Історія розвитку соціального захисту до кінця XIX ст

Особиста доброчинність

Історія соціального захисту сягає особистої доброчинності, яка була притаманна людському суспільству ще з доісторичних часів. Особиста доброчинність завжди була властива людям як вияв при­родного співчуття і намагання підтримати в такий спосіб власний авторитет. Проте вияви доброчинності були адекватною відповіддю на суспільні потреби. З перших кроків цивілізації, коли сім'я, домо-господарстіво були основним виробничим осередком у суспільстві, цілком лопічним було покладати турботу про непрацездатних на

інших членів сім'ї. Ті, хто залишився безпомічним поза сім'єю, або ціла сім'я, яка опинилася у скрутному становищі, могли розрахову­вати на допомогу громади. Захист нужденних здійснювався у формі особистої та громадської доброчинності тоді, коли йшлося про ви­живання людини або сім'ї.

Церква

Християнство справило величезний вплив на формування сус­пільної моралі, ставлення до убогих, адже любов до ближнього є основною засадою християнської моралі. Сюжет про християнські чесноти відображений у трьох Євангеліях Нового Заповіту. Наведе­мо його. Чоловік підійшов до Ісуса і запитав його: "Що маю роби­ти, щоб заслужити вічне життя?" — "Знаєш заповіді: не перелюб­ствуй, не вбий, не вкради, несправедливо не свідчи, поважай батька свого і мати свою?". Той відповів: "Усе це я роблю з молодих років". Почувши це, Ісус сказав: "Іще одного тобі не вистачає. Продай все, що маєш, і роздай бідним, тоді матимеш скарб на небі. Легше верб­людові пройти крізь вушко голки, ніж багатому увійти до Царства Божого".

Громадська благодійність була поширена ще за часів Київської Русі. Церква була благодійницькою організацією, за посередницт-ном якої подавалась допомога нужденним з боку глави держави — князя. Перші уроки та перші регламентації були тісно пов'язані з християнським світобаченням потреб і проблем окремої людини. Сирітство, жебрацтво, інвалідність — ось коло проблем, що відобра­жені в перших законодавчих нормах. Уставом князя Володимира його піддані зобов'язані були віддавати десяту частину свого дохо­ду на утримання монастирів, церков, богаділень, лікарень і мандрів­них нужденних. У Заповіті Володимира Мономаха (1053-1125), зок­рема, ідеться: "всього ж паче убогих не забувайте, поскільки вам по силі своїй можливо годуйте". Виходячи у доброчинності з етично-релігійних міркувань, князі були схильні ставити її під опіку церкви і доручати цю справу представникам церковних кіл. Особливою щедрістю вирізнялися ченці Києво-Печерського монастиря. Фео-досій Печерський побудував поблизу монастиря спеціальний буди­нок, де утримувались убогі та каліки. У Церковному уставі 996 р. згадується про обов'язок духовенства турбуватися про бідних, при­чому на утримання церков, монастирів, богаділень і мандрівних нужденних було визначено десятину. Цю добу щодо уваги суспіль-

ства до справ благодійності та пожертв слід поставити у тисячо­літній історії на перне місце. Відмітною рисою благодійності цього періоду було "сліпе' роздавання милостині; жебраків ні про що не розпитували, бо це заборонялося вченням святих отців. Святий Іоанн Златоуст казав: "Ти не повинен дізнавати в бідних, що вони за люди, тому що приймаєш їх в ім'я Христа".

Зрозуміло, що допомога подавалася здебільшого у вигляді життє­во важливих продуктів, тому що грошовий обіг був дуже слабо роз­винений. Отже, незважаючи на відсутність "розслідування" нужди прохача, милостиня досягала своєї мети. Голодний не брав будівель­них матеріалів, а погорілець, якщо не був голодний, не просив хліба. Допомога була різноманітною і відповідала справжній нужді.

Повчання митрополита Київського і Галицького Петра Могили (1597-1647):

«Повідала нам братія святої лаври Печерської Київської, що до архімандрита Єлисея Плетенецького якось прийшов келар і сказав йому, що много-множество хлібів видається на всяк день. Той же по­дивувався такому спожителю і пішов до келарні подивитися, хто це так багато хлібів поїдає. І побачив багато жебраків там, і ще більше вразився (не тому, що багато їх було, а що здорові й сильні з неду­жими брали хліб). І почав сам здорових голодних проганяти (повелів їм не дармового хліба їсти, а працювати). Недужим таки сліпим, кри­вим і їм подібним повелів дати.

Коли ж повернувся у свою келію, тоді, о чудо! Град такий вели­кий випав, що всі жита монастирські окрест побив і з землею змішав. Нікому ж іншому град той жита не потовк. Побачив це старець-архі-мандрит і повелів усім, хто просить, дати хліба. І коли супроти того говорив келар: нема цього чи того в келарні, не маю звідки дати, сказав йому старець: "Давай усім, хто просить: ти не убудеш, оби­тель же свята ніколи не збідніє"».