Філософія і національно-демократичні рухи.В другій пол. ХІХ ст. одним з тих, хто першим розпочав сторінку національного становлення в Україні був Іван Франко (1856–1916)

Іван Франко – непересічна постать в історії української культури, адже він був не лише видатним поетом, але й письменником, громадським діячем, публіцистом, ученим, доктором філософії.

У 1875–1880 рр. Іван Франко навчався на філософському факультеті Львівського університету. В червні 1893 р. у Віденському університеті він успішно склав докторський іспит і під керівництвом видатного ученого-славіста Ватрослава Ягіча захистив дисертацію «Варлаам і Йоасаф: старохристиянський духовний роман і його літературна історія».

Ще в роки навчання у Львівському університеті І. Франка і кількох його товаришів, членів редакції студентського часопису «Друг», заарештували. Франка звинуватили в організації таємного товариства, пропаганді ідей соціалізму, таємних зв’язках з М. Драгомановим. Франка засудили на шість тижнів тюремного ув’язнення. Але це його не спинило. Він продовжив брати активну участь у громадському і політичному житті Галичини і у 1890 р. разом із М. Павликом створив першу в Україні партію – «Русько-українську радикальну партію» (РУРП). Активна громадська і політична діяльність спонукала Франка до формування власних філософсько-світоглядних ідей, на формування яких частково вплинули ідеї позитивізму та еволюційна теорія Ч. Дарвіна.

До основних філософських праць І. Франка відносять «Із секретів поетичної творчості» (1898), «Поза межами можливого» (1900), «Що таке поступ?» (1903).

У трактаті «Із секретів поетичної творчості» І. Франко розглядає в основному естетичні питання, з’ясовує, в чому полягає суть поетичної творчості. Франко наголошує на провідній ролі підсвідомості у творчому акті поета, якого він називає особливим психологічним типом.

У статті «Поза межами можливого» І. Франко розвиває поняття національного ідеалу – ідеалу повного, нічим не обмежуваного життя і розвитку нації, що вміщує в собі «західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі». Франко у цій статті пише: «Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей… або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими „вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації». Ці слова і сьогодні звучать доволі актуально.

Та чи не найвідомішим філософським твором І. Франка є праця «Що таке поступ?», яку присвячено оглядові суспільно-культурного розвитку з критикою комуністичної концепції держави. Одна з провідних ідей цього твору – критика комуністичного руху, фактично, ще на зорі його виникнення. Франко влучно зауважив, що «програма державного соціалізму … аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя він міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій». Комунізм він називав узагалі «народною тюрмою». До основних кондукторів (чинників) людського поступу І. Франко відносив голод, любов і розум. Проте зазначає, що розуму ще надто часто бракує українському народу для того, щоб здійснювати культурно-національний і економічний поступ.

Цікаву концепцію національного поступу сформував український політичний діяч, історик і соціолог, теоретик українського консерватизму В’ячеслав Липинський (1882–1931). Він був переконаний, що головним державотворчим чинником можуть бути й завжди такими були елітарні аристократичні кола, науково-творчий потенціал яких повинен сприяти вирішенню суспільних проблем. Найкращою формою політичного правління, на його думку, мала б стати монархія, яка б успадкувала кращі традиції часів княжої Київської Русі та гетьманства за часів козаччини. Одночасно він високо цінував і українське селянство, яке по праву вважав носієм національної ідеї та основою майбутнього національного відродження України.

Значний вплив на вітчизняну суспільно-гуманітарну думку мали і праці українського мислителя, теоретика інтегрального націоналізму Дмитра Донцова (1883–1973), який більшу частину свого свідомого життя провів у вимушеній еміграції за кордоном. Д. Донцов критикував «товариськість» як рису слов’янського характеру і закликав бути більш самостійним і невблаганним до себе. Він був переконаний, що вирішальна роль у творенні історичного процесу належить людській особистості. Під впливом Ф. Ніцше, Д. Донцов ірраціональну волю розглядав як основну силу особистості і суспільства. Розвиток суспільства є неможливим без повернення до джерел національних традицій, до узвичаєних норм, які закорінені в генетичній пам’яті етносу.

Через свої політичні погляду Д. Донцову довелося емігрувати за кордон. За кордоном опинилось і багато інших українських мислителів, які таким чином розвивали українську філософію в діаспорі. Серед них, насамперед, варто згадати імена Дмитра Чижевського (1894–1977), Івана, Лисяк-Рудницького (1919–1984), Олександра Кульчицького (1895–1980) та Івана Мірчука (1891–1961). Завдяки їм про Україну в часи радянської влади мали змогу довідатись інтелектуальні кола західної Європи та Америки. А за часів національного відродження України, що припало на кінець 1980-х років, їх ідеї стали у нагоді для формування нової філософської думки в Україні, яка базувалась на національних ідеалах та важливості побудови громадянського суспільства в Україні.

5. Сучасна українська філософія. Національне відродження, що розпочалось у другій половині 1980-х років, торкнулося всіх сфер культурного життя України. Не оминуло воно й філософії. Мало того, саме ця галузь знань зазнала чи не найбільшого оновлення і внутрішньої трансформації. Це пов'язано з тим, що за часів радянської влади філософія була невід'ємною складовою ідеологічної боротьби, аргументації та роз'яснення наукових засад та правильності комуністичного вчення. Будь-які дослідження в царині філософії, які йшли в розріз із ідеологією-марксизму ленінізму, визнавалися ворожими й заборонялись. Розвідок, присвячених фундаментальним проблемам філософії та її історії, які не мали прямого відношення до основ діалектичного матеріалізму, було порівняно небагато. Із виникненням української незалежної держави ситуація кардинально змінилася. Філософи одразу спрямували всі свої устремління на подолання понад півстолітньої прірви, що виникла між загальносвітовим філософським процесом і вітчизняними дослідженнями, що перебували у своєрідній інтелектуальній ізоляції.

Долання цієї прірви відбувалося двома шляхами – по-перше, зростанням кількості перекладів світової філософської класичної і сучасної літератури. Так, наприклад, лише у перекладі на українську мову завдяки зусиллям перекладачів із західної України за останні роки з'явилися класичні твори світової філософії, зокрема, «Діалоги» Платона (Дзвенислава Коваль), «Моральні листи до Луцілія» Сенеки та «Про природу речей» Тіта Лукреція Кара (Андрій Содомора), «Сповідь» Августина (Юрій Мушак), «Залучення іншого: Студії з політичної теорії» Ю. Габермаса (Андрій Дахній), перший том повного зібрання творів Ф. Ніцше (Олег Фешовець), переклади низки праць з теорії фемінізму (Ірина Добропас), переклади з давньогрецької літератури і філософії (Тарас Лучук) тощо. Відмітимо, що перекладацька справа – невід'ємна частина джерелознавчих історико-філософських досліджень. Вона передбачає не лише безпосередню роботу із джерелами мовою оригіналу, але й написання передмов, коментарів, критичних зауваг.

По-друге, долучення української філософської думки до світового культурно-філософського процесу відбувалося, власне, шляхом дослідження як західних, так і українських філософських вчень, що з ідеологічних причин були поза увагою науковців в радянську епоху.

Забезпечення виконання цих завдань було уможливленим завдяки розвитку академічної системи освіти, відкриттям нових і оновленням уже діючих кафедр філософії практично у всіх впливових університетах. Ключовими філософськими осередками на сьогодні є:

1) Інститут філософії ім. Григорія Сковороди Національної Академії Наук України (очолює академік Мирослав Володимирович Попович; крім того, працюють професори А. Т. Ішмуратов, А. М. Єрмоленко та ін.);

2) філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка (декан – член-кореспондент НАН України Анатолій Євгенович Конверський, професори І. В. Бичко, А. М. Лой та ін.);

3) філософський факультет Львівського національного університету імені Івана Франка (декан – професор Володимир Петрович Мельник; професори А. І. Пашук, А. Ф. Карась та ін.);

4) філософський факультет Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (декан – проф. Іван Васильович Карпенко; професор І. З. Цехмістро) та ін.

Відмітимо, що на початковому етапі функціонування за часів незалежності України кафедр філософії відповідних вищих навчальних закладів викладачі насамперед вирішували завдання переорієнтації філософських програм і розробки відповідних авторських філософських курсів. І якщо зміна привнесеної ззовні у філософські курси складової діалектичного матеріалізму відбулася доволі швидко і непомітно, то підготовка нових філософських курсів вимагала значних інтелектуально-вольових зусиль. Адже катастрофічно не вистачало наукових розвідок, присвячених тематиці як західної філософії, так і українській філософський традиції. І тим не менше такі курси в скорому часі з'явились. Зокрема, лише у ЛНУ ім. І. Франка підготовлено курси «Історії античної філософії» (проф. Кондзьолка В. В.), «Історії філософії Середніх віків» (проф. Пашук А. І.), «Історії української філософії» (проф. Захара І. С.), «Метафізики» (доц. Литвиненко А. Ф.), «Діалектики» (проф. Лисий В. П.), «Гносеології, епістемології і праксеології» (доц. Добропас І. О.), «Загальної семіотики» (проф. Карась А. Ф.) та ін.

Розробка відповідних навчальних курсів неминуче призвела до видання різного роду навчально-методичної літератури. Починаючи з 1991 р., в західноукраїнському регіоні вийшла друком низка навчальних посібників і підручників, які отримали відомість в інтелектуальному житті всієї України.

Окрім навчально-методичної літератури для студентів, безперечно, розвиток філософії ознаменувався і появою низки важливих наукових розвідок – з історії та теорії української та світової філософської проблематики.

Історія української філософії, незважаючи на свою багатовікову філософську традицію, в радянський період була дослідженою дуже мало. Адже в контексті політики «трьох братніх народів» самобутність українського національного духу не мала змоги проявитись повною мірою. Позитивні зрушення у цьому напрямі були закладені завдяки перекладу з латинської мови Марією Кашубою повного філософського курсу професора Києво-Могилянської академії Георгія Кониського («Георгій Кониський. Філософські твори: У 2 т.»; Київ, 1990), а також у співавторстві з Валерієм Шевчуком – виданню повного зібрання творів Г. Сковороди українською мовою («Сковорода Григорій. Твори у 2-х т»; Київ, 1994). Відповідні переклади професорів Києво-Могилянської академії зробили й інші західноукраїнські учені – Ігор Захара та Іван Паславський. Так, І. Захара переклав з латинської мови і упорядкував курс лекцій з філософії Стефана Яворського («Філософські твори» в 3 т., т.1.; Київ, 1987), а І. Паславський виконав ряд наукових розвідок, присвячених творчості Ф. Прокоповича, Й. Кроковського та К.-Т. Ставровецького.

Важливою темою українознавчих філософських досліджень стала творчість Івана Яковича Франка, прочитання якої із здобуттям Україною незалежності було вивільнене від стереотипів ідеології революційного демократизму. Одним з перших, хто зацікавився філософськими аспектами творчості видатного українського мислителя, був А. І. Брагінець, який ще у далекому 1956 р. видав монографію «Філософські і суспільно-політичні погляди Івана Франка», що не втратила своєї актуальності дотепер. А нещодавно світ побачила ще одна розвідка, присвячена філософії І. Франка – розвідка професора Андрія Івановича Пашука «Філософський світогляд Івана Франка» (Львів, 2007), в якій детально із звертанням до першоджерел розглянуто та проаналізовано філософську складову творчості Івана Франка.

Ще одним напрямом досліджень, яким зацікавились науковці після здобуття Україною незалежності, стала, безперечно, філософська спадщина тих мислителів, які особливо чітко у своїй творчості відстоювали самобутність української національної ідеї. Насамперед мова йде про Дмитра Чижевського, В’ячеслава Липинського, Василя Липківського, Дмитра Донцова, Івана Лисяка-Рудницького, Миколу Шлемкевича та ін. Зазначимо, що на сьогодні в наукових дослідженнях українських науковців- філософів помітна тенденція поступового переходу від дослідження історико-світоглядних трансформацій сутності української національної ідеї до вивчення теоретичних аспектів побудови громадянського суспільства, що є важливою складовою розвитку української державності на початку ХХІ ст. Провідне місце в дослідженні теорії громадянського суспільства займають професори А. Ф. Карась, який у 2005 р. в Києві опублікував монографію «Філософія громадянського суспільства як інтерпретація свободи і соціальності» та А. Ф. Колодій, авторка монографії «На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні» (Львів, 2002).

Важливе місце у філософських дослідженнях українських мислителів займає не лише адекватна репрезентація ідей західних мислителів, але й проведення компаративного аналізу, націленого на співзвучність деяких ідей західної філософії із ідеями українських мислителів, які свого часу не отримали належного розголосу в інтелектуальних осередках. У цьому ключі по-новому відбувається прочитання і осмислення поглядів професорів Києво-Могилянської академії в контексті європейської раціональності XVII–XVIII ст.; ідей Олександра Потебні і їх впливу на розвиток філософії мови, праць вчених Львівсько-Варшавської логіко-філософської школи як континентальних джерел аналітичної традиції в філософії ХХ ст.

Окрім того, традиційними в Україні стали проведення наукових конференцій з філософії у Київському університеті – «Дні науки філософського факультету», У Харківському університеті – «Харківські студентські філософські читання», Дрогобицькому університеті – «Діалектика духовних процесів», в Чернівецькому університеті – «Філософія та методологія гуманітарних наук» тощо. У роботі цих наукових конференцій беруть участь філософи не лише з України, але з усього світу. Приємно відмітити, що в результаті такої плідної співпраці дослідників філософії із багатьох країн Європи і світу не лише українські науковці мають змогу безпосередньо долучитися до світової філософської думки, але й зарубіжні дослідники мають можливість пізнати Україну, її науково-філософський потенціал, звичаї і культуру. Саме така жива безпосередня комунікація між українськими і зарубіжними вченими сприяє утвердженню цінностей та ідей української філософської думки у світовому філософському процесі, що є чи не найбільшим здобутком в царині філософії за часів незалежності України.

1. Поняття буття та його інтерпретації. Що означає бути? Це питання хвилювало багатьох мислителів протягом усієї історії філософії. Так, ще античний мислитель Парменід стверджував, що «буття є, а небуття немає», середньовічні мислителі стверджували, що істинним буттям є Бог, а сучасний німецький філософ М. Гайдеґґер питання: «Чому взагалі є суще, а не навпаки – ніщо?» називав основним питанням метафізики – ядра філософії. Важливість питання про буття для філософії полягає у тому, що філософське знання є знання світоглядним і допомагає нам зорієнтуватися у світі, в той час як буття – це найширше філософське поняття, і тому постає граничним і цільовим орієнтиром людини.

З поняттям буття людина зустрічається в кожному реченні мови. Здавалося, ми висловлюємо просте речення «Троянда є червона». І вже в ньому помічаємо часточку «є», яка речі матеріального світу («троянді») приписує певну властивість «червоність». В цій частості ми фіксуємо наявність певного предмета, стверджуємо факт його існування. Ми можемо висловити і інше речення «Спортсмен переміг на Олімпійських іграх». У цьому реченні хоча безпосередньо часточки «є» немає, але його можна змінити на речення «Спортсмен є таким, що переміг на олімпійських іграх». У цьому реченні наша мова знову матиме справу із буттям. Звісно, ми можемо сказати і що «Немає жодного спортсмена у світі, який би перемагав на Олімпійських іграх більше 15 разів». У цьому висловлюванні з допомогою слова «немає» ми фіксуємо відсутність буття. Але фіксуючи його в акті заперечення, ми стверджуємо, хоч його тут немає, деінде буття таки має бути, адже ми говоримо про нього. На цій підставі можна зробити висновок про те, що все, про що ми говоримо, ми підводимо під статус буття або його заперечення (небуття).

В обсяг поняття буття потрапляє усе те, що існує або може існувати, не залежно від того, знаємо ми про його існування чи ні. Якщо щось існує – воно належить до сфери буття, в іншому випадку – його відносять до небуття. Розглядаючи категорію буття, філософію цікавлять першопричини буття, його межі, форми виразу. Буття є властивістю того, що є. Онтологія, відповідаючи на запитання, а що ж тоді є? – каже: існують речі, які постають не чим іншим, як змістовними характеристиками буття.

Філософська дисципліна, яка досліджує проблему буття, – це відповідно онтологія (від. грец. «онтос» – буття та «логос» – наука). Вперше термін «онтологія» запропонував німецький схоласт Рудольф Гокленіус у своєму «Філософському словнику» ( «Lexicon philosophicum») за 1613 р.

Ключовими питаннями онтології є наступні:

1) Що таке буття?

2) Яким є буття?

3) Як можливе буття?

Протягом значного періоду часу онтологія була однією із частин метафізики (вчення про першопричини всього сущого). Разом із онтологією до метафізики входили теологія – вчення про Бога, та психологія – вчення про душу. Зважаючи на те, що з розвитком теології і психології ці дві науки відокремилися від метафізики, то метафізика і онтологія фактично збіглися. Хоча на сьогодні їх прийнято розрізняти у такий спосіб: онтологія вивчає загальні прояви буття, його форми проявів перед людиною, метафізика ж вивчає першопричини (корені) буття. Іншими словами, онтологія ставить питання «Яким та як є буття?», а метафізика – «Чому є буття?».

Відповісти на запитання: «Що таке буття?» дуже важко. Адже поняття буття є надміру абстрактним по своїй суті. У цьому слові охоплюється вся сукупність проявів навколишнього світу.

Від поняття буття потрібно відрізняти поняття реальності та дійсності.

Реальність – істинна форма існування матерії. Вона не залежить від нашого сприйняття. Будемо ми мати певне відношення до реальності чи не будемо, реальність залишиться тою самою.

Буття є набагато ширшою категорією, ніж реальність. Остання є лише складовою частиною буття. Поняття буття включає різні різновиди реальності – і суб’єктивну, і об’єктивну реальності, і віртуальну реальність. Реальність буде частинкою буття і в тому випадку, коли мова йтиме про певну надреальність чи ірреальність.

Буття по своїй суті є нескінченним. Реальність – це світ, що існує навколо нас. Світ, який ми можемо пізнати. Реальність є завжди єдиною. В той час, як дійсність є частинкою світу, яка є сприйнята нами і усвідомлена, це частинка простору, в якій ми живемо. Речей в реальності є значно більше, ніж в дійсності. Дійсність є трансформацією навколишнього світу до наших власних потреб. Людина творить дійсність, в якій потім живе.

При розгляді категорії буття у філософії можна виділити два основні підходи: класичний і некласичний.

Згідно з класичним підходом до розуміння категорії буття воно є сталим, незмінним, абсолютним. Буття має свою субстанціальну форму вираження і ієрархічну структуру. Буття має свої атрибути і проявляється у формах матерії чи духу.

Класичне визначення буття неодмінно є базованим на понятті субстанції. Адже зважаючи на те, що буття існує незалежно від нас, у його основі має бути щось самодостатнє, те, що є причиною самого себе. А це є субстанція. В категорії субстанції прагнуть зафіксувати незмінність процесів мінливого (змінного) світу. Залежно від того, скільки таких субстанцій лежить в основі світу, виділяють три основні типи онтологій:

1. Монізм (від. латин. «моно» – один) – це філософський погляд на природу буття, згідно з яким в основі світу лежить лише якесь єдине начало, загальний закон світобудови. Таким началом всього існуючого може бути або ідея, або матерія. Відповідно розрізняють два види монізму: ідеалізм і матеріалізм.

Згідно з ідеалізмом основою, субстанцією всього існуючого є певне духовне начало. Ідеалізм базується на наступних принципах:

1) первинність духовного, нематеріального;

2) розглядає свідомість незалежно від природи, що містифікує процес пізнання (і часто веде до скептицизму і агностицизму);

3) наголос на важливості розуму в процесі пізнання;

4) близькість до релігії.

Класичним прикладом ідеалізму є Платонове вчення про ідеї та Геґелівське вчення про Абсолютну ідею.

Так, в Платона, ідеї – це вічні першопричини всього існуючого. Світ, що нас оточує є лише тінню світу ідей. Справжнє буття – світ ідей – є вічним, сталим, незмінним. Ідеї, поєднуючись із матерією утворюють речі. Матерія є лише можливістю речей існувати.

В Геґеля світ є породженням Абсолютної ідеї, не матеріального, вищого начала, першопричини всього існуючого.

Згідно із матеріалізмом:

1) онтологічно первинним началом усього існуючого, є навпаки, не ідея, а матерія;

2) свідомість – продукт матерії;

3) базується на науці;

4) важливість відчуттів в процесі пізнання;

5) аргументованість і можливість перевірки тверджень.

2. Дуалізм (від латин. «дуа» – два) – це філософський погляд на природу буття, згідно з яким основу світу складають два взаємовиключні начала – матеріальне і духовне. Цей погляд найповніше представлено у філософії Декарта. Цей мислитель був переконаний, що в основі світу лежать дві окремі субстанції – матеріальна і духовна. Ключовою властивістю матеріальної субстанції є протяжність, а духовної – мислення.

3. Плюралізм (від латин. «плюрал» – множинність) – погляд на природу буття, згідно з яким реальність принципово множинна, а тому не доцільно шукати якусь субстанційну основу всього існуючого. Такої основи просто немає. Плюралістична онтологія на сьогодні є домінуючим поглядом на природу буття. Більшість сучасних філософських напрямів (позитивізм, феноменологія, екзистенціалізм, неотомізм, структуралізм та ін.) базовані на плюралістичних позиціях. Так, наприклад, що цікаво, в екзистенціалізмі йде мова не про буття як таке, а про ось-буття, тобто буття окремо в’язкого індивіда, який сприймає і переживає цей світ у всіх його проявах. Це окремо взяте буття є частиною великої реальності, яка являє себе в конкретно взятому бутті окремої людини.

Методологія плюралізму – це некласичний підхід до розуміння категорії буття. Згідно із ним буття є не що інше як націленістю свідомості на те, щоб фіксувати будь-що у статусі того, що постало як предмет свідомості. Поза свідомістю ніякого буття не існує, принаймні ми про нього говорити не можемо, адже нам дані у сприйняттях лише ті предмети, які є частиною нашої свідомості. Буття постає внутрішньою умовою свідомості бути у відношенні до чогось, і вибудовувати таким чином свій зміст, із допомогою цього відношення.

Однією із характерних особливостей буття з погляду некласичного підходу є його зв’язок із категорією часу. Буття має завжди часовий вимір. Адже у нашій свідомості є зафіксованими ті факти, які відбувались давно, ті факти, які ми сприймаємо зараз, і ті факти, на які ми націлені в своїх устремліннях, спрямованих у майбутнє. Без неперервності часового виміру наша свідомість є не можливою. Якщо ж цілісний вимір свідомості буде порушено, то виникатимуть психічні розлади (зокрема, шизофренія), при яких людина уже не ототожнює себе з єдиною особою.

Отже, некласичне розуміння поняття буття розкривається через категорії тривалості, неперервності, націленості свідомості на деяке змістове відношення. В межах некласичного підходу до буття його розуміння набувало різних визначень:

- для представників філософії життя, буття – це життя з його самопродукуванням;

- для екзистенціаліста М. Гайдеґґера, буття – це горизонт людської предметності;

- для антрополога М. Шелера, характеристики буття проявляються в момент зустрічі людини з Буттям;

- для представника критичної онтології М. Гартмана, буття розпадається на ідеальне і реальне. Ідеальне буття перебуває поза простором і часом. Ми ніколи не можемо вийти за його межі. Воно не зазнає ніяких змін. Реальне буття – це наш реальний світ. Методолігчними принципами реального буття є часовість й індивідуальність. До сфери реальності належить все те, що існує в часі і характеризується нашою індивідуальністю. Основними шарами реального буття є матерія, життя, психічні та духовні явища. Простір і час, на думку Гартмана, не є онтологічно рівноцінними. Простір пов'язаний лише з матерією, а час – охоплює всі шари реальності.

Отже, при розумінні такої найбільш гранично широкої категорії, як категорія буття ми розкриваємо її зміст через призму таких понять, як усе – ніщо – першопочаток – єдине і множинне – тривалість – час – свідомість. Буття постає як сукупність взаємопов’язаних першопринципів усього існуючого, усіх проявів видимого і невидимого світу.

2. Матеріалістична та ідеалістична інтерпретації буття. Сучасна наука розглядає буття на трьох основних рівнях:

- мікрорівні – субатомарну рівні, дослідження на якому на сьогодні можна проводити з допомогою електронних мікроскопів, різного роду експериментів;

- макрорівні – рівні тіл;

- мегарівні – рівні зоряних і міжгалактичних процесів.

Всі ці рівні можна об’єднати з допомогою поняття матерії, яке на сьогодні є дуже добре вивченим з допомогою засобів науки. Що ж таке матерія?

Матерія (від. латин. «mater» – мати та «res» – річ, тобто «мати речей») – це філософська категорія, що вживається на позначення об’єктивної реальності, яка відображається нашими відчуттями та існує незалежно від них. Найкраще ця категорія в філософії розроблена в межах такого філософського напряму як діалектичний матеріалізм (ХІХ–ХХ ст.). Хоча сам термін у філософії використовувався ще в Античності, зокрема, Платоном для позначення субстрату речей. Аристотель був переконаним у вічності і незнищенності матерії. Левкіпп і його учень Демокріт першими запропонували атомістичну природу матерії.

Щодо діалектичного матеріалізму, то один із представників цього напряму – Фрідріх Енгельс (1820–1895), досліджуючи природу матерії, виділив 5 основних форм її руху:

- механічну – на цьому рівні предмети взаємодіють між собою за законами механіки;

- фізичну – різні форми фізичної взаємодії між тілами, вивчення різного роду фізичних явищ;

- хімічну – взаємодія між хімічними речовинами – каталіз, обмін електронами тощо, взаємодія між металами, основами, солями та кислотами тощо;

- біологічну – процеси, що відбуваються в біологічному світі – народження, розмноження, ріст та розвиток організмів;

- соціальну – різного роду соціальні процеси – взаємодія між людьми, групами, спільнотами, державами тощо.

Ф. Енгельс відзначав, що усі форми руху матерії тісно пов’язані між собою, між ними існую взаємо перехід. На стиці окремих наук, що вивчають окремі форми руху буття виникають міждисциплінарні дослідження. Наприклад, на межі біології та хімії – біохімія. Між науками існує взаємозв’язок та субординація, які зумовлені єдністю самого матеріального буття.

Класичне визначення поняття матерії є запропоноване одним із теоретиків діалектичного матеріалізму В. Леніним у праці «Матеріалізм та емпіріокритицизм» (1909):

«Матерія – це філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, яка дана людині в її відчуттях, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від нас».

Сучасна наука усі види та атрибути матерії розподіляє на наступні:

Пояснення до схеми:

Фундаментальні взаємодії – це універсальні типи взаємодії між елементарними частинками та тілами, складеними з цих частинок. Згідно з найсучаснішими фізичними теоріями – всі фундаментальні сили взаємодії, можна пояснити з допомогою єдиної теорії, наприклад, М-теорії чи теорії струн. Так в середині 1990-х років американський фізик Едвард Віттен виявив важливі докази на користь того, що різні теорії струн (абстрактних об’єктів, коливання яких породжує видимий Всесвіт), які розробляли до того, є частковими випадками 11-мірної М-теорії. Отже, наш Всесвіт має насправді не чотири виміри (довжину, ширину, висоту і час), а одинадцять –які не видимі, але вони існують і визначають існування і взаємодію явищ у світі. Дані теорії, які прагнуть пояснити все що відбувається у Всесвіті, претендують на статус Теорії Всього, яку свого часу намагався сформулювати найгеніальніший фізик ХХ століття Альберт Ейнштейн.

Щодо видів матерії, то:

Речовина – це вид матерії, який має масу спокою. Речовина складається з частинок. Так, всі тіла складаються з молекул. Молекули складаються з атомів. Атоми складаються з ядра і електронів, ядро – протонів і нейтронів. Протони, нейтрони і електрони – з кварків. З чого складаються кварки – елементарні частинки, які не ожна отримати експериментально, науці наразі невідомо. Є гіпотеза, щоправда, що кварки складаються з преонів. Однак преонна модель пояснення існування речовини у Всесвіті недостатньо ефективна; більшою популярністю користуються моделі згадані нами вище – теорії струн та М-теорія.

Поле – це вид матерії, який не має маси спокою. Поле – це хвилі. Залежно від їх довжини виділяють:

- гамма промені (0,000000000001 м);

- рентгенівські промені (0,0000000001 м);

- ультрафіолетові промені (0,00000001 м);

- світлові промені (0,0000001 м);

- інфрачервоні промені (0,000001 – 0,0001м);

- радіохвилі (0,01 – 1 м).

На сьогодні теорія, яка пояснює єдність речовини і поля, називається теорією корпускулярно-хвильового дуалізму.

До універсальних властивостей матерії згідно із матеріалістичною філософією відносяться:

- несотвореність і незнищенність;

- вічність існування в часі і нескінченість в просторі;

- вічний рух і зміни, саморозвиток, перетворення одних станів в інші;

- детермінованість всіх явищ;

- причинність;

- відображення матеріальних змін в мисленні.

До універсальних законів існування і розвитку матерії відносять традиційні закони діалектики, сформульовані ще на поч. ХІХ ст. німецьким мислителем Г. В. Ф. Геґелем:

- закон єдності і боротьби протилежностей;

- закон заперечення заперечення;

- закон переходу кількісних змін в якісні.

Щодо ідеалістичної інтерпретації буття, то вона не є настільки досконало розробленою, як матеріалістична. Адже поняття матерії досліджує сучасна наука, а філософії залишається лише на основі даних сучасних наук узагальнювати отримані результати, до рівня теорій. Дослідити ідеї науці звісно важко. Адже вони мають нематеріальну природу. І тому на основі експериментів їх не можна побачити. Хоча, якщо вести мову про такі феномени ідеального світу, як, наприклад, людська душа чи Бог, то сучасній науці не вдалося довести їх чи спростувати. Більшість науковців навпаки схиляються до думки, що є у світі вища ідеальна сила, яка визначає діяльність усього у Всесвіті. Ось думки видатних науковців:

- А. Ейнштейн (1879–1955), фізик, творець теорії відносності:

«Я вірю в Бога як в Особу і по совісті можу сказати, що жодної миті свого життя я не був атеїстом”.

- Луї Пастер (1822–1895), французький мікробіолог і хімік, засновник сучасної мікробіології та імунології:

«Нащадки одного прекрасного дня від душі посміються з глупоти сучасних нам учених-матеріалістів. Щобільше я вивчаю природу, то більше подивляю безподобні діла Творця».

- Чарльз Дарвін (1731–1802), англійський лікар і натураліст:

«Світ грунтується на закономірностях і в своїх проявах постає як продукт розуму – це вказівка на його Творця».

- Антуан Беккерель (1852–1908), французький фізик, передвісник відкриття радіоактивності:

«Саме мої роботи привели мене до Бога, до віри».

- Макс Планк (1858–1947), німецький фізик-теоретик, засновник квантової механіки:

«Коли релігія і наука сповідують віру в Бога, перша ставить Бога напочатку, а друга – в кінці всіх думок. Релігія і наука зовсім не виключають одна одну».

- Майкл Дентом, спеціаліст у царині молекулярної біологі:

«Це крайній прояв досконалості – на що б ми не глянули, ми скрізь знаходимо витонченість і мистецтво неймовірної якості, і все повстає проти думки про випадковість. Чи можна повірити, що весь реальний світ утворився в результаті випадкових процесів, світ, найдрібніші елементи якого – протеїни і гени – складніші від будь-якої створеної людським розумом конструкції?»

- Фред Хойл, сучасний британський фізик і філософ:

«Уявлення про те, що програма, закладена в живу клітину, могла розвинутися випадково у первісному супі на Землі, вищою мірою абсурдне... У мене склалося враження, що більшість біологів у глибині душі розуміють правду, але вони настільки залякані її можливими наслідками, що готові прийняти будь-яку лінію поведінки, аби тільки відійти від неї”.

- Жан Луї Агассіс, швейцарський зоолог:

«Наука є перекладом думок Творця людською мовою».

Таким чином ідеалістична інтерпретація буття Бога, зовсім не є чужою сучасній науці. Вчених цікавлять ідеальні сутності. Зроблено багато наукових спроб довести існування душі (ефект Кірліан при пошуках біополя людини). Питання про статус ідей залишається на сьогодні відкритим. А тому концепції об’єктивного ідеалізму, запропоновані Платоном, Геґелем та іншими мислителями не є спростованими і по нині. Окрім ідей Бога та душі, не менш цікавими для філософів були ідеальні сутності чисел та цінностей.

Цікавими напрацюваннями в філософії і науці є і дослідження присвячені атрибутам матерії – простору і часу.

3. Просторово-часовий вимір буття. Завдяки таким властивостям (атрибутам) матерії як простір і час відбувається відмежування матеріальних речей від речей ідеального світу (Бога, душі, чисел, цінностей). Розкрити зміст категорій простору і часу не просто.

В понятті простору зафіксовані дві фундаментальні властивості матеріальних речей – їх протяжність і місце серед матеріального сущого.

Протяжність – це продовження однієї і тієї ж речі. В просторі кожна річ займає три виміри протяжності – довжину, ширину і висоту. Ці виміри визначають величину предмета, його розмір. Кожна річ перебуває у певному місці – просторовій визначеності речі відносно інших речей. В цьому контексті простір можна визначити як середовище утворене відношеннями речей. І. Кант простір називає формою зовнішнього чуття. А от формою внутрішньою чуття він вважає час.

Час у своєму визначенні фіксує дві фундаментальні риси процесів, що відбуваються з матеріальними речами – тривалість і черговість подій. Тривалість охоплює продовження одного і того ж (як і протяжність простору). Тривалість має три ключові фази: минуле, теперішнє і майбутнє. Черговість подій вказує на їх місце – одної після іншої.

Між часом і простором існує пряма залежність. Навіть на рівні буденного знання час визначають за просторовими характеристиками: наприклад, вік людини за кількістю зморшок на обличчі, вік дерева – за кількістю кілець, вік землі – за зрізом геологічних шарів. Аналогічно і простір міряють часом – наприклад, відстань у давнину міряли кількістю днів чи годин, які треба затратити, щоб подолати певний шлях. Мірами довготи і широти в географії є хвилини і секунди. В сучасній науці простір і час є взаємопов’язаними вимірами, які не існують один без іншого – просторово-часовий континуум.

У філософії виділяють дві основні концепції простору і часу – субстанційну і реляційну. Основи субстанційної концепції відносять до теорії Ньютона, реляційної – до теорії відносності Ейнштейна.

Згідно із субстанційною концепцією простір і час є чимось самостійним (як різновиди субстанції). Існування простору і часу не залежить від наявності речей. Навіть якщо б світ був абсолютним вакуумом, простір і час все одно б існували, як незалежні виміри матерії.

По-іншому виглядає справа в реліційній концепції простору і часу. Згідно з нею простір і час є властивостями матеріальних утворень. Матеріальні маси і їх величина визначають характеристики просторово-часового континууму. Простір і час є визначеними масою матерії. В сучасній фізиці реляційна концепція є домінуючою.

В розмінні простору і часу сформувались дві традиції натуралістична і культурологічна. Згідно з першою простір і час є визначеннями речей природи. А тому їх правильне трактування може дати лише наука. Філософії ж залишається лише популяризувати результати наукових досліджень.

Щодо культурологічної концепції, то у ній, навпаки, розуміння простору і часу пов’язується з практичною діяльністю людини, вираженою в засобах культури. Так, час у всіх народів пов’язувався з циклом сільськогосподарських робіт. А простір поділявся на наш (упорядкований) і чужий (варварський). Культурологічний підхід до трактування природи простору і часу завжди пов’язаний із людським єством. Ми сприймаємо час суб’єктивно. Коли ми дуже заклопотані, то час минає дуже швидко і постійно видається, що ми нікуди не встигаємо. Як тільки нам нічим зайнятися, ми частенько поглядаємо на годинник і відмічаємо, що час пробігає надто повільно. Наша психіка функціонує не інакше, як потік переживань, організований на основі усвідомлення часу (події відбулись раніше, пізніше чи одночасно). Загубитись в часі дуже небезпечно. Коли в людини втрачена пам’ять, то їй дуже важко зводити кінці з кінцями.

Складним видається і інтерпретація часу з огляду на культурно-історичну епоху. Наприклад, хоч сьогодні на планеті Земля і живе 6,5 млрд. людей, але ж багато із жителів Землі досі перебуває в іншій культурно-історичній епосі. Племена Африки – ще досі живуть в кам’яному віці. Перевести їх в наш час, при тому зберігши їх самобутність – неможливо.

Із категоріями часу і простору щільно пов’язані категорії руху і розвитку.

Рух – це спосіб існування матерії, який полягає в безперервній зміні всього сущого і виявляється в безперервній єдності простору і часу. Матерія постійно змінюється, без руху вона існувати не може. Рух матеріальних частинок буде відсутнім лише за температури – 273,15 градусів Цельсія (Абсолютний нуль). Щоправда такої температури в природних умовах ще не було досягнуто.

Розвиток – це необоротна, цілеспрямована, закономірна зміна об’єктів матеріального і ідеального світу. Розвиток – це не так кількісні, як якісні зміни об'єктів. Якісні зміни характеризуються змінами складу і структури елементів і зв’язків (їх виникнення, трансформація або зникнення) у певному об’єкті.

Під розвитком за звичай розуміють:

- ускладнення певної системи;

- покращення пристосування до зовнішніх умов;

- соціальний прогрес тощо.

І. Франко у праці «Що таке поступ?» основною причиною соціального розвитку (поступу) вважав поділ праці, в наслідок чого люди стали виконувати в суспільстві не всі види робіт, а лише якусь окрему, що набагато легше і швидше.

Людське буття: його природні, соціальні та духовні основи. Український поет Василь Симоненко у 1962 р. у своєму вірші запитував:

Ти знаєш, що ти – людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

Питання про те, що означає бути людина? цікавило філософів з часів Сократа. Платон казав, що: «Людина – це двонога істота без пір’я». На що Діоген Синопський взяв обскубав півня – приніс його Платону і сказав: «Ось твоя людина». Після цього випадку Платон до свого визначення людини додав «двонога істота без пір’я і з широкими нігтями». Учень Платона – Аристотель вважав, що людина – це «політична тварина». Він мав на увазі те, що людина бере участь в політичному житті держави, що не властиво іншим представникам тваринного світу.

Автор терміну «песимізм» – А. Шопенгауер казав, що людина це єдина істота, яка причиняє біль іншим, не маючи при тому ніякої іншої цілі. А Ф. Ніцше вважав, що людина – це те, що слід подолати. Вона є линвою, натягнутою між твариною і надлюдиною, – линвою над безоднею. В людині цінним є те, що вона є линвою, а не метою. М. Гайдеґґер вважав людину – отвором у бутті, маючи на увазі те, що лише людина може усвідомити буття як таке. Подібних визначень людини у філософії безліч. Всі вони фіксують в людині якусь її грань. Всі вони певною мірою вірні, але жодне з них не розкриває суті людини сповна.

То, що ж значить бути людиною? – Для того, щоб бути людиною, треба нею стати. А це дуже не просто. Це тривалий процес. Народження – це лише путівка в життя, можливість стати людиною. Досить часто поняття «бути людиною» тотожне поняттю «бути особистістю», мати щось своє, щось, що відрізняє тебе від інших, те, що робить тебе неповторним. Це, безперечно, щось внутрішнє – сила духу, характер, воля, розум. Ці риси даються при народженні всім, але неявно, приховано, їх треба розвивати, постійно вдосконалювати, оскільки життя – це тривалість зміни і будь-який застій рівноцінний смерті, смерті особистості. Перераховані ознаки особистості, – сила духу, воля, характер, розум, завжди були цінністю. Незалежно від того чи володів ними житель Афін, чи християнин в часи Середньовіччя, чи сучасна людина епохи постіндустріалізму – такі люди завжди викликали повагу, відчуття їх присутності, не рахуватися з їхньою думкою було б швидше неповагою не до них, а до себе.

Людина, яка володіє всіма цими рисами є людиною з великої букви. Справжнім героєм. І виникає лише одне дуже важливе запитання: як стати таким героєм, стати людиною?

Є дуже проста порада, дотриматись якої дуже не просто. Потрібно виховувати ці ознаки в собі від моменту усвідомлення себе як відмінного від інших. Звісно на початках дуже важливим є оточення: батьки, вчителі, друзі, але вони можуть лише вказати на життєві орієнтири, все інше залежить виключно від внутрішньої мотивації, бажання, постійної праці над собою, доланням труднощів і віри в перемогу над самим собою. Адже найбільший ворог людини – вона сама. Ніхто не зможе принести їй більше болю, ніж її слабкість, її згубні звички, які роблять людину неповноцінною, рабом, руйнують її з середини. Вони є в кожного, оскільки людина – це єдність двох начал: добра і зла, а тому лише щоденна боротьба із самим собою, собою-злим, робить вільним, дає можливість бути Людиною.

Людина по своїй суті є частинкою Всесвіту. А раз так, то можна виділити систему відношень людини із наступними об’єктами:

Людина є частинкою природи, а тому її відношення до стану довкілля є важливим для самої людини. Адже не лише людина впливає на природу, але і природа – на людину.

Відношення людини до Бога відіграє теж вагому роль. Адже віруючі люди завжди оцінюють свої вчинки з погляду Божих заповідей, а не віруючі, як правило, досить часто розмірковують про Бога, намагаючись виправдати свій безбожний вибір.

Відношення «Людина–Людина» – виражає ставлення людини як до інших людей, так і до себе (Я–Я). Людина, як особистість із цілісним Я (тобто усвідомленням себе як цілісності), на думку Мартіна Бубера, вибудовує своє ставлення до інших людей за однією із двох моделей: Я – Ти, або Я – Воно. Відношення «Я – Ти» – це партнерська модель, в якій наявні повага, розуміння, співчуття і бажання допомогти. Відношення «Я–Воно» – це модель стосунків зверхніх, де одна людина не поважає, зневажає або принижує іншу. Ця модель, як правило, є шкідливою і не корисною для самої ж людини. Наприклад, у спортивних змаганнях дуже часто трапляється так, що до суперника поставлять зверхньо, тим самим не до оцінивши його. Як наслідок – поразка.

Відношення «Людина–Суспільство» виражає ставлення людини до суспільства в цілому, визначає місце людини в суспільстві. Людина може зайняти пасивну позицію до тих процесів, що відбуваються в суспільстві, а може сама творити історію цього суспільства. Все залежить лише від неї.

Людина, яка усвідомлює свою вагомість в суспільстві і несе відповідальність за свої вчинки, є особистістю. Якщо ж її місія в суспільстві є неповторною і унікальною, то така людина є індивідуальністю. Будучи суб’єктом або об’єктом соціальних стосунків, ми стаємо особами певного суспільства. Без набору індивідуальних якостей люди є лише індивідами, тобто окремими носіями притаманних роду загальних ознак.

2. Філософські і наукові погляди на природу людини та її походження. Людина – унікальна істота у Всесвіті. Людина неповторна, двоїста, суперечлива, непередбачувана. Людина настільки відрізняється від усього того, що ми коли-небудь зустрічали у Всесвіті, що рано чи пізно перед кожною людиною постає питання про її походження. Мова йде не про походження конкретної окремої людини, а про походження людини як біологічного виду. Питання про походження людини хвилювали людство ще за часів міфологічного світогляду. Не перестають вони хвилювати уми вчених і у наш час. Адже сьогодні ми знаємо набагато більше про природу оточуючого світу і можемо підійти до ґенези (походження) людини більш науково.

Сучасна наука сходиться на тому, що людина є з одного боку унікальною людиною, а з іншого боку вона нічим не відрізняється від інших представників тваринного світу. Людський організм складається з тих же хімічних елементів, з яких складається організм тварин. У людей такі ж фізіологічні потреби, як і в інших зоологічних видів. З деякими видами мавп люди взагалі анатомічно ідентичні.

Неймовірним видається і факт того, що людський ембріон в процесі свого росту проходить всі основні стадії розвитку живих організмів. Але сформувавшись у вигляді індивіда, людина набуває неповторних рис, що відрізняють її від тваринного світу. Найперше вона набуває її невід’ємного атрибуту – духовності.

На сьогодні існують дві основні гіпотези походження людини, протилежні по суті:

1) еволюціоністська – запропонована англійським біологом Чарльзом Дарвіном (1809–1882). В праці «Походження видів шляхом природного відбору» (1859) Дарвін довів, що видозмінення порід домашніх тварин та культурних рослин відбувається на основі невеликих змін в ознаках окремих організмів. Людина свідомо робить штучний відбір кращих організми, тобто таких організмів, які мають найбільш цінні з господарської точки зору особливості, зберігає їх і від них отримує потомство краще, ніж було раніше. Аналогічний процес відбувається і в природі. В боротьбі за існування виживають форми, які найбільш пристосовані до умов того середовища, в якому вони живуть. У 1871 р. Дарвін у своїй праці з теорії еволюції «Походження людини та статевий добір», в якій навів багато доказів походження людини від тварин і того, що найближчими її родичами є людиноподібні мавпи. Підставою для такого твердження була насамперед анатомічна спорідненість людини з мавпами (будова скелета, мускулатури, головного мозку, біохімічні особливості крові, дані ембріонального розвитку). Дарвін не стверджував, що людина походить саме від мавпи. Він вважав, що у людей і мавп є якийсь спільний першопредок. Людська гілка еволюції відокремилась від спільного з людиноподібними мавпами першопредка приблизно 12–15 млн. років назад. Людина в процесі свого еволюційно-історичного формування пройшла три стадії:

I. Антропоїдні предки людини – високорозвинені двоногі примати, що жили біля 2–3 млн. років назад. Вони використовували в якості знарядь праці палиці, камені, кістки тварин;

II. Прадавні та давні люди – архантропи та палеоантропи, що жили біля 1 млн. років назад. Вони першими стали виготовляти штучні знаряддя праці та вдосконалювати їх;

III. Люди сучасної фізичної будови – неантропи, що жили 40–50 тисяч років назад (епоха пізнього палеоліту) і уже були схожими на сучасну людину.

Еволюційна теорія Дарвіна стала об’єктом різкої критики. Адже ця теорія критично ставилася до ролі Бога в житті людини, не пояснювала виникнення духовної сфери людини та, що найголовніше, не давала відповідь на запитання, чому на сьогодні не існує якихось проміжних видів між мавпою і людиною, видів, які б далі еволюціонували. Та й загалом учені підрахували, що ймовірність того що на землі виникло життя така ж, як ймовірність того, що над купою металолому пронісся би ураган, в результаті чого із цієї купи металолому постав надсучасний Боїнг-747.

2) креаціоністська – створення людини Богом. Ця теорія у своїй найвідомішій версії викладена в Біблії в книзі «Буття». Згідно з Біблією Бог створив світ за шість днів: спочатку створив небо та землю, відокремив темряву й світло і т.д. А на шостий день Бог створив людину: «І сказав Бог: Створимо людину за образом Нашим, за подобою Нашою; i нехай володарює вона над рибою морською i над птахами небесними, i над скотиною, i над усiєю землею, i над усiлякою гадиною, що повзає по землi.
I витворив Бог людину за образом Своїм, за образом Божим утворив її; чоловiком i жiнкою витворив їх. I благословив їх Бог, i сказав їм Бог: Плодiться i розмножуйтеся, i виповнюйте землю, i володiйте нею, i володарюйте над рибою морською, i над птахами небесними, i над кожною живою твариною, що рухається по землi» (Буття 1: 26–28).

Християнську теорію походження людини наука не спішить визнавати, оскільки перевірити її на істинність наразі не можливо. Хоча ведуться спроби поєднати еволюціоністську і креаціоністську теорії. Зокрема, твердження про шість днів, які Бог творив світ, потрібно розуміти, як шість геологічних періодів в розвитку планети Земля.

Існують і інші теорії походження людини. Наприклад, популярною є і інопланетна версія походження людини – занесення життя на землю з Космосу. Згідно з концепцією тупикової гілки еволюції – людина виникла внаслідок якоїсь фатальної помилки в ході природно-космічних процесів. А згідно з антропним принципом функціонування Всесвіту (Б. Картер) – усе в світі задумано так, щоб виникла людина. Людина – вінець еволюції.

3. Проблема свідомості. Свідомість і мова. Людська свідомість – одна з найбільших таємниць людського життя. Слово свідомість походить від двох слів «с» (з) + «відати» (знати) – тобто бути із знанням.

Люди з давніх-давен помітили, що процеси, які відбуваються в їхній голові не є тотожними до того, що має місце в дійсності. Адже різного роду хвороби, галюцинації, сон та інші стани людського організму змінюють наше сприйняття оточуючого світу. Але що ж відбувається у нашій голові? Ще жодного разу науковцям не вдалося з допомогою приладів зафіксувати в голові жодної думки. Але ж ніхто не заперечує, що думки є, що ми ними думаємо, і вони відіграють важливе значення в освоєнні світу людиною. Незважаючи на те, що термін «свідомість» є дуже складним для визначення, однак спроб його визначення в історії філософії було дуже багато. В загальному свідомість можна визначити так: