Свідомість – це особлива форма відображення дійсності

Основними ознаками свідомості є:

Людина використовує предмети культури за їх призначенням. Вона створила різного роду знаряддя праці і вміє ними користуватися. Тварини ж не вміють цього. Знаряддя праці не можна зробити, не усвідомлюючи їх подальшого призначення.

Крім того, людина, вдивляючись у картину живописця, бачить в ній не лише поєднання палітри кольорів, а живописний пейзаж чи якийсь абстрактний образ. Людина, читаючи текст, бачить певний смисл, а не суміш білого паперу і чорних символів (букв). Тварини ж нічого подібного не бачать і не усвідомлюють. Тобто людина оперує не наданим наявно змістом реальності.

Далі, людина здатна творити і бачити в цьому неабияку цінність. Візьмемо лише, для прикладу, картини американських експресіоністів, наприклад, Джексона Поллока (1912–1956). Він творив їх просто виливаючи різні суміші фарб на полотно. На сьогодні його картина «Номер 5, 1948» є найдорожчим полотном в історії проданим на аукціоні Сотбіс за 140 млн. доларів. Людина проявляє свою творчість не лише в мистецтві, але й у спорті. Розгляньмо лише гру бразильців у футболі, яких вже понад пів століття називають «чарівниками м’яча». Інколи для того, щоб забити гол у ворота суперника не достатньо діяти за навченими шаблонними схемами, потрібно творити, в одну мить діяти приймати нестандартне рішення, діяти винахідливо, а значить – творчо. Хоча частково і тваринам притаманна винахідливість. Уже давно в психології переповідають такий випадок із життя. Один вчений, досліджуючи поведінку шимпанзе, підвісив до люстри в кімнаті в’язку бананів, а біля стіни в кімнаті розмістив ящики. Він сподівався на те, що мавпа пересуне ті ящики під люстру, застрибне на них і дістане в’язку бананів. Але мавпа зробила по іншому. Коли вчений проходив під люстрою, вона стрибнула йому на плечі і дістала свою винагороду. Проявила винахідливість…

Мова також є проявом людської свідомості, вона виступає засобом передачі інформації від людини до людини і від покоління до покоління. Мова є найпершою і найочевиднішою ознакою свідомості. Саме за мовною ознакою люди ще з давніх-давен відрізняли людину від тварини, «своїх» людей від «німців» (тобто німих).

Окрім того, людина діє цілеспрямовано, коли починає щось творити. Майстер, дивл’ячись на кам’яну брилу, бачить у ній контури майбутньої статуї. Архітектор, будуючи будинок з цегли, вже бачить як у тому будинку живуть люди.

Людська свідомість постає особливим небіологічним типом поведінки, адже їй притаманні ряд феноменів, які не можна пояснити з допомогою фізичних, хімічних чи біологічних закономірностей. Адже є таке явище як самопожертва, коли людина, рятуючи інших людей, губить саму себе. Хоча їй і притаманний інстинкт самозбереження.

Сучасній науці і філософії достеменно не відомо, чому виникає свідомість. Тому існує ряд підходів у відповіді на питання про походження людської свідомості:

1) релігійний підхід – згідно з яким свідомість є Божим даром;

2) підхід з погляду єдиного інформаційного поля – згідно з яким свідомість є одним із проявів єдиного світового інформаційного поля;

3) концепція походження свідомості внаслідок розвитку праці – згідно з якою свідомість і людина сформовані під впливом розвитку суспільної праці;

4) дуалістичний підхід – буття є єдністю двох начал: матеріального та духовного. Свідомість – це вияв цього духовного начала;

5) еволюційний підхід – свідомість є результатом тривалого поступового розвитку усього живого на землі тощо.

Всі ці підходи в тлумаченні походження людської свідомості є по своєму правильні, але достеменно сказати, який же з них є істинним наразі не можливо. Адже людині важко заглянути в минуле на десятки тисяч років назад, в ті часи коли людина формувалась не лише як біологічний вид, але й як неповторний феномен Всесвіту.

Свідомість є багаторівневим, надзвичайно складним утворенням. Не будемо вести мову про рівень передсвідомості (інстинктів, сновидінь, гіпнотичних станів), який значною мірою впливає на свідому поведінку людини, хоч є і неусвідомленим. Зосередимось лише на рівнях свідомості.

До основних рівнів свідомості відносять наступні:

Пояснення. Індивідуальна свідомість проявляється га рівні конкретної особи. Її ключовими елементами є:

- Самосвідомість – усвідомлення самого себе;

- Емоції та почуття – психічні відображення у формі переживання життєвого смислу явищ і ситуацій;

- Знання – відомості про себе і навколишній світ;

- Воля – психічний процес, що виникає при переборюванні людиною за допомогою зусиль внутрішніх чи зовнішніх перешкод для досягнення поставленої мети.

- Мислення – психічний процес пошуків та відкриття нового, істинного глибинного внаслідок аналізу і синтезу навколишньої дійсності.

- Пам’ять – психічний процес запам’ятовування, зберігання, відтворення людиною її попереднього досвіду.

Групова свідомість проявляється на рівні окремої групи осіб. Наприклад, свідомість і самоусвідомлення однієї спортивної команди буде іншим чим в іншої. На характер групової свідомості в спорті впливатиме вид спорту, успішність виступів у спорті, тренер і т. д.

Щодо суспільної свідомості, то вона вже проявляється на рівні великих спільнот –етносів, народів, націй. Проявляє себе суспільна свідомість у двох формах: психології та ідеології. Психологія суспільної свідомості – це сукупність почуттів, настроїв, емоцій, волі, думок, особливих рис індивідів і соціальних спільностей що виражають їх ставлення до різного роду суспільних феноменів – влади, спорту, економічних процесів тощо.

Ідеологію суспільної свідомості можна визначити як систему ідей і поглядів, які виражають інтереси суспільних верств стосовно здійснення влади, спорту, економічних, правових, культурних процесів тощо.

Людська свідомість на всіх рівнях реалізовує себе через мисленнєві процеси, більшість з яких не завжди усвідомлені. У філософії важливе місце посідає проблема взаємозв’язку мислення і мови. А саме, чи тотожні ці два поняття, чи ні? Філософія дає чітку відповідь – ні.

Мова – це виразник мислення, його емпірична реальність. Мова, незважаючи на визначальну роль мислення в процесі її становлення, являє собою відносно самостійний суспільний феномен, який виявляє зворотний вплив на мислення. Саме мислення можна визначити як іманентну ідеальну діяльність людини, яка лежить в основі раціонального пізнання навколишнього світу і самого себе. Мислення реалізується за відповідними законами, які встановлюють взаємозв’язок між логічними формами мислення (поняттям, висловлюванням та умовиводом) у процесі побудови міркувань. Форми мислення опредметнюються у відповідних мовних одиницях (словах, словосполученнях, реченнях) за правилами граматики. Однією з основних проблем аналізу взаємозв’язку мислення і мови є те, що мислення, яке носить загальнолюдський характер реалізується з допомогою мов, що суттєво відрізняються між собою не лише на фонетичному, але і на лексичному, морфологічному, синтаксичному рівнях.

Окрім того, що структура мов суттєво відрізняється між собою, мова не є тотожна мисленню. Хоча історично в філософських концепціях таке розрізнення з’явилося не зразу. Можемо виділити ряд підходів в розрізненні мови і мислення:

І. Нечітка дистинкція мислення і мови (поняття логосу).

ІІ. Розгляд мисленнєвої проблематики як домінантної щодо мови (Платон, Аристотель, універсалії, cogito Декарта, концепція утворення понять Дж. Лока, трансцендентальний ідеалізм І. Канта).

ІІІ. Мовна проблематика як необхідна частина вивчення мислення (стоїки, Ф. Бекон, Т. Гоббс, Ґ. Ляйбніц, Ф. Брентано).

IV. Мова як самостійний предмет дослідження (лінгвістичний поворот).

Лінгвістичний (мовний) поворот у філософії характеризується переходом від дослідження мислення (свідомості) як основної теми філософування до дослідження мови як альтернативи cogito Р. Декарта. «Основними рисами лінгвістичного повороту, – як зазначено у «Філософському словнику», – є відмова від гносеологічної і психологічної проблематики, критика поняття суб’єкту, звернення до дослідження смислу і значення, заміна поняття істинності поняттям осмисленості, прагнення розглянути мову як граничну онтологічну основу мислення і діяльності, релятивізм і історицизм». Саме після лінгвістичного повороту у філософії відбулося чітке розмежування мови і мислення (яке значною мірою стимулювався також активними дослідженнями в сфері лінгвістики).

Виходячи з погляду, що мова виступає як спосіб опредметнення свідомості, як один із способів виразу думки, лінгвісти Е. Сепір і Б. Уорф зробили припущення про взаємозалежність мислення і мови, яке сформулювали у вигляді так званої гіпотези лінгвістичної відносності, суть якої можна викласти в наступних положеннях:

1) мова визначає світогляд;

2) мова визначає поняттєву систему;

3) сприйняття фактів залежить від мови;

4) сутність світу залежить від мови;

5) граматика залежить від мови;

6) логіка не віддзеркалює дійсність, але змінюється від мови до мови тощо.

Гіпотеза Е. Сепіра та Б. Уорфа – це підхід до розуміння мови в межах американської етнолінгвістики (американського неогумбольдтіанства). Сама ж лінгвістика як наука сформувалася під впливом праць Фердинанда де Сосюра (1857–1913), який запропонував ідею поділу мовленнєвої діяльності на мову і мовлення. Окрім того, лінгвісти з’ясували, що граматична структура мови не є тотожною логічній структурі мислення принаймні в наступних позиціях:

1) речення як базовий мовний елемент виражає не лише розповідні судження, що мало місце в Аристотеля, але і запитання, і заклики;

2) незрозуміло, яка форма мислення, вираженого у формі суджень, що мають суб’єктно-предикатну структуру, фіксується з допомогою безособових або односкладних речень;

3) явним є і неспівпадіння суб’єктно-предикатної структури суджень з набагато більш розвиненішою і складнішою граматичною структурою речення;

4) деякі граматичні форми способу дієслів, що виражають модальність, не мають відповідних еквівалентів логічних модальних значень;

5) поняття виражаються не лише словами, але і словосполученнями. З іншого боку, службові частини мови (прийменники, частки, сполучники) взагалі не виражають понять;

6) не існує однозначного співвіднесення між категоріями предикату, дії, кількості, якості і відповідними частинами мови, адже дієслова можуть позначати не лише дії, але і стани; іменники, не лише предмети, але і якості, дії, кількості тощо. Дані лінгвістичні знахідки є дуже корисними в процесі розкриття сутнісного значення мислення і мови, та можуть бути використані і в логіко-філософському аналізі. Без знання даних знахідок лінгвістів, на нашу думку, не можливе адекватне розуміння лінгвістичного повороту в філософії.

4. Самоцінність людського життя, його скінченність і сенс. Основу людського буття визначає діяльність як специфічний, особливий прояв людської активності. Основними видами людської діяльності є:

1) матеріальна – перетворення природи, подолання опору матеріалу, дії з об’єктами;

2) духовна – усвідомлення, знання, мислення, створення понять та ідей;

3) духовно-практична – створення особливих символічних форм, що фіксують вищі цінності людського життя (філософія, релігія, мистецтво).

Людська діяльність дає можливість людині усвідомити самоцінність людського життя, його неповторність.

Назагал життя – це ідеальна форма існування матерії. Людське життя відрізняє нас від тваринного життя рядом екзистенціалів – ключових і неповторних моментів людського існування. До них відносять:

1. Любов – почуття приязності одного суб’єкта стосовно іншого. Платон, міркуючи про любов, запропонував міф про андрогінів – чоловіків і жінок поєднаних в одному тілі, яких боги розділили. З того часу чоловіки і жінки шукають одне одного, щоби знову бути щасливими в любові;

2. Творчість – діяльність людини, спрямована на продукування якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей. Людина така істота, що не може не творити.

3. Спілкування – процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що включає в себе обмін інформацією, взаємодію, взаємосприйняття і взаємовпливи одне на одного. Спілкування – необхідний елемент життя в соціумі. Лише невелику частину спілкування займає власне мовлення. Дуже багато інформації люди передають невербально – з допомогою жестів, поз тіла, поведінки тощо.

4. Свобода – наявність у людини можливостей для максимального самовиявлення. Свобода може бути внутрішньою і зовнішньою. Внутрішня свобода – вміння зберігати розкутість думки за будь-яких несприятливих умов. Зовнішня свобода – це можливість реально, на практиці, змінювати обставини свого життя.

5. Смерть – кінець життя біологічного організму. Думки про смерть не покидають людину від моменту народження. Хоча інколи виглядає так, що люди живуть так, наче ніколи і не помирають, а помирають – наче ніколи і не жили. Людина здавна мріяла про те, щоб бути безсмертною. Знахарі шукали еліксир молодості, лікарі – пігулки від усіх хвороб. Але ще жодній людині не вдалося подолати смерть і досягти безсмертя. Звісно не враховуючи в це число сина Божого Ісуса Христа. Людина мріє про те, щоб бути безсмертною. Релігія каже, що насправді людина не помирає, а засинає, відходить до вічності. Душа людини вічна, а тому ніколи не помре. Хтось вірить у то, що жити вічно може не окрема людина, а рід. Вічним може бути не людина, а саме життя. Життя дарують нам наші батьки – а тому ми повинні передати його нашим дітям. Давні індіанці вірили, що людина не помре, доки про неї говорять. Тому вони пам’ятали імена своїх предків і вірили, що допоки вони говоритимуть про них – ті житимуть поруч з ними. Хтось переконаний, що вічно жити може людина лише у своїх творах, у тому, що вона залишила після себе.

У зв’язку з думками про смерть виникає питання про сенс життя. Чи вартує це життя того, щоб його прожити? Чи не простіше покінчити життя самогубством? Адже можливо наше життя абсурдне? В чому смисл нашого життя? Чому про нього запитують тоді, коли самотні, чи нещасливі? І взагалі чи має сенс питання про сенс життя? Наші предки вірили, що смисл життя полягає в тому, щоб посадити дерево, виростити сина і побудувати будинок. В цьому міркуванні глибока думка. Але можемо викласти її ще простішою.