ISBN 966-657-020-3 7 страница

Позитивне оцінювання рівня підготовки в наших вузах базується на трибальній шкалі. З огляду на курс на інтеграцію вітчизняної освіти в європейську систему необхідно, мабуть, розмежувати статуси загальної освіти (світоглядної) і професійної підготовки, а також їх ступенів (вищої, середньої, початкової).

Порівняльний аналіз понять освіти і виховання підтверджує їх єдність у головному – обидві вони претендують на роль факторів, що формують особистість. Але якщо виховання – це цілеспрямований керований процес формування, то освіта – це насамперед процес розвитку якостей особистості. Вони доповнюють один одного. Освічена людина, отже, має різнобічні знання, широкий світогляд, високі людські якості і духовність. Вихований – це якнайкраще відповідає соціальним відносинам. Навчений – це підготовлений на відповідному рівні до виконання певної трудової діяльності. Протилежна освіті є неосвіченість, неуцтво, що символізує ненавченість, невихованість, культурну відсталість, відсутність духовності в її справжньому смислі.

Рівень професійної компетентності видно, як говориться, неозброєним оком. Визначення рівня освіти питання вже не таке очевидне. Він асоціюється із загальною культурою людини, з інтелігентністю, духовністю. Наявність вузівського диплома, робота в сфері освіти чи культури навіть на високих посадах не гарантія, що їх власник - носій високого рівня освіти, духовності. Саме дефіцит цього і відсутність у системі мотивів особистості та у соціумі потреби жити «для інших», жити за заповіддю «поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб інші поводилися з тобою», а також домінування мотивів «вигідності» і прагнення «в'їхати в рай на чужому горбі» вбачаються як головна причина пережитих останнім часом труднощів на пострадянському просторі.

Латинське слово educatio характеризує трудову діяльність, що вимагає творчості в її виконанні. В англомовному звучанні воно позначає процес, у ході якого розум і характер людини розвиваються шляхом навчання, проходження курсу інструктування. Французи цим словом визначають вищу освіту. Для середньої і початкової освіти вживається термін, що збігається з поняттям навчання грамотності, яка повинна забезпечити необхідний рівень знань для функціональної адаптації особистості в умовах соціуму. Отже, можливість зайняти творчу твірну позицію стосовно життя в соціумі забезпечує особистості тільки вища загальна освіта. Професійне навчання людини позначається визначенням «підготовка». Вища професійна підготовка розглядається як вища освіта тільки в поєднанні з вищою загальною освітою.

Німецька освітня термінологія також взагалі-то відображає цей нюанс, підкреслюючи творчу, твірну роль освітнього процесу і його примусовий, у певному розумінні насильницький характер.

Нині найбільш показовим інтегральної сигніфікатором прогресу є рівень гуманізації суспільства. Стан в ньому особистості, її роль оцінюється рівнем її економічної, політичної і соціальної волі, рівнем задоволення її матеріальних і духовних потреб, станом її психічного і соціального здоров'я. При цьому воля визначається як усвідомлена необхідність, незалежність, а не самовілля. Термін парадигма (paradeigma – вчення про першообрази, першообраз, приклад, еталон) визначає взаємини реального і духовного світів чи модель постановки проблем як імітатора рішення.

Криза системи освіти є частиною глобальної кризи цивілізації на сучасному етапі. У чималому ступені вона обумовлена прагматичною орієнтацією на вузькодисциплінарний підхід підготовки фахівців без глибокої загальнонаукової освіти і широкого морально-естетичного, етичного, культурно-емоційного і головне без духовного розвитку особистості. Це породило фрагментарне бачення реальності і, як наслідок, викликало деформацію і перекручування політичних, еколого-економічних і інших проблем. В умовах інформаційного суспільства це не дозволяє адекватно реагувати на загострення кризової ситуації. Концептуальні втрати парадигми науки призвели до того, що нині у світі усе спрямоване до руйнування, замикаючись на само себе.

Світ є нелінійна структура, і усе у світі є нелінійна структура, і людина також. А нелінійна структура, замкнута на саму себе, неминуче приходить до руйнування, вичерпавши свій інформаційно-енергетичний потенціал. Тому сьогодні, як ніколи, важливий цілісний трансдисциплінарний погляд на світ. Причому на рівні свідомості широких мас. Інакше взагалі може не виникнути розуміння глобальних проблем, а отже, способів їх рішення.

Соціальний досвід, орієнтований на стереотип лінійного розвитку в минулому, сьогодні в нестійкому хитливому нелінійному світі став перешкодою для розвитку, для пристосування до динамічного хаосу життя, збагненню його законів, законів самоорганізації. Нове розуміння світу, особистої відповідальності за його долю стає неодмінною умовою стратегії виживання людства.

ЕКОЛОГІЗАЦІЯ ЯК ФАКТОР СОЦІОГЕНЕЗУ:

БІОГЕОСОЦІОКОСМОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ

Нинішнє покоління відповідальне за Природу перед нащадками. Мертві сорому не ймуть.

Нищівна залізна міць вселила небезпечну ілюзію вседозволеності. Суспільство нарощує темпи задоволення споживчих запитів за рахунок природного середовища. Воно є для нього ресурсним і матеріально-просторовим базисом. Взаємини між ними обумовлюються вимогами до результатів господарювання. Господарська діяльність практично неможлива без впливу на природне середовище. Напрямок цивілізації привів у глобальному масштабі до її деградації. Виробництво досягло рівня, коли соціально-економічний розвиток розглядається в безпосередньому взаємозв'язку з якістю середовища. Це нонсенс. Це антиприродно.

Актуальність проблеми полягає в необхідності мінімізації негативних наслідків антропогенного преса. Особлива гострота і значущість проблеми в широкому розумінні виходить за рамки національних та поточних інтересів суспільства, переносить акцент у площину примата інтересів прийдешніх поколінь і переходить у сферу загальнопланетарних стратегічних цілей виживання. Сигніфікатором часу стали заклопотаність деградацією середовища проживания і глобалізм соціально-економічної кризи.

Рушійною силою в останній час були запити людини, сформовані під впливом споживчого спектру цінностей і удаваної доступності ресурсів. Концепція підкорення природи призвела до природоруйнівного характеру розвитку науково-технічного прогресу (НТП) і господарської діяльності. Усвідомлення єдності і взаємозалежності еколого-економічного простору визначило характер проблеми збереження навколишнього середовища, а їх глобальний масштаб - першочергову значущість екологічних цілей.

Суспільна виробнича діяльність стала вищою формою розвитку матеріального світу. Крок за кроком підкоряє вона собі всю навколишню природу, перетворюючи її у своє неорганічне тіло і завдаючи природі часом непоправної шкоди. Цей процес К.Маркс назвав «становленням природи людиною». У ньому людина виявляє себе як перетворююча сила у вигляді спеціального організатора і регулятора, що збуджує дію однієї сили природи проти іншої. Саме в цій діяльності людини формується соціальна обумовленість природних процесів як новий фактор еволюції біосфери.

«Якої б сили не розвивала і не “пускала в хід” природа проти людини – людина завжди знаходить засоби проти них і при цьому черпає ці засоби із самої ж природи, користуючись ними проти неї ж самої, зберігаючи себе», - відзначав Гегель [Соч., т.2, с.8. – М., 1934].

Аналіз впливу НТП на характер і масштаби взаємодії суспільства і природи показує, що використання людиною сил природи історично обумовлене розвитком засобів праці, науки, техніки, трудових навичок і знань та суспільними відносинами. У сучасних умовах стрімкої індустріалізації вплив людства на природу незрівнянно підсилився стосовно періодів, про які говорив Ф.Энгельс, коли суспільство, використовуючи знаряддя праці, ще тільки починало впливати на неї в глобальних масштабах. Нині людина уже втрутилася своєю діяльністю в природні кругообіги речовин і енергії. У результаті ще більше зріс динамізм зв'язків у природі. У ній виникають якісно нові внутрішньосистемні зв'язки, часом дуже негативні за своїми наслідками для життєдіяльності суспільства і природи в цілому.

Сучасний НТП характеризується зрощуванням з виробництвом основних природничих наук. Принциповою його сутністю є якісне перетворення продуктивних сил, злиття наукової і технічної революцій і перетворення науки в безпосередню продуктивну силу суспільства. Природні і суспільні науки, що відбивають закономірності природи в їх сучасному розумінні і різноманіття форм їх прояву, дозволяють йому використовувати цю силу у своїх корисливих інтересах. НТП є не тільки активізатором впливу на природу. Він відкриває не тільки нові шляхи в безприкладній гонці щодо задоволення всезростаючого спектру потреб, але і є трибуною, з якої захищається і пояснюється цей процес. Його ж обов'язком є забезпечення нових можливостей у захисті деградованих природних умов і їх відновлення.

Вивченню цієї проблеми приділяється істотна увага в різних областях як об'єкту наукового пізнання. Природознавством накопичений багатий матеріал в питаннях статистичного моделювання системи “суспільство-природа”, у тому числі процесів природокористування. Проте він поки що не одержав належного філолофсько-методологічного осмислення.

Сучасне природокористування - це свідоме регулювання процесу взаємодії між суспільством, виробництвом і природним середовищем. Багатоплановість і комплексний характер проблеми висувають вимоги системного програмно-цільового підходу до забезпечення якості довкілля.

Ефективність системи охорони і управління значною мірою залежить від рівня організації і повноти інформаційно-методичного забезпечення. Направляючий механізм цієї системи базується на методології науково-технічного підходу до вирішення екологічних проблем і його використання в розрахунку орієнтирів і траєкторії прогресу суспільства.

Безпека навколишнього середовища є обов'язковою умовою стійкого розвитку. Процес взаємодії системи "суспільство - навколишнє середовище" варто розглядати не тільки в регіональному, але і міждержавному аспектах. Отже, мова може йти про створення механізму не тільки короткострокового, але і довгострокового прогнозування.

Ретроспективний аналіз цієї системи подає її не тільки як зміну соціальних формацій та розвитку продуктивних сил, але і як процес взаємин суспільних і природних систем, перехід від матеріальних культур з відносно низькими навантаженнями на природний комплекс до більш високих параметрів цих навантажень. Це кожного разу вимагало від людства пошуку нової міри допустимого навантаження експлуатації природного середовища. Недотримання цієї умови призводить до трагічних наслідків. Історія тому свідок.

Механізм господарювання, орієнтований на одержання короткострокового прибутку і скорочення циклів оборотності засобів, виявився неспроможним через неузгодженість із природними процесами. Ресурси стали предметом надмірної експлуатації і забруднення. Негативні екологічні наслідки, як правило, перекладаються на плечі населення і споживачів продукції і послуг.

Прагнення впровадити правові, організаційно-управлінські й економічні механізми для підвищення екологічності господарювання привело до перерозподілу екологічно збиткоємних і небезпечних виробництв, технологій, продукції, відходів у країни з менш жорсткими екологічними вимогами. Міжнародна торгівля стала одним із джерел поширення екологічної небезпеки.

Людство розвивається нині інволюційним шляхом. Сучасна концепція природокористування не спроможна задовольняти вимоги екологічності. Екологічні цінності і ресурси, їх деградація важко піддаються адекватним оцінкам. Їх роль в екологічних механізмах пов'язана з недосконалим механізмом власності на екологічні блага. У незавидному положенні перебувать відходи антропогенної діяльності. Це призвело до їх надмірного нагромадження.

Життєва необхідність вимагає відмовитися від старих реакційних догм і перестати плентатися в хвості анахронізму ідеї "царя" і "підкорювача", а в основу виживання однозначно водрузити пріоритет первинності збереження якості природи як середовища і джерела життя. Прадавні відали, що щоб повелівати природою, спочатку необхідно навчитися коритися їй. Вони знаходили дуже дивним бажання прагнути до влади заради втрати свободи.

Стара адміністративно-командна система планування і керування природним комплексом привела країну до невідповідності характеру розвитку продуктивних сил характеру природоохоронних відносин. Недостатній облік екологічного фактору, виділення засобів і коштів за залишковим принципом, відомчий підхід і інші недоліки та прорахунки в попередні роки обумовили небезпечне загострення екологічної кризи. В умовах сучасного дефіциту фінансових, енергетичних, матеріально-технічних ресурсів неповнота обліку взаємодії екологічного, економічного і соціального комплексів негативно позначаються на результатах природоохоронних рішень. Поява ринкових структур, у тому числі в області екології, поділ повноважень і джерел фінансування загострюють проблему ефективності природоохоронних витрат. Орієнтація на забезпечення екологічної безпеки, зниження ресурсоємності виробництва і підвищення його екологічності на якісно новий рівень в умовах ринково орієнтованої економіки вимагають на сучасному етапі негайного формування нової методології індикативного планування і стратегії управління, адекватної сформованій ситуації.

Тісний зв'язок екологічного середовища з джерелом його збурювання в особі економічної і соціальної сфер приводить до їх функціональної єдності. Вона проявляється в зміні показників їх стану й зумовлених ними властивостях еколого-економічних об'єктів.

Структура управління природокористуванням замкнута на об'єкт управління. Він визначається як цілісний територіально-часовий еколого-економічний простір. Під цим розуміється такий спосіб організації діяльності, що дозволяє цілеспрямовано керувати і контролювати його функціонування і розвиток не тільки в регіональному, але й у міждержавному масштабах. З позиції системного підходу еколого-економічний простір є об'єктом з оперативно-фіксованими просторово-часовими межами.

Суспільство відповідальне за збереження довкілля в життєздатному стані. Реалізація цієї тези визначається рівнем екологічного знання й ефективністю практичного вирішення проблеми. Особлива актуальність і гострота цього завдання обумовили необхідність проведення фундаментальних досліджень у всіх практичних галузях сучасної науки, а також їх взаємозалежний характер, тому що їх загальний предмет - це цілісне природне середовище. Інтегральна наука про навколишнє середовище, однак, ще не сформувалася. Не зовсім зрозумілі уявлення про її предмет, специфічні методи, завдання. Емпіричний матеріал, що накопичується, теж ще не відрізняється повнотою. Не дозрів і її методологічний базис. Ще сильні тенденції підкорювача природи. Антропогенний вплив на природні процеси змінює їх іноді більше, ніж природні флуктуації.

Сучасна наука одержала свого роду суспільне замовлення: не тільки стежити за змінами в біокосних системах Землі, але і виробляти рекомендації для управління ними. Людство на практиці зіштовхнулося з необхідністю глибокого усвідомлення значення своєї матеріально-виробничої діяльності в історичних долях нашої планети і біосфери. Необхідністю стало виявлення чітких кількісних характеристик суспільного виробництва і масштабів його участі у формуванні змін єдиного глобального процесу планети. Проблема глобальної екології – це перш за все проблема відносин людини з біосферою, з конкретною частиною природи, тією планетарною природною системою, усередині якої суспільство виникло і розвивалося в органічній єдності як із середовищем свого життя і за межі якої воно нині ступнуло. НТП - це процес, що детермінується потребами виробництва, суспільства, характером суспільного ладу, а також внутрішньою логікою і закономірностями розвитку науки, техніки, економіки. Разом з тим це такий соціальний феномен, що немислимий без свідомої діяльності людини.

У дослідженнях взаємодії суспільства і природи затвердилися і набули загальноприйнятого характеру такі поняття, як біосфера, екологія, навколишнє середовище, моделювання розвитку, керування природокористуванням тощо. А.Эйнштейн відзначав: “Наднаціональний характер понять і наукової мови викликаний тим фактом, що вони створювалися кращими розумами всіх країн і часів. На самоті і врешті-решт все-таки спільними зусиллями вони створили духовні знаряддя для технічної революції, що перетворили життя людини”.

Біосфера – оболонка Землі, у якій розвивається життя організмів, що населяють поверхню суші, ґрунт, атмосферу, гідросферу. Вона охоплює верхні шари літосфери, усю гідросферу, нижні шари атмосфери.

Під навколишнім середовищем розуміють цілісну систему взаємозалежних природних і антропогенних об'єктів і явищ, у якій проходять праця, побут і відпочинок людей. Вона містить соціальні, біологічні, фізико-хімічні фактори, що прямо чи побічно впливають на життя і діяльність людини. Соціологи розглядають навколишнє середовище як соціальну проблему, тому що темпи і характер його перетворення безпосередньо пов'язані з рівнем соціальної організації, культурного розвитку, технічними можливостями і матеріальними умовами суспільства. При цьому біологічні науки, потрапляючи в сферу інтересів соціальних наук, набувають соціальної значущості. У свою чергу соціальні процеси одержують біологічно значущий характер (якщо впливають на біопроцеси).

Поняття «охорона навколишнього середовища» не охоплює проблеми достатньо. До того ж концепція “охорони” в своїй основі хибна з самого початку. Людству слід будувати свою діяльність так, щоб запобігати негативним ефектам і результатам, від яких потім треба “ охороняти”. Тому воно переросло в поняття “регулювання”, “керування природокористуванням”. Суспільне й особисте розуміння проблеми охорони навколишнього середовища привели до формування традиційного методу її рішення. Однак на наступному етапі незабаром виникла необхідність підняти рівень охорони природи до статусу управління нею. Визначилася необхідність поєднання досвіду, прогнозу та методів моделювання в цій сфері. Особливе значення в цьому плані набули екологічні аспекти механізмів регулювання і керування.

У строго академічному науковому тлумаченні екологія визначалася як частина біології, що вивчає відносини організмів і навколишнього середовища, загальні закони функціонування екосистем різного ієрархічного рівня, а також досліджує середовище проживання істот, враховуючи людину. Охорону навколишнього середовища можна подати як заходи, спрямовані на те, щоб не заподіювати непоправного збитку цьому процесу. Екологічний потенціал конкретного регіону визначається наявністю природних ресурсів, придатних для використання в господарстві.

Термін «екологія» вперше був використаний у 1866 р. біологом Э. Геккелем для визначення розділу науки про взаємодію живої речовини з навколишнім середовищем. Семантично екологія означає середовище життя. Це поняття проходило умовно такі фази: дарвінізм, марксизм, вивчення сутності НТП і його впливу на довкілля. На кожному з етапів відбувалося перетворення поняття “екологія” від первісного чисто біологічного до його сучасного змісту. Загальна екологія. Глобальна екологія. Прикладна. Захищаючи своє право першовідкривачів, біологи непохитно стоять, наполягаючи на збереженні первісної суті поняття «екологія». Однак життя вносить свої корективи. Сфера інтересів усе більше віддалялася від питань взаємодії живих організмів із середовищем їх життя й усе більше схилялася до управління антропогенним впливом на природу. Екологія людини, медична, містобудівна, промислова, урбоекологія. Було б правильно називати цей новий напрямок неоекологію. Неоекологія розвивається на стику прикладної і теоретичної галузей науки як їх синтез (рис. 7).

Рисунок 7 – Неоекологія як синтез академічних наук

Спонтанний інтерес різних наукових дисциплін до проблеми антропогенного впливу на навколишнє середовище і зміни його стану обумовив появу в цій галузі нетрадиційних підходів і не зовсім коректної наукової термінології. Так, урбанізація є процес зростання міст за рахунок збільшення частки міського населення і підвищення його ролі в соціальних процесах суспільства. Словосполучення урбоекологія як синтез означає буквально вплив соціальних аспектів зростання міст на природу. Звичайно ж, природа є середовищем життя, а місто – зосередженням людей. Проте. Ще більше віддалилися від біології інші багатокомплексні дисципліни прикладної неоекології. Так, термін урбоекологія розшифровується як архітектура екологічна. Але є ще і містобудівна екологія. Серед вчених взагалі усе ще немає єдності в поглядах на предмет екології. У різних країнах і навіть вчені однієї країни до цього підходять по-різному.

Термін «екологія» сьогодні набув багатозначності. Визначення предмета екології з погляду біологів сьогодні сильно відрізняється від позиції природокористувачів і інших наукових галузей. Згідно з довідником з екології екологія – це наука про взаємовідносини живих організмів та створюваних ними співтовариств один з одним і навколишнім середовищем [Сытник К.М. и др. Словарь-справочник по экологии. – К., 1994]. Згідно з довідником з природокористування екологія – це комплексна дисципліна, що вміщує численні напрямки глобальної екології, біоекології, ландшафтної і прикладної екологій, часом далеких від первісного її розуміння як біологічної науки про відносини живих організмів з оточуючим середовищем [Реймерс Н.Ф. Природопользование. – М., 1990]. Однак в основі всіх цих напрямків лежать фундаментальні ідеї біоекології. Ці напрямки розрізняються за розмірами об'єктів вивчення, за середовищами, компонентами природного комплексу, предметами вивчення, за підходами до предмету вивчення з погляду фактору часу, за функціонально-просторовим рівнем тощо. За такою концепцією варто було б надати їй статус неоекології. Тим самим був би усунений камінь спотикання між консервативним (класичним) та новим прикладним підходами.

Ситуація нагадує бум з терміном «алгоритм». Він був введений для визначення специфіки обчислювальних операцій два століття тому і відроджений в середині минулого століття в рамках розвитку електронної обчислювальної техніки. З легкої руки освіченого неуцтва і засобів масової інформації (ЗМІ) він зненацька набув настільки широкої популярності, що практично не залишалося сфери, де б він не вживався всує: від алгоритму доїння корів до рецептів і прийняття ліків, від виробництва цвяхів і до телефонних розмов – далеко не повний спектр цієї моди. Проте час усе розставив на свої місця.

На класифікаційній схемі академічних наук екологія являє собою синтез природничих й інших галузей сучасної науки, а природокористування віднесене до практичної сфери (рис. 1). Крім тієї частини екології, що відноситься до біоекології як частини біології в первісному розумінні терміна, введеного Э.Геккелем як «...загальна наука про відношення організмів і навколишнього середовища», а також її аналітичного і динамічного підрозділів, всі інші входять до складу екології прикладної в додатку до біосфери Землі (рис. 8). Екологія загальна – галузь науки про загальні закономірності взаємин організмів і середовища. Екологія аналітична досліджує основні закономірності взаємин організмів (популяцій) із природним середовищем. Екологія динамічна вивчає відносини організмів (популяцій) із середовищем життя в динаміко-еволюційному плані. Екологія глобальна – це екологія в додатку до біосфери Землі. Біоекологія – екологія в первісному розумінні терміна, введеного в побут Э.Геккелем, тобто частина біології, що вивчає відносини організмів і їх співтовариств між собою і з навколишнім середовищем. Власне те ж, що біологи продовжують завзято визнавати як наука екологія. Екологія ландшафтна вивчає пристосування організмів до середовища життя географічного, формування біоценотичних комплексів різних ландшафтних зон, їх біоособливостей, а також їх зворотний вплив на середовище життя. Екологія прикладна займається розробленням норм використання природних ресурсів і середовища життя, допустимих навантажень на них, форм управління екосистемами різного ієрархічного рівня, способів екологізації господарства, тобто вивченням механізмів руйнування біосфери людиною, способів запобігання цього процесу, розробкою принципів раціонального використання природних ресурсів, попередження деградації середовища життя, забезпечення його екологічної безпеки.

Рисунок 8 – Фундаментальні напрямки неоекології

Соціоекологія розглядає взаємини в системі «суспільство-природа». З одного боку, вона вміщує екологію людини, а з іншого – сама входить у цей напрямок. Її підрозділом є також екологія міста. Екологія міста (антропоекологія) досліджує вплив городян на навколишнє середовище. Екологія містобудівна вивчає процеси формування житлового середовища. Урбоекологія визначається як архітектура екологічна (у регіональних рамках районного планування) із врахуванням архітектури ландшафтної. Це те ж, що й екологія містобудівна, яка вивчає процеси формування житлового середовища. Екологія людини – це комплексна дисципліна, що досліджує закони взаємин біосфери й антропосистеми, вплив природного середовища на людей і являє собою еколого-соціально-економічну галузь знання. Екологія медична – галузь наукового знання, що інтегрує в единий комплекс гігієну, токсикологію, психилогію і екологію людини. Екологія промислова (інженерна) – напрямок, що розглядає вплив промисловості (від окремого підприємства і техпроцесу до всього суспільного господарства і техносфери) на природу. Екологія космічна вивчає замкнуті просторові системи підтримки життєдіяльності людини в космічних апаратах. Для всіх цих напрямків наукових інтересів предметом дослідження виступають різні аспекти сфери впливу людини на природу.

Донедавна в трактуванні відносин людини з природою головний наголос робився на відносини, реалізовані в сфері виробництва, де людина панує безроздільно над силами природи. Зовнішні зв'язки сфери виробництва з природою, із джерелами природних ресурсів, а також безпосередні зв'язки самої людини з природою як середовищем його життя залишалися без уваги. Життя саме ці відносини двох форм єдиного об'єктивного процесу висунуло на передній план, склавши зміст екологічної проблеми. Людство на практиці зіштовхнулося з необхідністю усвідомлення своєї матеріально-продуктивної діяльності в історичних долях планети і біосфери. Невідкладною необхідністю стало визначення чітких кількісних характеристик виробництва і масштабів його участі у формуванні стану і зміни єдиного глобального процесу Землі.

Схема взаємозв'язків людини з матеріальним світом характеризується надзвичайною складністю взаємопроникнення. Розгляд концепції взаємодії суспільства з природним комплексом як середовищем його життя привело до виникнення ряду наукових напрямків. Екологія є загальною теоретичною основою для вивчення конкретних взаємодій людства з окремими елементами чи сторонами природного комплексу. У процесі формування екологічного знання один із найскладніших і найважчих його етапів - це усвідомлення соціально-економічної сутності відношення суспільства до природи. Людству варто усвідомити, що немає двох окремих систем - природної і соціальної. Є єдина, взаємозалежна і взаємообумовлена. Вона вимагає максимальної оптимізації взаємозв'язків насамперед з погляду інтересів природи. Нерозумно розглядати порізно розвиток і зміни кожної з них без урахування впливу з боку іншої. Злочинно ставити інтереси людини вище від законів природи.

Природа терпить до пори. Людство достатньо переконалося в справедливості слів Ф. Енгельса: "Не будемо, проте, занадто зваблюватися нашими перемогами над природою. За кожну таку перемогу вона нам мстить. Кожна така перемога має, щоправда, у першу чергу ті наслідки, на які ми розраховували, але в другу і третю чергу зовсім інші, непередбачені наслідки, що дуже часто знищують значення перших" [ Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд., т. 32, с. 45].

У цілому сучасна екологія - це науковий напрямок, що розглядає деяку значущу для центрального члена аналізу сукупність природних явищ і предметів з погляду інтересів цієї центральної ланки. Прийшов час визначитися з цим центром. Життя переконує, що в його ролі однозначно виступає природне середовище (рис. 9).

Природа

Рисунок 9 – Природа як центральна ланка неоекології