Наука – це особливий вид пізнавальної діяльності, спрямований на вироблення об’єктивних, достовірних, обґрунтованих знань про людину і про навколишній світ

У зв’язку з тим, що в даній дефініції родовою категорією науки є не знання (як результат), а універсальна, персоніфікована, інноваційна діяльність (як процес), то основний наголос робиться на відповідних методах пізнання, застосування яких відбувається на двох взаємопов’язаних рівнях: емпіричному і теоретичному. На першому рівні (емпіричному) переважають більш конкретно спрямовані методи пізнання: порівняння, вимірювання, спостереження, експеримент, аналіз, індукція тощо, які втілюються у формах збору фактів, їх первинного опису, роботі з даними, тобто їх систематизації і класифікації. На другому рівні (теоретичному) переважають більш абстрактно спрямовані методи пізнання: ідеалізації, абстрагування, синтезу, моделювання, формалізації тощо, які втілюються у формах побудови проблем, гіпотез і теорій.

Проблема – це форма пізнання, змістом якої є те, що є ще не пізнане людиною, але те, що ще треба пізнати. Проблема – це знання про незнання. Проблема – включає в свій зміст два основні моменти – формулювання і вирішення. Вміння правильно сформулювати проблему – основа її успішного вирішення. Проблеми бувають як наукові, так і ненаукові, як теоретичні, так і практичні.

Гіпотеза – це форма знання, що містить певне припущення, сформульоване на основі фактів, істинне значення яких треба довести. Це знання потребує доведення, оскільки носить вірогідний, а не достовірний характер. В процесі пізнання одні гіпотези спростовуються – а інші підтверджуються, перетворюючись у теорію.

Теорія – це найбільш розвинена форма теоретичного пізнання, яка дає цілісне зображення закономірних і суттєвих зв’язків певної сфери діяльності. В структуру теорії входять:

1) вихідні положення: фундаментальні принципи, поняття, закони, аксіоми;

2) ідеалізовані об’єкти – абстрактні моделі існуючих зв’язків та властивостей досліджуваного об’єкту;

3) логіка теорії, спрямована на пояснення структури та зміни знання;

4) сукупність законів та тверджень, виведених з даної теорії згідно з певними принципами тощо.

Емпіричний і теоретичний рівнів наукового пізнання є взаємопов’язані. Межа між ними є умовною. Спостереження, експеримент, виявляючи нові дані та факти стимулює розвиток теоретичного пізнання. Теоретичне пізнання, конкретизуючи на базі емпіричних фактів свій зміст, вдосконалює свої методи і дає нові можливості для розвитку емпіричного рівня пізнання.

Абсолютизація емпіричного рівня наукового пізнання – це емпіризм. А абсолютизація теоретичного рівня пізнання призводить до «схоластичного теоретизування» і виражається у форм побудови теорій, які не мають нічого спільного із життям («Утопія» Мора, комунізм тощо).

Однак надмірне акцентування на методології пізнання зменшує роль суб’єкту (науковця) в пізнанні і применшує роль інтерсуб’єктивної комунікації між науковцями, без чого немислимим на сьогодні видається розуміння суті науки. Тому згідно із інституціоналістським підходом Роберта Мертона (1910–2003) наука розуміється як:

Соціальний інститут, який включає в себе не лише систему знань чи специфічний вид пізнавальної діяльності, але і систему відношень до науки, наукові установи і організації, взаємодію між науковцями, форми контролю за якістю наукових досягнень, розподіл дослідницьких функцій, існування відповідних санкцій тощо.

Цей підхід до розуміння науки на сьогодні є одним з ключових, однак і він має ряд недоліків: перебільшення ролі формальних моментів організації науки, недооцінка значення психологічного і соціокультурного аспектів діяльності вченого, ігнорування неформальних можливостей розвитку науки.

Ознаками наукового пізнання в сучасному розумінні цього слова є:

І. Інваріантність (незмінність). Американський науковець Ф. Кляйн вважав, що для розуміння природи продуктів науки поняття інваріантності взагалі є визначальним. Адже наукове пізнання є неможливим без виявлення незмінних, повторюваних, необхідних ознак предметів, явищ і процесів, і фіксації цих ознак з допомогою інваріантних законів наукової теорії. Російський науковець В. Ільїн зазначав: «Будучи множиною законів, і їх наслідків, наукові теорії виступають знанням про інваріантні зв’язки в системі ідеалізацій. Останнє дозволяє теорії відображати світ зі сторони сутності, представляти об’єкт в його необхідності, всебічних відношеннях, що і відрізняє теорію як всезагальне, аподиктичне знання від нетеоретичних продуктів пізнання…».

ІІ. Ідеалізація. Теоретичні об’єкти і відношення по своїй суті є такими, що в ідеальній, абстрактній формі відтворюють властивості матеріальних об’єктів. І саме ця обставина забезпечує можливість розвитку науки на дедуктивній основі, а не лише шляхом індуктивного пізнання.

ІІІ. Раціональне обґрунтування. Завдяки Аристотелю було викристалізовано у своїй суті основні ознаки дедуктивного доведення, на якому базується сучасна наука.

IV. Каузальність. Методологічну роль поняття каузальності, проаналізованого ще Демокрітом, на сьогодні в науковому пізнанні важко переоцінити, адже саме на основі цього поняття була сформульована, наприклад, механістична картина світу (І. Ньютон) чи концепції каузальності (П.-С. Лаплас, Б. Спіноза).

V. Концептуалізація. Під концептуалізацією прийнято розуміти процедуру введення онтологічних уявлень в набутий масив емпіричних даних. В сучасній науці – це поняття важливе при формулюванні нових схем, моделей розвитку подій, наукових парадигм чи наукової картини світу. Воно дозволяє поглянути на всю низку знань людства як на деяку цілісну систему.

Відмітимо також і те, що с учасне наукове пізнання прийнято поділяти на гуманітарне та природниче. Ключовим методом гуманітарного пізнання є розуміння, природничого – пояснення. Гуманітарні науки пояснюють одиничні, унікальні факти, а природничі – шукають закони, які описують одиничні, унікальні факти.

4. Проблема методу пізнання. Поняття про метод як шлях покращення та оптимізації філософських пошуків виникло ще в античній філософії, оскільки вже тоді відбулося усвідомлення необхідності підкріплення філософських міркувань виправданими способами обґрунтування знання.

Метод – це спосіб досягнення поставленої мети. В сучасній науковій літературі прийнято розрізняти поняття методу від понять методології та методики.

Методологія – це спеціальна частина певної галузі науки, яка займається збиранням, осмисленням та обґрунтуванням тих методів, що в ній застосовуються. На відміну від методології методика постає застосуванням певних методів у конкретних життєвих ситуаціях. Методика не завжди потребує наукового обґрунтування, вона може базуватися і на певному життєвому досвіді (наприклад, методика шкільного виховання за системою Я. Коменського чи В. Сухомлинського).

Методи поділяють на практичні і теоретико-пізнавальні (універсальні, загальні і часткові). До універсальних методів відносять логічні методи пізнання.

Логічні методи пізнання:

Аналіз – це розчленування цілого на частини або ж розкладання фактів на їх елементарні складники. Залежно від специфіки досліджуваного предмета виділяють різні види аналізу. Одним із найпоширеніших у сучасній науці є системний аналіз, сутність якого полягає у підході до предмета що вивчається, як до структурно організованої системи;

Синтез –поєднання елементарних складників у цілісні явища чи предмети;

Абстрагування – це процес уявного відділення окремих або загальних властивостей, ознак і відношень від конкретного предмета, які цікавлять людей у даний час. Прикладами абстракцій у фізиці, наприклад, є поняття маси, речовини, фізичного тіла, інерції, механічного руху тощо; у праві – поняття злочину, правопорушення, алібі; в економіці – вартості, товару, грошей тощо;

Ідеалізація – один із видів абстрагування, в результаті якого створюються поняття ідеальних об’єктів. Прикладами таких об’єктів є поняття ідеального газу в фізиці, точки, лінії, прямі – в математиці, ідеальні типи – в соціології;

Узагальнення – логічна операція, за допомогою якої встановлюють логічні зв’язки між абстрактними і конкретними, загальними й одиничними поняттями. Іншими словами, узагальнення – це хід думки від індивідуального, яке міститься в понятті, судженні, нормі до загального;

Дедукція – це рух думки від загального до часткового і від часткового до одиничного, тобто рух думки від загальних ідей до фактів (індивідуальних тверджень);

Індукція – це рух думки від окремих (часткових) тверджень до ідей (узагальнень);

Аналогія – це такий вид умовиводу, в якому висновок про належність окремих властивостей чи відношень у певного предмета робиться на підставі порівняння цього предмета з іншими предметами. Аналогія надзвичайно важлива в науці. Наприклад, американський інженер Клод Шеннон (1916–2001) помітив аналогію між формулами математичної логіки і дією релейних електричних схем. Встановлення аналогії між дією ком’ютерів і роботою головно мозку – основа для наукових досліджень у створенні штучного інтелекту;

Екстраполяція – перенесення якісних характеристик з однієї предметної області – на іншу. Цей метод часто застосовується в прогнозуванні;

Моделювання – побудова моделей, за допомогою яких досліджуються різноманітні природні та соціальні об’єкти;

Метод побудови гіпотез – побудова припущення відносно фактичних даних про певні явища, процеси, події, про причини їх виникнення та функціонування, а ткож про прогнозування майбутнього.

Формалізації – створення особливої штучної мови і зображення цією мовою абстрактних об’єктів науки та наукового знання. Цей метод використовують більшість наук, що мають розроблену систему символів для позначення певних явищ і процесів (наприклад, формули в фізиці, хімії, логіці тощо).

Окрім наукових методів пізнання існують і окремі філософські методи пізнання, що застосовуються переважно у філософії. До них належать:

Феноменологія. Засновником цього методу є німецький мислитель Едмунд Гуссерль (1859–1938). Сутність цього методу зводилась до того, що людина зажди має справу лише з феноменами (явищами), а не власне з реальними предметами. Весь зміст феномену наданий у ньому самому. Феномен не ділиться на матеріальне і духовне, він є наданим у нашому сприйнятті. Е. Гуссерль був переконаним, що з допомогою цього методу допоможе кожній галузі пізнання знайти остаточні, а тому й вічні предметні окреслення власних об’єктів. Застосування феноменології у філософії повинно би було перевести її із стану дискутування у стан строгої науки.

Логіко-лінгвістичний аналіз. Суть цього методу зводиться до аналізу не власне феноменів, а мовних виразів, в яких предмети, явища і процеси виражаються. При використанні цього методу застосовуються результати досліджень сучасної логіки. Особливий акцент робиться на точності, строгості, ясності та несуперечливості мовних виразів.

Системно-структурний аналіз. З допомогою цього методу будь-що розглядається як певна цілісна система, що має власну структуру вибудувану з допомогою окремих елементів. Між цими елементами існують цілком сталі зв’язки. Цей метод дозволяє досліджувати навіть ті явища, які не можна піддати математичному обчисленню (наприклад, психічні, соціальні структури).

Діалектика – спосіб теоретичного мислення, який вибудовує будь-яку систему на основі суперечностей, що визначають зміст цієї системи. Першим діалектиком в історії філософії був Геракліт Ефеський. А от німецький мислитель Г. В. Ф, Геґель надав діалектиці завершеного вигляду. Йому вдалося на основі єдиного поняття Абсолютної ідеї вибудувати усю систему людського знання.

Герменевтика. Під герменевтикою розуміють:

1) мистецтво розуміння текстів;

2) спеціальну теорія інтерпретації;

3) метод аналізу продуктів культури, виражених у знаково-символічній формі.

4) метод гуманітарних дисциплін (на противагу методам природничих наук).

5) філософсько-методологічне вчення, спрямоване на прояснення тексту з використанням лише засобів самого тексту.

На основі даних визначень формулюють основне питання герменевтики:

Як можливе розуміння?

Тобто за якого роду обставин (внутрішніх і зовнішніх) ми можемо правильно витлумачити деякий текст. Адже ми сприймаємо інформації більше, ніж знаємо, а знаємо більше, ніж розуміємо. Саме розуміння можемо визначити як психологічний стан, що настає після адекватного, точного, правильного сприйняття інформації, і на її основі можливості прийняти виважене рішення.

5. Проблема істини у філософії. Безпосередня мета будь-якого пізнання – досягнення істини. Саме поняття істини має культурно-історичну визначність. В залежності від історичної епохи під нею малося на увазі зовсім різні речі.

Істина – протилежна хибі (омані). Істину також слід відрізняти від поняття правди. Правда виражає наше суб’єктивне ставлення до речей. У кожного правда може бути різною. Згадайте Шевченкове: «У кожного своя правда». Істина ж – завжди об’єктивна і єдина.

Розмова про істину – це розмова про критерії істини. На сьогодні такими критеріями є: підтверджуваність на практиці, несуперечливість із теорією та фактами, точність термінології. Процедура перевірки знання на істинність називається верифікацією. Процедура перевірки знання на хибність – це фальсифікація.

Істина – це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а не реальності. В історії сформувалося кілька концепцій істини. Чи не найвідоміша з них – кореспондентська. Засновником цієї концепції був Аристотель. Аристотель, не зважаючи на авторитет свого вчителя Платона, казав: «Платон мені друг, але істина дорожча». На думку Аристотеля, істина – це адекватне відображення дійсності. Куди важливішим є те, що має місце в дійсності, ніж те, що говорять авторитетні фахівці, навіть такі, як Платон. Кореспондентська концепція істини на сьогодні не витримує критики. Адже, по-перше, наука часто досліджує ідеальні об’єкти, яких ми не зустрічаємо в пізнанні; по-друге, прагнення позбавитись суб’єктивних уподобань в науці є неможливим; по-третє, теорія розподіляє об’єкт на різні зрізи, але в дійсності об’єкт – завжди єдиний. Використання мовних термінів, які в дійсності ніколи не мали чітко окреслених меж.

Іншою концепцією істини є конвенціональна (конвенція – домовленість). В її межах істиною вважають те, що більшість вчених називає істинним. Критика конвенціональної концепції істини полягає в тому, що істину не ухвалюють більшістю голосів.

Прагматична ж концепція істини базується на наступному твердженні американського логіка Чарльза Сандерса Пірса (1839–1914), відомому під назвою «прагматичної максими»: «Потрібно розглянути всі практичні наслідки, які, як ми думаємо, можуть бути утворені об’єктом нашого поняття. Поняття про всі ці наслідки і буде складати повне поняття об’єкта». Критика цієї концепції істини полягає в тому, що істина і корисність різні речі. Близькою до прагматичної є і регулятивна концепція істини, згідно з якою істинним є те знання, що забезпечує оптимальність наших взаємодій зі світом.

Згідно з формально-логічною концепцією істина – це значення висловлювання. Будь-яке висловлювання має два значення: істина і хиба. Ця концепція оперує лише із мовними засобами, а тому не має відношення до реальності.

Популярною у філософії та логіці є семантична концепція істини, згідною з якою щоб визначити істину треба уточнити контекст, в якому йдеться про щось, фактор часу, систему знання. Польський логік Альфред Тарський (1901–1983) дав перше визначення істини: «Висловлювання А істинно тоді, і тільки тоді, коли дійсно Р». Іншими словами «Висловлювання «іде сніг» є істинним тоді і тільки тоді, коли дійсно іде сніг».

Кожна з цих концепцій істини по-своєму дає відповідь на запитання, що таке істина? Хоча воно і по сьогодні залишається відкритим. Істина, не зважаючи на різні концепції, має ряд характеристик: об’єктивність, процесуальність, абсолютно відносний характер, конкретність.