Трактаты. Диалоги. Притчи. 19 страница

Vale! ac ad nos, si fieri potest, veni!

Tuus Greg[orius] Sabbin.

Наймиліший друже Михайле!

Я не можу не послати тобі хоч невеличку частину того, чим мене невдовзі після твого відходу не мучив, як це звичайно роблять схоластичні колючки, а надзвичайно порадував наш Плутарх.

Безсмертний боже! Як він описує дружбу! Так яскраво змальовує ворону, прикрашену чужим пір’ям, як найлукавішого підлесника в личині друга, що його греки називають ‛ο κόλαξ (підлесник). Але наведу тобі слова нашого Плутарха: «Як монету, так і друга, слід випробувати раніше, ніж він буде потрібний, щоб пізнати його не після того, як ми постраждали. Треба мати досвід у пізнаванні підлесника, щоб не зазнати неприємностей. В противному разі ми опинимося у становищі тих, хто покуштувавши, нарешті, отруту, відчув, що вона смертельна...

Бо ми не схвалюємо як цих, так і тих, які вважають, що самими вчинками викривають себе ті підлесники, які поводяться ласкаво і приємно. Бо друг не повинен бути неприємним чи грубим, серйозність і суворість дружби не полягає в різкості поведінки, але сама її краса і серйозність по-\247\винні бути приємними і бажаними... Не тільки тому, хто нещасний.

Приємно бачити обличчя доброзичливої людини...

Але дружба, супроводжуючи життя, не тільки додає втіхи і чарівності його світлим сторонам, але й зменшує страждання. І бог, додавши до життя дружбу, зробив так, щоб все було радісним, приємним і милим, коли друг поруч і разом з вами втішається. І як би підлесник не кував лихо, використовуючи насолоди і приємності, треба знати, що він нічого радісного не вносить в дружбу».

Вже досить, мій Михайле! Через те, що дружба така божественна, така приємна річ, що здається, ніби вона сонце життя, то слід найбільше дбати, щоб не вважати нам вовка вівцею, скорпіона — раком, змію — ящіркою. Нема нічого небезпечнішого, ніж підступний ворог, але немає нічого отруйнішого від удаваного друга.

Хіба я тобі не говорив раніше, що таких найбільше слід остерігатися. Жоден диявол ніколи не приносить лиха більше, ніж такі удавані друзі. Безперечно, я говорив тобі про них, щоб навчити тебе своїм досвідом. Я, найдорожчий, від багатьох таких постраждав! У зеленій траві я знаходив змію. О, якби у мене тоді був порадник! О книги, найкращі порадники! Найвірніші друзі! І надалі, мій Михайле, чекай від мене таких самих застережень, як друг від друга.

Бувай здоров і до мене, якщо можеш, зайди!

Твій Григорій Савич.

[Харків, місцевий] 8 листопада 1762 р. / 591 /

Χαι̃ρε, τρις А φίλε!

Ista dies summo Michaëli secra στρατηγω̃,

Iste ducum dux est angelus angelicum.

Si cognominis, о Michaël, tu natus es isti,

Angelice angelicum sis celebrato diem.

Angelus ille dei est, quisquis terrestria sprevit,

Qui evolat in coelos, angelus ille dei est.

Angelus ille dei est, qui carnis vincula rupit;

Qui purus vitiis, angelus ille dei est.

О utinam videam tempus, cum dixeris ista:

Quid mihi cum terra? Nil habet illa boni.

Σός γνήσιος φίλος Γρηγώριος ‛ο Σάββιν

[αψνβ] 1, nov[embris| 8.

А NB τρίς — ter, sis pro si vis; sic enim loquuntur latini: vide sis, id est, si vis [τρίς — три рази; sis замість si vis так говорять латиняни: vide sis, тобто si vis]. \248\

Радій, тричі дорогий!

Це день верховного полководця Михайла;

Він вождь вождів і над ангелами ангел.

Якщо, о Михайле, споріднений з ним за ім’ям,

То по-ангельському відсвяткуй цей день.

Ангел божий той, хто нехтує земним;

Хто злітає до небес, той ангел божий;

Ангел божий є той, хто розриває кайдани плоті;

Хто чистий від пороків, той ангел божий.

О якби я побачив той час, коли б ти сказав так:

«Що мені до землі? В ній нема нічого доброго».

Твій справжній друг Григорій Савич.

8 листопада 1762 1.

[Харків, місцевий; 13 листопада 1762 р.] / 571 /

Gregorius Sabbin

Michaëli suo gaudium in domino precatur!

О vitae via dulcis, ubi bene conscia mens est!

Attica mella super nectar et ambrosiam!

Hinc hilaris vultus, spes vivida fronte relucet,

Hinc sunt perpetuo gaudia tanta piis.

Non spes in morbo, non ipsa in morte relinquit,

Imo et defunctis os hilarescit eis.

О Michaël, Michaël! culpa mihi disce vacare

A teneris, carus si cupis esse deo.

Heus extra te ipsum bona maxima quaerere noli:

Intra nos Christus σκη̃πτρα dei esse docet.

Scribendi occasionem dedit hodiernus dies του̃ ’εν ’αγίοις πατρός ‛ημω̃ν Ioannis Chrysostomi, cujus hanc auream sententiam mitto tibi munusculo: Ουδέν ‛μα̃ς ούτως ευφραίνειν οίωθεν А, ‛ως τό συνείδός καθαρόν καί ’ελπίδες ’αγαθαί. Nihil nos ita laetificare consuevit, quam conscientia pura et spes bonae.

Vale, carissime!

Григорій Савич

Бажає своєму Михайлові радуватися в господі!

О, солодкий шлях життя, коли совість чиста!

Тоді аттічний мед кращий за нектар і амброзію!

Тому веселе обличчя, і жива надія прикрашає чоло.

Тому в благочестивих завжди стільки радощів!

Надія їх не залишає ні під час хвороби, ні навіть у смерті.

A Est verbum anomalum post explicatur. [Це неправильне дієслово далі буде пояснене]. Прим. автора. \249\

Навіть по смерті їхнє лице радісне,

О Михайле, Михайле! В юності будь безгрішним,

Якщо хочеш бути милим богові.

О, не шукай поза собою найвищих благ.

Христос учить, що царство боже в нас.

Нагоду до написання цього вірша дав сьогоднішній день во святих отця нашого Иоанна Златоуста; надсилаю тобі в подарунок такий його золотий вислів: Ουδέν ‛μα̃ς ούτως ευφραίνειν οίωθεν А, ‛ως τό συνείδός καθαρόν καί ’ελπίδες ’αγαθαί. — «Ніщо звичайно не приносить нам такої радості, як чиста совість і добрі сподівання».

Прощай, найдорожчий!

[Харків, місцевий] 15 листопада [1762 р.] / 181 /

Michaël!

Frater in Christo desideratissime!

Si vales, gaudeo; sin etiam laetus es, etiam magis gaudeo: est enim laetitia vera valetudo bene compositi animi. At vero esse laetus non potest animus, ubi quid vitii perpetratum est. Novi, quam sit lubrica via adolescentiae, scio rursum, quam immoderate heri vulgus christianorum bacchabatur. Valde metuo, ne heri alicui sodalitati inhaeseris, ac in societatem immodestiae veneris. Si nihil est, quod remordeat animum, gaudeo te felicissimum esse. Sin, noli frustra angi; satis est, si odisti vitium. Jam ignovit Christus, simulatque induximus in animum vitare in posterum. Sentio hoc dictum tibi esse duriusculum. Scio morera adolescentum; at non statim est venenum, quod acerbum est. Hoc solum dicam: nisi hunc meum de te metum interpreteris summum meum in te amorem, valde in me es injurius. Christus optimum aetatem tuam ab omnibus vitiis servet tutam semperque ad meliora provehat!

Tui amantissimus Greg[orius] Sabbin.

Diliculo, novem[bris] 15.

Quae proximo epistolio tuo nos petis, fient omnia, modo Christus aspiret et in incepto ipse perseveres. Scribe ad nos paucula, — scio enim te temporis esse pauperem — et valetudinem tanquam oculos custodi. \250\

Михайле!

Найжаданіший брате в Христі!

Якщо ти здоровий, радію; якщо ти до того ще й веселий, радію ще більше, бо веселість — це здоров’я гармонійної душі. Душа, вражена яким-небудь пороком, не може бути веселою. Знаю, який спокусливий шлях юності, знаю і те, як надмірно веселився вчора простий християнський люд. Дуже боюся, чи не приєднався ти вчора до якої-небудь компанії і не потрапив в непристойне товариство. Якщо не сталося нічого, що викликало б докори совісті, то я дуже радий, і ти найщасливіша людина. Якщо ж це сталось, то не мучся даремно; досить вже, якщо ти ненавидиш свій порок. Христос уже вибачив, як тільки в нас з’явилося рішення не грішити надалі. Я почуваю, що тобі тяжко слухати такі слова. Мені відома вдача юнаків; але не все те отрута, що неприємне на смак. Одне лиш скажу: якщо ці мої побоювання ти не витлумачиш, як вияв моєї вищої любові до тебе, ти будеш глибоко несправедливим по відношенню до мене. Хай збереже найкраще Христос твій вік у безпеці від всяких пороків і хай скерує тебе до всього найкращого!

Вельми люблячий тебе Григ[орій] Савич.

На світанку, листопада 15.

Те, про що ти просиш у своєму останньому листі, все здійсниться, аби Христові це було бажано і ти сам був твердий в початій справі. Пиши мені коротше, бо я знаю, що тобі не вистачає часу, і здоров’я бережи, як око.

[Харків, місцевий] 23 листопада [1762 р.] / 291 /

Salve, amice!

Precaris prospicientia tuae vitae et statui, vel maxime, cum quibus possis versari amicis. Sapienter facis, qui maiure tibi prospicis. Sed de statu vitae alias dicemus, quod Christus suggeret; nunc pauca de conversatione. Cum quibus verseris rogas? Phy! cum bonis, breviter respondeo. Quamquam ne cum bonis quidem, nisi iis, ad quos tacito sensu a natura es propensus. Haec enim norma optima amicitiae. Bonus cibus est, sed quid, si tuo stomacho non arridet? Nimirum nocebit. Sed utinam, mi Michaël, tanta apud nos copia sit bonorum hominum, quanta ciborum! Sed hoc duntaxat optare licet, habere non item. Vere bonus homo, id est christianus, corvo est rarior albo. Quem ut invenias multis tibi laternis Diogenicis est opus. \251\ Quid igitur faciundum? Versandum est cum minus malis, quam sunt alii, qui vulgo recte boni dicuntur. Eligendi sunt candidi et constantes et simplices. Candidus animus nihil livoris sive nigredinis id est malitiae habere dicitur. Simplices non stulti, sed aperti, non mendaces et simulatores vanique, quod ego genus haminum plusquam Tartara odi. Qualium utinam apud nos sit minor frequentia! Sed quid facias, si mundus hic, id est multitudo hominum e talibus constat?

«Mundus stultorum cavea errorumque taberna», ut Palingenius noster canit. / 292 /

Consultissimum igitur arbitror parare amicos mortuos, id est sanctos libros. Sunt ex vivis usque adeo callidi versutique et neinissimi veteratores, ut adolescentem videntem et viventem palam in os decipiant, afflantes venenum suum innocenti simplicitati, simplices autem maxime adoriuntur, quod circa hos praedae spes est eis anguidus. Neque enim canis caninam est. Eje cave tales! Hei mihi quantam bonorum morum jacturam ipse feceram, ab iis angelis diabolicis circumventus! Quam callide sese insinuant! ut vix quinquennio possis persentiscere. Heus, meo periculo sapias! Ego ille nauta sum, qui naufragio ejectus in litus, alios fratres meos idem iter ingressuros timida voce moneo, quas Sirenes, quae monstra cavere debeant, qua iter tenere. Nam quidem alii in aeternum sunt demersi. At possum, inquies, et ego ictus sapere. O mi amice carissime! An nescis multos naufragium pariter pati, enatare paucissimos, tres de centum. Potesne promittere certe enataturum te? incerta pro certis? Quin tu si medicamentum praesens habes, non ideo tamen sponte venenum debes sumere? Satis est mali, si imprudens gustes.

Sed campana me avocat in graecum ludum. Proinde, si placebit, alias de eodem hac materia disseremus, tu brevicule significabis. Sic enim et colloquemur de sanctis rebus et interim stilus formabitur. Vale!

Tui amantiss[imus] Greg[orius] Sabbin.

23 nov[embris]e museo.

Здрастуй, друже!

Прохаєш дати тобі поради щодо майбутнього життя твого і становища, особливо про те, з якими друзями підтримувати тобі зв’язок. Ти чиниш розсудливо, що заздалегідь піклуєшся про своє майбутнє. Але про твоє місце в житті поговоримо іншим разом, коли підкаже Христос: тепер же побалакаємо про друзів. З ким тобі підтримувати відносини? — питаєш ти. Пхе! З хорошими, — відповідаю я коротко. А з хороших лише з тими, до кого в тайниках серця ти по натурі схильний. Бо це \252\ краща норма дружби. їжа добра, але що з того, якщо вона не подобається твоєму шлункові... Не дивно, що вона шкодить. Однак, якби-то у нас, мій Михайле, було так багато хороших людей, як хороших страв! Але цього можна лише бажати, мати ж — це інша справа. Істинно добра людина, тобто християнин, трапляється рідше від білої ворони. Щоб знайти таку людину, тобі потрібно буде багато ліхтарів Діогена. Що ж робити? Слід підтримувати зв’язок з тими, які кращі, ніж інші, які звичайно вважаються просто добрими. Обирати слід щирих, постійних і простих. Про щиру душу кажуть, що вона не заздрісна, не злобна, не підла. Прості — не дурні, але відкриті, не брехливі, не облудні і пусті, бо таких людей ненавиджу більше Тартара. О, якби у нас було таких поменше! Але що робити, якщо цей світ, тобто більшість людей, складається з таких?

«Світ — це загорожа для дурнів і балаган пороків», як співає наш Палінгеній.

Тому найправильнішим я вважаю здобувати друзів мертвих, тобто священні книги. Серед живих є такі хитрі, спритні й безчесні пройдисвіти, що юнака у вічі обдурюють, вливаючи свою отруту невинній простоті і особливо нападаючи на простих — коло них у цих змій є надія на здобич. Бо і собака не їсть собачого м’яса. О, бережись таких! Скільки моральної шкоди завдали мені посланці диявола, обманувши мене. Як хитро вони вкрадаються в довір’я, так що тільки через п’ять років ти це відчуєш. Ах! Скористайся хоч моїм досвідом! Я той моряк, що, викинутий на берег під час аварії корабля, інших своїх братів, яких чекає те ж саме, непевним голосом попереджає, яких сирен і страховищ їм треба стерегтися і куди прямувати. Бо інші потонули і відійшли у вічність. Але, скажеш ти, я можу і сам стати розсудливим під ударами долі. О мій найдорожчий друже! Хіба ти не знаєш, що багато людей зазнає аварії корабля, рятується ж небагато хто — троє із ста. Чи можеш ти ручитися, що ти врятуєшся? Якщо у тебе є ліки, невже ти з власної волі повинен прийняти отруту? Досить біди, якщо ти через свою необережність її покуштуєш.

Але дзвін кличе мене до грецького класу. Тому, якщо тобі бажано буде поговорити в інший час про те ж саме, ти мені невдовзі напиши. Так ми будемо вести бесіду про святі справи, а тим часом і стиль буде вироблятися.

Бувай здоров!

Твій найбільший друг Григ[орій] Савич.

23 листопада, з музею. \253\

[Харків, місцевий; 29 листопада 1762 р.] / 451 /

Φίλτατε φιλτάτων,

Μιχαήλ γλύκιστε!

Quare non fuisti ’εν ται̃ς ‛εσπεριναι̃ς, De Sancto ’Ακακιω δτι̃χηρά pulcherrima sunt lecta, e quibus haec ‛έλαβον. «Дух не смущен, и ум чист». ‘Ο άδοραξας θυμός καί νόος καθαρός. О felicitate ipsa fortunatiorem, quisquis haec sibi paravit! Quid enim suavius animo spurcis vulgaribusque cupiditatibus non turbato? Quid mente terrenis cogitationibus pura beatius, quae deum illum cernit? Palinginium tuum nugatorem unico verbulo impetravi, lege illum, tere, preme, versa, hauri ac satiare. Nutri divino suavissimoque tuo parvolum tuurn Jacobulum, ut aliquando sceptro potiatur. Gaude in deo, canta, ψάλλε, leambula, ut ego facio. «Житейское море...» etc. ’Εγώ προσώπω μέν άπών, τη̃ δε καπδία, tecum semper sum.

Vale ac gaude! Tui omnium amantissimus Greg[orius] Sab[bin].

Literulae tuae valde ingratae mihi, proinde nil scribere scilicet... 1 / 452 /

Найдорожчий з найдорожчих,

найсолодший Михайле!

Чому не був ти на вечірні? Читалась чудова стихира про святого Аккакія, з якої я взяв таке: [«Дух не смущен, и ум чист»]. О щасливіший, ніж саме щастя, той, хто забезпечив собі це! Що є приємнішим від душі, яку не тривожать нечистоти і низькі пристрасті? Що є блаженнішим від розуму, очищеного від земних помислів, який бачить самого бога? Твого жартівливого Палінгенія я дістав для тебе без великих зусиль. Читай його, товчи, черпай з нього, повертай, вижимай і насичуйся, годуй божественною і найприємнішою їжею твого малого Яшка, щоб і він коли-небудь здобув скипетр. Радій в бозі, співай під музику, гуляй, як я роблю [«Житейское море...»], та ін. Я тілом відсутній, серцем же завжди з тобою.

Бувай здоровий і веселий! Твій найбільший друг Григ[орій] Сав[ич].

Листи твої мені дуже неприємні, тому не пиши, тобто... \254\

[Харків, місцевий; 1 грудня 1762 р.] / 481 /

’Υμω̃ν δέ μακάριοι οι ‛οφθαλμοί ‛ότι βλέπουσι, καί τά ώ̃τα ‛υμω̃ν ‛ότι ’ακούει

(Mat[heus], cap. 13).

Qui natus est et toto pectore quaerit, certe inveniet et videbit id, quod vidisse non quorumlibet, sed beatorum est dumtaxat oculorum, puta dei veritatem, quae ut difficillima est inventu, ita aspectu longe jucundissima rerum omnium. Vidisse veritatem, caput est omnium, «разве бо сего (духа святого) ни деяніе, ни слово», ut hodie ’εν τοι̃ς ’αντιφώνοις lectum est, aut incipit aut perficitur. Sic quaesivit Abraham relicta sua terra; hac via ingressus est Isaak, cui terram monstravit dominus: Jacob et filii ejus hoc idem fecerunt. Spiritum enim s. in se habere nihil aliud est, quam veritatem, quae unica est, dei videre. Hanc, si vidit Aristoteles et ejus sectatores, beati sunl; sin minus, sunt μωρόσοφοι Si οί ’απόγονοι του̃ ’Αβραάμ sumus, et si ejusdem cum illo genii, factis hoc testemur similibus; unde enim constabit, in nobis spiritum esse τω̃ν προγόνων, si non ex fructibus? Quid alii faciunt, quidve petunt, ipsi viderint: ego certe scio me totum esse soli divinae veritati quaerendae consecratum. Non succedet? At vero succedet tandem. Hodie audivi in evangelio: «Очи бо ею держастеся, да его не познают», et tamen agnoverunt, licet male oculo eorum tenebantur. Quid enrm labor improbus non vincet? / 482 / Et quomodo non dulce laborare, si sumus ad hoc nati, si Abrahamitico spiritu ferimur? Naturalis enim motus deinde fit incitatior. Ergo cum Paulo clamare lubet: διώκω δέ, ει καί καταλάβω (cap. 3 Ad philippicos). «Гоню же, аще и постигну, то есть особливо постигну» ’Αδελφοί etc. Si nihil aliud in me est, praeter cordis ardorem, vel ut evangelistae verbis dicam, ή καρδία ‛ημω̃ν καιομένη, et hoc mihi gratulor; ipsum einim τό παντελώς θέλειν a spiritu s. est, qui ut incepit, ita certe perducet eo, ut dicamus: «Мы же откровенним лицем взираем на славу божію». In hoc vivo hoc noctesque diesque agitate lubet, in hoc mori, o mi pretiosissime Michaël, decrevi, imo jam pridem mortuus sum mundo, ut aliquando liceat in bloriam cum Christo ascendere. Te, quem Abrahami ’έκγονον εί̃ναι νομίξω, socium ambio comitemque in via tam deserta ab omnibus cupio. Quodsi tibi quoque est ή καρδία ή καιομένη, et certe debet esse, si is es, quem te esse existimo; ejice, quicquid est mortalis curae in pectore, elue lutum ex corde; lutum est quicquid terrenum est; quicquid autem visibile, terrenum est. Si justus verusque ignis in pectore tuo, exuretur, quicquid terrenum est, ut aliquando puro corde sis, videasque deum: τόν θεόν και τήν ’αλήθειαν quam videntes beati sunt oculi. / 491 / Qui vere exarsit, bene incepit; at bene incepisse est dimidium perfecisse. Sic te assuefac, ut quotidie quicquid per oculo-\255\rum aut aurium sensum non modo ex s. scriptura aliisque libris incidat in animam tuam, verum etiam quidquid ex fortuitis eventibus videris aut audieris, id, ut animal τω̃ θεω̃ consecrandum, rumina, discute, ac quantum potes in salutarem succum converte. Qui vili sunt ingenio, iis optima scripta dictaque cedunt in pessimum et ipse Christus est offendiculum. At qui spiritu Abraharnitico sunt creti, iis deus de mortuis etiam et infecundis saxis divinam ac pulcherrimarn prolem suscitat. Praeterit te (exempli causa) ebrius, sic cogita: obtulit deus tibi spectaculum, ut alieno periculo cognoscas, quam enorme malum sit ebrietas: heu! fuge! Praeteris mendicum jacentem, cui pedes computruerunt, aut nasus cum cadaverosa facie horrorem spectanti incutit, sic ratiocinare: hunc aut hanc oportet libidinosam fuisse; hi enim sunt fructus libidinis. Ο beati, qui hoc malo carere possunt! eheu! quanti est valetudo et castitas! quam angelica virtus! quam paucis familiaris! Stas in templo, audis venerari cingulum beatiss. Virginis, audis ejus zonae divinam vim tribui, vocari beatiss, urbern, in qua illa zona deposita esset, tutamque ab omnibus malis, sic amino volve: oportet heic aliquid subesse mysterii. Si enim саго nihil prodest, quomodo carnis servus cingulus prosit? Manna? Quid hoc? / 492 / Vulgus hominum haec audit, velut asellus lyram. Sed tu si vis abrahamitice auscultare, aliquid fode hic cum pueris Isaak et fortassis dimota terra aliquid aquae vivae invenies. Vel sic: peperit, et tamen virgo? Oportet heic esse aliquid mysterii. Ergo pariunt etiam virgines? Phy! et maxime quidem. In humanis rebus hoc quidem impossibile; sed heus! amove, inquam, terram! Habet enim et spiritus suam generationem, et ubi tam regnat spiritus, quam ubi ei adversa caro stricta cingulo virgineae castitatis. «Возвеселися, неплоди нераждающая» etc...

Vale, Isaaci proles!

Σός Γρ[εγώριος] ό Σά[ββιν].

Блаженні ваші очі, що бачать, і вуха, що чують.

(Мат[фей], гл. 13).

Всякий народжений, який всім серцем шукав, безсумнівно, знайде і побачить те, що побачити можуть очі не всяких людей, а лише блаженних. Це значить: божественну істину найважче знайти, але зате тим, хто побачить її, вона найприємніша. Пізнання істини — завершення всього [«разве бо сего (духа святаго) ни деяніе, ни слово»], як сьогодні говориться про це в антифонах, — не починається, не закінчується. Так шукав Авраам, залишивши свою землю; цим шляхом пішов Ісаак, якому землю вказав господь. Яков і його сини зробили те ж. Мати в собі святий дух є не що інше, як бачити істину божу, яка є єдиною істиною. Якщо її бачили Арістотель і його послідовники, то вони блаженні, якщо ні, вони \256\ безумні філософи. Якщо ми потомки Авраама, якщо ми одного з ним духу, ми це підтвердимо подібними ж ділами; бо звідки, як не з плодів наших, відомо, що в нас є дух предків? Що інші роблять, чого прагнуть, вони й самі побачать; я ж твердо знаю, що я всього себе присвятив шуканню однієї лише божественної істини. Я не буду мати успіху в цьому? А все ж врешті-решт успіх буде. Сьогодні я чув з євангелія: [«Очи бо ею держастеся, да его не познают»]. І вони його все ж пізнали, хоч очі їх і погано їм служили. Бо чого не переможе чесна праця? Хіба не приємно працювати, коли ми народжені для цього, коли ми просякнуті духом Авраама? Бо природний рух з часом стає все швидшим. Тому хочеться сказати з Павлом: «Буду прагнути, можливо, досягну» (До філіпійців, гл. 3). «Гоню же, аще и постигну, то есть особливо постигну»] «Брати» та ін. Якщо в мені нічого немає, крім жару серця, або, говорячи словами євангеліста, нашого палаючого серця, то я задоволений цим, бо палке бажання походить від святого духа, який як почав, так, напевно, і закінчить, щоб ми могли сказати: [«Мы же откровенним лицем взираєм на славу божію»]. Цим я живу, над цим з охотою працюю вдень і вночі, в цьому я вирішив, мій найдорогоцінніший Михайле, померти, хоч я вже раніше помер для світу, щоб коли-небудь підвестися во славу з Христом. Тебе ж я вважаю Авраамовим нащадком і прагну і бажаю, щоб ти був моїм союзником і супутником в житті, якого всі так уникають. Якщо у тебе палаюче серце, а воно, безсумнівно, повинно палати, якщо ти той, ким я тебе вважаю, вижени з грудей всяку смертну турботу, вимий бруд із серця. Бруд — це те, що земне, а що видиме, те земне. Якщо вогонь у твоїх грудях справжній і щирий, то згорить все, що в них есть земного, щоб ти коли-небудь став чистий серцем і побачив бога, бога й істину, яка робить блаженними ті очі, які її бачать. Хто добре загорівся, той добре почав, а добре почати — це наполовину завершити. Привчи себе до того, щоб щоденно через очі або вуха потрапляло в твою душу що-небудь не лише із святого письма, а й те, що побачиш і почуєш з випадкових подій, пережовуй, розмелюй і, наскільки можеш, перетворюй у споживний і рятівний сік, як тварина, що повинна бути принесена в жертву богові. У тих, хто душею низький, найкраще з написаного і сказаного переходить у найгірше і сам Христос є чимсь неприємним. Але для тих, що сповнені Авраамовим духом, бог навіть з безплодних скель творить божественну і найпрекраснішу поросль. Якщо повз тебе, наприклад, проходить п’яний, ти так думай: бог дав тобі видовище, щоб ти на чужому прикладі усвідомив, яке велике зло пияцтво — біжи від нього. Ідеш повз жебрака, що лежить, у якого ноги згнили або ніс і подібне до трупного обличчя викликає жах, ти так міркуй: цей \257\ або ця, безсумнівно, вели розпутне життя, це плоди розпусти. О, щасливі ті, хто може бути вільним від цього зла; о, яке велике значення має здоров’я і непорочність! Яка висока доброчесність! Як небагато тих, кому вона властива! Якщо ти стоїш у храмі, чуєш, як віддають почесті поясу найблаженнішої діви, чуєш, що цьому поясові приписується божественна сила, що називають найблаженнішим місто, в якому знаходиться цей пояс, і вважають це місто безпечним від усіх нещасть, то так про не думай: тут повинно бути якесь таїнство, бо якщо плоть не приносить ніякої користі, то яким чином допомагає пояс, який служить плоті? Манна? Що це таке? Юрба сприймає це, як осел звуки ліри. Але ти, якщо хочеш по-авраамівському слухати і сприймати, копай тут з отроками Ісаака і, можливо, відкинувши, землю, знайдеш якусь живу воду. Або так: народила, а все-таки діва. Повинне бути і тут якесь таїнство. Отже, народжують і діви. Пхе! Ще й як! В людських справах це, правда, неможливо. Але відкинь, кажу я, землю. Бо й дух має своє народження, і де так панує дух, як не там, де йому протистоїть плоть, обвита поясом дівочої чистоти. [«Возвеселися, неплоди нераждающая»] та ін.

Бувай здоров, нащадку Ісаака!

Твій Гр[игорій] С[авич].

[Харків, місцевий; жовтень — грудень (?) 1762 р.]

ODA HORATIANA 1 (LIBRI II, XVI) «DE ANIMI TRANQUILLITATE»

[Ода Горація (книга II, XVI) «Про спокій душі»]

Купец покоя <в страхе> 2 сладка бога просит,

Когда по морю его вихор бросит,

Как луну облак и звезды преясны

Скрил преужасній

Просит покоя в войне турчин бешен

И красним луком китаец обвешен,

Но ниже, друг мой, драгая порфира

Дасть нам внутр мира,

Не бо царска власть или злата полній

Сундук усмирит душы бедны волны,

Ни приутишит живущіи вздохы

В красном пороге.

Сладка покоя нищета ест маты,

Где лишних в доме вещей не видати,

Где не мешает ниже страх сна сладка,

Ни похоть гадка 3. / 892 /

Почто толь много сій черв замишляєш \258\

Зачем на воздух чужій поспитаеш?

Что ползы бросит природніи страны?

Брось нрав твой странній.

Печаль глупа и на корабли восходит

И проницает на далны походы,

Еленей 4 легких она всех бистрее,