходів; крім того, вони мали забезпечувати церкву людьми, які могли правити службу, тобто вміли читати і писати, допомагати збіднілим і хворим членам своєї парафії. Освіта у братських школах передбачала лише навчання читати і писати, але для тих часів це була справа велика й важлива.

Щодо цього в Україні в XVI, а особливо в XVII ст. було досягну­то певних успіхів. В описі Павла Алеппського, який з антіохійським патріархом Макарієм подорожував Україною до Москви в 1654 р., читаємо: "Починаючи з цього міста (Рашків на Дністрі. — Авт.) по всій землі козацькій, у кожному місті, у кожному селі для убогих, не­мічних і сиріт збудовано по краю чи всередині населеного місця бу­динки, в яких вони мають притулок". Ці примітивні братські при­тулки, де, зрозуміло, медичного догляду не було, у XVI ст. назива­ли шпиталями (від лат. Нозріїаііз — гостинний).

У 1522 р. при Онуфріївському монастирі братство влаштувало шпиталь, для якого отримувало значну матеріальну допомогу від

московського царя Федора Івановича (1592 р.). У передмістях Львова при українських церквах було відкрито ще чотири невеликих шпиталі. Братські шпиталі утримувалися коштами парафіян. У містах ве­ликі ремісничі цехи утримували власні шпиталі, менші об'єднува­лись і мали спільний шпиталь. У деяких містах шпиталі існували на гроші, отримувані за користування міськими вагами, за переїзд че­рез мости, переправу поромом. Крім шпиталів, що утримувалися на громадські кошти, в Україні були шпиталі, існування яких забезпе­чувалося завдяки заповітам заможних осіб, які відписували для цьо­го села, млини й навіть шинки.

Про кількість шпиталів в Україні в ХУІІ-ХУШ ст. можна дізна­тися з відомостей ревізьких книг Лівобережної України архіву Ма­лоросійської колегії. Так, у 1732 р. у Чернігівському полку налічува­лось 118 шпиталів, Лубенському — 107, Миргородському — 29, Ніжинському — 138, Полтавському — 42, Переяславському — 52. Ці шпиталі мали опікувальну мету. Київське братство, яке було засно­вано в 1615 р., мало школу й шпиталь "для людей убогих, старих, уломних та духовних, яко і свецьких і людей рицерських", як зазна­чається в його засновній грамоті.

Коли Запорізька Січ стала місцем скупчення тисяч людей, коли після походів запорізьких козаків було багато поранених, частина з яких назавжди залишалася інвалідами, Січ змушена була збудувати власний шпиталь при Трахтемирівському монастирі над Дніпром. Завдяки великим коштам, які надавала Січ, цей монастир став од­ним з найвідоміших в Україні. Трахтемирівський монастир з козаць­ким шпиталем не раз грабували й руйнували, але Січ його швидко відбудовувала. Проте в 1678 р. поляки зруйнували його вщент і на­завжди.

За постановою військової ради Запорізької Січі було вирішено створити шпиталь при Межигірському монастирі поблизу Києва. У 1680 р. кошовий Іван Сірко передав у підлеглість Межигірському монастиреві Самаро-Миколаївський Січовий монастир, розташова­ний на острові між річками Самарою і Самарчиком. При цьому мо­настирі також був військовий шпиталь, як і при Лебединському по­близу Чигирина і Левківському поблизу Овруча. Монастирі охоче перебирали на себе піклування про запорізьких козаків, оскільки мали від цього матеріальний прибуток у вигляді коштовного оздоб­лення церков і великих внесків.

Під час визвольної війни Січ розподіляла своїх поранених та ін­валідів в інші шпиталі при монастирях і церквах, виділяла на ліку-98

иапня і догляд певні кошти із загальновійськового скарбу. Лікували Та доглядали хворих у шпиталях ченці.

Із загибеллю Січі шпиталь запорожців при Межигірському мона­стирі передбачалося перетворити на інвалідний громадський буди­нок. Проте останній було влаштовано в Кирилівському монастирі в Києві, а в Межигір'ї було відкрито військовий госпіталь. У 1787 р. у день наміченого відвідання Межигір'я царицею Катериною II шпи­таль запорізьких козаків з невідомих причин згорів. Архів монасти­ря згорів ще раніше — у 1764 р. Цим і пояснюється, чому фактично нічого не відомо про організацію і роботу цього шпиталю [44, с. 153, 154, 160, 162-163].