Структура педагогічної майстерності

Державні документи також утверджують цей прин­цип (Закон України "Про освіту", Державна національна про­грама "Освіта" (Україна XXI століття), Національна доктрина розвитку освіти та ін.). Аналіз сучасного стану вихованості членів суспільства з погляду вимог всебічного гармонійного розвитку дає підстави стверджувати, що говорити про всебічність і гармонійність не доводиться. У цілому переважна більшість людей володіє значним обсягом знань, але рівень морально-духовної вихованості викликає тривогу за майбутнє суспільства. Ще давньогрецький філософ Платон застерігав: "Освічена, але погано вихована людина страшніша за будь-якого звіра". І вже на початку XX століття Д.І. Менделєєв з гіркотою писав: "Знан­ня без виховання — меч у руках божевільного". Суперечності між великим обсягом знань, новітніми технологіями і низь­ким рівнем моральної вихованості людей вкрай загострилися у другій половині XX століття. Далекоглядні вчені світу вислов­люють з цього приводу небезпідставну тривогу за майбутнє люд­ства. Зокрема академік В.П. Андрущенко пише: "Інтелектуаль­но підготовлена людина може ввійти в життя "злим генієм", який цинічно зневажає все, що не стосується його вузько спрямованої професії. Світ, створений лише "рахунком холодного розу­му", набуває зловісних відблисків. По суті така діяльність має руйнівний характер. Загалом кажучи, вона підштовхує людину і людство до прірви затяжної економічної кризи, соціально-полі­тичного конфлікту, екологічної катастрофи або термоядерного колапсу. І це проблема світового масштабу.

Результат такої суперечності зумовлений тим, що проблеми виховання людини тривалий час не були пріоритетними. Увага концентрувалася на навчанні. Відчуваючи інформаційну і тех­нократичну загрозу, яка "дихає людству в спину", суспільство зобов'язане на новому етапі соціально-економічного розвитку рішуче перейти до наукового обґрунтування і здійснення освітньо-виховної революції, за якої виховання людини випереджало б навчання. Процес складний, тривалий, пов'язаний із руйну­ванням усталених стереотипів, але неминучий. Провідну роль у ньому має відігравати педагог. Слушною й сьогодні залишаєть­ся думка К.Д. Ушинського: "У вихованні все повинно базува­тися на особі вихователя, тому що виховна сила виливається тільки з живого джерела людської особистості. Ніякі статути і програми, ніякий штучний організм закладу, хоч би як хитро він був придуманий, не може замінити особистості в справі ви­ховання"¹.

Виховання, за влучним висловом Л.С. Макаренка, здійснюєть­ся на кожному квадратному метрі педагогічного поля. Вихова­нець запам'ятовує на все життя не стільки зміст того, що гово­рив педагог на уроці, в лекції, скільки морально-духовне багат­ство цього педагога. А вже крізь призму цього багатства вихо­ванець бачить і сприймає все інше. Особистість, яка планує по­в'язати свою долю з педагогічною діяльністю, має у процесі про­фесійної підготовки (та й упродовж професійної діяльності) володіти загальнолюдськими і національними морально-духов­ними цінностями, сформувати тверді переконання. Це один із найбільш надійних підмурівків становлення професійної май­стерності педагога вищої школи.

З-поміж цих якостей має чітко виділятися гуманістична спря­мованість особистості. Адже ще давньогрецький філософ Протагор (490—420 до н. е.) стверджував: "Людина є мірою усіх речей". В умовах панування тоталітарних режимів авторитар­на педагогіка була далека від ідеї утвердження гуманістичної спрямованості. Історична необхідність розбудови України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової дер­жави вимагає рішучого втілення у повсякденне життя ідей гу­манізму. Адже у статті 3 Конституції України проголошено: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю". Перехід від авторитарної педагогіки на позиції педагогіки гу­маністичної — процес тривалий. Він має здійснюватися еволю­ційним шляхом. Власне, загальноосвітня школа і вищі навчальні заклади мають наполегливо працювати над утвердженням гу­маністичних принципів у стосунках педагогів з вихованцями, які потім, ставши професійними працівниками у різних сферах соціальної діяльності, понесуть ідеї гуманізму в усі сфери соці­ального буття людей.

У центрі уваги навчально-виховного процесу має бути вихо­ванець. Педагог повинен виявляти глибоку повагу до кожної особистості, шанувати, оберігати від негативних впливів, створю­вати оптимальні умови для її всебічного розвитку. Кредом педаго­гічної діяльності талановитих педагогів A.C. Макаренка і В.О. Сухомлинського і була гуманістична спрямованість, в центрі якої перебували повага до вихованців і вимогливість до них.

Тривалий час обговорюються неоднозначні судження щодо розуміння такої якості людини, як інтелігентність. З того часу (60-ті роки XIX століття), коли російський журналіст П.Д. Боборикін уперше ввів у лексичний обіг цей термін, а потім останній широко увійшов у інші мови, його ототожнювали з поняттями "тямущий", "розуміючий", "обізнаний", "мислячий", "освічений". Тому тлумачні словники нерідко ототожнюють поняття інтелі­гентності з освіченістю. Однак останнім часом тлумачення цього поняття дещо розширюється. Академік С.У. Гончаренко наго­лошує, що до основних ознак інтелігентності належить комп­лекс найважливіших інтелектуальних і моральних якостей: загострене відчуття соціальної справедливості, прилучення до багатств світової й національної культури та засвоєння загаль­нолюдських цінностей, слідування велінням совісті¹. До цього можна додати, що інтелігентність — це не лише освіченість, стан розуму, а й стан душі. Тому не кожну освічену, ерудовану людину можна назвати інтелігентом. Вважаємо, що високі мо- рально-духовні якості особистості, яка й не має достатньої осві­ченості, дають право називати її інтелігентом духу.

Чільне місце у системі морально-духовних цінностей педаго­га посідають життєві ідеали. Яскраво виражені життєві ідеали досвідченого педагога завжди знайдуть відгук у свідомості вихо­ванців. Адже ідеал — це категорія етики, яка містить довершені моральні якості; образ найбільш цінного і величного в людині, що дає змогу молодій людині формувати власну досконалість. Прояви конкретним педагогом своїх життєвих ідеалів особливо важливі тепер, коли у зв'язку з історичними змінами, соціальни­ми катаклізмами зникли певні ідеали, які мали здебільшого фаль­шивий характер, а нові, справжні ідеали ще не повною мірою утвердились у нашому житті. Залишати молоде покоління без істинних ідеалів-маяків — штовхати на шлях розчарування, па­сивності — означає призвести його до духовної деградації.

Важливими чинниками, які забезпечують моральне зміцнен­ня і підкріплення процесу прояву майстерності педагога, є його совісність, чесність, справедливість і об'єктивність. Молодь особ­ливо чутливо ставиться до цих якостей педагога і боляче реагує, коли їх немає або вони недостатньо виражені. Сумління — це категорія етики, що характеризує здатність людини здійснювати контроль за власною діяльністю, давати об'єктивну оцінку своїм діям. Чесність характеризує особистість з погляду її готовності підтримувати і відстоювати гідність, репутацію — особисту чи колективу, членом якого вона є. Совісність і чесність викону­ють регулятивну функцію у життєдіяльності людини, її спілку­ванні з іншими людьми.

Другим модулем педагогічної майстерності є професійні знання, передусім "своїх" фахових дисциплін. Вихованці висо­ко цінують педагога, який володіє глибокими знаннями із дис­циплін свого фаху, виявляє обізнаність із спорідненими дисцип­лінами, є науково ерудованим. Без цього марно говорити про становлення майстерності педагога.

У сфері педагогічної діяльності ми стикаємося з дивним пара­доксом: кожна людина з раннього віку і до завершення професій­ної підготовки перебуває під постійним педагогічним впливом, є учасником педагогічного дійства, ознайомлюється з низкою педа­гогічних і психологічних понять (увага, пам'ять, почуття, навчан­ня, принципи, методи, засоби навчання і виховання), бере участь у реалізації певних педагогічних технологій. Це призводить до сліпого копіювання певних педагогічних дій без розуміння їхніх наукових засад, що породжує так зване педагогічне дилетант­ство, зверхнє ставлення до психологічних і педагогічних наук.

Важливою передумовою становлення професіоналізму і педа­гогічної майстерності вчителя є наявність у нього потрібних соціально-педагогічних якостей і психолого-педагогічних умінь. При цьому варто зважати на те, що соціально-педагогічні якості — це результат виховного виливу на особистість з раннього дитин­ства в сім'ї, освітньо-виховних закладах та ін. Ці якості частково входять до змісту професіограми педагога-вихователя. Професіограма — це перелік якостей особистості, необхідних для ус­пішного виконання функціональних обов'язків стосовно конк­ретної професії. Професіограми не є сталими моделями.

Серед якостей особистості вихователя, що мають превалюва­ти у процесі становлення педагогічної майстерності та профе­сіоналізму, особливе значення має педагогічний такт. Педагогі­чний такт (від лат. Іасіиє — дотик, відчуття) — це почуття міри у процесі спілкування з людьми з урахуванням їх конкретного фізичного і передусім психічного стану. Вияв педагогічного такту є важливою умовою ефективності впливу педагога на ви­хованця. Педагогічний такт ґрунтується на глибоких знаннях психології вихованців, їх індивідуальних особливостей. «Так званий педагогічний такт, без якого вихователь, хоч би як ви­вчав теорію педагогіки, — писав К.Д. Ушинський, — ніколи не буде добрим вихователем-практиком, є по суті не що інше, як такт психологічний, потрібний педагогові такою ж мірою, як і літераторові, поетові, ораторові, акторові, політикові, проповід­никові, і, словом, всім тим особам, які так чи інакше думають впливати на душі інших людей».

Тактовність є виявом рівня сформованості педагогічної куль­тури вихователя, передумовою вияву у своїй душі "вільних валенсій", які притягують до себе вихованців. Це чутливий інстру­мент упередження міжособистісних конфліктів, яскравий по­казник прояву педмайстерності. Оскільки кожна людина, яка сповідує засади загальнолюдської і професійної культури, має володіти педагогічним тактом, вчитель у процесі спілкування з учнями, розв'язуючи різноманітні педагогічні завдання, має ви­являти яскраві зразки тактовності.

Важливим змістовим модулем у структурі становлення пе­дагогічної майстерності учителя-вихователя є комплекс психолого-педагогічних умінь.

Чільне місце у структурі педагогічної діяльності вчителя взагалі та у становленні його майстерності займає такий змісто­вий модуль, як педагогічна техніка. Поняття "педагогічна тех­ніка" є порівняно новим утворенням у педагогіці. У цьому по­нятті слово "техніка" необхідно сприймати відповідно до його первісного значення. Воно означає вправний, досвідчений, вмілий; у свою чергу грецьке techne розкриває дещо ширший спектр цього поняття — мис­тецтво, майстерність. Сучасні словники таким чином розкри­вають сутність означеного поняття: «Техніка. 1. Сукупність засобів і знарядь, що застосовуються в суспільному виробництві та призначені для створення матеріальних цінностей. <...> 3. Сукупність прийомів, навиків, що застосовуються в певній діяльності, певному ремеслі, мистецтві»

Такі тлумачення слова "техніка" дещо відводять нас від звич­ного розуміння цього поняття, пов'язаного безпосередньо з ма­шинами, механізмами, і наближають до вживання його в нема­теріальній сфері діяльності. Таким чином, будемо виходити із поняття "техніка" як сукупності засобів, прийомів, навичок, що використовуються у навчально-виховній роботі.

Педагогічна техніка — це сукупність раціональних засобів, умінь та особливостей поведінки вихователя, спрямованих на ефек­тивну реалізацію обраних ним методів і прийомів навчально-виховної роботи з окремим вихованцем чи колективом у ціло­му відповідно до поставленої мети навчання та виховання з ура­хуванням конкретних об'єктивних та суб'єктивних передумов.

Педагогічна техніка включає низку специфічних засобів, умінь, особливостей поведінки педагога. Серед них варто виділити такі:

— уміння педагога одягатися з урахуванням особливостей професійної діяльності, стежити за своїм зовнішнім виглядом;

— володіння своїм тілом: уміння ходити, сидіти, стояти;

— володіння мімікою, пантомімою, жестами;

— уміння в галузі мовленнєвої культури: правильне про­фесійне дихання, чітка дикція, належний темп, ритм, логічна побудова тощо;

— дотримання оптимального темпу, ритму і стилю в навчаль­но-виховній діяльності;

— вміння вправно і доцільно здійснювати дидактичні опе­рації (писати на дошці, користуватися наочними засобами на­вчання, ставити запитання, слухати відповіді, оцінювати навчаль­ну діяльність вихованців тощо);

— вміння керувати своїм психічним станом і етапом вихо­ванців.

Педагогічна техніка відіграє істотну роль у діяльності педа­гога. Вона є важливою передумовою оволодіння ним професій­ною майстерністю.

A.C. Макаренко, розробляючи основи педагогічної майстер­ності та педагогічної техніки, неодноразово вказував на взаємозв'язок між цими категоріями. "Що таке майстерність?" — запитував педагог і відповідав: "Молена і треба розвивати зір, просто фізичний зір. Це конче потрібно для вихователя. Треба вміти читати на людському обличчі, на обличчі дитини, і це читання може бути навіть описане в спеціальному курсі. Нічо­го мудрого, нічого містичного немає в тому, щоб по обличчю дізна­ватись про деякі ознаки душевних рухів. Педагогічна май­стерність полягає і в постановці голосу, і в умінні керувати своїм обличчям"¹. A.C. Макаренко був переконаний, що оволодіти основами педагогічної техніки можна і треба шляхом наполег­ливого навчання. Він навіть визначив своєрідну програму та­кого навчання, вказавши, що воно має полягати "в організації характеру педагога, вихованні його поведінки, а потім в органі­зації його спеціальних знань та навичок, без яких жоден вихо­ватель не може бути хорошим вихователем, не може працюва­ти, тому що в нього не поставлений голос, він не вміє розмовляти з дитиною і не знає, в яких випадках як треба говорити. <...> Не може бути хорошим вихователем той, хто не володіє мімікою, не може надати своєму обличчю потрібного виразу або стрима­ти свого настрою. Вихователь повинен уміти організовувати, ходити, жартувати, бути веселим, сердитим. Вихователь пови­нен поводитися так, щоб кожен рух його виховував, і завжди повинен знати, чого він хоче в даний момент і чого він не хоче. Якщо вихователь не знає цього, то кого він може виховувати?"

Свого часу A.C. Макаренко плекав надію, що в майбутньому в педагогічних навчальних закладах педагоги будуть оволодівати вміннями і навичками педагогічної майстерності та педагогіч­ної техніки зокрема. Прикро, але його сподівання не справдили­ся. І нині такого навчання, по суті, немає. Тому педагог-початкі- вець у школі, вищому навчальному закладі, не маючи належної підготовки з основ педмайстерності, зазнає значних труднощів, намагається рухатися до мети засобами "спроб-помилок", нерідко впадає у розпач, його насідають розчарування, які нерідко приму­шують молодого фахівця відмовитися від мрії бути педагогом.

Наші тривалі дослідження проблеми того, наскільки випус­кники педагогічних навчальних закладів володіють наукови­ми засадами і практичними вміннями в царині педагогічної тех­ніки, показали невтішні результати. Спроби запровадити з ініціа­тиви академіка I.A. Зязюна у 80-х роках минулого століття в навчальні плани педагогічних спеціальностей дисципліну "Ос­нови педагогічної майстерності" не скрізь отримали належну підтримку. Але тривалий досвід педагогічної діяльності пере­конує, що курс "Педагогічна майстерність" і навіть окрема дис­ципліна "Педагогічна техніка" вкрай необхідні у системі про­фесійної педагогічної підготовки фахівців для різних типів на­вчально-виховних закладів.

Фрагментарно зупинимося на деяких аспектах використан­ня педагогічної техніки у навчально-виховній роботі.

Зовнішність педагога. З позицій педагогічної техніки по­няття "зовнішність педагога" включає і одяг, і взуття, і зачіску, й інші атрибути (ювелірні прикраси, елементи косметики). Таким чином, узгодження компонентів одягу і предметів, що його до­повнюють, створює своєрідний ансамбль, який і називають зовні­шністю. У давнину, коли лише виникали елементи одягу, вони задовольняли в основному утилітарні потреби людей. З розвит­ком суспільства, а особливо нині, одяг відбиває естетичні ідеали не лише суспільства в цілому, а й окремих індивідів. Розгляда­ючи людину з позицій діалектичної закономірності єдності та взаємозумовленості змісту і форми, можна говорити, що одяг, зовнішність взагалі є певною мірою засобом вираження її змісту через форму. Такий вияв єдності змісту і форми стосується усіх людей, а педагогів передусім.

Одяг педагога, інші компоненти його зовнішності є тими ат­рибутами, які покликані гармонійно доповнювати його профе­сійну діяльність, індивідуальні особливості. Усе це має бути підпо­рядковане розв'язанню тих чи тих педагогічних завдань. Зов­нішність має бути "поставлена на службу" педагогічній діяль­ності. При цьому не йдеться про запровадження своєрідної уні­форми, одностроїв для вчителів-вихователів і викладачів вищої школи. Педагог має одягатися красиво, з дотриманням кращих взірців сучасної моди. Але не можна вдаватися до еклектики стилів, доводити ті або інші компоненти зовнішності до потвор­ності. Адже уже своїм виглядом педагог впливає на настрої і почуття вихованців, сприяє формуванню у них компонентів морально-естетичної культури. У цьому плані погодитися з дум­кою A.C. Макаренка, який писав: "Я повинен бути естетично виразним, тому я жодного разу не вийшов у не почищених чо­ботях або без пояса. Я теж повинен мати якийсь шик, в міру сили та змоги, звичайно. <...> Я не допускав у клас учителя, якщо він був неохайно одягнений. Тому у нас стало звичкою ходити на роботу в найкращому своєму костюмі, який тільки у мене був. Отже, всі наші педагоги, інженери і архітектор ходи­ли, як франти"¹.

Педагог іде на роботу в школу, університет, коледж. Тому його костюм, окрім естетичної виразності, має бути зручним для виконання необхідних педагогічних операцій: писати на дошці, працювати з демонстраційним або лабораторним облад­нанням, сидіти, нахилятися, ходити між рядами парт, столів і т. ін. Поєднання стилю моди, естетичної виразності, зручності — ось провідні критерії одягу педагога.

Володіння своїм тілом. Якщо театр, за словами К.С. Станіславського, починається з вішалки, то педагогічна майстерність учителя-вихователя розпочинається з того, як він заходить у студентську аудиторію для проведення занять. Відповідно до засад педагогічної культури викладач перед тим, як зайти в аудиторію, має зупинитися перед дверима, розправити плечі, ви­простати усе тіло, надавши йому вигляд впевненості; портфель, папку чи інші матеріали необхідно тримати у правій руці; лівою рукою відчинити двері; переступивши поріг аудиторії, зачини­ти двері лівою рукою, тримаючи її за спиною і, повернувшись обличчям до вихованців, упевненою ходою пройти до робочого стола, зупинитися і зосередити увагу на учнях (вони мають підня­тися на знак вітання педагога), забезпечивши психологічну спря­мованість на навчальну працю; чемно привітатися, запропону­вати сісти на свої місця.

Під час уроку, читання лекції педагог має перебувати в "колі уваги" (робочий стіл, дошка), аби сконцентрувати увагу учнів на отриманні інформації з одного центру. Ходити по аудиторії з одного кінця в інший не варто, оскільки це розпорошує увагу вихованців, знижує ефективність розумової праці.

На практичних заняттях можуть бути застосовані різні варі­анти володіння педагогом своїм тілом. Залежно від видів на­вчальної роботи (учні самостійно виконують навчальні завдан­ня та ін.) учитель може сидіти, стояти, ходити між рядами, кон­тролюючи самостійну роботу вихованців. Сідаючи на стілець, треба заздалегідь непомітними рухами перевірити його надій­ність, аби не потрапити в неприємність (поламана ніжка, стілець забруднений крейдою тощо); відставити стілець від стола на потрібну відстань, щоб вільно сидіти і працювати за столом, а також підніматися, не зсуваючи стілець з місця на місце. Сидя­чи за столом, варто дотримуватися правильної постанови, сидін­ня стільця займати повністю, а не моститися на краєчку (ви впевнені у собі). Рухатися між рядами парт чи столів з метою надання допомоги учням, контролю за виконанням ними само­стійних завдань треба повільно, впевнено, не відволікаючи ви­хованців стуком підборів та іншими подразниками. Даючи пояснення учням щодо змісту і методики виконання наступ­них завдань, викладач має також перебувати "у колі уваги". Слухаючи монологічні розповіді вихованців, учитель має зайня­ти в класі зручне місце, аби тримати в полі зору й учня, що виступає, і весь колектив класу. До того ж поза педагога, навіть постава голови (кивки на знак підтвердження), доповнена пев­ними жестами, мають виражати зацікавлення тим, про що роз­повідає учень, хоч це і не несе для викладача нової інформації. Але треба вміти трішки грати. Педагог завжди повинен грати свою роль у складному педагогічному дійстві.

На основі теоретичних пошуків і практичних надбань відпо­відно до вимог кожного компонента педагогічної техніки створе­но своєрідні норми і правила, засвоєння яких сприяє формуван­ню фахових умінь і особливостей поведінки педагога. У процесі професійної підготовки до викладацької роботи у вищих навчаль­них закладах кожен має оволодіти значним обсягом знань і умінь у царині педагогічної техніки. Помилково думати, що це дрібниці, на які не варто звертати особливу увагу. Насправді, педагогічна техніка — це важлива школа оволодіння мистецтвом вихован­ня, школа становлення майстерності педагога-вихователя.

Донині залишається слушною думка К.Д. Ушинського: "Ми­стецтво виховання має ту особливість, що майже всім воно здаєть­ся справою знайомою і зрозумілою, а декому навіть справою легкою — і тим зрозумілішим і легшим здається воно, чим менше людина з ним обізнана, теоретично чи практично. Май­же всі визнають, що виховання вимагає терпіння; дехто вважає, що для цього потрібні вроджена здібність і вміння, тобто навич­ка; але дуже мало хто прийшов до переконання, що крім терпін­ня, вродженої здібності й навички, потрібні ще й спеціальні знання, хоч численні педагогічні блукання наші й могли б усіх переконати в цьому»

Завдання для самостійної роботи

1. Випишіть із творів A.C. Макаренка, В.О. Сухомлинського, збірки "Слово про вчителя" думки відомих педагогів про роль вчителя у суспільному розвитку, про його особистісні якості.

2. Проаналізуйте вплив особистості вчителя на становлення вас як громадянина. Викладіть свої думки у творчій роботі на одну із запропонованих тем: "Учитель у моєму житті", "Мій ідеал учителя".

3. За допомогою графічних символів зобразіть своє уявлення про ідеал учителя та рівень своєї готовності до педагогічної діяльності на сьогодні.

4. Визначте особливості педагогічної майстерності вчителя початкових класів, які зумовлені анатомо-фізіологічними та соціально-психологічними особливостями молодших школярів.

5. Користуючись пропонованою методикою, визначте, на­скільки правильно ви підійшли до вибору професії вчителя.