ISBN 966-657-020-3 6 страница

Хіросіма і Чорнобиль розбудили Розум людства. Стала очевидною необхідність привнесення в сферу освіти, науки, соціуму системи моральних, духовних, етичних та навіть естетичних категорій. Суперечка «ліриків і фізиків», протистояння «гуманітаріїв і технократів» повинні сублімуватися в синтез мудрості древніх з досягненнями сучасних гуманітарних і природничих наук і повернутися до єдності на новому рівні усвідомлення світу. Зміна парадигми освіти і науки стала насущною вимогою еволюції культури і соціуму. Уже практично напрацьовані її базові основи.

Нова холістична методологія вже досить розвинута. Це теорія самоорганізації та синергетико-міждисциплінарний напрямок науки про становлення, його механізми і їх представлення, наука про складне. Від буття до становлення, від цілісного природознавства до цілісної культури, від Платона до еволюційної концепції ХХ ст., від Ньютонівської парадигми до еволюційно-синергетичної – віхи становлення. Системний підхід, еволюційна тріада, закони гармонії, принципи синергетики. Наука. Філософія. Вічні цінності, універсально відбиті у всіх релігіях. Біфуркаційне дерево як модель еволюції природи, людини, суспільства. Гармонія в хаосі. Хаос. Квант. Проблеми часу. Креативна тріада. Нелінійне мислення простору системи і динамічна модель. Розвиток евристичного трансдисциплінарного потенціалу, технологій універсалій, реалізованих у практичній реальності. Ось що необхідно невідкладно. Історія на подолання переломного періоду, на збагнення законів самоорганізації, на навчання життя в динамічному хаосі відпускає на рубежі тисячоріч коротку мить тривалістю кілька поколінь.

Сьогодні головною умовою, метою і результатом розвитку особистості є гармонія людини із самою собою і світом, що динамічно змінюється і потребує постійної творчості, демократії розуму, а не тільки демократії суспільства. Тому головною метою методології повинен бути пошук нових парадигмальних рішень, розроблення інноваційних форм синтезування концептуальних підходів і ціннісних орієнтацій, адекватних із сьогоденням, знання дихотомії соціально-вимушеного і морально-необхідного сьогодні.

Людина як особистість – це та віха буття, де фокусується сфера ідеалу і реальний соціум. Особистість повинна бути розвинутим суб'єктом зовнішньої і внутрішньої діяльності, повинна бути вільною до особистісного самовизначення і саморозвитку, уміти ставити перед собою мету, знаходити і вибирати необхідні способи її досягнення, відповідально й усвідомлено приймати рішення, послідовно їх реалізовувати, критично оцінювати результати, закріплювати індивідуальний досвід. Людина має свободу волі, але не вільну волю. Це її абсолютне природне право.

Що таке воля, як не думка, втілена в справу. Воля – це не тільки вміння побажати й досягти, але і вміння заставити себе або відмовитися від чогось, коли це потрібно. Це не просто бажання та його задоволення, а й бажання, і зупинка, і відмова. Свобода волі означає не що інше як здатність приймати рішення із знанням справи. Проте у нас частіше більше сили, ніж волі. Ми часто тільки для того, щоб виправдати себе у власних очах, вважаємо багато чого неможливим для нас. Впертість – це не воля, це вивіска дурнів.

Розвивати у собі добро - означає еволюціонувати. Зло є деградація в усіх її проявах. Яке внутрішнє буття людини, таким буде і її зовнішнє виявлення. В свою чергу зовнішні прояви будуть визначати нашу гармонійну свідомість. Таким чином, ми можемо втілювати знання, залишаючись покірними. І перестаємо блукати між розумом і собі на думці.

Еволюційні принципи твердять – метою людини на Землі є її духовний, емоційний, ментальний і фізичний розвиток. Тому природна позиція людини – це прагнення жити відповідно до цих принципів. Внутрішня рівновага людини є тим джерелом, з якого виникають усі її добрі діяння. “Давати й одержувати воістину те саме”,- повчали древні. У житті нічого не відбувається саме по собі. Кожний одержує тільки те, до чого сам прагнув вільно чи мимоволі. Треба розуміти, щоб бути господарем становища в обставинах буття, що кожна елементарна частка в атомі організму людини, кожен її орган є тільки те і лише тільки те, що являє собою, із себе й у собі людина. Вона є точним відображенням, і кожна її елементарна частинка є відображенням суті людини в даний період часу її становлення в досвіді її життя і суспільства. Суть людини є інтеграл психокорелятивних квантових полів, що генеруються усією сукупністю атомарно-молекулярної структури її організму, яка підлягає ритму біологічних, нервових, психічних, духовних періодів чергування активності і деактивності. Саме так людина вбирає в себе всю реальність очевидної дійсності навколишнього буття, пережитого в її почуттях і осмисленого в її розумі.

XX сторіччя ознаменувалося тенденцією всезростаючої значущості освіти як одного з найважливіших факторів соціогенезу, що визначає напрямок і процеси розвитку соціуму. Посилення впливу освіти на соціум сучасного соціокультурного феномену обумовлює розроблення відповідного категоріального апарату, системи термінології.

Безсумнівність першорядної ролі освіти на сучасному етапі висуває вимоги з'ясування цього поняття. Воно багатогранне. Це породжує складність його визначення. Відсутність інтегрального поняття обумовлює виділення того з його аспектів, що найбільш адекватно відповідає конкретним цілям. Це викликає заміну одного поняття іншим, породжує розбіжності, робить нечітким категоріальий апарат. Найчастіше освіту як процес ототожнюють із процесом передачі інформації, із свідомістю, із процесом навчання. Звичним стало розуміння його як процесу чи результату засвоєння інформації, умінь, навичок. Наявність знань, навичок, умінь, необхідних для виконання якогось виду робіт, також найчастіше називають освітою. Називають освітою і сам процес навчання. Ця термінологічна нестійкість і плутанина не на користь справі. Вона зумовлена, у першу чергу, методологічними недоліками.

Поняття ”освіта” має характер категорійного. Воно відображає явище становлення, розвитку особистості. Цей термін застосовується для позначення діяльності суб'єктів освіти і для позначення соціального інституту освіти. Він визначає складний системний процес. За своєю суттю він має смисл бінарний і не допускає, взагалі-то, подвійного смислу (подвійний смисл розщеплює сказане, а бінарний, навпаки, багатовимірністю своєю поєднує всі аспекти розуміння).

У демократичному суспільстві освіта як захист проти сил, що знеособлюють людину, є життєво важливим фактором суспільного розвитку як окремої особистості, так і суспільства в цілому. Освіта людини як еквівалент її особистості має на меті досить повне й адекватне формування трьох образів: «Світ», «Я», «Я в Світі». Це процес становлення і розвитку «образу Я в бутті». При цьому головним є не сам обсяг знань, а синтез їх зі станом людини, з її особистісними якостями, з умінням самостійно розпорядитися ними.

Освіта не дає паростків у душі, якщо не проникне до значної глибини (Протагор). Зазначимо, що розвиток і освіта ні одній людині не можуть бути дані або повідомлені. Кожен, хто прагне до них наблизитися, повинен досягти цього власною діяльністю, власними силами, власним напруженням. Ззовні він може отримати лише поштовх. Тому самоосвіта – це засіб і одночасно результат освіти.

Людська природа влаштована так, що людина може досягти своєї досконалості лише за умови, що трудиться для вдосконалення інших в ім’я їх блага. Якщо ж вона працює тільки для себе, то вона, звичайно, може стати знаменитою, але ніколи не зможе стати істинно досконалою і великою людиною. Важлива не та посада, яку ми отримуємо, а той напрямок, в якому ми рухаємося. Високі посади швидко навчають тільки високий розум. Посада важних людей робить ще більш важними, а мілких ще більш мілкими, тому їх необхідно ставити тільки на мілкі посади (Л.Вовенарг). Великі люди випереджують віки, талановиті – роки (О.Бальзак). Лише дурні помічають тільки помилки та вади людей і не звертають уваги на їх достоїнства (Абуль-Фарадж).

В освіті є дві сторони її прояву – духовна і прагматична. Рівень освіти – це духовний склад людини. Цей стан утворюється під впливом моральних і духовних цінностей (складових надбання особистісної сфери), а також виховання, самовиховання, самовдосконалення, впливу середовища тощо. Це процес формування особистості. Освіта як процес є одночасно процесом і результатом засвоєння і оволодіння системою знань, умінь і навичок, а також формування на їх основі світогляду, моральних, етичних, естетичних, а головне, духовних якостей особистості, розвиток її творчих сил, здібностей, свідомості. Освіта людини як її особистісна характеристика - це результат її навчання і самонавчання, виховання і самовиховання, впливу інформації, навколишнього середовища і внутрішньої свідомості. Інформація при цьому є родом знання.

Категорії навчання і виховання є супідрядними стосовно освіти. Навчати – це означає научати, наставляти, передавати знання. Навчання є процесом інформаційного впливу. Навчання – це завжди соціально організований, цілеспрямований, керований процес взаємодії учня з учителями, спрямований на передачу і засвоєння інформації, знань, умінь, навичок. Процес навчання полягає у формуванні певних параметрів особистості, необхідних для залучення її до трудової діяльності. Метою і результатом його є загальна функціональна грамотність і компетентність у визначених сферах, насамперед у професійному відношенні.

Виховання – це вплив на шкалу цінностей. Це вплив на особистість з метою формування в неї якостей, необхідних для включення в трудові і соціальні відносини. Процес виховання – це процес передачі старшим поколінням суспільно-історичного досвіду новим поколінням з метою підготовки їх до життя і праці. Виховання у вітчизняній педагогіці є домінуючою категорією як керований, контрольований, програмований процес формування особистості в системі суб'єкт-об'єктивних взаємин. Виховання є впливом однієї людини на іншу з метою примусити її засвоїти прийняті моральні звички. Природа і виховання подібні. Виховання перебудовує людину і, перетворюючи її, створює їй іншу природу (Демокріт).

У плаванні по морю треба коритися керманичу, а в житті – людині більше за інших розсудливій (Піфагор). Того, у кого ми вчимося, ми називаємо вчителем. Але не кожний, хто нас вчить, заслуговує на це звання. Великий той вчитель, котрий виконує ділом те, чому навчає (Катон). Знання того, якими речі повинні бути, характеризує розумну людину. Знання того, які речі насправді, характеризує людину досвідчену. Знання того, як їх змінити на краще, характеризує геніальну людину (Д.Дідро). Хто не любить свободу і істину, може бути могутнім, але ніколи не буде великою людиною (Вольтер). Велика людина велика і в дрібницях, а мала – і на високій горі така ж мала, хоч велетень великий і в ямі. Навіть всі скарби знань не приносять і мізерної частки добра тому, хто боїться рішучості. Навіщо лампа, якщо вона в руках сліпця (із “Хітопадеші”).

Для діяльності необхідно, головним чином, характер. Людина з характером має завжди певну мету і твердо її домагається. Тому чи не найголовнішою метою виховання є формування характеру людей. Характер не народжується разом з людиною, а набувається нею під час виховання, встановлюючись остаточно в подальших вчинках життя. Характер людини впливає на щастя інших людей, дивлячись на те, має чи ні він властивість приносити їм користь чи шкоду. Але якщо характер людини створюється обставинами, то необхідно, отже, зробити їх більш людяними (А.Сміт). Характер складається із здатності діяти за принципами, із твердої рішучості бажати що-небудь здійснити, а потім і в дійсності виконати це. Людина, тверда у своєму призначенні, – ось справжній характер (Горацій).

Благородство людей – у доброму характері (Демокріт). Повна безхарактерність – це дуже поганий характер. Звичайно деякі люди більш легковажно судять про характер іншої людини, тоді як саме тут треба дотримуватися найбільшої обережності. Коли у людини потворне обличчя, вона може закрити його маскою. То чи не може вона зробити те ж саме і з характером? (Вольтер).

Суспільство складається з особистостей, спирається на особистість. Але й особистість теж спирається на суспільство. Особистості немає поза суспільством. Особистий життєвий досвід заповнює усе, що можна заповнити. Соціум вимагає визначеної якості особистостей. Виховання – це формування цих якостей у членів суспільства шляхом впливу на шкалу цінностей. А хто формує цю шкалу, з якою метою? Сьогодні суспільство потребує, щоб його члени володіли в достатній мірі розвинутою комунікабельністю (ввічливість - брутальність, життєрадісність - похмурість, віра в себе - непевність, тактовність - безтактність, позитивне відношення до критики - нетерпимість тощо), робочими якостями (старанність - недбалість, ініціативність - пасивність, правдивість - облудність, пам'ять - безпам'ятність, уміння враховувати обставини - невміння тощо), рисами характеру (рішучість у вчинках і судження - нерішучість, уміння налагоджувати контакти з людьми - невміння тощо).

Мета цивілізованого виховання – це законослухняність. У цьому немає свідомості, а лише цивілізована безпека, коли в людині без будь-якого усвідомлення зживається нехлюйство і прищеплюються цивілізовані натури. І якщо зрозуміло, що таке цивілізована безпека, то зрозуміла і роль виховання, а також те, що воно первинне. Його наслідок - свідомість. Вторинне - усвідомлення. Воно не має потреби у вихованні, воно стоїть над свідомим. Усвідомлений – це не просто коли буття визначає свідомість (виховання, свідомість, вдача), а коли свідомість визначає буття. Від усвідомлених і виходить виховання. А виховання – це основа, на якій можливе проростання усвідомлення. Виховання – це факт, без якого сьогодні не обійтися. А усвідомлення – так без нього навіть безпечніше. Адже воно визначає буття.

Суспільство спирається на особистість, а особистість на суспільство. Корінь зла – зіткнення еволюції природної і штучної. Будь-яке суспільство – це система законів і дотримання законів. Усі погодяться з фактом існування свідомості. Але вона не змогла б проявитися, якби споконвічно не було б властивості енергії свідомості в матерії.

Виховання й освіта людини повинні йти зі шкільної лави безупинно єдиним блоком, крок за кроком і факт за фактом у доступній для вікового періоду формі навчання, показуючи, що люди і природа є єдине ціле. Учень (як це розуміли в давнину) – це той, хто зацікавлений у здійсненні, а не просто знанні. Зацікавлений тільки в знанні – студент. За своєю суттю навчання та виховання є різновидом покарання. Але дітям приходиться терпіти, а дорослим – змушувати їх. А щоб це виправдати, наука шукає способи, як пояснити все це і як зробити це м'якше. Людина - це колективна істота, а колективне існування можливе тільки за умови відповідного виховання кожного.

Релігія дає людині ідеал. В усі часи були люди, які віддавали життя за ідеал. Коли у людини дійсно є якісь переконання, тоді ніщо, крім відчутних доказів, не зможе змінити чи похитнути їх. Де немає спільних інтересів, там не може бути єдності мети, не кажучи вже про єдність дій. Ідеї можуть бути знешкоджені тільки іншими ідеями. Історія є історією боротьби та зміни ідей.

Але в усі часи були люди, вражені вадами. Слово пристрасті означає приведені в дію здібності. Самі по собі вони не є злом. Навпаки, чим більше ми їх задовольняємо, тим ми щасливіші. Вони стають вадами або злочинством тільки тоді, коли погано направлені та, нарешті, спотворені поганою соціальною організацією. Немає більшого нещастя, а ніж незнання меж своєї пристрасті (Лао-Цзи).

Честолюбство – це перебільшене бажання почестей і слави (Б.Спіноза). Люди честолюбні більш заздрісні, ніж інші, як і люди малодушні, яким все уявляється великим. Потворне те честолюбство, мета якого – власна велич, як це звичайно буває: створивши кумира заради наближення до мети, легко позбавитися із совістю, людяністю і всім святим (Арістотель). Ненаситне честолюбство паморочить розум і він не помічає небезпеки (Езоп).

Пихатість несе тільки сором, а не почесті. На пихату людину ніхто, крім неї самої, не звертає уваги (Федр). Наклеп є страшна річ – наклепники крадуть саме цінне наше багатство – прихильність (Гіппій). Злослів’я – пристрасть відгукуватися про все тільки з поганого боку (Теофраст).

Заздрість є неспокій незадоволеної душі, що випливає із того, що бажаним нам благом володіє інший, якого ми не вважаємо більше за нас достойним володіти ним. Заздрість – ворог щасливих. Завидюща людина причиняє неприємності лише сама собі, немов ворогу. Заздрість для розуму – це як хвороба. Від неї він може осліпнути (Демокріт). Похваляння – це присвоєння собі благ, які не існують насправді (Теофраст). Підлесник не поважає ні себе, ні інших. Та як не підлещуй, гіркої правди не приховати (Есхіл).

Немає гірше людини, якій чуже людське. Людина гірша за звіра, коли вона звір. Коли людина сама стала гіршою, то всі їй здаються гіршими. Але здавна люди притримувалися золотого правила – судити інших не за їх поглядами, а по тому, що ці погляди роблять із них. В кожній людині природа проростає або ж злаками, або ж бур’яном. Тож нехай вона старанно поливає перше і нищить в собі друге (Бекон).

Любов притаманна навіть звірам. Це властивість природи. А релігійність – це любов, споконвічна основа світу, його властивість. Усі людські пороки є породженням людських пристрастей. І те й інше є дві властивості світу. Принцип боротьби і єдності протилежностей – основа еволюційного розвитку. Зживаючи в собі низинні клеса, ми рухаємося у своєму розвитку, духовно зростаємо, стоншуємося, цивілізуємося. Низинні якості теж нескінченно видозмінюються. Чим їх краще зживати – совістю чи прагматизмом? Як отут можна обійтися без релігії, без моралі? Ми ж не святі, ми просто люди. Адже слова моральний, порядний, правильний теж не з'явилися з нізвідки. Наша цивілізація без релігії була б неможлива. Це тільки у тварин усе регулюється природним чином. У людини поки що своє особливе розуміння гармонії. Звідси необхідність у моральності. А вона породжена релігією. Релігія народжується із законів природи, а вони божественно еволюційні. Вони будувалися на надстоншеній оптимізації пам'яті і пам'яті оптимізації тими, у кого вони пробуджені. І вони говорили мовою, на якій їх можна було взагалі розуміти.

Нині забуті прадавні заповіді, якими виховували дітей своїх і себе. Заповіді лівої руки вчать: не зраджуй друга – це зрадити брата; не зраджуй брата – це зраджувати батька; не зраджуй батька – це зраджувати матір; не зраджуй матір – це зраджувати Бога; не зраджуй Бога – це зраджувати себе. Заповіді правої руки: якщо в тебе немає друга – знайди його в собі; якщо в тебе немає брата – знайди його в собі; якщо в тебе немає батька, не падай духом – знайдеш його в собі; якщо в тебе немає матері, не засмучуйся – знайдеш її в собі; знайди Бога в собі і ти ніколи не втратиш себе. Усе просто і зрозуміло. Це те, що треба виховувати з дитинства, що кожному жадати від себе, виховувати в собі, вкладати в це свою волю. Але люди забули їх. Звичайно, кожна з цих заповідей потребує пояснень, кожна виховує на всіх рівнях по зростаючій, по спіралі. Тоді людина росте і дорослішає. Вони готують її до відповідальності і до відповіді за все нею зроблене. І кожний має право на помилку. Тільки помиляючись, він усвідомлює заповідь. Вона буде вистраждана і стане з ним одним цілим. Тоді, дійсно, не на словах, а на самому собі він буде знати, чого не варто робити.

А ось прадавні заповіді Сходу, точніше традиції посвячення. Зафіксуєш свідомість – прийде безтурботність Духу. Прийде безтурботність Духу – заспокоїться свідомість. Заспокоїться свідомість – будеш вельмимудрісно чистий. Будеш вельмимудрісно чистий – для тебе не стане речей. Не стане речей – не буде перешкод для Руху. Не буде перешкод для Руху – зникнуть образи. Зникнуть образи – пробудишся до Світла. Пробудишся до Світла – оволодієш Часом.

Уважно глянемо на духовні заповіді Будди. Вони вчать: не вбивай, бережи життя всього живого; не кради, не грабуй, не віднімай у людей їхнє; будь вельмимудрий у справах, у помислах, у свідомості; не бреши, не лжесвідчи, не потурай беззаконню; не лихослов, не блюзни, не зневажай; не клянися, будь скромний, не обіцяй; не багатослівствуй; не пророкуй, але радуйся тому, що маєш і не засмучуйся втратами; очищайся любов'ю і радістю, все інше засмічує шлях; намагайся зрозуміти Істину – тілесне руйнується і тільки Істина вічна і непорушна – порятунок у ній.

Звернемося тепер до заповідей Мойсея (3,5 тис.років): Я Господь, Бог твій, так не буде в тебе інших богів перед обличчям Моїм; не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі і що на Землі, і що у воді, не поклоняйся їм і не служи, тому що Я Господь Бог твій ревнитель, що карає дітей за провину батьків до третього роду, що ненавидять мене, і що творить милість до тисячі родів люблячим мене, і що заповіді дотримують мої; не вимовляй імені Господа Бога твого всує, тому що Господь не залишить без покарання того, хто вимовляє ім'я його дарма; пам’ятай день суботній, щоб святити його, шість днів працюй, а сьомий Господові своєму віддай; поважай батька і матір, щоб продовжити дні твої на землі; не убивай; не перелюбствуй; не кради; не вимовляй неправдивого свідчення на ближнього; не бажай домівки ближнього твого, не бажай дружини ближнього твого, ні раба його, ні вола його, нічого, що є в ближнього твого. Усе зрозуміло – адже це принципи нашої цивілізації. Будинок, дружина, воли, раби та інше - усе те, що складає власність, за сучасним поняттям.

Виховання первинне, усвідомлення вторинне. Європейське виховання ставить своєю метою формування законослухняного громадянина. Вихованням досягається дисциплінованість, порядок, відповідальність, свідомість. У людині зживається нехлюйство і прищеплюються цивілізовані риси вдачі. Та піддаються вихованню діти поки вони ще під стіл пішки ходять, а потім лише підлягають перевихованню. Тому до виховання треба відноситися шанобливо.

Виховання, свідомість, усвідомлення. Суть виховання – прищеплювання дисциплінованості, пунктуальності, відповідальності тощо чи у спорті, чи у науці, чи у музиці, чи у чому завгодно. Усвідомленість стоїть над свідомим. Вона не має потреби у вихованні. Усвідомлений, що за життя вдруге народжений. Перше народження, коли буття визначає свідомість (виховання, свідомість, вдача). Друге, коли свідомість визначає буття, тобто усвідомлений. Від них і виходить правильне виховання. Виховання є основою, на якій можливе усвідомлення. Можливість ще не факт. Виховання – це факт. Без нього неможливо обійтися. А без усвідомлення жити можна. Навіть безпечніше насамперед для себе та й для інших теж. Усвідомлений - це більш висока еволюційна ступінь. Ріст без болю не буває. Розвиток без кризи неможливий. Це позитивний факт. Цей етап слід пройти щиро і з прощенням чи до себе, до чи інших не принципово.

Заповіді фанатично у свідомість не втлумачуються. У кожнім віці є свій рівень помилок. Якщо в людині з дитинства закладена міцність свідомості, то вона нижче чогось не опуститься. Інша справа, якщо цього немає. Тоді, ставши дорослою, вона може накоїти такого, чого не “розсьорбати”. Заповіді з віком і мудрістю позначаються інакше, по зростаючій шкалі цінностей, поки не прийде прозріння що є що. Це рівні виховання – родина, нація, світ, Всесвіт. І якщо не засвоєні дитячі заповіді, то виростає «юрист», а не мудрець.

Так готується ґрунт для того, щоб побачити й усвідомити заповіді Спасителя, а не просто їх прочитати. Коли дві руки молитовно з'єднуються, тоді від сну пробуджується релігійна душа. Дітки бувають у будь-якому віці і на будь-якому рівні. Кожний має право на помилку. У кожної помилки своя ціна. Кожний повинен самостійно засвоїти урок. Кожний зобов'язаний навчитися відповідати сам за себе.

Вирішальна роль в житті суспільства належить особистостям, так званим великим людям, авторитетам. Щоб не робила велика людина, звичайні люди завжди йдуть за нею. Які б норми вона не встановлювала на прикладі своїх дій, світ наслідує їй. І якщо велика людина коли-небудь знехтувала б виконанням обов’язків, безсумнівно, люди наслідували б її приклад. Якби ці особистості не виконували належних обов’язків, наш світ би зруйнувався. Причиною цього були б ці люди, і вони ж були б причиною народження небажаного населення і, таким чином, саме вони б стали порушниками спокою всіх живих істот. Неуки виконують свої обов’язки заради плодів їх. Мудрі ж це роблять заради того, щоб вивести людей на праведний шлях. А щоб не бентежити розум невігласів, мудра людина не повинна заставляти їх припинити всяку роботу, а швидше вона повинна залучати їх до діяльності, що проникнута духом відданості служіння для постійного розвитку свідомості.

Душа, введена в оману впливом хибного его, вважає себе за таку, що звершує суспільно корисні дії. Та насправді вона виконує їх заради свого задоволення, почуттів матеріальної природи. Той, кому відома істина, не цікавиться почуттєвим задоволенням, добре розуміючи різницю між діяльністю у відданому служінні і кармічною діяльністю. Але ті, хто із заздрості не рахуються із цими настановами і не виконують їх, позбавлені всякого знання, одурені, і їх спроба досягти досконалості приречена на невдачу. Людина не повинна потрапляти в залежність від прихильності чи антипатії стосовно об’єктів почуття, оскільки саме вони є каменем спотикання на шляху до самореалізації. Жадібність народжується з пристрасті і переходить потім у гнів. А цей останній – це гріховний всепожираючий ворог цього світу.

Якщо не реалізовані заповіді першого рівня (дитячі), то немає ґрунту для появи відповідальності перед собою, родиною, країною. Але між становленням дитини і становленням дорослої людини є різниця: домінантна причина породжує наслідок. У підсумку зажадано тільки те, що необхідно для усвідомлення «я», а все інше залишається незажадано. У різних умовах буття та сама особистість виявляє різні домінантні причини. Як наслідок – формування різної особистості. Дорослий – це більш оформлене, так би мовити, тверде «я». Дитина – це менш оформлене тонке «я». Тверде завжди блокує тонке. Людина може мати кілька домінант, кілька особистостей, як діток, так і дорослих за рівнем. Стабілізація відбувається і на більш тонких рівнях світу і там «я» тільки є присутнім і не заважає процесу втілення.

В плані формування особистості провідне значення має виховний вплив родини, старшого в ній, найавторитетнішого. Цей принцип притаманний також соціальним структурам. За поведінку людини відповідальний старший за чином, володар. За гріхи батьків розплачуються нащадки. За гріхи правителя – народ. Важливо розуміти, що володар ніколи ні за яких обставин не повинен бути причиною зла, його винуватцем, чи навіть припускатися помилки. З іншого боку, підлеглі, в свою чергу, не повинні підставляти його, а тим більше зраджувати. Добровільно піти можна, але без зради. Більш того, вони повинні перебирати на себе його провини, всі без винятку. Володар, якщо він справжній, знає, на кого можна спертися і якою мірою, а люди вірять йому. Він може гнути їх, але ніколи не повинен ламати їх, бо він благородний. Лише таким чином може відбуватися становлення благородних людей. І якщо інколи щось негаразд, благородна особистість гасить собою негативну хвилю. В будь-якому випадку оточення це оцінить і віддячить.

Це добре розуміли пращури. Недарма ж слов’янська традиція віддзеркалює цей принцип в тому, що ми величаємо людину на ім’я і по батькові. Батько, отже, автоматично несе відповідальність за поведінку сина. Є місцевості, де при зустрічі запитують не ім’я незнайомця, а ім’я його володаря, старшого в роду. Так дізнаються, хто за ним стоїть, хто за нього відповідає. Це дисциплінує. А ім’я володаря говорить саме за себе. І зрозуміло, чого слід очікувати. У нас на цей випадок є прислів’я: яблуко від яблуні… Розвивати в собі добро – це еволюціонувати. Зло є деградація в усіх її проявах. Яке внутрішнє буття людини, таким буде і її зовнішнє виявлення. В свою чергу, зовнішні прояви будуть визначати нашу гармонійну свідомість. Таким чином, ми можемо втілювати Знання, залишаючись покірними. І перестаємо блукати між розумом і собі на думці.

Педагогіку називають наукою про виховання (в Елладі називали педагогом раба, що навчав дитину). У ній поняття «виховання» використовують у декількох значеннях: як вплив на людину суспільного ладу і навколишньої дійсності; як цілеспрямований вплив у системі навчально-виховних установ; як специфічна виховна робота щодо формування визначених якостей, поглядів і переконань; як вирішення визначених виховних завдань (пов'язаних з формуванням визначених моральних якостей, естетичних смаків, уявлень тощо). Виділення окремих приватних видів виховання дозволяє розглядати їх більш детально, використовуючи при цьому особливі форми і методи роботи з урахуванням цілісного впливу факторів на особистість. Але якщо педагогіка прагне виховувати людину в усіх відношеннях, то вона повинна і пізнати її також в усіх відношеннях.

Організоване на професійному рівні виховання і навчання в практиці вітчизняної системи освіти замикається на школі. Тільки шкільні вчителі проходять спеціальну професійну підготовку з педагогіки, психології і методики викладання. Від викладачів вузів це не потрібно, оскільки вони зайняті, власне, підготовкою фахівців.

Шкільна дванадцятибальна система оцінювання ступеня засвоєння знань учнями і їх готовності до діяльності побудована на обліку критеріїв оцінювання рівня знань і на оцінці ступеня самостійності їх діяльності, уміння працювати з інформацією, прояву творчих здібностей, умінні виконувати постановку завдань, вибирати альтернативні способи і методи їх рішення, обґрунтовувати, критично оцінювати й аналізувати результати, робити висновки, уміти міркувати, використовувати знання не тільки в стандартних, але й у нестандартних ситуаціях.