Афоризми Григорія Сковороди

1. Хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає вчитися, хоча б зовні він і здавався бездіяльним.

2. Ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись — значить, не жити, а бути мертвим, адже турбота — рух душі, а життя — се рух.

3. Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю.

4. Хіба розумно чинить той, хто, починаючи довгий шлях, в ході не дотримує міри?

5. Добрий розум, робить легким будь-який спосіб життя.

6. З усіх утрат втрата часу найтяжча.

7. Безумцеві властиво жалкувати за втраченим і не радіти з того, що лишилось.

8. Ти не можеш віднайти жодного друга, не нашукавши разом з ним і двох-трьох ворогів.

9. Більше думай і тоді вирішуй.

10. Хто добре запалився, той добре почав, а добре почати — це наполовину завершити.

11. У тих, хто душею низький, найкраще з написаного і сказаного стає найгіршим.

12. Уподібнюйся пальмі: чим міцніше її стискає скеля, тим швидше і прекрасніше здіймається вона догори.

13. Розум завжди любить до чогось братися, і коли він не матиме доброго, тоді звертатиметься до поганого.

14. Щасливий, хто мав змогу знайти щасливе життя. Але щасливіший той, хто вміє ним користуватись..

15. Збери всередині себе свої думки і в собі самому шукай справжніх благ. Копай всередині себе криницю для тої води, яка зросить і твою оселю, і сусідську.

16. Як ліки не завжди приємні, так і істина буває сувора.

17. Кому душа болить, тому весь світ плаче.

18. Тоді лише пізнається цінність часу, коли він втрачений.

19. Як нерозумно випрошувати те, чого можеш сам досягти!

20. Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий.

21. Не за обличчя судіть, а за серце.

22. Чи не дивина, що один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий?

23. Не все те недійсне, що недосяжне дитячому розумові.

24. Тінь яблуні не заважає.

25. Не дивина дорогу віднайти, але ніхто не хоче шукати, кожен своїм шляхом бреде та іншого веде — в цьому і важкість.

3. Академічна філософія в Україні. Із появою вищих навчальних закладів в Україні філософія стала невід’ємною складовою усіх навчальних програм. Українську академічну філософію (філософію у стінах університетів) розвивали:

1. У Києво-Могилянській академії Стефан Яворський і Феофан Прокопович;

2. У Львівському університеті – Петро Лодій;

3. У Київській духовній академії – Памфіл Юркевич.

Історія Києво-Могилянської академії розпочинається з відкриття у 1615 р. Київської братської школи. У 1632 р. цю школу з ініціативи київського митрополита Петра Могили об’єднали з Лаврською школою, реорганізувавши в Києво-Могилянський колегіум.

Курс навчання в академії тривав 12 років. Навчання велося латинською мовою. За час навчання студенти мали можливість ознайомитися практично з усіма богословськими та науковими дисциплінами, відомими на той час. Навчання велося у класах граматики, поетики, риторики, філософії та богослов’я. У зв’язку з тим, що вивчення філософії і богослов’я було розділеним у різних класах, філософія мала можливість розвиватись незаангажовано і продуктивно. Щоправда курс філософії був зорієнтований переважно на вивчення філософської системи Аристотеля. У класі філософії вивчали логіку, фізику та метафізику. Курс був типовим для пізньосхоластичних західних університетських програм. Викладали філософські дисципліни найбільш фахові професори свого часу, зокрема Стефан Яворський (1658–1722) та Феофан Прокопович (1681–1736).

Стефан Яворський народився в місті Яворі (в дійсності – Яворів; Львівської області) у небагатій шляхетській православній родині. Навчався спершу в Києво-Могилянській академії, згодом продовжив навчання у Львові, Любліні, Познані та Вільно. Згодом приїхав до Києва, однак через кілька років, у 1700 р., виїхав до Москви. У Росії обіймав високі посади митрополита Муромського і Рязанського, місцеблюстителя патріаршого престолу російської православної церкви, протектора Слов’яно-греко-латинської академії.

Власні філософські ідеї виклав у трактаті «Про душу» (1697). Значне місце у цьому творі приділяє логіці як методу дослідження істини, викладає вчення про три логічні операції – поняття, судження і умовивід.

В процесі пізнання істини аналізує «зовнішні відчуття» (зір, слух, нюх, дотик, смак) та «внутрішні відчуття» (уявлення, фантазію, оцінку, пам’ять). Вважаючи чуттєве пізнання важливим, тим не менше С. Яворський наголошує на вищості наших інтелектуальних здатностей, які роблять можливим вихід людського мислення на дослідження буття Божого.

С. Яворський приділяв важливе місце у своїх курсах і проблемі самопізнання людини, яке розумів не лише як самовдосконалення, але і як вивчення анатомії, фізіології та психіки людини.

В курсі натурфілософії С. Яворський розглядав проблеми традиційні для Аристотелевого вчення: матерію, форму, простір, час, рух.

Феофан Прокопович народився в Києві в родині крамаря. Навчався в Києво-Могилянському колегіумі, Володимир-Волинському уніатському колегіумі, Римській католицькій академії св. Афанасія. З 1705 р. року викладає риторику, піїтику та філософію в Києво-Могилянській академії У 1716 р. за бажанням російського царя Петра І переїжджає до Петербурга. У 1725 р. його призначено архієпископом новгородським і першим членом синоду, фактично главою Російської православної церкви.

До філософських творів Ф. Прокоповича належать: «Логіка», «Натурфілософія або фізика», «Про риторичне мистецтво» та ін. Ф. Прокопович був справжнім просвітником свого часу. Популяризував ідеї Ф. Бекона, Р. Декарта, Дж. Локка, М. Коперніка, Г. Галілея. Прихильно ставився до експериментів, спостережень і аналізу різного роду природних явищ.

Його погляди на природу світу зводились до наступних положень: Бог створив світ. Він заклав у ньому ті закономірності, за якими усе у світі функціонує. Завдяки цьому природа є самодостатньою системою, базованою на власних життєвих потенціях і їх поступовій реалізації. Окрім того, значну увагу приділяв природі людини. Був переконаний, що завдяки розуму, людина здатна усвідомити і пізнати свою природу. Без задоволення розумових потреб людина взагалі не може бути щасливою. Людина в розумінні Ф. Прокоповича, постає як своєрідний малий світ, що відтворює у собі великий навколишній світ. Його міркування розвивались в руслі наукових просвітницьких ідей свого часу. Як було влучно підмічено – «інший час дав би інший напрям розуму Феофана».

Щодо академічної традиції у Львівському університеті, то вона найяскравіше представлена у філософській спадщині Петра Дмитровича Лодія (1764–1829).

Петро Лодій походив із села Збой Земплинського комітету (сучасна Словаччина) Закарпатської України, із сім’ї заможного священика Дмитра Лодія. У 1785 році Петро Лодій приїхав до Львова і вступив до Львівського генерального семінару (Львівської греко-католицької семінарії), де в роки навчання під керівництвом викладачів Щавницького і Ангеловича перекладає шкільні підручники і наукові праці на тодішню українську книжну мову.

1 липня 1787 року Петро Лодій успішно склав конкурсні іспити на заміщення посади професора логіки, метафізики і моральної філософії Львівського університету. Пройти цей конкурс його запросили тому, що в університеті не було викладача, який би міг читати логіку і філософію «руською мовою» на філософському і богословському факультетах.

У Львівському університеті Лодій читав також курс лекцій чистої та прикладної математики польською мовою, нумізматику, лекції з літератури і природознавства. Петро Лодій розгорнув в університеті активну науково-педагогічну діяльність: читав чотири різні за змістом курси, переклав з латинської на «руську» (галичани і закарпатці за старою традицією називали себе «русинами», а рідну мову – «руською») підручник Ф. Баумейстера «Настанови моральної філософії», підготував ряд рукописних підручників.

У 1797 року Петра Дмитровича Лодія призначили директором студій і деканом філософського факультету Львівського університету.

Останні лекції у Львівському університеті Петро Лодій прочитав 1 квітня 1802 року після чого переїхав до Кракова, де викладав у місцевому університеті, допоки уже через рік не перебрався до Петербурга викладати в Учительській гімназії (згодом Петербурзькому університеті) логіку, метафізику та моральну філософію.

В Санкт-Петербурзі П. Лодій опублікував свою фундаментальну працю: «Логічні настанови» (1815), в якій високо оцінив роль філософії «у звільненні людей від рабства, перемозі над фанатизмом і деспотизмом, які руйнують людське благополуччя». У філософському вступі до цього твору він критикує схоластику, за те, що вона брала логіку і метафізику не з грецьких оригіналів, а з арабських перекладів Аристотеля, які суттєво спотворили зміст праць останнього.

Окрім логічних і історико-філософських питань, у підручнику П. Лодія розглянуто і питання теорії гносеології і методології, що вигідно відрізняло цю книгу від інших тодішніх підручників з логіки. Розгляд цих питань автор «Логічних настанов» здійснював з погляду кантіанського вчення, з яким він був ґрунтовно обізнаний. Але крім розгляду філософії Канта у позитивному плані, Лодій конструктивно критикував німецького мислителя і вів з ним полеміку на сторінках своєї книги. В цілому Лодій критикував Канта за розрив чуттєвого і раціонального, логічного та емпіричного, за спроби розмежувати форму і зміст, сутність і явище, зобразити мислення незалежним від буття.

Так Лодій до «логічних настанов» включив психологічні роздуми про різні пізнавальні здатності, метафізичні розділи про походження пізнання, антропологічні розділи про причини і засоби проти них. Ці розділи Кант вважав не входять в предмет логіки, яка вже, на його думку, була повністю закінченим і сформованим вченням.

Зі свого боку, Петро Лодій дає таке визначення логіки: це наука про властивість людського розуміння, його формування і керівництво ним у пізнанні і розрізненні істинного від хибного за необхідними законами, виведеними із самої властивості розуміння. Лодій погоджувався з тим, що логіка поділялася на теоретичну (досліджувала властивості людського мислення) і практичну (навчала правильно проводити логічні операції з поняттями, судженнями і умовиводами, щоб не допустити хибності).

Недоліками підручника П. Лодія були певні залишки схоластики, що проявилися в зайвій деталізації матеріалу (при розгляді видів речень, модусів категоричного силогізму тощо). В праці наявні недостатньо розгорнуті пояснення до сформульованих правил, деякі приклади є логічно некоректними, часто повторюються в розділі про судження і умовиводи одні і ті самі імена і приклади («круглий трикутник», «людина – розумна тварина» тощо), при передачі імен російською мовою він нерідко їх транскрибував (Рошефуко – Ларошфуко, Кумберланд – Чемберлен тощо).

Але ці недоліки лише яскраво демонструють широту проблематики «Логічних настанов», ґрунтовність і доказовість в процесі висвітлення питань логіки і гносеології. І хоч О. Маковельський слушно зауважує, що «логіка Лодія носить еклектичний характер, в ній проявляється велика ерудиція автора, він дуже детально розглядає проблеми логіки, але в ній мало оригінального, логіка Лодія не стояла вже на рівні сучасного їй розвитку філософської думки», однак це і не дивно як для підручника з логіки, одного з перших на теренах Східної Європи, при написанні якого автор полемізує з найвидатнішими філософами того часу (зокрема І. Кантом, Д. Юмом), займаючи власну самостійну позицію. Кардинально іншу, ніж у П. Лодія, філософську позицію зайняв професор Київської духовної академії – Памфіл Дмитрович Юркевич (1826–1874), якого по праву вважають одним із найвідоміших українських мислителів середини ХІХ ст. Він народився на Полтавщині в сім’ї православного священика. Освіту отримав в полтавській семінарії і Київській духовній академії. З 1851 р. викладав у Київській духовній академії філософії, у 1863 р. – очолив кафедру філософії Московського університету.

За його життя було надруковано 12 праць, серед яких: «Ідея», «Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з вченням Слова Божого», «З наук про людський дух» тощо.

Філософія П. Юркевича дуже багатогранна і її не можна підвести під якесь усталене визначення. Хоча у певному сенсі Юркевич продовжив «філософію серця» Г. Сковороди.

Основним поняттях у всіх творах П. Юркевича є «ідея». Ідея – це:

- одна з форм людського пізнання;

- основа, закон і норма життя;

- справжня річ, річ як така.

П. Юркевич писав: «Ми говоримо про ідею там, де предмет, котрий нами вивчається, перебуває в розвитку із внутрішнього стану в зовнішній, адже розвиток предмета передбачає закон і тип, які ми усвідомлюємо в ідеї». Окрім ідей, людина пізнає світ з допомогою уявлень та понять.

Уявлення – це випадкові образи, в яких відображається не так предмет, як людина, яка його сприймає, адже уявленяня утворюється за суб'єктивною асоціацією. В понятті, на відміну від уявлення, людина усвідомлює необхідний зв'язок і співвідношення елементів, що утворюють явища. В уявленні людина визнає суттєвим те, що значуще для споглядання, в понятті – те, що значуще для буття речі.

Коли ж людина, аналізуючи поняття, знаходить в них розумну загальну необхідність явищ, то вона поступово переходить від поняття до ідеї. В уявленні мислення і буття випадково стикаються, в поняття – існують паралельно, а в ідеї – ототожнюються. Уявлення базується на обмеженостях в сфері досвіду, поняття – на досвіді, ідея – виходить за межі досвіду. Ідеї – це переважно філософські категорії, на відміну від понять, що є категоріями конкретних наук.

Без припущення про наявність ідей не можливо зрозуміти сутність людини, сенс її життя. Найвагоміше місце в житті людини займає її серце.

Серце – це визначальна основа фізичного та духовного життя людини, це скарбник і носій усіх тілесних сил людини, центр її душевного й духовного життя, усіх пізнавальних дій душі, морального життя, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон. Не мислення, а лише серце може розкрити всю повноту духовного життя людини. Світ як система життєдайних, сповнених краси й знаменності явищ, на думку Юркевича, існує й відкривається спершу для глибокого серця, а вже потім для розуміючого мислення.

Філософські ідеї П. Юркевича викликали резонанс свого часу і мали значний вплив не лише на сучасників, але й на подальших мислителів.