Смисл життя полягає в тому, щоб жити

Життя саме по собі є цінністю. А тому ми є відповідальні за нього і за ті вчинки, які робимо у житті. Канадський поет Роберт Сервіс (1874–1958) міркуючи про життя і смерть написав наступні рядки, якими і завершимо цю лекцію:

Якщо ти заблукав у пустелі,

І жах охопив тебе, як дитину,

І смерть дивиться тобі прямо в очі,

І ти весь поранений, то, як це годиться,

Залишається звести курок і... померти.

1. Проблема пізнання у філософії. Філософська дисципліна, яка вивчає пізнання, називається гносеологія (від грец. «гносис» – пізнання та «логос» – знання). Гносеологія досліджує такі проблеми, як природу пізнання та його можливості, співвідношення знання та реальності, суб’єкта та об’єкта пізнання, досліджує загальні передумови пізнавального процесу, умови достовірності знання, критерії його істинності, форми та рівні пізнання тощо.

В сучасній науковій літературі замість терміну «гносеологія» все частіше вживають термін «епістемологія». Хоча їх і прийнято розрізняти. Так, якщо гносеологія – це теорія пізнання, то епістемологія – це теорія знання.

Витоки історії пізнання можна знайти у спадщині давньогрецьких філософів. Уже представники елейської школи поділяли знання на достовірне (істинне) та гадку (хибне). Достовірне знання спрямоване на пошук істини, в той час як гадка – є знанням мінливого, чуттєвого світу. Важливим надбанням давньогрецької філософії стало і відкриття діалектично суперечливого характеру пізнавального процесу. Першим цю проблему поставив Геракліт Ефеський, для якого пізнання було єдністю об’єктивного і суб’єктивного. Софісти в античності першими звернули увагу на важливість суб’єкта в пізнанні, який впливає на його результати. Ця думка є надзвичайно конструктивною, особливо зважаючи на контекст сучасної некласичної науки. В класичний період античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель) важливим було вивчення співвідношення загального та одиничного, сутності та явища. Сократ говорив про знання як про визначення загальних понять. Платон розрізняв поняття знань і чуттєвих вражень як протилежні. Аристотель створив теорію наукового пізнання.

Скептики одними з перших звернули увагу на межі нашого пізнання, вони засумнівались у тому, що щось можна пізнати з достовірністю.

У добу середньовіччя гносеологічна проблематика тісно переплетена з теологічною. Пізнання розглядали як пізнання Бога. Інші проблеми розглядали лише в контексті цієї. Святий Августин одним із перших зробив наголос на самопізнанні.

Філософи епохи Відродження відкинули догмати схоластики. Вони почали ставити питання про нескінченість пізнання, про його діалектичний характер (М. Кузанський, Дж. Бруно), спираючись на принцип сумніву (М. Монтень). В добу відродження розум було підготовлено до усвідомлення того факту, що пізнання – це процес, а не результат.

Соціальні, економічні, релігійні зміни в житті європейського суспільства, що припали на XVI–XVII ст. привели до формування філософії Нового Часу, для якої гносеологічна проблематика стає домінуючою. Правильне, організоване з допомогою істинних методів пізнання розуміється як чарівна паличка, що може відкрити будь-яку таємницю природи, вирішити соціальні проблеми та вдосконалити саму людину. Важливими в новий Час стають дискусії щодо наукового методу (індуктивного або дедуктивного). Важливими тогочасними здобутками в філософії є розробка проблем співвідношення раціонального та ірраціонального, інтуїції та дедукції, теоретичного та емоційного в пізнанні.

Віра у необмежені можливості пізнавального процесу була підірвана класиком німецької філософії – І. Кантом. Він обмежив процес пізнання «річчю для нас», тобто явищем, заявивши про неможливість пізнання «речей у собі» (сутностей). І. Кант збагатив науку гносеологію двома важливими ідеями:

1) наголос на активності суб’єкта в пізнанні. Все, що ми знаємо – це світ, який ми самі і створюємо;

2) передбачення соціокультурної визначеності нашого знання.

Криза раціоналізму класичної філософії призвела до виникнення нових ідей у гносеології. В ХІХ ст. філософи починають робити наголос на аналізі несвідомого, снів, інтуїції тощо.

Сучасна західна філософія характеризується багатоманітністю підходів до пізнання. Так, аналітична філософія робить наголос на аналізі наукового пізнання і переносить гносеологічні питання в сферу аналізу мовних структур. А постмодернізм більше зосереджує увагу на дослідженні гуманітарного знання. Постмодерністи вважають, що науковість не має значення і не є метою пізнання. Пізнання є неможливим без включення у пізнавальний процес суб’єкта, бажання, уявлення та інших важливих якостей. Засобами пізнання тому виступають не поняття, а міф, магія, гра. В герменевтиці роблять наголос на важливості як наукових, так і позанаукових методів пізнання; підкреслюють важливість розуміння тексів в процесі пізнання. Розуміння – це універсальний спосіб усвідомлення світу, який виражається в мові. Важливими способами пізнання істини є не лише наука, але й філософія, мистецтво чи історія.

Завершуючи короткий історичний екскурс в гносеологічну проблематику, дамо дефініцію поняття пізнання:

Пізнання – це процес здобуття знань, прагнення оволодіти реальністю та бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості.

2. Рівні та форми пізнання. За усталеною в філософії традицією виділяють два основні рівні пізнання – чуттєве пізнання та раціональне пізнання.

Чуттєве пізнання («живе споглядання») здійснюється за допомогою наших органів відчуття (зору, дотику, слуху, смаку, нюху), які забезпечують зв’язок людини із зовнішнім світом. Чуттєве пізнання здійснюється у трьох взаємопов’язаних формах: відчуттях, сприйняттях, уявленнях.

Відчуття – це відображення у свідомості людини окремих предметів та їх властивостей, що безпосередньо впливають на органи чуття. Відчуття відповідно поділяються на зорові, дотикові, слухові, смакові та нюхові. Є ще і так зване шосте відчуття – інтуїція. Відчуття відображають окремі властивості предметів. Відчуття є елементом більш складного образу – сприйняття.

Сприйняття – це відображення предметів і явищ оточуючого світу в цілості при їх безпосередній дії на аналізатори. Сприйняття характеризуються предметністю, структурністю, цілісністю, осмисленістю та константністю.

Уявлення – це узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, що діяв на наші органи відчуттів у минулому, але не діє зараз. На відміну від сприйняття, уявлення не пов’язані з реальним об’єктом і в них уже відбувається первинне узагальнення.

Для прикладу. В ситуації бігу спортсмена – людина-глядач бачить цього спортсмена, чує як він переміщується в просторі тощо. Тобто у неї задіяні зорові та слухові відчуття. Сприйняттям у цій ситуації буде цілісний образ спортсмена-бігуна. Уявленням – згадка про цей випадок через деякий час.

Для живого споглядання притаманне відображення світу в наочній формі, безпосередній зв’язок людини із зовнішнім світом, відображення зовнішніх відносно людини аспектів та зв’язків реальності.

Раціональне пізнання найбільш повно є вираженим у людському мисленні. Мислення – це процес узагальненого відображення дійсності, який забезпечує розкриття на основі чуттєвих даних закономірних зв’язків цієї дійсності та вираження їх у системі абстракцій. Мислення взаємопов’язане з мовою.

Основними формами раціонального пізнання є поняття, судження та умовивід.

Поняття – це форма мислення, з допомогою якої пр5дмети, явища та процеси відображаються в їх необхідних та специфічних ознаках. Найбільш загальними поняттями є філософські категорії (сутність – явище, кількість – якість, зміст – форма, рух, простір, час тощо).

Судження – це форма мислення, з допомогою якої ми щось стверджуємо або заперечуємо. Як правило, судження виражаються розповідними реченнями, які можуть бути або істинними (Усейн Болт – діючий рекордсмен світу у бізі на 100 м) або хибними (Київське «Динамо» – діючий володар кубка УЄФА).

Умовивід – це форма мислення, за допомогою якої з одного або декількох суджень виводиться нове знання. Одним з найвідоміших прикладів умовиводів в логіці є наступний:

Всі люди смерті

Сократ – людина

Отже, Сократ – смертний.

Крім чуттєвого та раціонального рівнів пізнання, слід виділити позараціональний рівень пізнання з відповідними йому формами пізнання – фантазією, уявою, інтуїцією, остання з яких є не чим іншим як здатність прямого осягнення істини без попередніх логічних міркувань та доведень.

3. Наукове пізнання. Наука – явище складне. В основі слова «наука» лежить слов’янський корінь (в)ук-/уч-, який походить від давнього індоєвропейського кореня «euk» («ouk-»), що має значення «привчатися, привикати, довіряти»[1]. Тобто наука – це процес осмисленого набуття певного досвіду (знань) в результаті послідовного виконання вправ.

Цікаво, що в грецькій мові словами, значення яких є близьким до «привчатися, привикати, довіряти», є слова з коренем «math-» (звідси математика). Хоча власне грецький термін «наука» (επιστήμη)– походить від однойменного слова «επιστήμη», що означає «знання». У нашій мові слово «наука» як частина складних слів (наприклад, аксіологія, біологія, палеологія) передається з допомогою багатозначного поняття грецької мови «логос» (з гр. λόγος – слово, мова, думка, мислення, пояснення, відношення, обчислення та ін.).

На відміну від грецької мови, поширене в багатьох європейських мовах поняття «науки» (science) походить від латинського дієслова «scire» – «знати», що, зі свого боку, походить від протоіндоєвропейського «skei-», що означає «розрізати, відокремлювати, розрізняти».

На сьогодні під наукою прийнято розуміти:

Систему знань, еволюція якої є перманентною. Ця система знань є набутою з допомогою відповідних методів пізнання і зафіксована в чітко визначених висловлюваннях, істинність яких може бути підтвердженою і доведеною на практиці.

Наука як вид знання повинна відповідати ряду логіко-методологічних вимог: бути раціональною, обґрунтованою законами, всезагальною, доведеною, об’єктивною, історичною, систематичною. На основі даних логіко-методологічних вимог проводять демаркаційну лінію між науковим і ненауковим знанням. Відповідно до ненаукового знання відносять все те знання (релігійне, художнє, містичне, міфологічне тощо), істинність якого встановлюється на підставі зовсім інших критеріїв і вимог. Ненаукові системи знання не надають надмірної важливості таким науковим критеріям як можливість експериментального підтвердження, встановлення закономірностей, виявлення причин, побудова адекватних теорій, а встановлюють істинність на підставі інших критеріїв: провидіння, осяяння, несуперечливості дійсності, віри, авторитету тощо.

Однак дана дефініція науки не враховує той її аспект, що наука є не лише результатом, але й безпосереднім процесом пошуку і здобуття нового знання. Тому релевантною є і інша дефініція: