Афоризми про істину

«Я є істина, дорога і життя» (Ісус Христос);

«І пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними» (Єван. Від Івана, 8,32);

«І пізнаєте істину, і істина зведе вас з розуму» (Олдос Хакслі);

«Вірте тим, хто шукає істину; не довіряйте тим, хто знайшов її» (А. Жид);

«Істина – по середині» (Маймонід).

1. Суспільство – як предмет соціальної філософії. Соціальна філософія – це розділ філософії, який досліджує якісну своєрідність суспільства відносно природи. В вузькому розумінні соціальна філософія – це розділ загальної соціології, в межах якого досліджуються проблеми взаємодії людини, держави, релігії, моралі, духовної культури за допомогою категорій теоретичної соціології. Різниця між соціологією і соціальною філософією полягає в тому, що соціологія займається аналізом суспільства і виявленням кількісних і якісних закономірностей його існування, в той час як соціальна філософія виконує критичну функцію по відношенню до суспільства і до людини.

Суспільство – це форма спільної життєдіяльності людей, із своєю структурою, соціальними нормами, стандартами та духовними устремліннями, з метою покращення умов існування окремої людини. Суспільство не можна зводити до співіснування великої кількості людей, адже у тваринному світі цілком нормально колективно співіснують зграї, табуни, популяції, об’єднані спільною ідеєю виживання. Суспільна організація життя передбачає наявність соціальних структур і активну взаємодію між ними. Соціальні структури можна визначити як сукупність соціальних (клас, група, верста), професійно-кваліфікаційних, соціально-демографічних (молодь, пенсіонери), етнічних спільнот (нації, народності), які пов’язані між собою відносно сталими стосунками.

Об’єднання людей у суспільство є вигідним, оскільки суспільство допомагає задовольнити три основні потреби окремої людини:

1) збереження та відновлення життя членів суспільства;

2) підтримання стабільного функціонування соціальної організації життя;

3) культивування вищих духовних потреб.

В суспільстві люди вибудовують особливий тип стосунків і взаємовідношень, який не можна звести до тих явищ, що можна спостерігати у природі. Хоча звісно між суспільством і природою є як спільне, так і відмінне.

Спільне між суспільством і природою:

Не можна не відмітити і суттєві відмінності, що існують між суспільством і природою.

Іншим предметом дослідження в межах соціальної філософії є відношення «Людина–Суспільство». Людина є членом суспільства. Як писав Аристотель, людина – це політична тварина. Ми народжуємось і потрапляємо у систему відношень, що вже склалася у суспільстві далеко до нас. Загальні зразки поведінки в суспільстві новонародженої дитини уже закладені від моменту її народження до моменту відходу до вічності. Так, через два-три роки дітей віддають у дитячий садок, в шість-сім років вони йдуть до школи, далі університет, робота, сім’я, пенсія. Здається все просто і зрозуміло. Однак в межах цих загальних шаблонів людина може варіювати свій вибір. Вона може вибрати, в якій середній школі їй навчатися, вона може вільно обрати професію, а з часом і змінити її.

Людині, як правило, вигідно жити за законами суспільства. Проте не завжди. В деяких тоталітарних устроях людська індивідуальність буде підпорядкована колективному і не зможе сповна проявити себе.

Тоталітаризм може бути більшою чи меншою мірою регламентований і набувати вигляду репресивних політичних режимів, де нормою стають соціальний терор, бюрократія, узурпація влади, відсутність свободи слова. Тоталітарними державами свого часу були Радянський Союз та нацистська Німеччина. На сьогодні чи не найбільш тоталітарною державою у світі залишається Північна Корея.

Сильна особистість з таким суспільством не лише ворогуватиме, але й збунтує. Приклади героїв-бунтарів відомі ще з давньогрецької міфології. Так, Прометей виокремився із загалу олімпійських богів, за що і був покараним. Кожен герой, що бунтує проти суспільства, фактично приречений на загибель. Перемогти одному цілий народ фактично не можливо. Але можливо його змінити, як це зробив Ісус Христос, який збунтував проти старозавітного морального устрою. В епоху Відродження культ особи в суспільстві набув нових обрисів. Яскравих представників епохи Відродження – Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаеля, – образно називали не інакше, як титанами. Титани – це персонажі грецької міфології, що кинули виклик богам, за що і були скинуті в Тартар. Віра у над могутність людини в кінцевому результаті призвела до створення Ф. Ніцше образу Надлюдини – абсолютно вільної від суспільства особи, вищої за суспільство, могутнішої за нього, егоїстичної по своїй суті. Образ надлюдини всіляко заохочувався в тоталітарній нацистській Німеччині. Тип суспільства, який був побудований Гітлером і його поплічниками, був протилежний до громадянського суспільства, яке є вершиною розвитку демократії.

Громадянське суспільство, на думку української дослідниці Антоніни Колодій, – це сфера спілкування та солідарності, спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави. Серед асоціацій (об’єднань) громадян в громадянському суспільстві виокремлюють: недержавні організації, приватні добровільні організації, громади, клуби місцевих громад, профспілки, спортивні клуби, природоохоронні організації, приватний бізнес, правничі інституції, засоби масової інформації, організації споживачів, релігійні громад, клуби за інтересами тощо.

Громадянське суспільство утворюють лише вільні та рівні індивіди та створені ними добровільні асоціації, зорієнтовані на громадські справи.

До атрибутів громадянського суспільства належать наступні:

- наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, що сприяє формуванню сфери громадського життя і громадської думки;

- організоване публічне життя вільних і рівних індивідів, права яких захищені законодавством;

- добровільні асоціації, які є незалежними від держави. Автономність цих асоціацій є усвідомленою на індивідуальному та колективному рівні;

- зорієнтована на громадські інтереси та публічну політичну діяльність, що неминуче призводить до кооперації та солідарності між людьми, взаємодовіри та співробітництва.

Також варто відмітити, що громадянське суспільство характеризується виконанням наступних функцій:

1) самоорганізація громадського механізму з метою виконання суспільних справ;

2) противага владним структурам;

3) засіб соціалізації, що зменшує відчуженість індивідів та зорієнтовує їх на корисні для суспільства справи;

4) суспільне середовище сприятливе для поширення громадянської політичної культури і через неї – для зміцнення демократичного ладу.

Чим розвиненішим є громадянське суспільство, тим легше його громадянам захищати свої інтереси, тим більшими є їхні можливості щодо самореалізації в різних сферах суспільного життя. В громадянському суспільстві немає небезпеки узурпації політичної влади тими чи іншими її органами чи окремими особами.

Громадянське суспільство для того, щоб воно було цілістю, а не розбивалося на множину інституцій, для того, щоб воно мало спільну мету, повинно бути підпорядковане певній національній ідеї – тому спільному, що здатне об’єднати різних людей в єдину націю.

Британський дослідник Ентоні Сміт (нар. 1939) в книзі «Національна ідентичність» дає таке визначення нації:

Націю – це найменована сукупність людей, яка має спільні міфи й спогади, масову громадську культуру, позначену вітчизну, економічну єдність та рівні права і обов’язки для всіх її членів. Нація є надетнічним утворенням. Завдяки наявності економічних і правових інституцій вона відрізняється від народу.

На думку Е. Сміта, світ поділений на нації і від того нікуди не дітися. Нація є джерелом будь-якої політичної влади. Щоб бути вільними, люди мають ідентифікувати себе з певною нацією. Щоб бути самобутньою, кожна нація має бути автономною. Задля миру і справедливості на землі нації мають бути вільними й убезпеченими.

Пошук національної ідеї для багатьох народів є тривалим процесом. Адже люди, поєднані в одній державі, почасти є розділеними історично, територіально, культурно, мовно, економічно. Все це має відношення і до українського народу, розмови про національну ідею якого не вщухають до сих пір. Ці розмови триватимуть рівно доти, допоки в нашій державі не запанує верховенство права і закону. Після чого такі цінності, привнесенні французькою революцією, як братерство, рівність і свобода, стануть сутністю і української національної ідеї.

2. Людина і історія. Що таке історія? Історія – це:

- сукупність подій та фактів, що мали місце в минулому;

- проекція сучасного на минуле;

- процес суспільних змін.

Розділ філософії, що вивчає історію, називається філософія історії. Вперше цей термін в науковий обіг ввів Франсуа Вольтер (1694–1778), але остаточно він став широковживаним після виходу у світ праці Йоганна Готфріда Гердера (1744–1803) «Ідеї до філософії історії людства» (1784). На сьогодні філософію історії лаконічно можна визначити як інтерпретацію історичного процесу, тобто множину філософських поглядів, спрямованих на осмислення суті історії, її смислу, історичних процесів та явищ. На відміну від історичної науки, яка предметом свого дослідження визначає просторово-часові локалізовані суспільні феномени і їх хронологічну трансформацію, філософію історії цікавлять глобальні цілісні соціокультурні формації, глибинні тенденції та закономірності еволюції цих формацій тощо.

Будь-яка інтерпретація історичного процесу є доволі суб’єктивною. І тим не менше багато науковців при вивченні історії часто використовують спільну методологію і категоріальний апарат того чи іншого філософського напряму, таким чином, працюючи в межах єдиної теоретичної парадигми. Серед ключових парадигм сьогодення у вивченні філософії історії окремо виділяють аналітичну і постмодерну як найбільш теоретично сформовані і такі, що репрезентують якісно відмінні та оригінальні підходи до аналізу філософії історії. Ці два підходи сформовані в другій половині ХХ ст. В межах аналітичної і постмодерної парадигм філософії історії актуальними питаннями є питання смислу історії і його мовного вираження, континуальності історичного процесу і його закономірностей, ролі і місця в філософії історії її авторських інтерпретацій, впливу мови і тексту на характер історіософських рефлексій тощо.

Сутність філософії історії на основі двох вищезгаданих парадигм доцільно розкрити через поняття наукового стандарту, законів історії, суб’єкту історії, історичного наративу.