І. Епікуреїзму. ІІ. Скептицизму. ІІІ. Стоїзму. ІV. Неоплатонізму

І. Епікуреїзм заснував Епікур (342–271 рр. до н. е.), продовжив – Тіт Лукрецій Кар (95–55 рр. до н. е.), автор праці «Про природу речей».

Епікур розвинув етику насолоди Аристотеля й об’єднав її з атомістичним вченням Демокріта. Школа Епікура, заснована близько 306 р. до н. е. в Афінах, знаходилась в саду, тому її учнів ще називали «філософами із саду». Над входом до школи висів напис: «Чужинцю, тут тобі буде добре. Тут найвищим благом є втіха».

Епікур вчив, що причинами всіх нещасть є життєві страхи, найосновніший із яких – страх смерті. А Епікур навчав просто: «Смерть нас не обходить. Допоки ми живемо, смерті – немає. Коли настає смерть – немає вже нас». Смерті боятись не варто, тому що людська душа є також смертною. Душа також складається з атомів. Вічні – лише атоми, не душа. Та й богів боятись не слід, адже вони є вигадкою. Хочеш бути щасливим – живи непомітно. Живи осмисленим життям – тоді і зможеш досягнути спокою душі (атараксії – стану щастя).

Епікур не вірив у життя після смерті, а тому був переконаний, що потрібно жити тут і тепер, жити сьогоднішнім днем. «Carpe diem» («Лови момент») – казали епікурейці.

ІІ. Засновником скептицизму (від грец. «скепсис» – сумнів) був Піррон (360–270 рр. до н. е.), який у 323 р. до н. е. у м. Елліді започаткував цей рух.

Скептицизм – це пізнавальна позиція, яка фіксує неможливість отримати достовірні знання про світ.

Піррова хвилювало три проблеми у філософії, на які він як скептик давав наступні відповіді:

1. Яким є світ речей? – Не знаємо.

2. Яке має бути наше відношення до нього? – Пасивне.

3. Яка наша вигода з цього? – Якщо будемо активні – будемо нещасні, якщо будемо пасивні – знайдемо спокій.

ІІІ. Більш популярним щоправда, ніж скептицизм, у цю епоху був такий філософський напрямок як стоїцизм (від Стоа Пойкиле – назви портику в Афінах). Засновник стоїцизму – Зенон із Кітілі (на Кіпрі), який близько 300 р. до н. е. прибув в Афіни і заснував тут свою школу. Стоїки вважали що весь світ пронизаний потоком вогняної пневми (дихання), що несе всьому закон і незворотню долю. Дія долі є невблаганною і неминучою. Її змінити не можливо. А тому потрібно змиритись. «Того, хто змирився – доля вестиме за собою, того, хто прагне виступити проти неї – доля штовхатиме». Стоїки пояснювали цю думку за допомогою притчі про собаку, яку прив’язали до карети, що їде: як би собака не пручався напрямок руху визначає карета, а тому зайвими і не потрібними стають смикання собаки в сторону і лаяння. Ситуацію змінити не можливо, але можливо змінити своє внутрішнє ставлення до неї. Гідним ставленням до будь-чого, на думку стоїків, є спокій, незворушність, зберігання внутрішньої гармонії. Цікаво, що філософами-стоїками були як один із найбагатших громадян Риму – Сенека (4 р. до н. е. – 65 р. н. е.) чи імператор Марк Аврелій (121–180), а також раб Епіктет (5–138).

Стоїкам загалом було притаманне образне мислення. Цікаво, що філософію вони порівнювали із садом, в якому логіка є огорожею, фізика – стовбурами дерев, а етика – плодами цих дерев.

ІV. Найбільш пізнім філософським напрямом в епоху Еллінізму був неоплатонізм (новий платонізм, тобто вчення Платона, викладене по-новому). Творцем цього напряму був Плотін (205–270). Плотін намагався вчення Платона поєднати з деякими християнськими ідеями. Він був переконаним, що у світі існує Єдине, яке із себе еманує (виливає) світовий Розум (Дух). Розум – еманує світову Душу. Душа оживляє всі речі і робить їх внутрішньо пізнаваними. Людина, яка є єдністю тіла, душі і розуму (духу) прагне у своїх життєвих спрямуваннях повернутися до Єдиного, яке є не чим іншим як Благом.

З початком нашої ери на філософію все частіше почали впливати віяння християнства. Вчення Ісуса Христа визначило характер філософських рефлексій приблизно на наступні 1500 років. Цей час – це доба Середньовіччя.

1. Рання патристика. Уся середньовічна західноєвропейська філософія базується на біблійному вченні. Біблія – це основна книга християн. Вона складається із Старого та Нового Завітів, які писали майже півтори тисячі років. Старий Завіт писали ізраїльські пророки. Новий Завіт було написано чотирма євангелістами – Марком, Матієм, Лукою та Йоаном. Через усю Біблію проходить мотив людського непослуху. У Старому Завіті чимало пророків проповідували про Божу кару, яка впаде на народ Ізраїлю за порушення Божих заповідей, які Бог дав Мойсею близько 1200 р. до н. е. Однак стали з’являтись і пророки, які казали, що прийде месія і порятує людей. Ключовими стали слова «месія», «син Божий», «спасіння», «Боже царство». Багато хто думав, що месія буде грізним войовничим воїном, але він виявився звичайною людиною – Ісусом Христом. Він в’їхав верхи на ослі до Єрусалиму і дозволив натовпу проголосити себе спасителем. Він не був ні військовим, ні політичним бунтарем. Він проповідував Боже спасіння і прощення усім людям. Ісус казав, що «царство Боже» – це любов до ближнього, турбота про слабких і убогих і прощення тим, хто вчинив несправедливі вчинки. Згідно із християнською релігією Ісус був єдиною справедливою людиною, яка коли-небудь жила на Землі. Він самопожертвував собою, щоб спасти грішних людей. Сам Ісус нічого за життя не писав. Він лише проповідував. Про його проповіді ми довідуємось із праць євангелістів. Вони спершу були написані арамейською мовою, згодом їх переклали на грецьку (Септуагінта) та латинську (Вульгата) мови.

Апостоли (учні Ісуса Христа) проповідували Ісусове вчення по світу. Зокрема апостол Андрій Первозданний був на київських горах, Петро та Павло – дійшли аж до Риму. Апостол Петро став першим Папою Римським. Після нього були Лін, Анакліт, Климент І і т. д. … аж до 265 Папи Римського Бенедикта XVІ.

Перші християни в Римській імперії були визнані сектою і піддані гонінням. Зокрема і апостола Петра було розіп’ято вниз головою за часів імператора Нерона (54–68 рр. н. е.). Християни змушені були переховуватись в катакомбах і проповідувати таємно. В 312 р. імператор Костянтин урівняв у правах християнство з іншими релігіями, у 324 р. – визнав його офіційною релігією Римської імперії, а у 325 р. скликав у місті Нікеї Перший церковний собор, на якому закріпив союз між державою і церквою.

Для того, щоб правильно розуміти Біблійне вчення, яке має символічний, притчево-образний характер, потрібно було правильно його тлумачити. Першим християнським мислителям потрібно було не просто тлумачити Біблію, але й захищати Христову мудрість і самих християн від недоброзичливих язичників. Таких захисників стали називати апологетами (від грецького «апологія» – захист). У своїх перших творах (апологіях) апологети звертали увагу і важливі світоглядні ідеї, такі, як розуміння сутності Бога та його творінь, природу та сутність віри, співвідношення віри та знання, Божої благодаті та свободи волі.

Перші філософські основи християнського вчення дещо межували із релігійно-містичним вченням гностиків (від грец. «гносис» – пізнання). Гностики вкрай негативно ставились до матеріального світу, в тому числі і до тіла. Більше значення надавали духовному. Важливе місце вони приділяли ідеї Бога. Зокрема гностик Валентин (ІІ ст. н. е.) в своїх концепціях виходив із поняття «єдиносущого». Це щось, що є над світом, але від нічого не залежить. Воно поза просторове і позачасове. Це «Єдиносуще» характеризується як отець-предок, від якого все йде. Єдине можна ототожнити з Богом, але Валентин не родить цього. У нього ще поняття Бога немає.

У іншого гностика – Василита (ІІ ст. н. е.), який діяв у Римі, слово Бог уже є. Бог – це те, що виразити, пояснити, виявити не можемо. Це те всезагальне, що нам в голові не вкладається. Бог не має імені. На думку Василита, з Бога сходить розум, з розуму – логос, з логосу – думка, з думки – мудрість і сила, а далі справедливість і увесь світ. Вони є найпершим небесами творчості Божої. Далі йдуть друге небо, третє і так далі аж до 365 неба, тобто нашого світу. Це 365-те небо він називає словом «абраксас» (це слово походить від цифр 3, 6, 5, записаних грецьким алфавітом).

Однак філософія гностиків не мала успіху у християн і уже в скорому часі їм прийшлось захищати християнське вчення і від гностичних релігійних культів.

Першим апологетом був Юстин Мартир (103–165). Він переклав місток між філософією і євангеліями. Юстин шукав нового симбіозу і знаходив багато спільного між християнством і язичництвом. Казав, що все те, що маємо в християнській філософії було і в язичництві. А Геракліт і Сократ були, на його думку, першими християнами. Однак Юстин вважав, що християнська мудрість є мудрістю вищого порядку, ніж язичницька, тому що:

1) філософія поган не є універсальною і завжди була власністю мало чисельної еліти, в той час як християнська мудрість відкрита для всіх;

2) філософія поган з’ясовує мудрість у важкодоступний спосіб, а християнська мудрість про те саме говорить набагато простіше і доступніше;

3) філософія поган поділена на багато суперечливих одна одній шкіл, а християнство – єдине і несуперечливе;

4) християнська мудрість має перевагу авторитету, адже вона продиктована Богом, а не людьми, як мудрість філософії поган;

5) християнська мудрість є більш давньою.

Учень Юстина – ассірієць Татіан (120–180) у праці «Промови проти еллінів», на відміну від свого учителя, до мудрості поган і особливо грецької філософії ставився дуже критично. Він оголосив Геракліта марнослівним неуком, Платона – ненажерою, а Аристотеля – розпусником.

Після Татіана найвідомішим апологетом у християнстві став Тертуліан (160–220), релігійно-філософську позицію якого можна звести до наступних трьох положень:

І. Між учнем неба – християнином і філософом – учнем язичницької Греції немає нічого спільного і бути не може.

ІІ. «Вірю, тому що абсурдно є» («Credo, quia absurdum esse»). Терту ліан писав, що є деякі речі, які зрозуміти і пояснити з допомогою розуму є неможливо. Для розуму Наприклад, чудеса. Для розуму вони видаються абсурдними. У них потрібно просто вірити. Лише віра порятує людину.

ІІІ. «Творення з нічого» («Creatio ex nihilo»). Тертуліан критикував думку свого сучасника Гермогена, згідно з якою матерія є такою ж вічною як і Бог. На думку Терту ліана, вічним є лише Бог. Саме Бог створив матерію. І створив він її з нічого.

На відміну від Тертуліана, члени Олександрійської богословської школи (Климент Олександрійський, Оріген), що виникла в місті Олександрія у ІІ ст. н.е. вчили не буквально слідувати Біблії а навпаки тлумачити її в алегоричний, символічний спосіб. Наприклад, твердження про те, що «легше верблюду пролізти у вушко голки, ніж багачу увійти в царство небесне» вони тлумачили, як думку, згідно з якою губить душу не багатство, а надмірна прив’язаність до речей. Правда в своїх тлумаченнях текстів Святого Письма вони дещо виходи за усталені канони. Наприклад, думку Орігена про те, що Бог, створивши наш світ, пішов творити наступний і т. д. до безконечності було визнано єретичною.

Що ж стосується християнських канонів в цілому та формування християнської літургії, то найбільш вплив на зорі християнства на їх формування мали вихідці з Кападокії (в Малій Азії), так звані кападокійські отці – Василій Великий (329–379), його брат Григорій Нисський (335 – після 394) та Григорій Богослов (330–390). Шанують також дуже Івана Золотоуста (347–407). В православ’ї їх усіх вважають Отцями Церкви. Саме вони розробили основи християнської літургії, багато в чому прислужилися до поняття Трійці (Бога-Отця, Бога-Сина та Бога-Духа Святого), до формування молитви «Вірую» («Вірую в Єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі…»), в якій викладена система основних догматів християнського вчення.

Найбільш завершального вигляду ідеям ранньої патристики надав Аврелій Августин (354–430), єпископ міста Гіппон (північ Африки).

2. Філософське вчення Святого Августина. Аврелій Августин народився 13 листопада 354 р. в Тагасті (Пн. Африки). Його батько – Патроній – був язичником, мати – Моніка – християнкою. Августин навчався риториці в Карфагені. В молодості захоплювався ідеями маніхейства та неоплатонізму. Але під впливом Міланського єпископа Амврозія у 387 р. прийняв тайну хрещення і став християнином. У 395 р. він стає єпископом Гіппона, де працює до самої смерті – 28 серпня 430 р.

Основні праці Августина – «Про град Божий», «Сповідь», «Про Трійцю». Так, у трактаті «Про Град Божий», досліджуючи історію як цілеспрямований процес, Августин визнає існування двох видів людської спільноти: «граду земного», тобто держави, яка заснована на «любові до себе і зневазі до Бога», і «Граду Божого» – духовної спільноти, основаної на «любові до Бога, зневазі до самого себе». У трактаті «Сповідь» Августин створив першу філософську теорію, де досліджується психологічний бік життя людини.

Августин свої розмірковування починає з того, що є Бог. На його думку, Бог є сукупністю усіх можливих досконалостей, вічним та завершеним Буттям. Бог творить світ з нічого, бо його могутність необмежена, а можливості у творенні невичерпні. Світ залежить від волі Бога, але Бог від світу не залежить. Бог є гарантом безсмертя та спасіння людської душі.

Августин був переконаний, що суть людини не в тілі, а в душі. Основними рисами нашої душі є розум, пам’ять і свобода волі. Саме людська душа, а не тіло, створена «за образом і подобою Божою». За допомогою душі людина пізнає Божі істини. А за допомогою органів чуття ми пізнаємо світ. Для того, щоб щось пізнати потрібні певні знання. Але є речі, зрозуміти які без віри, є неможливо. Августин каже: «Вірити, щоб розуміти, розуміти, щоб вірити». Наша віра має нас довести до такого стану, щоб ми могли зрозуміти. Наш розум має довести нас до такого стану, щоб ми змогли увірувати.

Людина по своїй природі є грішною, але завдяки Божій благодаті вона може спасти свою душу. Для того, щоб отримати Божу благодать, потрібно вести життя згідно із вченням Ісуса Христа.

Бог є абсолютним добром, він завжди хоче врятувати людину. Але людина має свободу волі – тобто здатність вибирати, як їй чинити. І не завжди вона вибирає добро, але буває, що вибирає зло. Августин, пояснюючи природу зла, каже, що зло – це відсутність добра, подібно до того, як тиша є відсутністю шуму, а темрява – відсутністю світла. Бог добрий, тому він зла не створив. Зло творять люди своїми вчинками. Адже людина має свободу волі, а тому здатна вибирати між добром і злом.

Ще одне цікаве питання, якого Августин торкається в 11 книзі «Сповіді» є питання природи часу: « Що ж таке час? Поки ніхто мене про те не питає, я розумію, ніскільки не утруднюючи; але як тільки хочу дати відповідь про це, я стаю зовсім в глухий кут ».

На думку Августина, час – це міра руху і змін. Світ є обмежений в просторі, а його буття є обмеженим в часі. Августин формулює психологічну концепцію сприйняття часу. Ні минуле, ні майбутнє не мають реального існування – дійсне існування має лише теперішнє. Минуле існує в пам’яті, майбутнє – у наших сподіваннях, надіях.

Теперішнє – це стрімкі зміни усього у світі. Минуле дається в пригадуваннях, теперішнє – в спогляданнях, майбутнє – в очікуваннях. Так як люди пам’ятають минуле, так дехто здатен пам’ятати і майбутнє (ясновидці). Оскільки ас пам’ятають, то для його існування потрібні речі. До створення світу не було і часу. Початок творення світу є початком часу. Властивістю часу є тривалість. На відміну від часу, вічність – не була, і не буде, вона лише є. У вічності немає ні минулого, ні майбутнього, немає проміжків часу. Вічність – світ думок (ідей) Бога. Цей світ раз і назавжди.

Філософія Августина, який багато в чому спирався на міркування Платона, мала настільки велике значення для розвитку християнства, що була домінуючою в християнстві протягом 9 сторіч, допоки їй на зміну не прийшло релігійно-філософське вчення Томи Аквінського, базоване значною мірою на ідеях Аристотеля.

3. Середньовічна схоластика. Схоластика (від латин. «схола» – школа) – це домінуючий в середньовіччі тип філософії, для якого характерне домінування теології над усіма іншими формами пізнання і знання. Схоластичні методи навчання, як правило, отримали поширення в середньовічних університетах, звідки і походить їх назва. Навчали в університетах, окрім теології, ще «семи вільним мистецтвам» – тривіуму (граматиці, діалектиці і риториці) та квадривіуму (алгебрі, геометрії, музиці та астрономії). Вивчення кожної з цих наук перебувало під значним впливом теології. Першим схоластом вважаю Йоана Скота Еріугену (810–877). Вже у його творах можна віднайти ключове для схоластичної філософії питання – питання про статус універсалій.

Універсалія (від. латин. universalis – загальний) – термін середньовічної філософії, який вживали на позначення загальних понять. Проблема універсалій полягала в тому, чи мають універсалії реальне існування (а чи існують лише в головах людей). Противники і прихильники ідеї існування універсалій поділились на два ворогуючі табори (номіналістів і реалістів), кожен з яких висував вагомі аргументи на підтвердження своєї позиції.

В епоху Середньовіччя дискусія номіналістів і реалістів впливала на розвиток не лише теологічної проблематики, але як не дивно стимулювала розвиток і інших сфер духовності, зокрема науки про мову. Багатьох філософів того часу цікавило питання відношення абстрактних понять до мови, питання існування універсалій.

Початок дискусії про природу універсалій було закладено в дискусіях Платона та Аристотеля ще в епоху давньої Еллади. Адже Платон вважав, що існує царство ідей, яке і є реально існуючим світом. А от для Аристотеля поняття «роду» і «виду» є детерміновані одиничними речами і перебувають в самих речах. Щоправда дискусія Платона та Аристотеля була забута і відновлена лише в ІІІ ст. сірійським логіком Порфирієм, який на початку твору «Вступ до «Категорій» Аристотеля» поставив наступне запитання: «Тут же скажу – я буду уникати вести мову про роди і види, – чи існують вони самостійно, чи знаходяться лише в думках, і якщо вони існують, то являються вони тілами чи безтілесними речами, чи володіють вони окремим буттям, а чи існують в чуттєвих предметах і спираються на них: адже така постановка питання заводить надто далеко, і потребує більш ґрунтовного дослідження». На жаль, Порфирій не продовжив свою думку далі, і знову на кілька століть інтерес до цього питання було втрачено.

В Середньовіччі філософи, які були ознайомлені з твором Порфирія завдяки перекладу Северином Боецієм його на латинську мову поділилися на реалістів, тобто тих, хто визнавали самостійне існування за поняттями (родами видами) і номіналістів, що заперечували таку можливість і вважали, що загальні поняття (універсалії) існують лише в сфері мислення.

Серед найвідоміших представників номіналістів і реалістів були наступні філософи:

Реалісти	Номіналісти
прихильники об’єктивного (реального) існування універсалій (Йоан-Скот Еріугена (бл. 810–877), Гійом із Шампо (бл. 1068–1121), Ансельм Кентерберійський (1033–1109), Тома Аквінський (1225–1274).	противники реального існування універсалій (Рабан Мавр (бл. 776–856), Росцелін (бл. 1050–1122), Роджер Бекон (1214–1292), Дунс Скот (1265–1308), Вільям Оккам (1285–1349), Григорій із Ріміні (1300–1358), Петро д’Альї (1350–1425), Марсілій Інгенський (1330/1340–1396).

Росцелін вважав, що загальні поняття – це лише назви (nomina), «звуки мови». Він був переконаний, що реально існує лише одиничне, що чуттєве пізнання – вихідний пункт дослідження зовнішнього світу. Росцелін заперечував онтологічний статус загальних понять.

А от найбільш ярий противник Росцеліна – Ансельм Кентерберійський був переконаний, що всі предмети мають вічні первообрази (слова Бога) в Божому мисленні. Ці первообрази є словами внутрішнього монологу Бога. А людські думки – це внутрішні слова людей (verbum mentis), адже процес мислення пов’язаний із внутрішнім мовленням. Універсалії існують до і поза одиничними речами, поза людським розумом, який пізнає їх.

Ще один противник Росцеліна – Гійом із Шампо стверджував, що між речами взагалі немає суттєвих відмінностей, відмінності існують на рівні акциденцій. Загальне (універсалія) – це те, що рівномірно перебуває в індивідуумах одного і того ж класу предметів, які відрізняються лише своїми акциденціями. Як писав Гійом: «Там, де Сократ, там і універсальна Людина» («ubi enim Socrates est, et homo universalis ibi est»).

Звісно ми могли б далі розглядати позиції номіналістів і реалістів на природу універсалій, але слід відмітити, що їхні позиції були не єдиними. Слід особливу увагу звернути й на логіко-філософську концепцію П’єра Абеляра, відому під назвою сермонізму або концептуалізму.

Логіка Абеляра – являє собою теорію мови, оскільки в її основі лежить ідея висловлювання осмисленого як концепт. Згідно з концептуалізмом як теорією універсалій Абеляра, універсалії існують:

- до створеної природи в божественному розумі в якості «концептів» Бога і прообразів одиничних речей;

- універсалії існують в одиничних речах як їх реальні аналогії або їх тотожність прообразу;

- універсалії існують після одиничних речей в розумі того, хто пізнає як результат абстрагування схожих властивостей в формі понять.

На думку Абеляра, універсалії – це не просто слова (voces) як такі, але значення слів (sermones), які відносяться до цілого класу понять. Слова можуть бути різними, ми можемо не розуміти китайської мови, однак значення, які позначаються різними словами є носіями одного значення, яке є реально існуючим. Універсалії – це не людина чи тварина, і не імена «людина», «тварина», це їх загальний зв’язок виражений через звук.

Концепт, за Абеляром, наступним чином відрізняється від поняття. Поняття безпосередньо пов’язане з мовними структурами, які є опредметненням думки, її становленням, незалежно від спілкування. Концепт же нерозривно пов’язаний із спілкуванням, або зі смислом. Концепт насамперед пов’язаний з сигніфікацією, значенням, адже «основне значення імені називається поняттям». Визначення концепту таке:

1) формується мовою, яка освячена за середньовічними уявленнями Св. Духом;

2) концепт гранично суб’єктивний, оскільки змінюючи душу того хот розмірковує, він при формулюванні висловлювання передбачає іншого суб’єкта, слухача чи читача;

3) він актуалізує ті чи інші смисли у відповідях на запитання суб’єкта;

4) пам’ять і уява – невід’ємні властивості концепту, спрямованого на розуміння тут і тепер;

5) концепт також синтезує в собі три здатності душі: як акт пам’яті орієнтований в минуле, як акт уяви – в майбутнє, як акт судження – в теперішнє.

Абеляр, продовжуючи лінію Ансельма Кентерберійського, виділив різні рівні іменування імен: відносно позначуваних речей і відносно позначення тих імен, які позначили речі.

4. Теологічно-філософська спадщина Томи Аквінського. Тома Аквінський є одним із найвизначніших теологів та філософів в християнстві, засновником теологічної школи томізму, святим католицької церкви.

Тома народився в замку Роккасекка поблизу Аквіно (Італія). Спершу навчався у Неаполі та Парижі. Згодом в Кельні у Альберта Великого. Став монахом-домініканцем.

Основні праці – «Сумма теології» та «Сумма філософії», в яких він дає відповідь на різного роду філософські і теологічні проблеми, коментує текст Біблії та твори філософів і теологів. Завдяки своїм енциклопедичним знанням, викладеним у «Суммі теології» та «Суммі філософії», він не тільки володів умами сучасників, але зробив великий вплив на подальший розвиток філософії.

За часів Томи вчені продовжували дискутувати над темою того, що є важливішим в процесі пізнання істини розуму чи істини віри. Тома остаточно сформулював так звану теорію двох істин, згідно із якою наука і філософія здобувають нові знання, спираючись на розум і досвід. А теологія – здобуває істину шляхом божественного одкровення. Теорія двоїстої істини тим самим поділила сфери впливу між наукою і теологією. Між наукою і релігією немає суперечності. Християнські істини стоять над розумом, але вони не суперечать йому. Людський розум є обмеженим, а тому він стоїть нижче релігії. Філософія – служанка релігії. Філософія має за допомогою логічних аргументів обґрунтувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще розуміти релігію і зміцнити віру в людині. Крім того, філософія допомагала коментувати Біблію та доводити існування Бога.

На віру Тома Аквінський закликав сприймати лише 4 наступні питання (догми):

1) Святої Трійці;

2) Богозачаття;

3) Воскресіння Ісуса;

4) Створення світу.

Розум не зможе пояснити цих питань. Тому їх слід сприйняти на віру. Все інше можна пояснити з допомогою розуму. Більше того, з допомогою розуму, на якому базується філософія, можна обґрунтувати і доказати існування Бога. Тома Аквінський є автором П'яти доказів існування Бога:

І. Доказу від руху:

- Оскільки все на світі рухається, то повинен бути «першодвигун» або «першопоштовх» руху – Бог.

ІІ. Доказу від першопричини:

- Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричина усього – Бог;

ІІІ. Доказу від необхідності:

- Все в світі існує не випадково, а з необхідністю, ця необхідність – Бог;

IV. Доказу від ступеня досконалості:

- Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості – Бог;