Тих, що формує сама людина

Як бачимо, Р. Декарт ідею Бога називає такою, що дана людині від народження. Однак прийти до цієї ідеї, як і до будь-якої іншої, дуже складно. Для цього потрібно рано чи пізно усе поставити під сумнів. Єдине, в чому ми не зможемо засумніватися – це те, що ми сумніваємося. Коли ж ми сумніваємося, то ми мислимо. Звідси випливає знаменита теза Декарта «Cogito, ergo sum» – «Мислю, отже існую». Після доведення цієї тези наступною очевидною істиною є лише істина про те, що Бог існує, і що він нас не обманює. Декарт був переконаний, що наша здатність сприймати і пізнавати світ породжена більш високим розумом. І це вірно, адже ж не сама людина створює здатність усвідомлювати світ.

Послідовники Декарта стали називатися картезіанцями. В XVII ст. вчення Декарта про метод наукового пізнання розвинув видатний математик, філософ і мораліст Блез Паскаль (1623–1662). У своєму одному із найвідоміших творів «Думки» він під впливом релігійної філософії висунув цікаву думку про те, що «Людина є мислячим очеретом». Тобто людина, з одного боку, така слабка, що достатньо поруху вітру і вона загине, подібно до того, як зламається очерет. Але, з іншого боку, людина є і сильною, адже з допомогою розуму вона перевершує природу тим, що може її осмислити і пізнати. Під час такого мислення людиа має усвідомити, що єдиною її життєвою опорою є Бог.

3. Проблема субстанції. Рене Декарт у своєму творі «Метафізичні розмисли» розробив цікаве вчення про субстанцію.

Субстанція (від латин. «суб» – під, «станція» – основа, тобто «бути в основі чогось») – це те, що лежить в основі всіх речей у світі і не потребує для свого існування жодних причин, окрім самої себе. На думку Р. Декарта, світ складається з двох окремих субстанцій – матеріальної і духовної. Це так званий дуалізм (від латин. «дуа» – два).

Основною властивістю матеріальної субстанції є протяжність. Протяжність є необмеженою, а отже безмежним є і наш Всесвіт. Матеріальну субстанцію можна ділити до безконечності. А от духовна субстанція є непротяжною і неподільною. Її головним атрибутом є мислення. Тобто іншими словами, на думку Декарта, у світі існують речі лише двох видів: ті, які мають матеріальну природу – їх ми пізнаємо з допомогою органів чуттів, і речі, які мають духовну природу, їх можна пізнати з допомогою нашого мислення.

Продовжив і значно розвинув вчення Декарта про субстанцію голландський мислитель Бенедикт (Барух) Спіноза (1632–1677). В розумінні Спінози щоправда субстанція може бути тільки єдина, оскільки вона є причиною себе самої. Вона є причиною для всього і не може мати ще якоїсь причини. Субстанція є єдиною і всеохопною, включає в свій зміст всі явища природи. Мислення і протяжність є атрибутами цієї єдиної субстанції. Всі речі у світі є лише різними способами поєднання мислення і протяжності. Оскільки, з одного боку, субстанція є основою всього, а з іншого, – основою всього є Бог, то виходить, що Бог і природа є одним і тим самим, тобто субстанція є водночас абсолютним мисленням і всією реальністю.

Продовжив Б. Спіноза розвивати не лише вчення про субстанцію Р. Декарта, але й значно розвинув його дедуктивний метод. Спіноза вважав, що надійним джерелом знань філософію здатний зробити геометричний метод. Він написав твір «Етика, викладена геометричним способом», в якому свої міркування розгортав шляхом формулювання відповідних аксіом, істинність яких доводив спираючись на само очевидність. Із аксіом Спіноза виводив різного роду теореми, які обґрунтовував в геометричний спосіб. Наприклад, Спіноза доводив, що така цінність людського життя є не що інше як усвідомленою необхідністю.

Кардинально протилежні погляди на природу субстанції висловив німецький філософ і математик Готфрід Вільгельм Ляйбніц (1646–1716). На думку Г. Ляйбніца, у світі не має жодної речі, яка була б тотожна іншим речам. Всі речі є по своєму унікальні. Речі є тотожними лише самі собі. Кожну таку унікальну річ Ляйбніц називає монадою. На його думку, монади є простими, неподільними. Їх природа не є фізичною. Вони є абстрактними, а не реальними. Монади дуже активні. Вони породжують духовний і матеріальний рух, фізичні процеси.

Г. В. Ляйбніц виділяє три класи монад – 1) неорганічний світ; 2) світ тварин; 3) світ людей. Кожному наступному класу притаманні риси протилежних.

Властивості субстанції в розумінні Б. Спінози і Г. В. Ляйбніца можна подати у вигляді таблиці:

Субстанція	за Б. Спінозою	за Г. В. Ляйбніцом
єдина	множинна
має атрибути: протяжність і мислення	є єдністю духовного і тілесного
незмінна	динамічна, змінна

4. Проблема можливостей пізнання. Англійський мислитель Джон Локк (1632–1704) одним з перших в період Нового Часу розробив цілісну теорію пізнання. В основі теорії пізнання Дж. Локка лежав принцип сенсуалізму (відчуття як єдино істинне джерело знань), а тому не випадково, що свою філософію Локк розпочав із критики вчення про вроджені ідеї.

Вроджені ідеї (innate ideas) – знання, яке є притаманне людині від моменту її народження і передує досвідному знанню.

Аналізуючи процес набуття людиною знань, Дж. Локк робить висновок, що такі ідеї як «не можливо, щоб одна річ була і не булла», «що є, то є» не є властивими дітям чи розумово неповноцінним. Дитина немає і математичної ідеї інтеграла, оскільки вона не знає понять, із яких було виведено інтеграл.

До таких знань діти привчаються поступово, аналізуючи сукупність набутих фактів. Та обставина, що більшість ідей люди не знають поки не вимовлять, також свідчить про те, що немає вроджених ідей. Це лише означає, душа їх або здатна розуміти, або нічого не означає.

Крім того, на знання дитини впливає культурно-історична епоха. Хто знає, ким би був король футболу Пеле, якби він народився на сто років раніше, коли ще не було футболу.

Душа людини при народженні – це чиста дошка (tabula rasa). І лише в процесі освоєння світу виникає нове знання, нові ідеї.

Загалом всі ідеї Дж. Локк поділяє на прості (від органів чуттів, міркувань) та складні (субстанції, відношення модуси). Утворюючи складні ідеї, людина поєднує між собою багато простих ідей, в результаті чого може виникнути плутанина і втратиться чіткість і ясність ідеї.

Відповідно джерелами знання, згідно з Локком, виступають наші відчуття і рефлексія (діяльність розуму, з допомогою якої із простих ідей, даних у відчуттях, утворюються складні ідеї). «Немає нічого в розумі, чого б не було у відчуттях», – проголошує Дж. Локк. Пізнаючи світ, людина має прийти до висновку, що існують «первинні» і «вторинні» якості речей. До первинних якостей відносяться протяжність, фігура, об’єм, рух і спокій. Вторинні – пов’язані з нашим індивідуальним сприйняттям (наприклад, смак, нюх, колір речей тощо).

Англійський мислитель Джордж Берклі (1685–1753) критикував позицію Дж. Локка. Він вважав, що всі якості речей є вторинними, оскільки їх сприймає людина. Берклі вважав, що лише чуття засвідчують факт існування чого-небудь. Його славнозвісна формула: «Esse est percipi» – «Бути – значить бути сприйнятим». Відштовхуючись від цієї пізнавальної позиції Дж. Берклі визнавав існування світу лише у трьох випадках:

- коли світ сприймається мною;

- коли світ сприймається кимсь;

- коли світ як сукупність ідей існує в розумі Бога.

Акцент на важливості відчуттів в процесі пізнання неминуче призводив багатьох філософів до скептицизму (сумнівів у можливості пізнати світ) та агностицизму (заперечення можливості пізнати світ). Одним з таких філософів був англієць Девід Юм (1711–1776). Він був переконаний, що людина має справу із потоком своїх відчуттів, а не із світом, що нас оточує. «Нам нічого не відомо про світ, що нас оточує» – стверджував Д. Юм. Світ для нас залишається непізнаним, оскільки розум не виходить у своїх розмірковуваннях за межі оманливої видимості речей.

5. Німецька класична філософія. Основними представниками німецької класичної філософії були Іммануїл Кант (1724–1804), Йоганн-Готліб Фіхте (1762–1814), Фрідріх-Вільгельм-Йозеф Шелліннг (1775–1854) та Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770–1831). Німецька класична філософія – це особливий етап в розвитку філософської думки не лише філософії Нового Часу, а взагалі історії світової філософії. Це своєрідна вершина філософського знання, оминути яку просто не можливо, адже вона в особливій формі увібрала у себе всю попередню філософську традицію, надавши їй цілісності і завершеності.

Першим представником німецької класичної філософії був І. Кант. Він народився і прожив усе своє життя в місті Кенігсберзі (нині – Калінінград). Тут завершив гімназію і працював в місцевому університеті, пройшовши шлях від доцента до ректора. І. Кант в молодості захворів на туберкульоз, а тому змушений був до останніх днів свого життя зберігати строгий режим і суворий розпорядок дня, дотримуватись раз і назавжди прийнятих правил. Ця пунктуальність була настільки відточеною, що мешканці Кенігсберга мали можливість звіряти за Кантом годинник, коли він щодня в один і той же час прогулювався.

Творчий шлях Канта можна умовно поділити на три періоди:

1. Докритичний (праця «Загальна теорія та історія неба» (1755)). Найбільшим досягненням цього періоду було формулювання Кантом космогонічної гіпотези, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності.

2. Критичний ( в який написані основні праці І. Канта – «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788) та «Критика здатності суджень» (1790)).

3. Антропологічний ( «праця «Антропологія з прагматичного погляду» (1798)).

Найцікавішим з філософського погляду є, безперечно, критичний період філософії Канта. Саме у цей період Кант ввів у філософію кілька надзвичайно важливих понять і уявлень, здійснивши своєрідний коперніканський переворот у філософії. Суть цього перевороту полягає у тому, що Кант визнав за людським розумом право самому активно пізнавати світ, а не перебувати в пасивному відношенні до світу. Щоправда під впливом філософії Д. Юма він дійшов висновку, що є два класи речей «речі в собі» («Ding an sich») та «речі для нас» («Ding fuer uns»). «Річ у собі» – це річ, якою вона є сама по собі. Пізнати її сутність достовірно ніколи не вдасться, оскільки будь-яка річ по свої суті є завжди відмінною від того, хто її пізнає. А от «річ для нас» – це і є результат нашого пізнання, те що нам вдалося пізнати. Для прикладу, пізнаючи якусь людину, ми щось про неї дізнаємося (ця людина стане «річчю для нас»), але не можливо жодну людину пізнати повністю, вона завжди буде для нас трохи загадкою («річчю в собі»).

На думку І. Канта, джерелом наших знань про світ є відчуття та розсудок. Відчуття дають нам ще неоформлений і невпорядкований матеріал. А от розсудок уже упорядковує і систематизує всі дані наших відчуттів за допомогою вроджених, до досвідних (апріорних) категорій якості, кількості, відношення та модальності (способу).

Розсудок є нижчою інтелектуальною здатністю людини. Але є ще й вища – розум. Розум уже оперує не чуттєвими даними, а ідеями. Ідеї упорядковують категорії розсудку. З допомогою розуму людина має можливість розмірковувати над найвищими питаннями буття людини – питаннями існування бога, безсмертя душі, свободи волі. Але з допомогою розуму ніколи не вдасться, що-небудь довести чи спростувати спираючись на чуттєвий досвід. Адже ідеї виходять далеко за межі нашого досвіду, тому їх не підтвердиш і не спростуєш. Розум може як довести так і спростувати існування Бога, твердження про безмежність світу, наявність у світі причинності чи свободи волі.

До надбань філософії Канта слід також віднести його етичне вчення. Вершиною етики Канта був так званий категоричний імператив (правило): «Роби так, щоб максима твоєї поведінки стала загальнолюдським законом». Тобто, коли ти не знаєш, як чинити в певній ситуації, вчини так, щоб в аналогічній ситуації інші люди могли вчинити так само, щоб твої дії стали прикладом для інших.

Німецький філософ Й.-Г. Фіхте (основна праця «Науковчення» (1794)) розкритикував поділ Кантом речей на «речі у собі» і «речі для нас». Якщо ми нічого не можемо знати про «річ у собі», то вона є зайвою і її потрібно відкинути. Увесь світ, що нас оточує, людина може вибудувати, як не парадоксально, із самої себе, із свого «Я».

А от німецький філософ Ф.-В.-Й. Шеллінг (основна праця «Система трансцендентального ідеалізму» (1800)) дещо змінив акценти у філософії Канта. Він створив філософську систему, в якій прагнув розкрити ідею Абсолютного (Бога) через тотожність реального і ідеального, кінечного і безкінечного. Його вчення було своєрідною формою релігійної містики.

Філософія Г.-В.-Ф. Геґель по праву вважається найвищим досягненням німецької класичної філософії. Вона постала настільки розгорнутою системою, що охопила всі сфери людського життя – історію, філософію, право, естетику, етику, мистецтво, природу, релігію і т. д.

Геґель народився у місті Штутгарт (Німеччина). Навчався на теологічному факультеті Тюбінґенського інституту. Пройшов шлях науковця від домашнього вчителя до ректора Берлінського університету. У 1820-х роках філософія Геґеля була визнаною офіційною філософією в Прусській імперії, не зважаючи на те, що це мабуть найбільш складна для розуміння філософська система в історії філософії.

Основні праці Геґеля «Феноменологія духу» (1807) та «Наука логіки» (1812–1816). Ключове поняття філософії Геґеля – поняття Абсолютної ідеї.

Абсолютна ідея – це духовна субстанція, яка є основою світу. Абсолютна ідея усе породжує, усе охоплює і все залучає у поле свого інтелектуального споглядання. Абсолютна ідея усе породжує із самої себе, оскільки не існує зовнішніх чинників для її існування. Поняття Абсолютної ідеї – це розуміння Бога, хоча Геґель волі називати його Абсолютною ідеєю.

В своєму життєвому циклі Абсолютна ідея послідовно проходить стадії тотожності – відмінності – протилежності – внутрішнього синтезу.

Розвиток Абсолютної ідеї відбувається на основі трьох основних законів:

а) закону єдності і боротьби протилежностей, згідно з яким кожному об’єкту є притаманні внутрішні суперечності, які і є джерелом будь-якого руху;

б) закону заперечення заперечення, згідно з яким будь-який розвиток відбувається шляхом реалізації етапів тези, антитези (заперечення тези) і синтези (поєднання тези і антитези);

в) закону переходу кількісних змін в якісні, згідно з яким збільшення кількісних показників рано чи пізно призводить до якісних змін.

Абсолютна ідея в процесі свого розвитку спершу розгортає свій зміст на стадії буття, потім на стадії сутності і нарешті далі на стадії поняття.

Найбільше філософське вчення Геґеля критикували за намагання з допомогою логіки пояснити всі явища, що мають місце у світі. Тому не випадково, що нова (некласична) філософія, яка прийшла на зміну філософії Геґеля шукала позалогічні чинники, що впливають на наше життя: чи то волю, чи то інтуїцію, чи то підсвідоме, чи то життя, чи то саму людину. Так, уже один із кращих учнів Геґеля – німецький мислитель Людвіг Фойєрбах (1804–1872) розкритикував вчення свого вчителя за надмірний ідеалізм. Л. Фойєрбах був матеріалістом (заперечував існування ідеальних сутностей, і Бога в тому числі) і закликав звести надприродне до природи, а надлюдське до людини. На місце любові до Бога він закликав поставити любов до людини, а на місце віри у Бога – віру людини у себе саму.

1. Філософія життя. Ф. Ніцше. Після смерті Геґеля у філософії запанувала своєрідна розгубленість. Адже філософська система цього німецького мислителя була настільки довершеною і цілісною, що виникало питання, чи повинна філософія розвиватися далі, а чи вона вже вичерпала свій потенціал і ресурс. Як з’ясувалось згодом, ще за життя Геґеля було закладено початок нової філософії.

У 1819 р. побачив світ перший том праці німецького мислителя Артура Шопенгауера (1788–1860) «Світ як воля та уявлення». Цей твір вважають початком нової некласичної філософії – філософії життя.

Філософія життя як напрям філософської думки стає популярним у 2-й пол. ХІХ ст. До цього напряму належать, окрім А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, А. Бергсон, Ф. Дільтай та ін.

Особливістю філософії життя є утвердження життєвого пориву, вольового начала. Представники філософії життя прагнуть зрозуміти життя з нього самого. Вони апелюють до ірраціональних моментів нашого життя, тобто до моментів, які не перебувають під впливом нашого розуму; вони прагнуть захистити творче від механічного. Ключовим поняттям цієї філософії, як можна зрозуміти з її назви, є поняття життя. Життя не є тотожним ні матерії, ні духу. Воно є первинною реальністю і передує поділу на матерію і дух. Життя не можна осягнути з допомогою загальних понять, як це намагається зробити наука. Сутність життя осягається в акті інтуїції. Тому філософія і наука є несумісними. Філософія більш споріднена з мистецтвом, яке є найкращим засобом осягнення і вираження життя. Мистецтво оперує з допомогою художніх символів, які і є найбільш адекватною формою пізнання органічних і духовних цінностей.

Що стосується власне філософського твору А. Шопенгауера «Світ як воля і уявлення», то ключовою позицією цього твору було положення про верховенство волі над розумом.

Воля – це щось ірраціональне, непізнаване. Це своєрідний порив, хотіння, яке немає ні початку, ні кінця. А. Шопенгауер критикував раціоналістичні концепції філософів Нового Часу за перетворення волі в простий придаток розуму. Акт волі є відносно самостійним щодо розуму. Розум – лише ілюзія. На його місце потрібно було поставити волю і зробити її визначальною в пізнавальних зусиллях людини. Волю А. Шопенгауер переносить на весь світ. Людська воля споріднена з незбагненними силами Всесвіту. Світ є породження світової волі і нашим уявленням про нього. Життя є визначене незбагненною волею, яка є проривом до справжнього буття.

Весь світ просякнутий волею. А тому світ являє собою нещадну боротьбу за існування.

Один із найвідоміших представників філософії життя – німецький мислитель Фрідріх Ніцше (1844–1900) сформувався як філософ під впливом А. Шопенгауера. Ніцше цінував думку Шопенгауера про волю як вихідний елемент усього, що існує, але ще більше розвинув її. Він трансформував волю до життя у волю до влади. Воля до влади стосується як рослин, так і тварин. Вона є суттю всього живого. Життя як таке прагне максимально реалізувати свій владний порив. Це можна помітити і в прагненні одних народів підкорити собі інші, і в прагненні звичайних людей мати вплив і домінувати над іншими людьми і, навіть, у прагненні рослин завоювати собі більше місця під сонцем.

У 1872 р. Ф. Ніцше написав свій перший філософський твір «Народження трагедії з духу музики». У цьому творі він виділяє два начала, що визначають поведінку людини:

1) Діонісійське – життєве, неусвідомлене, буйне, трагічне, містичне;

2) Аполонічне – споглядальне, однобічно інтелектуальне.

Світову волю Ф. Ніцше бачить репрезентованою у Діонісійному началі. Воля є основою життєвих поривів. Ніцше у своїй філософії постійно наголошує на протилежності життя і розуму. Тому не випадково, що філософія Канта і Геґеля стають основним предметом його критики.

Оскільки воля є основою всіх життєвих проявів, то в житті має місце постійна боротьба за існування. У цій боротьбі перемагає найсильніший. Тільки найсильніші здатні зміцнити життя, зробити його кращим. А тому слабким не можна ні допомагати, ні співчувати, оскільки це призводить до виродження життя. На думку Ф. Ніцше, саме слабкі придумали культуру і її різноманітні норми, оскільки в такий спосіб вони прагнули обмежити життєвий порив сильних і врятуватись. Мало того, з допомогою культурних норм слабкі можуть домінувати над сильними. Культурні норми творять сферу моралі, яка тримається на авторитеті і залякуванні. На авторитеті і залякуванні тримається весь інститут католицької церкви, який Ніцше піддає нищівній критиці. Він різко критикує і християнство, називаючи його релігією слабких, адже саме в християнстві важливий наголос робиться на цінностях смирення, покути, прощення, милосердя. Ці цінності суперечать самій суті життєвих вольових поривів. Критикуючи цінності християнства, Ніцше виступає із радикальною тезою про те, що «Бог помер». Бог помер, тому що він не втручається у наше життя, яке відбувається за власними законами. Бог не зміцнює феномен життя, уявлення про нього потрібно вилучити із нашого життя. Потрібно переоцінити всі цінності, які дані Богом через пророків. Невизнання цінностей тієї чи іншої спільноти називається нігілізмом.

Переоцінити всі цінності – означає стати «по той бік добра і зла». На це здатна лише Надлюдина, яку Ніцше ставить на місце Бога. Тема Надлюдини – центральна тема основного твору Ф. Ніцше «Так казав Заратустра» (1882–1885).

«Людина це лише линва, напнута між звіром і надлюдиною, линва над прірвою», – пише Ніцше і додає: «Людина в своїй масі ще не народилася». Для того, щоб відкрити можливість творення Надлюдини, людський дух повинен пройти три стадії:

1) стадію Верблюда – на якій в людини є лише віра, щоб долати усі життєві труднощі;

2) стадію Лева – на якій дух хоче здобути собі свободу і панувати у власній пустелі;

3) стадію Дитини – на якій народжується новий дух, чистий, як новонароджена дитина, який не перебуває під впливом моральних норм, продиктованих Богом.

Міркування Ф. Ніцше про Надлюдину отримали резонанс в інтелектуальній спільноті. Ніцшеанство знайшло свій вияв як у філософії, та і в літературі та політиці. Зокрема, у своєму творі «Майн Кампф», в якому визначено усю сутність ідеології нацизму, Адольф Гітлер робить багато посилань на філософію Ніцше, на його міркування про Надлюдину, які імпонували Гітлеру (мова йде, зокрема, про вищість арійської раси над іншими расами і бажання очистити людство від шкідливих для нього, на думку Гітлера, членів – починаючи від гомосексуалістів і закінчуючи євреями). Хоча філософія Ніцше і кардинально відрізняється від ідеології нацизму. Адже філософ писав про «Надлюдину» як про окремий об’єкт спільноти людей, а нацисти вели мову про вищість однієї спільноти над іншою, вони говорили не про волю, а про стадний інстинкт.