Трактаты. Диалоги. Притчи. 21 страница

Januar 30. / 1082 /

Ταυ̃τα εύχεταί σοι σός Γρηγόριος.

Ubi quid in graecis vocibus, ut est, hallucinatus sum corriges meque mones. Ουδέν τούτου φιλότερον, et nosti illud: χείρ χει̃ρα νίπτει 1.

1763.

ЕПІГРАМА

Музам колись дев’ятьом на шляху з’явилась Венера;

З нею — її Купідон; слово зухвале — в устах:

«Музи, шануйте мене, я найперша з усіх олімпійців,

Всі перед берлом моїм хиляться люди й боги».

Мовила. Музи на те: «А над нами, богине, не владна.

Наша святиня не ти, наша любов — Гелікон».

Найдорожчий мій Михайле!

Радій у господі!

Вставши за дві години до утрені і сам з собою розмовляючи, між іншими благочестивими міркуваннями склав я епіграму. Пам’ятаю, серед грецьких епіграм я читав таку, коли перебував у монастирі св. Сергія. Будучи неспроможним пригадати її, я своїми словами передав той же зміст. Мені здається, вона прекрасно і велично говорить про святилище муз і достойна бути проспіваною сьогодні, коли ми шануємо пам’ять трьох великих вчителів всесвіту. О якби і нам, мій Михайле, вдалося досягнути такої ж вершини доброчесності!

Цього бажає тобі твій Григорій.

Січня 30.

Якщо в грецьких словах, як вони тут написані, я допустився помилки, то виправ і повідом мене. Немає нічого дорожчого за це, і знай правило: рука руку миє.

1763. \270\

Сторінка автографа листа до М. Ковалинського.

[Харків, місцевий] 7 лютого [1763 р.]

Ex Erasmi chiliadibus proverbiorum.

Aristoteles, Maglnorum] moralium, lib. 2

‘Όταν βουλόμεθα σφόδρα φίλον ειπει̃ν μία φαμέν ψυχή ‛η ’εμή καί ‛η τούτου. Quum volumus valde amicum dicere, una inquimus anima mea et hujus. Idem eodem lib.: ’Έστι γάρ, ‛ώς φαμεν, ‛ο φίλος ‛έτερος ’εγώ. Est enim, ut dicimus, amicus alter ego.

Verum audi et ex Plutarcho: «Simias ajunt сарі, dum homines imitari conantes, eorum motus et saltationes adsectantur. Adulator autem alios imitando decipit atque illicit, non eodem omnes modo. Cum aliis saltat atque cantat, aliis palaestrae se et exercitationum corporis socium adjungit. Quodsi adeptus est literis et disciplinis deditum adolescentem, totus jam in libris est, barbam (philosophicam) ad talos usque demittit, pallium gestat, rerum delectum ornittit, in ore sunt numeri et rectangula ac triangula Platonis». / 82 /

Desideratissime Michaël!

Cum omnis temporis jactura gravissima sit, tum vero horum angelicorum dierum — hei! unum quodque raomentum tam pretiosum, ut, quantum alias possessiones tempus vicit omnes, tantum heic se ipsum etiam vicerit. Nunc demum noster internus homo non carne gravatus, sed veluti vinculis ruptis expeditus, aut additis alis alatus in morem του̃ ’αετου̃ tollitur sublime, ac, veluti in aequore camporum apertorum, in immensibus caeli regionibus libratur, agitatur, velitatur ambiens πρός τό κα̃λλος τό θει̃ον penetrare atque pertingere, ubi angeli assidue spectant τό πρόσωπον του̃ πατρός, supra sortem humanam delicantes. Ο hos dies jucundos, nectareos, omniumque rerum, imo et dierum pretia nullo negotio superantes! Ο asperum primum durumque jejunium, quonam nos perducis? Sic semper virtus omneque bonum principio amarum, fine adulcatur. O mi Michaël carissime! cave has dieculas nugis insumas! Agnosce thesaurum, agnosce sortem tuam regum persarum sorte multo potiorem. Quid trepidamus, si heic dormitamus? Tempore coelum, imo ipse deus emitur. / 91 / Nunquam te desinam adhortari ad non vulgares musas illas, ad praeclara illa vulgo contempta facinora, ad libros illos, quos «Quos rara contrectat manus», ut Muretus ait. Nec possum non uti calcaris loco illis Erasmi nostri verbis: «Cogita juventa nihil esse fugacius». Plinianum illud semper animo insideat tuo: «Omne perire tempus, quod studiis non impertias».

Quodsi quando te excitare debeam, his plus quam aureis certe horis ante moriar, quam desinam, sive opportune sive \272\ non. Veniet tempus, cum cibo potuque obruti ad terram reclinabimus, pulcherrimos animi oculos non valentes sursum tollere. Nunc hic, ut Maro ait, aurai simplicis ignis cum sit liber atque agilis, quid cessamus evolare είς ουρανόν? quin exercemus ejus alas, ut aliquando pertingat ad dissitissimum illum terminum metamque, de quo sic nostra cariss. genitrix ecclesia cantat: «Желаній краю, верних утвержденіе» etc. / 92 /

Non libet finem facere, sed faciam. Vale, rni anime!

Tuus Greg[orius] Sabbin.

7 februar[ii].

Із збірки висловлювань Еразма.

Арістотель, Велика етика, кн. 2

‘Όταν βουλόμεθα σφόδρα φίλον ειπει̃ν μία φαμέν ψυχή ‛η ’εμή καί ‛η τούτου. — «Коли ми хочемо когось назвати справжнім другом, говоримо, що наша душа і його душа — одне». Те ж сказано і в іншому місці тієї книги: ’Έστι γάρ, ‛ώς φαμεν, ‛ο φίλος ‛έτερος ’εγώ. — «Друг, як кажуть, — це наше друге я».

Але послухай і з Плутарха: «Розповідають, що мавпи, намагаючись наслідувати людей, переймають їх рухи і відтворюють їх танці. Підлесник же, наслідуючи інших, обдурює їх, спокушає, але не всіх однаково. З одними він танцює і співає, до інших приєднується, як партнер по палестрі і по фізичних вправах. Якщо він має справу з юнаком, відданим літературним і науковим заняттям, — весь час сидить за книгами, відпускає бороду (філософську) до самих п’ят, носить плащ, залишає розваги, на вустах у нього числа та прямокутники і трикутники Платона».

Найжаданіший Михайле!

Тому що з усіх втрат втрата часу найтяжча, то навіть одна мить цих ангельських днів така цінна, що перевищує все, що ми маємо, навіть себе самого настільки, наскільки час перевищує все, чим ми володіємо. Бо наша внутрішня людина тепер не обтяжена плоттю, ніби, звільнившись від пут або знайшовши нові крила, піднімається високо, неначе орел, ширяє, носиться і літає в безмежних небесних просторах, як по рівнині безкраїх полів, прагнучи досягти божественної краси, проникнути туди, де ангели безперервно дивляться на лик отця, радіючи людській долі. О приємні, як нектар, нинішні дні, яких цінність більша за всі речі й інші дні! О прикрі й важкі перші дні посту, куди ви нас ведете? Так всяка чеснота і всяке благо спочатку уявляються гіркими, а під кінець стають солодшими. О мій найдорожчий Ми-\273\хайле! Стережися ці днини витрачати на пусте! Пам’ятай, що вони скарб, зрозумій, що твоя доля набагато краща долі перських царів. Чого нам боятися, якщо ми тут спочиваємо? За допомогою часу можна купити небо, навіть самого бога. Я ніколи не перестану переконувати тебе, щоб ти присвятив себе не вульгарним музам, а прекрасним ділам, які зневажає юрба, тим книгам, яких, як каже Муре, «рідко хто бере в руки». А для заохоти не можу не скористатися такими словами нашого Еразма: «Пам’ятай, що ніщо не минає так швидко, як юність». Хай також завжди живе в твоїй душі і такий вислів Плінія: «Втрачений той час, який ти не використав на навчання».

Якщо б я мусив спонукати тебе, то я б швидше вмер, ніж перестав би це робити в нинішні дорожчі за золото години, незалежно від того, слушно це, чи ні. Прийде час, коли, обтяжені їжею і напоями, ми схилимось до землі, не маючи сили підвести найпрекрасніші очі нашої душі, Тепер же, коли цей, як говорить Марон, вогонь простого дихання вільний і дійовий, чому ж перестанемо ми злітати в небо? Навпаки, нам треба вправляти наші крила, щоб коли-небудь досягти тієї межі й мети, які вгамовують всяку спрагу і про які наша найдорожча родительська церква співає: [«Желаній краю, верних утвержденіе»] та ін.

Не хочеться кінчати, все ж кінчаю. Бувай здоров, моя душе!

Твій Григ[орій] Савич.

7 лютого.

[Харків, місцевий; січень — лютий 1763 р.] / 721 /

«Да не будет бегство ваше в зиме...»

Dum fera saevit hiems, haud naves nativa solvit,

Sed placidi veris tempora grata manet.

Expectate diem domini, cum spiritus ille

Sanctus demulcet flamine cuncta suo.

Sin audes propere ponto te credere mundi

Quaeso, quos fluctus ferre necesse tibi?

Ergo vide, ne cursus sit tibi tempore brumae.

Ne temere vitae nempe capesse statum.

Sed portum retine, donec Χριστός σε διδάξει.

Non via nocte proba est, non hiemale mare.

Heu Christus paucos extractat fluctibus altis!

Heu quam permultos devorat unda maris!

Si non gustasti, quidnam sit mare pericli,

Ex aliis miseris sume perlicla tibi. / 722 /. \274\

Fluctibus involvit satanas et pectora cauta;

Quid de illis fit, queis cautio nulla viget?

At tu musarum in portu cole sacra quietus.

О fortunatum, si tua bona capis!

Cariss[ime] Michaël!

‘Ήδου ’εν τω̃ κυρίω!

Ablatis libris, quid mihi mellitius, quam garrire cum amiculis meis, quorum tu κορθφή εί̃; nisi quod vereor, ne parum in tempore tibi obstrepam, occupato fortassis curis melioribus. Suspicor enim te meditari τάς διατριβάς τάς σχολλαστικάς. Proinde breviter significabis.

Vale, cariss[ime]!

Tuus Gregor[ius].

[«Да не будет бегство ваше в зиме...»]

Поки лютує зима шалена, моряк не відв’язує човнів,

А чекає лагідної погоди, тихої весни.

Чекайте і ви дня божого, коли святий дух

Своїм вогнем усе розтопить.

Якщо поквапно довіришся мирському морю,

То які хвилі, питаю, тобі доведеться винести?

Отже, дивись, щоб не плавати в тумані,

Щоб не обрав ти ненадійного становища в житті.

Але тримайся пристані, поки Христос тебе навчить.

Дорога вночі небезпечна, як і море взимку.

О! Христос небагатьох рятує від хвиль відкритого моря.

О! Скільки їх поглинає морська хвиля!

Не пересвідчившись, наскільки небезпечне море,

Навчись на нещасті інших.

Сатана затягує в хвилі навіть обережних людей.

Що ж буває з тими, кому бракує обережності?

А ти, залишаючись у гавані, спокійно шануй святих муз.

О, щасливий ти, якщо маєш свої блага!

Найдорожчий Михайле!

Радій у господі!

Якщо залишити осторонь книги, то для мене немає нічого приємнішого ніж розмовляти з своїми друзями, серед яких ти найперший. Боюся тільки, що невчасно тобі надокучаю, коли тебе, можливо, займають важливіші справи. Бо здогадуюся, що ти обдумуєш шкільні завдання. Коротко мені про це напиши.

Бувай здоровий, найдорожчий!

Твій Григор[ій]. \275\

[Харків, місцевий] 15 лютого [1763 р.] / 51 /

Salve, generosissime Michaël!

Siccine του̃ κθρίου ’επιποθει̃ς. О, plus quam nectareas igitur has tuas mihi literas! Imo animum tuum multo generosissimum καί ’όντως δι̃ον! Nunc demum agnosco non de milviorum neque vulturum te esse genere, sed de sanguine τω̃ν γνησίων ’αετω̃ν, qui suprema petunt, despectisque vespertilionibus cum sua umbra, ad solem affectant. O utinam hanc vocem saepius audiam a te, nullam ambrosiam malo. Jam habere videris; ita optas, precaris, aves. О juvenis dignissime Christo, propemodum lacrumas excussisti; solet enim et rarum gaudium lacrumare. Nescit dominus fallere. Quisquis toto pectore precatur, jam habet. In tantum desideras dominum? Sed mane, mi anime, paulisper, paulisper mane! Equidem breviculum tempus dices nimium fuisse cum accipies. Pone te stat Christus, ac trepidat dare, sed nondum...

Perfer et obdura; labor hic tibi proderit olim, imo intra octennium.

Vale, mea voluptas!

Tui amiciss[imus] Gregor[ius] solius 1.

Здрастуй, найблагородніший Михайле!

Отже, ти линеш до господа. О, тоді ці твої листи для мене солодші, ніж нектар! А ще більше твоя душа — найблагородніша і істинно божественна. Лише тепер я пізнаю, що ти не з породи шулік, але від крові благородних орлів, які линуть до вищого і, зневажаючи кажанів з їх любов’ю до темноти, злітають до сонця. О, якщо б цей голос я частіше від тебе чув! Я не хотів би амброзії. Напевно, ти вже маєш те, до чого прагнеш: ти так просиш, так молиш. О юначе, найгідніший Христа, ти майже викликав у мене сльози, бо надзвичайна, виняткова радість звичайно супроводжується сльозами. Господь не помиляється. Хто всім серцем просить, той уже має. Ти так жадаєш господа? Але рано ще, зупинись трохи, моя душе, трохи зупинись! Адже коли здобудеш, то скажеш, що найкоротший час був занадто тривалим. Позаду тебе стоїть Христос і горить від бажання обдарувати тебе, але ще не...

Тримайся і терпи. Цей труд коли-небудь тобі принесе користь, у всякому разі протягом восьми років.

Бувай здоровий, моя радосте.

Тобі єдиному найбільший друг Григор[ій]. \276\

[Харків, місцевий; поч. другої половини лютого 1763 р.] / 1091 /

Salve carissime philomuse, Michaël!

Nec tibi, mi Michaël, scio, res ingrata futura,

Pullus idem portet si mea scripta tibi.

Scripta hominis, qui plusquam oculos te diligit istos,

Uriiur igne pio, flagrat amore tui.

Diligit, ardet, arnat toto te corde, sodalis,

Te delectatur, diligit, ardet, amat.

Non mihi flore thymus, non tam sunt attica mella,

Quam tuus hic animus dulcis amore mei.

Scribe ad nos, siquid sit amabile, si quid amicum,

Pergeque, durn vivis, me redamare tuum,

At me ab amore tui deducet nulla senectus,

Sive ego Tithonus, sive ego Nestor ero...

Quid pestilentius amore vulgari, id esf falso? Rursum quid divinius amore christiano, id est vero? Quid est christiana religio nisi vera ac perfecta amicitia? An non Christus Χαρακτη̃ρα suis imposuit muluum amorem? An non amicitia omnia conglutinat, aedificat, creat, quemadmodum inimicitia diruit? An non deus ’αγάπη dicitur apud dilectissimum discipulum suum Ioannem? An non mortuus animus vero amore carens, puta deo? An non omnia dona, quin et ipsae angelicae / 1092 / linguae nihil sunt sine caritate? Quid fundat? Caritas. Quid creat? Caritas. Quid conservat? Caritas, caritas. Quid delectat? Garitas, caritas primum et medium et postremum, α καί ω, breviter ut illo claudam: A te principiutn, tibi desinet...

Sed avocat graeca carnpana.

Vale, carissime Michaël! Graeculus tuus peramanter est a me exceptus.

Tuus Gregor[ius] Sabbin.

Здрастуй, найдорожчий любителю муз, Михайле!

Я знаю, що й тобі, Михайле, не буде неприємним,

Якщо це маля принесе тобі мого листа,

Написаного тим, хто любить тебе більше очей своїх,

Хто палає вогнем благочестивим, полум’яніє любов’ю,

Любить, горить, палко кохає тебе всім серцем, товаришу.

Тобою втішається, любить, зачарований тобою.

Для мене не такі солодкі пахощі квітки і аттічний мед,

Як солодка душа твоя, сповнена взаємної любові.

Пиши мені, якщо є щось приємне і дружнє,

І, поки живеш, плати мені любов’ю за любов.

Мене ж від любові до тебе не відтягне жодна старість,

Хоча б досяг я віку Тітона або Нестора... \277\

Що є огиднішим за любов вульгарну, удавану, і, навпаки, що є більш божественним, ніж любов християнська, тобто істинна? Що таке християнська релігія, як не істинна і досконала дружба? Хіба Христос не встановив, що відзнакою його учнів є взаємна любов? Хіба не любов все поєднує, будує, творить, подібно до того, як ворожість руйнує? Хіба не називає бога любов’ю його найулюбленіший учень Йоанн? Хіба не мертвою є душа, позбавлена істинної любові, тобто бога? Хіба всі дарунки, навіть ангельська мова, не є ніщо без любові? Що дає основу? — Любов. Що творить? — Любов. Що зберігає? — Любов, любов. Що дає насолоду? — Любов, любов, початок, середина і кінець, альфа і омега. Завершу коротко: від тебе початок, у тобі ж і кінець.

Але кличе вже мене дзвінок на лекцію грецької мови.

Бувай здоров, найдорожчий Михайле! Твій грек прийнятий мною дуже люб’язно.

Твій Григор[ій] Сав[ич].

[Харків, місцевий; друга половина лютого 1763 р.] / 701 /

«И сед, учаше при брезе etc. c корабля»

Navigat in portu, procul est cui vita negotiis,

Qui curis quique est ambitione procul.

Qui caute mundi credit se fluctibus hujus.

Navigat in portu, nat bene tuta ratis.

Quisquis at in pelagum convertit vela profundum,

Quis timor exanimat? quis jacit aestus eum?

Fortunate quater! qui nunquam ingressus es altum,

Si tibi docta quies, musa quieta placet.

О divina quiess! о nondum cognita divum

Munera! tui pretium διά cerebra sciunt.

Eja tene portum, contemnito munera plebis!

Commissus pelago desinis esse tuus.

Quid tibi cum curis? curae sunt aspera spina.

Suffocant istae verba sacrata dei.

Nec serit haec Christus, pelago nec praedicat alto.

Navigat in portu: hic, hic docet ille suos. / 702 /

Cariss[ime] Michaël!

Diu deliberavi utros versiculos mitterem. Tandem hi meliusculi sunt visi non ob aliud, nisi quod facilius fluxerunt. De tua \278\ vero ambrosia ipsa dulciore scheda quid dicam? Ita me deus amet... sed vereor in os te laudare.

Vale, carissima anima, ac macte virtute!

Tuus Gregorius.

[«И сед, учаще при брезе... та ін. с корабля»].

Плаває в гавані той, чиє життя далеке від марноти,

Хто далекий від турбот та честолюбства,

Хто обережно віддається хвилям цього світу,

Той плаває в гавані, і човен його в безпеці добрій.

Але той, хто повертає вітрила в глибоке море...

Який страх тамує його подих! Які хвилі штовхають його!

Чотири рази щасливий, хто не виходив у море,

Якщо любиш розумний спокій, мирну музу.

О божественний спокій! О непізнані божі

Дари. Твою цінність розумом пізнають.

О тримайся пристані, нехтуй дарами юрби!

Довірившись морю, перестанеш належати собі.

Що тобі до турбот. Турботи — тверді терни.

Вони заглушають слова божі.

І не сіє їх Христос, і не проповідує у морі.

Він плаває в гавані: тут він учить своїх.

Найдорожчий Михайле!

Я довго розмірковував, які вірші тобі надіслати. Однак останні здалися дещо кращими тільки тому, що легше вилилися. Але що ж мені сказати про твій лист, солодший за всяку амброзію. Хай би мене так любив бог... Але я боюся хвалити тебе в очі.

Бувай здоров, найдорожча душе, і шануй доброчесність!

Твій Григорій.

[Харків, місцевий; кін. лютого — поч. березня 1763 р.] / 141 /

Pax tibi, mi frater!

Heri turbato distractoque animo, idque praecipitanter, scripsi, nec mirum, si tibi non est satisfactum: cum praesertim subdifficile tuum sit πρόβλημμα. Agnosco et ingenium et studium tuum in litteras simul et virtutem, et vehementer gaudeo. Age igitur experiamur, num possumus solvere, modo Christus aspirare dignetur.

Sed tamen in magnis et voluisse sat est.

An etiam, inquis, in virtute modus servatur? Si non, in diligentia non esse modum necessarium. Sin, cur alius alium in \279\ virtute excellit? Haec tua. In pritnis autem sciendum est, duas esse classes quasdam virtutis studiosorum: unam perfectorum, alteram tyronum, seu ut Paulus vocat, puerorum.

Ex his colligere licet duo item esse virtutum genera: unum genus, quo complectuntur quae vocantur proprie virtutes, ad quas velut ad finem ceterae referuntur; quod alterum genus est scilicet. Atque perfecti sive viri, unde et virtus dicitur, arcem ipsam jam virtutis tenent ubi nullus modus, quia nulla satietas; / 142 / unde fit, ut alius alio sit praestantior, cum etiam in arce sint gradus superandi, ut quo quis alium superet eo plus emolumenti humano generi afferat, ac hoc fiat similior deo, cujus bonitatis nullus finis, nullus modus, nullus numerus.

Proinde a Paulo quinque, ni fallor, classes numerantur electorum, videlicet, respectu meritorum. Quo enim quis est ab omnibus terrenis alienior, eo coelestibus propior ipsique lucis fonti. Huc Davidis illud, quod ego nunquam non cantillo: «Яко по висоте небесной от земли, утвердих» etc.

Tales virtutes sunt propriae virtutes, quarum dominus est ipse ‛ο ών sive ‛ο θεός. Haec illae sunt fides, spes ac omnium maxima finemque non habens caritas. Αυτός γάρ ‛ο θεός dicitur ’αγάπη. Quae omnia sine fine aedificat. Fidei proprium cernere sive intelligere, quoque plus cernit, plus sperat, quo magis sperat, ardentius amat, gaudens bene facere, quantum fieri potest latissime sine ullo fine modoque. О utinam, mi anime, possis ad hanc arcem olim pertingere! / 151 / О quam paucis hanc contiagit adire Corynthum! Visne pervenire? rationibus tibi est opus, vos vocatis media. Quae autem media? Haec sunt: graecarum romanarumque literarum peritia, quae paratur lucubrationibus (jam audis et medium medii), fuga turbae seculariumque negotiorum, contemptus divitiarum, jejunium et abstinentia, breviter neglectus carnis, ut spiritum acquiras. Hae demum sunt vulgares virtutes, quae etiam improbis adsunt; in his modus est servandus, ut ad illa, in quibus nullus modus, perveniatur. Alioquin si unica nocte per immodicas vigilias aut oculos aut pulmonem laedas, quomodo deinceps legere ac colloqui cum sanctis poteris? Quo pacto ab iis disces deum? Fides videt deum et divina est; ad hanc ut pertingas, serva vigiliarum laborumque modum et dum quaeris spiritale, cave occidas carnale, si te ducere potest ad meliora. An non stultescit, qui lonqum iter ingressus, modum in eundo non tenet? Nae iste non est perventurus Hierosolymam. Morbus aut etiam mors in via intercipiet. Vide igitur, ne tua te diligentia modum nesciens aut conjiciat. Ah non libet male ominari.

Tu, mi Michaël, omnia fausta mereris. / 152 / Fugis turbam? Modum hic quoque serva! An non stultus sit, qui ita fugiat, ut cum nemine prorsus unquam loquatur? Insanus talis est, non \280\ sanctus; vide, cum quo loquaris verserisque. Jejunas? An non mente is captus tibi videatur, qui nihil prorsus aut venenatum aliquid concedit corpusculo? Subtrahe pabulum supervacuum, ne ferociat asellus, id est caro; noli rursum fame necare, ne possit vehere sessorem. Haec sunt illae pulchrae res, quae sine modo pessimae sunt. Sunt qui in hac aetate, qua es, nimium indulgent vino, sunt qui equis aut canibus nimis capiuntur aut luxuria. Sunt contra, qui nimis austere vivunt. Unde pulcherrimum illud ac divinum: μηδέν ’άγαν.

Rescribe, quid tibi videtur, ut cognoscam, placentne haec. Utinam Christus dignaretur intervenire nostrae ‛ομιλία, qui pollicetur se adfuturum, ubicunque duo in suo nomine congregarentur; alioquin sine illo omnia frustra.

Vale! mi Michaël!

Tuus in domino totus Greg[orius] Sabbin.

Мир тобі, мій брате!

Я написав це вчора в стані смутку і неуважності і при цьому дуже швидко. Не дивно, що написане тебе не задовольнило, особливо, якщо взяти до уваги значну складність твого питання. Я визнаю твої таланти і твою старанність в науках, а також доброчесність і дуже радію з цього. Ну ж спробуємо, чи зможемо ми вирішити це питання, якщо Христос дарує нам натхнення.

Однак у великій справі достатньо і бажати. Невже, питаєш ти, і в чесності слід зберігати міру. Якщо це не так, то в ретельності теж не треба зберігати міри. Бо чому один переважає іншого в чесності? Такі твої думки. А, насамперед, слід знати, що існує два класи поборників чесноти: один клас досконалих, другий — новачків, або, як їх називає Павло, учнів.

Звідси можна зробити висновок, що існує два види чеснот: один вид охоплює те, що називається чеснотами у повному розумінні, до яких, як до мети, прагнуть всі інші чесноти. Ці останні і становлять другий вид. Але досконалі, або мужі — viri — звідси чеснота отримує свою назву — virtus, займають уже сам палац, або твердиню чесноти, де немає ніякої міри, оскільки немає і насичення; звідси виходить, що один має перевагу перед іншими, бо і в палаці існують ступені підйому, і чим більшу хтось має перевагу над іншим, тим більше користі приносить він людському родові і стає подібнішим до бога, ласка якого не має меж, не знає ні міри, ні числа.

Звідси у Павла, якщо не помиляюсь, нараховується п’ять класів обраних, тобто таких, що заслуговують на пошану. Адже чим більше чужий хто земному, тим ближче він до небесного і до самого джерела світла. Сюди стосується той \281\ Давидів вірш, який я часто співаю: [«Яко по высоте небесной от земли, утвердих»] та ін.

Чесноти у повному розумінні — це ті, господарем яких є сам сущий, або бог. Такі: віра, надія і найвеличніша з усіх і безкінечна любовь. Бо сам бог називається любов’ю. Всі вони без кінця творять. Властивість віри — помічати або розуміти, а чим більше хто помічає, тим більше плекає надії, а чим більше плекає надії, тим полум’яніше любить, з радістю творить добро, безмежно і безмірно наскільки це можливо. О, якщо б ти, мій друже, міг коли-небудь досягнути до цієї твердині! О, як небагато тих, кому вдається наблизитись до цього Корінфа! Чи хочеш досягти? Для цього потрібні підстави, які ви називаєте засобами. Які ж засоби? Вони такі: знання грецької і римської літератури, яке дається нічними заняттями [я називаю тобі уже засіб засобу], втеча від юрби і мирських справ, зневага до багатства, піст і помірність, коротше — зневажання плоті, щоб здобути дух. Такі ж, нарешті, і звичайні чесноти, притаманні навіть непорядним людям. В них слід зберігати міру, щоб досягнути тих чеснот, в яких не визнається ніякої міри. Інакше; якщо ти в одну ніч зіпсуєш очі або легені, як ти після цього зможеш читати і розмовляти із святими? Яким чином ти від них дізнаєшся про бога? Віра бачить бога і сама божественна; щоб її досягти, додержуй міри в пильнуваннях і трудах і, набуваючи духовне, бережись, як би не згубити плотське, коли це плотське може тебе привести до кращого. Хіба розумно робить той, хто, починаючи довгий шлях, в ході не додержує міри? Безперечно, цей не дійде до Єрусалима, хвороба або навіть смерть перерве його подорож. Тому дивись, щоб твоє завзяття, яке не знає міри, не довело тебе до біди. Ах! не хочеться провіщати лихого. Ти, мій Михайле, заслуговуєш найсприятливішої долі. Ти уникаєш юрби? Дотримуйся міри і в цьому. Хіба не дурень той, хто уникає людей так, що зовсім ні з ким ніколи не говорить? Божевільна така людина, а не свята. Дивись, з ким ти говориш, з ким маєш справу. Ти постиш? Хіба не здасться тобі не сповна розуму той, хто зовсім нічого не дає тілу або подає йому лише щось отруйне? Зменшуй зайву їжу, щоб осел, тобто плоть, не розпалювався, з іншого боку, не мори його голодом, щоб він міг нести вершника. Це ті прекрасні речі, які вживані надміру стають дуже поганими. У твоєму віці бувають такі, що надмірно віддаються вину чи надмірно захоплюються кіньми і собаками або розкішним способом життя. Бувають, навпаки, такі, які ведуть занадто суворе життя. Звідси це найпрекрасніше і божественне правило: нічого надміру.

Напиши в листі-відповіді, яка твоя думка, щоб я знав, чи подобається це тобі. О, якби Христос, який обіцяв бути \282\ присутнім всюди, де зберуться двоє або троє в ім’я його, удостоїв нас взяти участь в нашій бесіді, інакше без нього все марне.

Бувай здоров, мій Михайле!

Весь твій в господі Григ[орій] Савич.

[Харків, місцевий; кін. лютого — поч. березня 1763 р.] / 1121 /

Salve, mi philomuse dulcissime, Michaël!

Gaudia pelle,

Pelle timorem,

Spemque fugato,

Nec dolor adsit.

Nubila mens est

Vinctaque frenis,