Підбірка крилатих афоризмів із «Так казав Заратустра» Ф. Ніцше

1. Надлюдина – це сенс світу, людина – потік нечисті.

2. Людина – це линва, напнута між звіром і надлюдиною, линва над прірвою.

3. Я тільки плоть і нічого більше, а душа – просто слово для позначення чогось у плоті.

4. В любові завжди є трохи божевілля. Проте і в божевіллі завжди є трохи розуму.

5. Найвища думка: людина – це те, що слід подолати.

6. Надто довго у жінці таївся раб і тиран. Тому жінка не здатна на дружбу: їй відома лише любов.

7. Якщо ти йдеш до жінки, не забудь батіг!

8. Хто шукає, той сам легко губиться.

9. Найнебезпечнішим ворогом, який тобі може трапитися, завжди будеш тільки ти сам.

10. Нехай чоловік боїться жінки, коли та ненавидить – бо в глибині душі чоловік тільки злий, натомість жінка – лиха.

11. Любов – це смолоскип, що має світити вам на вищих дорогах.

12. Чимало вмирає надто пізно, а дехто – надто рано… «Вмирай своєчасно».

13. Погано віддячує своєму учителеві той, хто назавжди лишається тільки учнем.

14. Слід стримувати серце, бо коли йому дати волю миттю втрачаєш голову.

15. Що не вбиває, те робить мене сильнішим.

16. Життя – це джерело втіхи, але там де п’є потолоч, всі криниці отруєні.

17. Відвагу в серці має той, хто знає страх, але долає його, хто бачить безодню, але дивиться в неї гордо.

2. Сцієнтистські напрями. До сцієнтистських (наукових) напрямів у філософії ХІХ–ХХІ ст. прийнято відносити позитивізм, аналітичну філософію та марксизм.

В ХІХ ст. відбувся стрімкий розвиток науки. Було спростовано думку, що зміни в природі відбуваються завдяки певній кількості невидимих субстанцій. Юліус Роберт Майєр сформулював закон збереження і перетворення енергії. Джеймс Хаттон і Чарльз Лайєль довели, що наявні геологічні форми є наслідком поступової реалізації різних спостережень, а не продуктом створеним в один момент, який більше не підлягав змінам. Чарльз Дарвін сформулював еволюційну теорію походження видів.

Відкриття в природознавстві привели до краху більшості філософських уявлень, з допомогою яких прагнули пояснити явища природи. Мало того, відкриття у природознавстві спричинили до формування нового філософського напряму – позитивізму. Частина філософів, зважаючи на те, що більшість філософських уявлень про природу виявились хибними почали стверджувати, що метою пізнання в будь-якій галузі, а отже і в філософії є отримання позитивних знань. Позитивні знання – це знання взяті з досвіду. Якщо певні знання (наприклад, про ідеальні та трансцендентні (ті, що лежать за межами пізнання) об’єкти) не можна перевірити дослідним шляхом – їх потрібно вилучити із філософії. В підсумку філософа не повинні цікавити питання на кшталт – що таке ідеальне?, чи існують філософські категорії?, оскільки їх не можна перевірити дослідним шляхом. Засновник позитивізму Огюст Конт (1798–1856) вважав, що предметом філософії повинно бути формулювання загальних, природничих законів на основі емпіричних даних, отриманих науковцями.

В розумінні О. Конта позитивне (знання) – це:

- спостережуване, на відміну від не спостережуваного;

- реальне, на відміну від химерного;

- корисне, на відміну від сумнівного;

- точне, на відміну від непевного;

- конструктивне, на відміну від руйнівного.

Виходячи з такого розуміння позитивного О. Конт сформулював «закон трьох стадій» у розвитку теоретичних досліджень людства:

І. Релігійна стадія – пошук знань про явища, які постають продуктом Надприродних сил;

ІІ. Метафізична стадія – обґрунтування конкретних знань шляхом звернення до абстрактних понять;

ІІІ. Наукова (позитивна) стадія – пояснення явищ природи на основі виведення закономірностей із спостережуваних явищ.

Продовжили філософію О. Конта англійські мислителі Джон Стюарт Мілль (1806–1873) та Герберт Спенсер (1820–1903). Усіх трьох відносять до першої хвилі позитивізму. Другу хвилю позитивізму представляють швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843–1896) та австрійський філософ Ернст Мах. (1838–1916), які у свої працях обґрунтували поняття «чистого досвіду» та сформулювали принцип економії мислення.

Третя хвиля позитивізму, або ж логічний позитивізм представлена іменами представників Віденського гуртка – Моріца Шліка (1882–1936), Отто Нойратом (1882–1945) та Рудольфом Карнапом (1891–1970). Їх основне досягнення – введення в науку терміну верифікація. Так, на думку логічних позитивістів, для того, щоб перевірити певний факт на істинність, потрібно застосувати процедуру верифікації (від лат. verum – істина та facio – робити), тобто з’ясувати, чи аналізоване речення відтворює процес чуттєвого пізнання якогось факту. Якщо так, то його вносять до складу наукових знань, в іншому випадку, дане речення – описує ненаукове знання. Процедуру верифікації як критерій істинності наукових теорій піддав критиці Карл Поппер (1902–1994), запропонувавши їй на зміну процедуру фальсифікації – процес перевірки знань не на істинність, а на хибність. Британський мислитель Карл Поппер належав уже до постпозитивізму або ж філософії науки – заключного етапу у розвитку позитивізму.

Щодо аналітичної філософії як наукового напряму у філософії кін. ХІХ–ХХІ ст., то на сьогодні вона є одним із найважливіших напрямів філософської думки, хронологія якого охоплює понад сто років, а географія – більшість країн світу. Серед найвідоміших представників аналітичної філософії – імена світової величини: засновник цього напряму Готлоб Фреге (1848–1925), а також Бертран Рассел (1872–1970) та Людвіг Вітґенштайн (1889–1951).

Найважливішою особливістю аналітичної філософії є пошук філософської істини шляхом логіко-семантичного аналізу мови. В історії аналітичної філософії можна виділити умовно два періоди: формалістський – коли філософи з допомогою логіки конструювали ідеальні мови, та неформалістський – коли філософи, зрозумівши обмеженість виражальних засобів логіки, звернулися до аналізу засобів природної мови і позамовних феноменів (зокрема, свідомості).

Ключові положення аналітичної філософії у формалістський період викладені у творі «Логіко-філософський трактат» («Tractatus logico-philosophicus») Людвіга Вітґенштайна. Цей твір є одним із найважливіших творів філософії ХХ ст. Б. Страуд вважає, що з цього твору «…почалося нове розуміння філософії або, у всякому випадку, нова самосвідомість природи філософії, кульмінацією якого було заперечення можливості метафізичної або філософської істини».

Зміст праці «Логіко-філософський трактат» сам автор, лаконічно і дещо в метафоричній формі, визначає так: «… все, що взагалі можна висловити, можна висловити ясно; а про те, чого не можна говорити, слід мовчати». Концептуально цей твір являє собою послідовність зауважень до семи базових висловлювань, викладених в афористичній формі:

1. Світ є все, що є подією.

2. Те, що є подією, фактом, є існування станів речей”.

3. Логічним образом фактів є думка.

4. Думка є змістовним реченням.

5. Речення є функцією істинності елементарних речень.

6. Загальна форма функції істинності така: .

7. Про те, про що не можна сказати, треба мовчати.

Основне завдання Л. Вітґенштайна у ранній період творчості (період «Логіко-філософського трактату») було створення ідеальної мови, тобто мови, яка б давала можливість чітко описати все наявне знання і при тому б не породити суперечностей. Однак у пізній період творчості (період написання твору «Філософські дослідження») Вітґенштайн дійшов висновку, що створити таку мову, хоч і можна, але вона буде надто збідненою для того, щоб пояснити всі явища життя. Тому він відмовився від цієї ідеї і розпочав досліджувати особливості природної мови – мови, якою ми розмовляємо. На думку Л. Вітґенштайна у пізній період творчості, філософія є боротьбою нашого розуму із засобами нашої мови. Мова – це сукупність знаків, що мають певне значення. Для того, щоб пояснити як відбувається процес засвоєння значень людиною Л. Вітґенштайн вводить поняття «мовної гри».

«Мовна гра», на думку Л. Вітґенштайна, – це особливий вид діяльності, спосіб життя, з допомогою якого відбувається опис властивостей навколишньої дійсності крізь призму множини речень.

Щодо останнього наукового напряму, а саме марксизму, заснованого німецьким мислителем Карлом Марксом (1818–1883), то це було більше політико-економічне вчення, а не філософське вчення, яке щоправда значно вплинуло і на розвиток філософії (здебільшого негативно).

3. Антропологічні напрями. Другим за важливістю, а за поширенням можливо й першим, напрямом у філософії ХХ ст. було філософське осмислення людини, яке здійснювали головно в межах екзистенціалізму та фройдизму.

Екзистенціалізм або філософія існування формувався у першій половині ХХ ст., багато в чому відображаючи той період – період двох світових воєн, революцій і терору. Цим власне і пояснюється трагічна інтонація і песимізм більшості положень філософії екзистенціалізму. Основне питання цього напряму – існування людини, смисл її життя і доля у світі. Ці питання мабуть ставила перед собою кожна людина. Саме тому екзистенціалізм і настільки популярний. Адже він прагнув дати відповідь на це коло проблем.

На формування екзистенціалізму значною мірою вплинули праці датського мислителя Сьорена К’єркегора (1813–1855) та німецького феноменолога Едмунда Гуссерля (1859–1938).

С. К’єркегор вважав, що першим і єдиним гідним уваги філософа предметом може бути тільки людина. Пізнати себе можна тільки через внутрішнє споглядання і самозаглиблення. Кожна людина для того, щоб пізнати себе, має пройти три наступні стадії:

1) естетичну – коли людина прагне здобувати все нові і нові враження про цей світ;

2) етичну – коли людина стабілізує своє життя і починає дотримуватися моральних норм;

3) релігійну – коли людина відчуваючи, що своєму існуванню вона завдячує Богу, не знає уже ніяких соціальних чи моральних обмежень.

Звісно, далеко не всім людям вдається пройти у пізнанні себе усі три стадії. Більшість із них так і залишається на стадії естетичного споглядання і бажання отримати все нових вражень. Ніщо не втомлює на цій стадії так, як повторення того що уже було.

Щодо Е. Гуссерля, то він завжди підкреслював, що людина завжди має справу із феноменом, тобто тим, що перед нами з’явилося. Некоректно ставити питання, чи існує щось поза феноменом? Наша свідомість принципово не здатна мати справу з тим, що не є сприйнятим нею. Будь-які наші міркування слід будувати на дослідженні феноменів. Представники екзистенціалізму стали розуміти дослідження феномену – як дослідження виключно проявів людського буття.

Засновником екзистенціалізму вважається німецький мислитель, колишній асистент Е. Гуссерля, – Мартін Гайдеґґер (1889–1976).

М. Гайдеґґер вважав, що людину потрібно розглядати не ззовні, наче певний об’єкт спостереження, а з середини її феноменального світу. Свої міркування він виклав в основній праці свого життя – праці «Буття і час» (1927). В ній мислитель ставить питання про сенс буття. Він прагне розкрити сенс буття через поняття буття людини. Він завжди говорить про людину як про ось-буття (Dasein), тобто буття тут і тепер. Адже ми переживаємо кожну мить тут і тепер, а тому відповідно і наше буття є лише тут і тепер. Буття людини як буття у світі. Людина закинута у цей світ, а тому щоразу повинна рахуватися із його обставинами і ситуаціями, що в ньому складаються.

Лише людині буття відкривається у своїй суті. Основу людського буття складає його тимчасовість, адже людина народжується, живе і помирає. Її буття – це буття в часі. Тому, на думку Гайдеґґера, потрібно досліджувати час.

Людину потрібно досліджувати в трьох модусах часу: минулому, теперішньому і майбутньому. Усунення одного із цих трьох модусів часу призводить до порушення цілісності особи. Людина стає знеособленою сутністю, позбавленою оригінальності (Dasman). Саме такою, позбавленою особистісного, стає людина забуваючи про минуле, чи майбутнє. Саме бачення наших горизонтів майбутнього дає можливість людині осягнути справжнє існування. Але розмірковуючи про майбутнє людина неодмінно стикається із проблемою смерті. М. Гайдеґґер розуміє життя людини як буття до смерті. Смерть – це моя смерть, це найбільш моє. Лише усвідомлюючи свою тимчасовість, свою смерть, можна зрозуміти своє життя.

Аналізуючи буття людини у світі, М. Гайдеґґер висуває знамените гасло: «Мова – домівка буття». Це означає, що людина здатна сприймати цей світ і розмірковувати про нього лише з допомогою мови. На розуміння нашого буття впливає наша мова. Буття може бути зафіксованим лише з допомогою мови, її мовних засобів. Пізнання буття – це пізнання з допомогою мови. Важливість наголосу на мові, що цікаво, є характерною для практично усіх сучасних філософських напрямів – аналітичної філософії, герменевтики, семіотики тощо. Сучасна філософія завжди цікавиться проблемою мови (це так званий лінгвістичний поворот у філософії, що відбувся на початку ХХ ст., після якого жоден напрям не оминає мовної проблематики).

Інший німецький мислитель Карл Ясперс (1883–1969) у дослідженні специфіки існування людини зробив наголос на проблемі міжособистісного спілкування – проблемі комунікації. Людське буття (рівень екзистенції) він розглядав як таке, що перебуває між буттям матеріальних речей та буттям Бога (рівнем трансцеденції). Він був релігійним філософ-екзистенціалістом, на відміну від атеїстичних філософів-екзистенціалістів на зразок нобелівських лауреатів в галузі літератури Жан-Поля Сартра (1905–1980), автора праці «Буття і Ніщо» (1943) та Альбера Камю (1913–1960), автора праці «Міф про Сізіфа» (1942). Перший з них – Ж.-П. Сартр – вважав, що основною особливістю людини є свобода. Її він протиставляв необхідності. Свобода – універсальна характеристика людського існування. За своїми соціально-рольовими характеристиками людина подібна до інших людей. Відрізняються ж люди одні від одних своєю спрямованістю на майбутнє – своїми цілями, прагненнями, задумами та проектами. А раз так то людина перебуває в ситуації постійного вибору, тому що майбутнє є багатозначним. Саме людина вибирає конкретний шлях у майбутнє. Людина перебуває в ситуації постійного вибору. Вона не може не вибрати. Адже відсутність вибору – це також вибір, це вибір не вибирати. Людина завжди є відповідальною за свій вибір. «Для людини немає алібі», – зауважує Сартр.

Одним із мотивів екзистенціальної філософії Ж.-П. Сартра є мотив абсурдності людського існування: «Абсурдно, що ми народжуємося, і абсурдно, що ми помираємо… Людина – це даремна пристрасть». Історія людського життя, в ситуації постійного вибору, – це історія поразки. Адже людина завжди приречене на смерть. Мало того, інший філософ-екзистенціаліст – Альбер Камю – називає основним питанням філософії питання про те, чи вартує це життя, щоб його прожити? Іншими словами, чи не краще його згубити, покінчити самогубством. Адже життя людини нагадує Сізіфову працю, який все життя прагнув витягти камінь на гору, але біля самої вершини той камінь скочувався завжди вниз. Після чого Сізіф починав все спочатку… Так і людина в житті завжди робить одне і те ж, а результат той самий – смерть.

Така песимістична філософія Сартра і Камю, філософія, яка не давала людині надії, значною мірою пояснювалася тим, що вони не вірили в існування Бога, що мало місце скажімо в релігійних напрямах філософії ХХ ст.

Інший напрям антропологічного спрямування – фрейдизм – завдячує своєму імені австрійському психіатру Зиґмунду Фройду (1856–1939), який вважається засновником психоаналізу – науки, що займається вивченням психічних особливостей людини. Вся теорія психоаналізу Фройда вибудувана на «трьох китах»:

1) теорії сновидінь – на думку Фройда, сон – це реалізоване бажання;

2) теорії дитячої сексуальності – Фройд вважав, що людина ще в дитячому віці відчуває сильний сексуальний потяг до одного із своїх батьків (дівчатка до батька – комплекс Електри, а хлопчики до матері – комплекс Едіпа). Незадоволення чи відхилення в сексуальній сфері є причиною поведінки людини в подальшому.

3) теорії підсвідомого – в структурі людської психіки Фройд виділяв три частини:

Сфера несвідомого є найбільшою, саме вона впливає на поведінку людини. У цій сфері діють дві сили – сила Еросу, сила любові, конструктивна, та сила Танатосу, сила смерті, руйнівна. Ерос (або лібідо) – це наші сексуальні бажання, які людина намагається вивільнити не лише в результаті коїтусу (статевого акту), але й шляхом створення творів мистецтва, написання літературних творів, загалом творіння чого-небудь.

Сфера Я – це сфера нашої контрольованої поведінки, а сфера над-Я – це сфера культури, сфера суспільної свідомості.

4. Релігійні напрями. Вагоме місце у філософії ХХ ст. належить релігійним напрямам. Це пояснюється складністю політичної і економічної ситуації у ХХ ст. ми уже згадували про війни, революції і терор. Людина, яка не змогла знайти опору в державі, завжди могла розраховувати на Бога. Бог завжди готовий допомогти. Потрібно просто звернутися до нього у своїх молитвах зі своїми проханнями. І повірити у нього. Такою простою є позиція релігійних мислителів.

Чи не найголовніший із релігійних напрямів у філософії Томи Аквінського – неотомізм (вчення Томи Аквінського викладене на новий лад). Неотомізм було проголошено офіційною філософською доктриною католицької церкви енциклікою «Вічні отці» Римського папи Пія ХІІІ. Основними представниками неотомізму є французькі мислителі Жан Маритен (1882–1973) та Етьєн Жільсон (1884–1978), які розвивали та по-новому інтерпретували ідеї Святого Томи.

Суть філософської концепції неотомістів зводиться коротко на наступних кількох позицій:

1) відповідь на основні життєві питання потрібно шукати в Святому Письмі;

2) вирішення найважливіших проблем світової філософії не можливе без релігії, без Божого об’явлення;

3) вчення Томи Аквінського і сьогодні не втратило свого значення;

4) пізнання починається із відчуттів, а далі ними оперує розум, яким наділив нас Бог;

5) зацікавлення середньовічною схоластикою, намагання її реабілітувати;

6) градація людських знань: від найвищих – природничо-наукових, до найвищих – даних Богом;

7) людина як єдність тіла і душі, яка є вічною і після смерті постане перед Богом.

Окрім неотомізму, що був домінуючим напрямом в католицизмі, важливе місце в релігійній філософії займали і напрацювання протестантських теологів (Карла Барта та Пауля Тілліха), а також доробок французького мислителя П’єра Тейяра-де-Шардена (1881–1955), основного представника християнського еволюціонізму, який намагався поєднати християнське вчення з еволюційною теорією Дарвіна.

Постмодернізм.Одним із найновіших філософських напрямів є, безперечно, постмодернізм (від латин. «пост» – після, «модерн» – сучасність). Постмодернізм виник у 1970-х роках головно у Франції в результаті переосмислення декадансних ідей Ф. Ніцше. До основних представників цього філософського напряму відносять Жака Дерриду (1930–2004), Жиля Дельоза (1925–1995), Мішеля Фуко (1926–1984) та Жана Бодрійяра (1929–2007).

Постмодернізм проявив себе не лише у філософії але й в архітектурі, літературі, музиці тощо.

Загалом, на відміну від модерну в культурі початку ХХ ст., постмодернізм можна звести до наступних позицій:

1. Антилогіцизм – критика розуму, протест проти будь-якого контролю над думкою з боку логіки.

2. Антидемаркаціонізм – критика чіткої відмінності між будь-якими сферами суспільного життя (між тим, що є наукою і тим, що не є наукою; між тим, що називають мистецтвом і тим, що не називають мистецтвом, між музикою і не музикою тощо);

3. Деконструкція – пошук вихідних елементів будь-яких текстів. Заперечення загалом цілості тексту як такої.

4. Фрагментарність – відсутність закономірностей в текстах – як засобах вираження культури.

Іхаб Хасан дає таку цікаву порівняльну таблицю модерну і постмодерну, деякими із елементів якої є, зокрема:

Модернізм	Постмодернізм
закритість	відкритість
мета	гра
замисел	випадок
ієрархія	анархія
присутність	відсутність
глибина	поверховість
тлумачення	невірне тлумачення
читання	письмо
параноя	шизофренія
причини	наслідки
визначеність	невизначеність
трансцендентне (надприродне)	іманентне (внутрішньо притаманне)

На сьогодні, у ХХІ ст., постмодернізм не втратив своєї вагомості у філософії. Зберігають свою значущість і аналітична філософія та релігійні напрями. Усі вони активно взаємодіють між собою. Цілком вірогідним видається і поява нової мультифілософської парадигми – єдиної філософської системи, в якій можна буде поєднати в єдине ціле досягнення більшості сучасних філософських напрямів. В сучасному світі, де відбувається постійна комунікація між людьми, спільнотами, державами, де створюються міждержавні корпорації та об’єднання, важливою є і співпраця між різними філософськими напрямами. Адже одній людині вирішити глобальні проблеми чи принаймні прояснити їх є просто не можливо. Лише співпраця дозволить подолати ті виклики, що стали перед людством у ХХІ ст., допоможе зрозуміти, яке місце посідає людина у сучасному комп’ютеризованому світі, який все більше роботизується. Для філософії новими актуальними питаннями у ХХІ ст. стають питання осмислення природи штучного інтелекту, глобальних екологічних загроз, бунту мас, науково-технічних і пізнавальних можливостей людини. Крізь призму цих питань філософія по-новому намагається зрозуміти вічні філософські питання, які будуть актуальними до тих пір, допоки існуватиме людина. А це такі питання, як: Що значить жити? Якими є основні людські цінності? Яким є цей світ і буття у ньому? Як пізнати світ, людей і самого себе? і, взагалі, Що таке людина?

Поява професійної філософії в Україні. Українська філософія є частиною загальносвітового філософського процесу, адже у ній відображені провідні світові тенденції у філософії на різних етапах розвитку її предмету. Хоча слід відмітити, що українська філософія постає явищем особливим, явищем, визначеним способом мислення звичайних українців.

Для українського способу мислення є важливими географічний фактор, історія, в тому числі і політична, мова, релігійність, які і визначили підґрунтя українського національного характеру, ключовими елементами якого є наступні три складові:

1) Кордоцентризм (від латин. «кор» – серце) – орієнтація в пізнанні світу не лише на розум, але й на чуття. Іншими словами, почуттєва налаштованість на сприйняття світу. Акцент на чуттєвому у пізнанні світу проявив себе в сентиментальності, надмірній емоційності, психічній рухливості українців;

2) Індивідуалізм – передбачає спрямованість до якоїсь індивідуальної творчості, прагнення до внутрішньої індивідуальної свободи, домінування особистісного над колективним. Українцям більше властиве роздумування і висунення гіпотез, ніж науково-прикладне мислення;

3) Антеїзм (від імені героя грецьких міфів Антея, який відчував непереможну силу лише, коли міцно стояв на поверхні Землі) – особливий зв’язок із землею, природою, космосом; шанобливе ставлення до Землі.

Базована на цих елементах національного характеру українська філософська думка набула специфічних особливостей – вона постала переважно внутрішнім явищем української культури, ніколи не акцентувала надміру на абстрактно-раціональних побудовах, проявляла схильність до моральних настанов і повчань, позитивно ставилась до християнських цінностей, досить сильно інтегрована в літературу, громадсько-політичну думку та культурно-історичні міркування.

В Україні філософія з’являється разом із приходом християнства. Про появу філософування в Київській Русі український історик В. Ключевський писав: «Коли серед нас стало набувати розповсюдження мистецтво читання і писання, разом із ним з’явилися і книги, а разом із книгами прийшла до нас книжна мудрість… Тоді руський розум жадібно припав до книжок, до цих «річок, що населяють всесвіт, цих сходищ мудрості». Говорити про філософування часів Київської Русі можна лише в контексті християнства. Адже переважна більшість книг, які дійшли до нас з тих часів, були написані монахами чи церковними діячами на прославу слова Божого. Мова йде про такі культурні пам’ятки, як «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона», «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Послання пресвітеру Фомі» Климента Смолятича, «Слово Данила Заточника» та ін. У цих творах відчувається сильний вплив візантійського філософування, базованого на традиції ідеалістичної філософії Платона. Після занепаду Візантійської імперії (1453) вихідці із етнічних українських земель все частіше стали навчатись в європейських університетах і відповідно зазнавати впливів західноєвропейської філософської традиції.

В XV–XVI ст. в європейських університетах навчались видатні українські діячі національного відродження Юрій Дрогобич (1450–1494), доктор філософії і медицини, ректор Болонського університету, Павло Русин з Красна (?–1517), який навчався і згодом викладав у Краківському та Грейфсвальдському університетах, Станіслав Оріховський-Роксолан (1513–1566), який одержав ґрунтовну освіту у Перемишлі, Кракові, Відні, Болоньї, Віттенберзі, Падуї, Венеції, Римі та Ляйпцігу. С. Оріховський-Роксолан у своїх творах (зокрема, «Про целібат», «Напучення королеві польському Сигізмунду ІІ Августу») порушував переважно суспільно-політичну проблематику: обґрунтовував необхідність оборони рідної землі, вказував на необхідність оптимізації державного устрою та методів керівництва. Він впевнено казав, що «є українцем, про що заявляє з гордістю і відкрито».

У XVI ст. в Україні відбулися кардинальні зміни в суспільному житті, пов’язані із протистоянням католицької і православної церков. Апогеєм цього протистояння став церковний собор 1596 р., який ухвалив рішення щодо заснування греко-католицької церкви. Десять років перед тим, у 1586 р., у Львові, при православній Успенській церкві було відкрито братську школу, в якій мали змогу навчатись діти. Згодом такі ж братські школи були відкриті і при інших церквах в Україні. Саме з діяльністю братських православних шкіл пов’язана поява професійної філософії в Україні, адже філософія у цих школах стає окремим самостійним предметом навчання.

Одним із найяскравіших представників Львівського братства був Стефан Зизаній (1550–1600). Він народився в містечку Потелич (сучасна Львівщина) в родині ремісника. Де навчався, невідомо, хоча й добре знав грецьку, польську та латинську мови. Стефан Зизаній виступав з різкою критикою ополячення і окатоличення українського народу. У своєму творі «Катехізис» він не визнавав Духа подихом Божим, каже, що Дух не від Сина, а лише від Бога Отця, запевняв, що душі грішників перед страшним судом нічого не терплять тощо. У «Листі Ієремії» критикує інститут папства і виступає проти нового календаря. У «Казанні святого Кирила» С. Зизаній заперечує ідею чистилища, проповідує віротерпимість, висловлює ідею множинності світів тощо.

Ще різкішої критики, ніж у С. Зизанія, католицька церква зазнає від Івана Вишенського (1550–1620) – яскравого представника полемічної літератури, вихованця Острозької академії, ченця, який тривалий час прожив на Афоні – святині світового православ’я. Іван Вишенський писав переважно послання, в яких викривав православних єпископів-зрадників, що прийняли унію, римо-католицьке та уніатське духовенство, польських та українських панів, виступав проти покатоличення та ополячення України. Вишенський, загалом, критично ставився до церковної ієрархії.

І. Вишенський розрізняв внутрішню і зовнішню людину, і відповідно внутрішню і зовнішню філософію. Людину внутрішню і зовнішню поєднати неможливо. Щоб досягли стану духовності, слід пройти певний етап очищення. «Внутрішнє спасіння» людини є неможливим без знищення несправедливості, нерівності, гноблення. Мислитель закликав відвернутися від облудного земного життя, яке є нестійким і хитким, і звернутися до пізнання духовного крізь призму аналізу ключових ідей Святого Письма.

Як бачимо, в культурно-історичній ситуації, що склалася в Україні на межі XVI–XVII ст., зросла увага не лише до аналізу основ християнства, але й до людської життєвої реальності, до суттєвих виявів і бажань окремої людини. В духовному житті України таким чином активізувалися різного роду гуманістичні, реформаційні та просвітницькі процеси, що значною мірою пожвавили інтерес і до філософії, яка стала одним з важливих навчальних курсів спершу у братських школах, а згодом і у вищих навчальних закладах, випускники яких ставали справжніми філософами. Одним із них був і Григорій Савич Сковорода.

2. Філософські погляди Григорія Сковороди. Мабуть, чи не найбільш шанованим і відомим українським мислителем протягом уже понад двох століть є Григорій Савич Сковорода.

Григорій Сковорода народився 22 листопада 1722 р. в містечку Чорнухи на Полтавщині у небагатій козацькій родині. У 1738 р. Сковорода поступив до Києво-Могилянської академії. Під час навчання був зарахований солістом придворного хору цариці Єлизавети і відбув до Петербурга. Згодом подорожує до Угорщини і далі по країнах Західної Європи. Повернувшись додому в 1753 р., деякий час працює вчителем піїтики у Переяславському колегіумі; пізніше був домашнім вчителем, викладачем Харківського колегіуму. В 1769 р. через незгоди із церковними наставниками припиняє викладацьку діяльність і останні 25 років свого життя проводить у мандрах по Україні. Помер Г. Сковорода в селі Іванівна (Харківщина) 29 жовтня 1794 р., заповівши написати на своєму надгробку: «Світ ловив мене, та не впіймав».

Серед основних праць Г. Сковороди такі: «Міркування про поезію та керівництво до неї» (1769), «Наркис» (1771), «Асхань» (1767), «Бесіда, названа – двоє» (1772), «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар світу» (1774),«Кільце» (1775), «Потоп зміїн» (1791).

Філософські погляди Г. Сковороди зводяться до наступних позицій:

1. Світ складається із двох натур: видимої та невидимої. Видима натура є чуттєвою і несправжньою, вторинною за суттю. Невидима натура є духовною, вічною та чистою, вона є справжньою основою будь-чого. Невидима натура – це Бог. Ці натури існують паралельно, між ними точиться постійна боротьба;

2. Біблія є особливим реальним світом, що існує між макрокосмом (великим світом) та мікрокосмом (малим світом). Біблія є світом символів, вона слугує для переходу від чуттєвого світу до духовного;

3. Людина – це мікрокосм. В її єстві завжди точиться боротьба між двома натурами – видимою та невидимою природами. Завдання людини – пізнати свою духовну природу, що є неможливим без звернення до тексту Біблії;

4. «Ідея нерівної рівності» – всі ми є різними з огляду на наші здатності, але рівними перед Богом.

5. Серце – осередок духовного життя людини. Воно гармонізує знання та віру, раціональне та чуттєве. Через порухи людського серця себе проявляє Божий дух;

6. Найважливіше завдання людини – досягти щастя. Воно не можливе без любові та віри. Протилежними до віри і любові є поняття суму, туги, нудьги і страху. Окрім духовних радощів, є ще одна умова досягнення щастя – це споріднена праця («сродна праця»), тобто праця, до якої людина має найбільші здібності, яка приносить внутрішнє задоволення і душевний спокій.