Правове регулювання захисту екологічних прав споживачів

Закон України «Про захист прав споживачів» передбачає, зокрема, можливість встановлення нормативними документами вимог до товару (робіт, послуг) щодо безпеки їх для життя, здоров’я і майна споживачів та навколишнього природного середовища, їхні права на якість і екологічну безпеку, а також строк придатності для медикаментів, харчових продуктів, виробів побутової хімії та інших товарів, споживчі властивості яких можуть з часом погіршуватися і становити екологічну небезпеку, який зазначається на етикетках, упаковці або в інших документах, що додаються до них у разі реалізації, і вважається гарантійним терміном, що обчислюється з дати його виготовлення і визначається часом, протягом якого товар є придатним для використання, або датою, до настання якої він зберігає свою якість та безпеку для життя, здоров’я, майна людей і довкілля.

Споживачам гарантується право на те, щоб товари за звичайних умов використання, зберігання і транспортування їх були безпечними для життя, здоров’я і довкілля та не завдали шкоди їхньому майну, а тому в разі відсутності нормативних документів, що містять обов’язкові вимоги до товару, використання якого може завдати шкоди їхньому життю, здоров’ю, навколишньому природному середовищу і майну, та в разі відсутності сертифіката відповідності спеціально створені уповноважені органи державної виконавчої влади, що здійснюють державний захист прав споживачів, зобов’язані негайно заборонити випуск і реалізацію таких товарів.

Закон водночас покладає зобов’язання на виготовлювача товару щодо попередження споживачів про наявність терміну придатності товару або його частини, обов’язкові умови його використання та можливі наслідки в разі невиконання та про здійснення необхідних дій після закінчення цього терміну.

У разі, якщо для безпечного використання товару, його зберігання, транспортування та утилізації необхідно додержувати спеціальних правил, виготовлювач обов’язується розробити їх та довести до споживачів, у тому числі і через продавців.

Особливістю захисту права споживачів на екологічну безпеку є й те, що товари, на які актами законодавства або іншими нормативними документами встановлені обов’язкові вимоги щодо забезпечення безпеки їхнього життя, здоров’я, майна та довкілля, підлягають обов’язковій сертифікації згідно з чинним законодавством, а тому забороняється реалізація та використання їх без наявності сертифіката відповідності, який видається спеціально уповноваженими органами державної виконавчої влади у сфері стандартизації і сертифікації товарів та іншої продукції. Якщо у процесі використання, зберігання чи транспортування товару завдається шкода, або вона може бути заподіяна життю, здоров’ю, майну споживачів та навколишньому природному середовищу, виготовлювач зобов’язаний негайно припинити його виробництво чи реалізацію до усунення причин шкоди, а в необхідних випадках – вжити заходів до вилучення його з обігу і відкликання від споживачів.

У разі неможливості усунення причин, що призводять до завдання шкоди здоров’ю, життю, майну людей та довкіллю, виготовлювач зобов’язаний зняти такий товар з виробництва, вилучити його з обігу і відкликати від споживачів. Невиконання добровільно цього обов’язку виготовлювачем є підставою для винесення примусового припису його виконання, що забезпечується спеціально уповноваженими органами державної виконавчої влади, які здійснюють контроль за безпекою товарів (робіт та послуг), а виготовлювач, крім того, зобов’язаний відшкодувати у повному обсязі завдані споживачам збитки, пов’язані з відкликанням товару.

Певні гарантії містить закон і щодо створення нового (модернізованого) товару його розробником, який має надати технічну документацію відповідному органу держави для проведення державної експертизи на його відповідність вимогам безпеки життя, майна споживачів та навколишнього природного середовища. При цьому виготовлювач зобов’язаний інформувати споживача про можливий ризик і безпечне використання товару за допомогою позначень, прийнятих у міжнародній практиці.

Реалізація зазначених положень є додатковою гарантією забезпечення захисту права громадян на внутрішню особисту екологічну безпеку, а в разі їх невиконання вважається підставою для застосування інших примусових засобів виконання зобов’язальними особами.

Спеціальні гарантії захисту права людини та населення на внутрішню особисту екологічну безпеку містяться і в Законі України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» від 23 грудня 1997 р., які дозволяють опредметнити й «оживити» вимоги Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. в частині дотримання одного з нормативів екологічної безпеки – гранично допустимого вмісту шкідливих речовин у продуктах харчування.

Законодавчо визначені вимоги запобігання шкоді здоров’ю споживачів дією харчових продуктів і продовольчої сировини, які передбачають загальну заборону виготовлення, ввезення, реалізації та інших форм використання і поводження з ними, якщо вони містять властивості нормативних порушень якості або є небезпечними для здоров’я і життя людини.

Тому небезпечними та неякісними для здоров’я і життя людини визначаються харчові продукти і продовольча сировина в разі:

1) порушення вимог їх виготовлення;

2) порушення вимог реалізації та зберігання;

3) приховування та фальсифікації властивостей щодо якості та безпеки;

4) порушення вимог безпеки використовуваних тари, пакувальних та супутніх матеріалів для них.

1. Небезпечними та неякісними для здоров’я і життя людини відповідно до вимог закону слід вважати харчові продукти і продовольчу сировину, які містять:

а) будь-які шкідливі чи токсичні речовини екзогенного або природного походження, небезпечні для здоров’я мікроорганізми або їхні токсини, гормональні препарати та продукти розпаду;

б) харчові добавки, які не пройшли державної санітарно-гігієнічної експертизи, не мають дозволу для цільового використання або стосовно яких не визначено умов, додержання яких забезпечує їх безпечне використання, або їхній вміст перевищує гранично допустимі норми;

в) сторонні предмети чи домішки;

г) порушення процесу їх виготовлення шляхом використання продовольчої сировини чи супутніх матеріалів, не властивих найменуванню та виду, або зіпсованої чи непридатної за іншими ознаками вказаної сировини.

2. Небезпечними, неякісними визнаються також харчові продукти і продовольча сировина в разі:

а) порушення визначених нормативними документами вимог рецептури, складу, умов виробництва, транспортування, використання та інших форм реалізації;

б) приховування небезпеки їх споживання або низької якості;

в) порушення умов зберігання або терміну придатності до споживання.

3. Визнання небезпечними, неякісними харчових продуктів унаслідок фактів їх фальсифікації у процесі ідентифікації, тобто шляхом визначення відповідності показників їхньої якості нормативно-правовим та нормативно-технічним вимогам і документації виробника та узвичаєній загальній назві з метою сертифікації у разі збуту їх споживачам або використання у сфері громадського харчування виробником з навмисним наданням зовнішнього вигляду та (або) окремих властивостей продукту, який не може бути визнано таким.

4. До небезпечних, неякісних слід віднести харчові продукти, що мали дотик з тарою, пакувальними чи супутніми матеріалами, використаними у процесі їх виробництва, які повністю або частково виготовлені з матеріалів, які не відповідають вимогам безпеки або відсутні у спеціальному переліку дозволених для такого контакту головним державним санітарним лікарем України.

Важливою гарантією є вимога закону про те, що будь-який харчовий продукт, продовольча сировина і супутні матеріали (крім виготовлених для особистого споживання) не підлягають виготовленню, вивезенню, передачі на реалізацію, реалізації або використанню іншим чином без документального підтвердження їхньої безпеки та якості. Спеціальним документом та гарантом їхньої безпечності законодавче визнані такі юридичне значущі документи:

а) сертифікат відповідності;

б) Державний реєстр або висновок державної санітарно-гігієнічної експертизи;

в) ветеринарний дозвіл для харчових продуктів та продовольчої сировини тваринного походження;

г) карантинний дозвіл для продукції рослинного походження.

Гарантіями щодо запобігання використання небезпечних харчових продуктів визнано:

1. Заборону промислового виготовлення харчових продуктів і продовольчої сировини з використанням:

а) супутніх матеріалів і технологій їх виготовлення (обробки, переробки):

· без відповідних дозволів;

· не передбачених рецептурою;

· у разі відсутності документа про підтвердження безпеки та якості;

· перевищення гранично допустимих рівнів штучного або природного радіаційного забруднення;

б) продовольчої сировини:

· рослинного і тваринного походження, що не пройшла ветеринарно-санітарної експертизи;

· за відсутності документів, які підтверджують відповідність вимогам безпечності та якості;

· рослинного походження, що не пройшла карантинного контролю;

· з перевищенням гранично допустимих рівнів після обробки дозволеними пестицидами та агрохімікатами або відповідно не дозволених до використання речовин;

· що містить перевищені гранично допустимі рівні дозволених до використання речовин з фармакологічною дією або відповідно не дозволені до використання речовини.

2. Вилучення з обігу небезпечних та неякісних харчових продуктів і продовольчої сировини.

Ефективним засобом забезпечення захисту права людини на внутрішню особисту екологічну безпеку слід визнати також вилучення з обігу небезпечної на неякісної продукції. Закон України «Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної продукції» від 14 січня 2000 р. визначає вилучення продукції з обігу як фактичне припинення обігу (реалізації) продукції, здійснене в установленому порядку, за рішенням її власника або спеціально уповноважених органів виконавчої влади у межах їхніх повноважень.

Слід при цьому зазначити, що вилучення як загальноюридична категорія давно відоме законодавству в контексті розуміння його як відповідної санкції за допущені правопорушення у формі адміністративного проступку або кримінального злочину, юридична природа якої розглядалася у відповідних наукових дослідженнях, присвячених адміністративній та кримінальній відповідальності.

Проте, як не дивно, ця категорія недостатньою мірою розкрита у вищезазначеному контексті, у тому числі в еколого-правовому аспекті забезпечення екологічної безпеки.

Викладене обумовлює більш поглиблений аналіз зазначених аспектів, який би дозволив виділити найістотніші ознаки категорії вилучення небезпечної та неякісної продукції.

Добровільне вилучення небезпечної та неякісної продукції проводиться на підставі рішення власника, тобто це є вольова, усвідомлена та цілеспрямована діяльність щодо необхідності зміни або припинення використання небезпечної продукції за її цільовим призначенням. Закон не вказує чітку форму рішення – усне чи письмове, як і не передбачає спосіб дій – активні чи пасивні. Тим самим він передбачає альтернативність поведінки власника такої продукції як стосовно прийняття рішення, так і відповідно до дій щодо вилучення. Це не виключає для власника можливості вибору рішення та його виконання, тобто можливе усвідомлення зазначених властивостей і подальше недопущення використання (експлуатації тощо) такої продукції, що буде свідченням дотримання вимог закону або ж, навпаки, прийняття письмового рішення власника та здійснення активних дій щодо її вилучення з обігу. Однак добровільне вилучення – це встановлений законом додатковий обов’язок власника на здійснення відповідних дій (ст. 6), а не реалізація повноважень власника, що випливають зі змісту суб’єктивного права власності на зазначену продукцію.

Примусове вилучення – альтернатива первинній поведінці та бездіяльності власника щодо вилучення небезпечної та неякісної продукції. Воно може проводитись у разі порушення власником встановленого законом обов’язку щодо здійснення системи дій і дає можливість розглядати його як додаткову підставу для прийняття письмового рішення про примусове вилучення з обігу небезпечної та неякісної продукції й забезпечення його виконання спеціально уповноваженими органами державної виконавчої влади.

Разом з тим закон передбачає можливість прийняття первинного обов’язкового рішення спеціально уповноваженими органами виконавчої влади, які здійснюють державний контроль і нагляд за якістю та безпечністю продукції на підставі результатів відповідних перевірок щодо вилучення з обігу цієї продукції та подальшого поводження з нею. У цьому випадку йдеться не просто про управлінське рішення щодо визначення подальшої долі неякісної та небезпечної продукції, а відповідний акт примусового, імперативного характеру відповідних органів держави, на які покладено здійснення державного контролю або нагляду в зазначеній сфері. Тобто йдеться про акт застосування норм права до конкретних осіб, які є власниками неякісної чи небезпечної продукції незалежно від форм такої власності, який виноситься за результатами обстеження такої продукції, перевірки її якісних та кількісних характеристик, що дає підставу для винесення рішення, обов’язкового для виконання її власником. Отже, йдеться не про будь-яку особу, що здійснює поводження з неякісною та небезпечною продукцією, а саме про власника, наділеного відповідними повноваженнями щодо належного йому на титулі права власності продукції, яка є загрозливою для людини, довкілля та інших матеріальних цінностей, а відтак для інтересів суспільства і держави.

У цьому полягає відмінність зазначеного рішення від суто адміністративного як реакції спеціально уповноважених органів на допущений адміністративний проступок незалежно від форми правового зв’язку з майном та форми поводження з ним.

Очевидно, що йдеться про особливу форму санкції, яка застосовується добровільно або примусово спеціально уповноваженими органами виконавчої влади за порушення вимог щодо якості та безпечності відповідної продукції та потенційної загрози, яку вона містить для певного середовища – навколишнього природного (довкілля), виробничого, побутового тощо та невизначеного кола людей, на яких може поширюватися цей небезпечний вплив. Саме залежно від вищенаведених обставин право на прийняття обов’язкового рішення та його застосування до осіб, які порушили відповідні вимоги безпеки (цивільно-правового, еколого-правового тощо), і належить різним органам держави, які наділяються контрольно-наглядовими повноваженнями у відповідній сфері, що дає підстави говорити про міжгалузевий характер застосованої санкції та відповідальності у разі примусового вилучення небезпечної та неякісної продукції.

У випадку встановлення порушення вимог нормативів екологічної безпеки, зокрема в частині продуктів харчування, зазначена санкція, на думку автора, має застосовуватися органами державного контролю і нагляду в галузі екології та природних ресурсів, а якщо продукція створює загрозу для виникнення надзвичайних екологічних ситуацій, то визначення застосування такої санкції має відноситися до відання спеціально уповноважених органів єдиної державної системи органів виконавчої влади з питань запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру, інших органів контролю та нагляду залежно від порушень конкретних нормативів та вимог безпеки.

Метою вилучення з обігу неякісної та небезпечної продукції є недопущення її подальшої реалізації (застосування, експлуатації тощо) до часу приведення її у відповідність з офіційно встановленими нормативно-правовими вимогами, запобігання настанню загрози для людини, довкілля та інших матеріальних цінностей суспільства, держави, різних юридичних осіб, створення умов для безперешкодної реалізації права громадян на безпеку та, зокрема, внутрішню особисту екологічну безпеку.