Трактаты. Диалоги. Притчи. 20 страница

Ветров 5 скорее.

Будь сит тем, что ест, не печись на утро,

Потешай смехом твою горесть мудро,

Знай, что ничто же совсем ест блаженно,

Но з злим смешенно.

Знай, что преславны пошли в прах герои,

И, сто лет жившы, лежат в смертном гнои,

И, может тое твое, что сливется,

Мне доведется 6.

Волов изрядних у тебя заводы

И чужостранних лошадей природы,

А на одежу тебе для прибора

Сукна з-за моря. / 901 /

А мне судбина дала грунт убогой

И от муз чистих греческих немного

Духа напитись и пренебрегати

Мір сей проклятій.

Pretiosissime amice!

Salve, mi Michaël!

Hanc prope ex tempore, certe praecipitanter verti, hoc unice spectans, ut quam possem perspicue spiritum autoris expromerem, non phaleris verborum ornarem. Tu potes, si libet, refingere, ac aliis verbis inducere. Quod autem verti τό «quod ultra est, oderit curare» sic: «не печися на утро», temere improbare noli, licet scio te esse a praejudiciis alienum. Si quis enim, velut canis, ut ajunt, e Nilo, gustavit ex sanctis patribus, is intelligit τό «crastinum» pro sequenti vita accipi. Cum enim vita nostra, passim in s. literis diei assimilatur, et diei prima pars est nox, altera lux, rectissime dicitus prima aetas, puta juventa, stulta, vita praesens, nondum illuminata veritatis sole. / 902 / Altera vitae pars, luci assimilata, vocatur vita — ens 7, cum deponuntur tenebrarum opera. Cum igitur dicit «noli in crastinum esse sollicitus», dicit non esse dolendum, quid edas aut quo vestiaris in senectute; quaere modo regna dei in praesenti vita, cura de sola virtute et sapientia sollicitus. Nam si seminaveris in praesenti bene, bene metes et futura, nec quisquam sanctus moribus destitutus erit in senecta viatico. Ad haec verba quoniam sententia Platonis in quam nuper incidi pertinet, non gravabor tibi adscribere. Ea est haec: ’εμοί μέν ουδέν ’εστι πρεσβύτερον \259\ του̃ ‘ως ‘ότι βέλτιστυν ’εμέ γενέσθαι Mihi quadem nihil est antiquius, quam ut quam optimum me esse sive fieri. Vide quid curarunt summi viri, non divitias etc; non mirum igitur, si bene clauderunt vitam. Ut quisque enim in juventute seminat, ita in senecta metit. Vis levis et sanus esse senex? Cole juvenis sobrietatem et castitatem. Haec cogita.

Vale, optime mi φιλόμουσε!

Tuus Gregor[ius] Sab[bin].

Найдорогоцінніший друже!

Здрастуй, мій Михайле!

Це я переклав майже експромтом, дуже швидко, слідкуючи тільки за тим, щоб, наскільки це було для мене можливим, передати дух автора, не дбаючи про красу стилю. Ти можеш, якщо тобі до вподоби, змінити і почати з інших слів. Що ж до перекладу виразу «quod ultra est, oderit curare» словами [«не печися на утро»], то стережися судити його занадто поспішно, хоча я й знаю, що ти далекий від забобонів. Бо хто черпав із святих отців, за прислів’ям, як собака з Нілу, той зрозуміє, що «завтрашнє» треба розуміти як наступне життя. Бо якщо наше життя всюди у святому письмі порівнюється з днем, перша ж частина доби є ніч, а друга — світло, то дуже вірно ранній вік, тобто юність, називати нерозумним, сучасним життям, ще не освітленим сонцем істини. Друга ж частина життя, що порівнюється з світлом і називається життям.., коли відкидаються справи тьми. Отже, коли автор говорить: «не турбуйся про завтрашній день», він хоче сказати: не слід турбуватися про те, що ти будеш їсти або в що одягнешся в старості. Шукай в теперішньому житті тільки царства божого, піклуйся і дбай тільки про доброчесність і мудрість. Бо якщо ти добре посієш в теперішньому, то добре пожнеш у майбутньому, і ніхто з тих, хто придбав святі звичаї, не буде позбавлений у старості своїх заощаджень. Сюди відноситься і одно висловлювання Платона, на яке я нещодавно натрапив і яке я радо тобі повідомляю. Це така сентенція: «Для мене немає нічого важливішого, ніж бути чи стати кращим». Дивись, про що дбали найкращі мужі — не про багатство і т. д. Не дивно тому, що вони добре завершили життя. Бо як хто посіє в юності, так пожне в старості. Хочеш бути легким і здоровим старцем? Додержуйся в юності тверезості і непорочності. Подумай про це!

Бувай здоров, мій найкращий любителю муз!

Твій Григор[ій] Сав[ич]. \260\

[Харків, місцевий; вересень — грудень (??) І762 р.]

Η ΣΑΡΞ ΚΑΤΑ ΤΟΥ ΠΝΕΥΜΑΤΟΣ ΕΠΙΘΥΜΕΙ

Iam langues, Israël, jam frangit te impetus hostis,

Iam turbare pavens, jam sacra signa refers.

Ille, velut Boreas sata laeta ferociter urget,

Compositas acies turbat agitque tuas.

Tolle tuas, mi Christe, manus ad sidera, tolle!

Mox felix Amalech impia terga dabit.

ПЛОТЬ ЗАМИШЛЯЄ ПРОТИ ДУХА

Ти вже слабнеш, Ізраїлю, вже вражає тебе натиск ворога,

Ти зі страху ніяковієш, відступаєш зі священними знаменами.

Ворог же, немов Борей, шалено знищує веселі посіви,

Розпорошує твої стрункі лави і жене їх.

Здійми, о Христе, руки до неба, здійми!

Скоро торжествуючий Амалех ганебно втече.

[Харків, місцевий; 20 — 23 грудня 1762 р.] / 601 /

О igitur miseros, о terque quaterque misellos!

Sidere qui prolem sub Pharaonis habent.

Tu si quos sentis in te Βαβυλω̃νος haberi,

Heus allide istos tempus in omne petrae!

Lucifer est σατανα̃ς, si affulget, credere noli;

Gramen nocturnum sole oriente cadit.

Sidere sub pravo quidquam generare caveto.

Ecce dies domini non procul! ecce probe est!

Carisstime] Michaël!

Nae mihi mea solitudo coelum aperuit. Injuncto pueris exercitio abii in museum, ubi ex occasione explicatae vocis τό ’αστρολόγος vides in quas cogitationes veni. Ex consideratione visibilis coeli, transii ad spiritalia. Pulchrum est illud, sed longe divinius hoc contemplari. Nunc mihi considera, utrum in coelo versantur (licet corpusculo in terra) hi, qui negotiis mortui vulgi tantopere ’εν τοι̃ς οθρανοι̃ς expatiantur. An non hoc forte sit cum Hieronymo mente paradisum deambulare? Sed nulla mihi tecum fabularum satietas. Hoc solum tnihi familiare exclamo: ’ω̃ σχολίον, ’ω̃ βιβλ̃ον.

Vale, о carissima anima! ac ad coelos illos eluctari niterel

Tuus σύμμαχος Gregorius. / 602 / \261\

«Аще око твое лукаво» etc.

Sidere sub pravo, si sunt mala tempora lunae,

Nascier astrologi non bona cuncta ferunt.

Concubitum faciunt cum terra scilicet ’άστρα.

Γαι̃α μέν ’εστι γυνή, ουρανός ’εστιν ’ανήρ.

Nunc mihi terrenis omissis τ’άυλα specta

Ac ex visibili nosce metaphysica.

Scilicet et coelo rnentis sua sidera nostrae

Sunt, sunt luciferi, sol quoque luna quoque.

Si maia stella nitet, mala nascier omnia crede.

О gens infelix sidere nata sub hoc!

Audisne, о Michaël, quid dictant biblia sacra?

Inque utero gentes non capis esse duas?

О coelum egregium, quo splendet gloria Christi!

Stellaque, quae sanctis dux erat ante magis!

Tam tunc nascuntur pueri, sacrosancta propago,

Qui τόν γ’ καί Φαραω̃να movent.

О igitur miseros!

О нещасні, о тричі, чотири рази нещасні ті,

Чиє потомство народилося під зіркою Фараона!

А якщо почуваєш в собі будь-які вавілонські плоди,

Гей, розбивай їх у всякий час об каміння!

Люцифер — це сатана; якщо виблискує — не вір!

Нічна рослина в’яне зі сходом сонця.

Під нещасливою зорею хай ніщо не народжується.

Ось день господній вже недалеко, ось він вже близько.

Найдорожчий Михайле!

Воістину моя самотність відкрила мені небо. Задавши учням вправу, я пішов до музею, і ти бачиш, до яких думок я прийшов у зв’язку з поясненням слова астролог. Від думок про видиме небо я перейшов до питань духовних. Перше небо прекрасне, але більш гідне божественного споглядання друге. Тепер ти подумай, чи є на небі ті, хто (хоча тілом вони і на землі) ухиляються від справ мертвої черні для справ небесних. Хіба не чудово, як каже Ієронім, гуляти думками по раю? Але мені ніколи не буває нудно розмовляти з тобою. Одне тільки мені близьке, вигукну я: о школо, о книги!

Бувай здоров, найдорожча душе, і намагайся підноситися в ці небеса!

Твій союзник Григорій, \262\

[«Аше око твоє лукаво»] та ін.

Під нещасливою зорею, якщо часи місяця погані,

Як кажуть, астрологи, народжується не все добре.

Бо зорі паруються з землею:

Земля — жінка, небо — чоловік.

Знехтуй земним, дивись на нематеріальне,

З видимого пізнавай невидиме.

І в небі нашого розуму

Є свої зірки, зірниці, а також сонце і місяць.

Якщо світить погана зірка, то вір, що і народжується все погане.

О нещасний рід, що народився під таким сузір’ям!

Чуєш, Михайле, чого вчать священні книги?

І чи розумієш, що у лоні може бути двоє нащадків?

О чудове небо, на якому палає слава Христа,

І зоря, що вказувала шлях святим волхвам!

Бо тоді народжуються діти — оце священне плем’я,

Що хвилює Ірода і Фараона.

О нещасні!

[Харків, місцевий; поч. січня] 1763 р.

Χαι̃ρε, ώ̃ ‛ήδυστε νεανίσκε!

Καί ’έμοί έκ τω̃ν πάντων ’ερασμιώτατε, ώ̃ Μιχαήλ!

Νυ̃ν ’άρχεται νέος ’ενιαοτός A, διό γράφω πρός σε ‛ελληνιστί καί του̃το εί̃ναι νομίξω καλόν οίωνόν B. Ό Χριστός ‛ο λέξας ’εν τω̃ εύαγγελίω ταυ̃τα. Πνευ̃μα κυρίου ’επί ’εμέ... etc, ευλογησάτω σοι τόν στέφανον του̃ ’έτους C τούτου καί καλω̃ς ‛υγιέα D καί εύδαίμονα φυλαξάτω μετά τω̃ν σου φιλτάτων!

Ταυ̃τα εύχεται Σός ‛ο νέος φίλος Γρηγόρ[ιος] ό Σ[άββιν].

αψξγ 1.

Здрастуй, найдорожчий юначе і найлюбіший мені з усіх Михайле!

Ось почався Новий рік, тому пишу тобі грецькою мовою і вважаю це доброю прикметою. Христос сказав у євангелії таке: «Дух господній на мені» та ін. Хай благословить тебе вінець року цього і хай береже тебе в доброму здоров’ї і благополуччі разом з найдорожчими для тебе!

Про це молиться твій відданий друг Григ[орій] С[авич].

1763 р.

A Annus [рік]. Прим. автора.

B Οιωνός — omen [прикмета]. Прим. автора.

C Τό ’ετος — annus, gen. [рік, родовий відмінок] ’ετουζ. Прим. автора.

D ’Γγιής ut [як] ’αληθής. Прим. автора. \263\

[Харків, місцевий; 23 — 26 січня 1763 р.] / 521 /

Cariss[ime] Michaël!

Alii, inquit Socrates, vivunt, ut edant et bibant; ego contra. Quid porro sit vivere, plerique omnes ignorant, ut etiamsi victu uti vellent ad vitam agendam, non tamen possint vivere, siquidem omnium maxima ac proinde difficillima ars est vivere didicisse, ut quam solus Christus doceat donetque. Donec sensero te avide nostra legere, non desinam tibi similia et scribere et dicere: Tace, tace: λεπτόν ’ίχνος.

Ascende nuns editam quandam speculam, ac explica nationem animi tui, ut videas, quid vulgus agitet. Videbis alium scabie, alium febri, hunc podagra, illum epilepsia, istum hydrope laborare, alii dentes, alii intestina computruisse; sunt adeo deplorati, ut non corpus, sed vivum cadaver circumferre videantur; ut omittam illa leviora: tussim, lassitudinem, putres halitus et id genus. Ex talibus, quantus est, constat mundus, membris videlicei leprosis. Nam quod videas iisdem admistos etiam sani corporis homines, hi illi sunt, qui nuper irretiti, nondum ad supradicta quidem pervenerunt; huc tamen tendunt, imo currunt incitantibus Furiis ad tam videlicet praeclara praemia. Et nos quidem morbosos illos vitamus et recte facimus, ne nobis quoque contactu communicent; ceterum cum adhuc sanis, sed mente captis ac pestilentibus dogmatibus imbutis libenter versamur. Atqui non aegrotaremus corporibus, nisi prius animis. Quid juvat ab impuro taetidoque scortatore esse remotum, si ‛ομιλει̃ς πνευ̃μα πορνείας ’έχοντι; abs hoc enim corpori fit male, ab illo animus inficitur. / 522 / Vitas eum, qui μανίαν ex ebrietate contraxit, et non caves ventri deditum, qui te hortatur, exemplo autem cogit suo ad intempestivum et immodicum carnium esum, vinique potum? Quid fugis rivum, et fontem accedis? Times incendium et ignem petis? carbones exsecraris et per scintillas favillasque graderis? vulnus tangere horres, et inter gladios et scorpios ambulas? Declinas hydropa, podagdam, gallicum morbum, et non aversaris intemperantiam, harum pestium matrem? Atqui Socrates in media pestilentia sanus mansit, assuetus sanctissimae diaetae simplici parcoque cibo. Audi Plutarchum causam omnium morborum redundantiae humoris in corpore adscribere: externis causis atque principiis redundantia humorum in corpore veluti substantiam et corpus suppeditat. Absque hac nihil mali causae illae inferunt, sed elanguescunt... Ubi autem redundantia est humorum, ibi velut coenum quoddam exagitatur impurum... Non petit ignis locum, nisi ubi naphtham esse senserit: ita morbus adhaerere nequit omnisque pestis atque inflammatio, si corpus frigidum, pituita vacuum ac suberis instar leve est. Vulgus hominum ad \264\ insaniam usque ingurgitatur carnibus omnisque generis sicera; et mirum est, si causam sequuntur effectus? Нас videlicet divinissima matre omnes praedictae pestes sunt partae. Tace, tace: tenue vestigium. Noli haurire mundi spiritum ’αωθρωπόκτονον, fuge scorpios hos, neque vitia ac rumpe corpus tuum (ne quid erres), sed extenua subducta immodica esca vitatoque vini igne, unde omnia vitia animi et ex his rursum omnes corporis morbi. Non is occidit equum, qui simplici pabulo alit, sed qui avenae praebet multum, nec modum in cursu tenet. Obruimur cibo vinoque et diu assidemus alicui anxiae meditationi. Hinc senium praematurum, etiamsi nihil aliud. / 531 / Haec ideo prolixius, quod tam multos video idque autoritate praeditos, qui non satis habent scandalis exemplorum corrumpere adolescentes adque ingluviem invitare, nisi verborum quoque eloquentiaeque lenocinio perpellant πρός τήν γαστριμαργίαν, idque locis ex s. scriptura petitis. Quodsi cupis nos paululum auscultate, tamdiu scias tibi salvam esse et valetudinem et pudictiam et famam, pretiosissimos θησαυρούς, quamdiu sobrietatem colis. Instigant ad intemperantiam? At tu victo illo vitioso pudore, negare non audente, jam nunc assuesce sanctae illi cuidam pertinaciae; mihi, inque, non expedit, etiamsi aitis omnia pure puris. Et si Paulus aliorum caritate non licere sibi ait carne vesci, egomet mei amore non colam jejunium sive delectum ciborum? Sic tu fel et venenum verborum illorum mellitum amove. Taedium pertrahit ad luxum? Accipe sanctum librum, cantilla casros hymnos, ora; quodsi haec non sufficiunt, advoca honestum sodalem, profligabis laeto bonoque colloquio, aut nos adi, aut ad te accerse; quid vereris? Si turpe judicas, cave facias; cin — vince malurn pudorem timoremque, avocantem a rebus honestis. О utinam tam simus verecundi ac timidi in turpibus vitandis, quam saepe sumus in faciendis honestis meticulosi ac praepostere pudibundi! Christus hanc talem tuam tantamque indolem a mundi contagio incontaminatam servet praeparetque te suae sibi inhabitationi!

Vale, carissime!

Tibi faventissimus Greg[orius] Sabtbin].

Найдорожчий Михайле!

Деякі, як говорить Сократ, живуть, щоб їсти і пити, я ж — навпаки. Далі, більшість зовсім не знає, що значить жити, і хоч вони й бажають їсти, щоб жити, однак не можуть по-справжньому жити, бо навчитися найвеличнішому мистецтву життя — справа дуже важка, і один тільки Христос може це дати і навчити. Доки я знатиму, що ти жадібно читаєш мої листи, доти я не перестану писати тобі і говорити таке: Мовчи, мовчи: тонкий слід. \265\

Зійди тепер на високу вежу і допоможи своїй душі побачити те, що хвилює юрбу. Ти побачиш, що один мучиться коростою, другий — пропасницею, третій подагрою, четвертий — епілепсією, п’ятий — водянкою; у одного гниють зуби, у другого — нутрощі; деякі до того жалюгідні, що здається, ніби вони носять не тіло, а живий труп. Я вже не буду говорити про легкі хвороби: кашель, виснаження, зловонне дихання та ін. З таких-от, тобто з нездорових членів, і складається цей світ, який би він не був за розміром. Бо якщо ти й бачиш серед них людей із здоровим тілом, то це такі люди, які недавно потрапили в тенета хвороб і ще не дійшли до зазначеного вище стану; однак вони не йдуть, а біжать до нього, їх підганяють фурії до таких преславних нагород. Ми ж, правда, уникаємо цих хворих і вірно робимо, щоб вони і нас не заразили. Проте ми охоче підтримуємо зносини з людьми, які до цього часу здорові, але розум яких пошкоджений і насичений отруйними вченнями. Але ж ми не захворіли б тілом, якби раніше не захворіли душею. Яка користь віддалятися від нечистого і зловонного блудника, якщо знаєшся з тими, хто відзначений духом блудодіяння? Від першого стає погано тілу, від другого заражається душа. Ти уникаєш того, який від пияцтва стає божевільним і не стережешся чревоугодника, який своїм прикладом закликає тебе до несвоєчасного і надмірного вживання м’яса, вина. Чому ж ти уникаєш ріки, а наближаєшся до джерела? Боїшся пожежі, а шукаєш вогню? Проклинаєш вугілля, а ходиш по іскрах і гарячому попелу? Боїшся дотику до рани, а ходиш серед мечів і скорпіонів? Уникаєш водянки, подагри, гальської хвороби і не віддаляєшся від непомірності — матері всіх цих лих? Але Сократ серед чуми залишився здоровим, бо звик до найсвятішого життя, до простої і помірної їжі. Послухай Плутарха, який вважає причиною всіх хвороб надлишок вологи в тілі: «Під впливом зовнішніх причин і умов надлишок вологи в тілі ніби заміщає субстанцію і тіло». Без згаданого надлишку вологи ці причини - не викликають нічого поганого і слабнуть. Але там, де є надлишок вологи, там ніби виникає якесь брудне болото... Вогонь горить найкраще там, де є нафта; так, хвороба, всяка зараза і запалення не можуть прищепитися, коли тіло холодне, позбавлене слизу і легке, як корок. Більшість людей до нестями об’їдається м’ясом і обпивається всякими хмільними напоями. Що ж дивного в тому, коли за причиною іде дія? Саме від цієї найприроднішої матері виникли всі раніше згадані зарази. «Мовчи, мовчи: тонкий слід». Уникай мирського людиновбивчого духу, уникай цих скорпіонів, не шкодь і не руйнуй свого тіла (щоб не погрішити в чому-небудь), але зроби його тоншим, скорочуючи надмірну їжу й уникаючи вогню, породженого вином, звідки всі пороки душі, а з останніх, у свою \266\ чергу, — всі хвороби тіла. Не той вбиває коня, хто годує його простим кормом, а той, хто дає багато вівса і не додержує міри в їзді. Обтяжені їжею й вином, ми довго зупиняємося на якому-небудь тривожному роздумі: Звідси передчасне старіння, якщо не що-небудь інше. Це трапляється досить часто, бо я знаю дуже багато людей, навіть авторитетних, які намагаються спокусою прикладів та принадою слів і красномовства псувати юнаків і спонукають їх до ненажерливості, використовуючи при цьому навіть місця із святого письма. Якщо ти бажаєш трохи послухати нас, то доки ти будеш додержуватися тверезості, доти будеш впевнений в тому, що у тебе зберігаються і здоров’я і соромливість, і репутація — найцінніші скарби. Тебе спонукають до непомірності? Але ти побори в собі той порочний сором, що не насмілюється відповісти відмовою, тепер уже привчи себе до цієї святої стійкості і скажи: мені це не корисно, хоча ви й говорите, що для чистих все чисте. І коли Павло каже, що йому не дозволено їсги м’ясо через любов до інших, то хіба я не можу через любов до самого себе додержуватися посту або обирати їжу? Так усувай ти жовч і отруту їхніх слів, підсолоджених медом. Нудьга тягне тебе до розкошів? Візьми святу книгу, співай священні гімни, молись; якщо цього буде не досить, поклич порядного товариша, заведи веселу і хорошу розмову, прийди до нас або нас запроси до себе. Чого тобі соромитися? Якщо ти вважаєш, що це погано, не роби цього; якщо ж ні, то переможи в собі поганий сором і страх, які тебе відвертають від порядних справ... О, якби ми в ганебних справах були такими ж соромливими, боязкими, як часто ми буваємо боязкими і хибно соромливими в порядних вчинках! Христос нехай збереже такий великий твій дар незаплямованим мирською заразою і нехай приготує тебе для своєї обителі.

Бувай здоров, найдорожчий!

До тебе вельми прихильний Григ[орій] Сав[ич].

[Харків, місцевий] 27 січня [1763 р.] / 101 /

Plutarchus loquitur:

«Sicut illa, quae aurum mentiuntur et adulterina sunt, fulgorem tamen auri atque nitorem imitantur: sic adulator suavitatem venustatemque amici imitans, semper hilarem se ac renidentem A praebet, nunquam resistens, nunquam repugnans. Itaque non statim debemus adulationis suspectos habere, quicunque laudant; non minus enim suo tempore laus amicum,

A Renidens idem ac refulgens. Прим. автора. \267\

quam objurgatio decet. Quin imo morositas ac proclivitas ad quaevis reprehendendum ad amicitia et consuetudine res est aliena. Qui autem benevolus liberaliter atque alacriter laudem laude dignis tribuit, hujus etiam in reprehendendo libertatem facile et sine molestia perferimus ac probamus, credentes, necessitate ductum increpare, qui laudando fuit facilis».

Carissime mi Michaël!

Quoniam ipse nunc non habeo, quod apud te dicam, ideo per me noster Plutarchus te affatur, vir plenus fidei ac venustatis. Princepsque eorum, qui γνησίαις ται̃ς Μούσαις amoenis illis Camaenis coelestique Heliconi sese consecrarunt. / 102 / Sed nonne tibi hoc παράδοξον, imo παραδοξότατιον videtur, ut mihi apud amicum verba desint? Praesertim apud te? Ego vero isthuc ipso philosophico κενότερον esse existimo vacuo. Imo vero profecto, ubi accepi ad te scribere, semper modum mihi quaero, non copiam affecto. Ego ille sum, qui amicos tanti facio, ut nihil pluris aestimem, amicos, inquam, optimam vitae, ut tuus Laelius loquitur, supellictilem.

Trahit sua quemque voluptas. Contemno Croesos, non invideo Juliis, despicio Demosthenes, miseror divitum: obtineant sibi quaelibet. Mihi amici si adsint, non modo felix, sed beatissimus esse videor. Quid igitur mirum, si mihi nil dulcius, quam garrire cum amico? Modo me deus in sua virtute confirmet, modo me virum honestum faciat sibique amicum: sunt enim viri boni quidem dei amici, et inter tales solos optimum donum est puta vera amicitia; de caeteris omnibus mihi οθδείζ κατά παροιμίαν λόγος.

Vale! cariss. ac virtutem, parentem omnis dulcedinis, cum bonis literis ama et nos redama!

Tuus Greg[orius] Sabbin.

Festo Joannis Chrisostomi, ianuar 27.

Плутарх говорить:

«Як підроблені під золото речі наслідують блиск і красу золота, так і підлесник, наслідуючи приємність і принади друга, завжди здається веселим і блискучим А, ніколи не чинячи опору, ніколи ні в чому не відмовляючи. Все ж таки ми повинні не відразу запідозрювати в лестощах тих, хто хвалить: своєчасна похвала личить другові не менше, ніж осуд. Тим більше похмурість і схильність все ганити є чимсь чужим дружбі і товариським відносинам.

А Блискучий — те ж, що й сяючий. Прим. автора.

Хто ж, доброзичливо до нас ставлячись, вільно і рішуче не відгукнеться з по-\268\хвалою на те, що гідне похвали? Від цієї людини ми легко зносимо і приймаємо й осуд, вважаючи, що той, хто вільно висловлює похвалу, висловлює осуд лише під тягарем необхідності».

Найдорожчий мій Михайле!

Оскільки тепер мені нічого тобі сказати, то через моє посередництво з тобою буде розмовляти наш.Плутарх — муж, сповнений віри і чесності, найвидатніший з тих, хто присвятив себе благородним Музам, цим чарівним Каменам (музам) і небесному Гелікону. Але невже тобі не здається дивним, навіть надзвичайно дивним те, що в мене, друга, не вистачає слів, особливо для тебе? Щодо мене, то таку людину я вважаю пустішою, ніж сама філософська пустота. Але, зрозуміло, коли я беруся писати тобі, то завжди мушу дбати про поміркованість у моїх почуттях до тебе, а не про їх багатство. Я належу до тих, хто настільки цінує друга, що ставить його над усе і вважає друзів, як говорить твій Лелій, найліпшою прикрасою життя.

Кожного вабить до себе своя пристрасть.

Я зневажаю Крезів, не заздрю Юліям, байдужий до Демосфенів, жалію багатих: хай володіють собі, чим хочуть. Я ж, якщо я маю друзів, відчуваю себе не лише щасливим, але й найщасливішим. Тому що ж дивного в тому, що для мене нема нічого приємнішого, ніж вести розмови з другом? Тільки б бог зміцнив мене в своїй чесноті, тільки б він зробив мене людиною, гідною і дорогою для себе, бо добрі люди — це друзі божі, і лише серед них зберігається найвищий дар, тобто справжня чиста дружба. До всього іншого у мене немає ніякого діла, як говорить прислів’я.

Бувай здоров, найдорожчий, і люби разом з добрими науками чесноту, джерело всякої втіхи, і відплачуй нам любов’ю за нашу любов!

Твій Григ[орій] Савич.

В свято Йоанна Златоуста, січня 27.

[Харків, місцевий] 30 січня 1763 р. / 1081 /

ЕПІГРАММА

Ter tribus ut musis olim Venus obvia facta est

Cum Cupidone suo, talibus alloquitur:

Me colite. о musae, cunctorum prima deorum

Sum: mea sceptra omnes diique hominesque colunt.

Sic Venus. At musae: verum in nos juris habes nil.

Musae Helicona sacrum, non tua regna colunt. \269\

Carissime mi Michaël

Χόρευε ’εν τω̃ κυρίω!

Duabus horis προανασταάς τω̃ν ορθρινω̃ν εθχω̃ν, et egomet mihi ‛ομιλω̃ν, inter multas non impias cogitationes feci καί τό ’επιγράμμα. Memini, me legisse tale inter graeca ’επιγράμματα, cum agerem jam in coenobio s. Sergii. Id quoniam non subiit, meis verbis eandem sum sententiam complexus. Venustum mihi visum est in primis summumque musarum τό ’άδυτον tangere ac resipere, dignumque, quod hodie cantaretur, cum τω̃ν τρειω̃ν τω̃ν μεγάλων τη̃ς οίκουμένης διδασκάλων recolimus memoriam. О utinam, mi Michaël, nobis quoque ad tantum τη̃ς ’αρετη̃ς cacumen contingat eluctari!