Комунікація як фактор інтеграції політичної еліти та громадськості

Політика за визначенням є сферою зіткнення не особистісних, а групових інтересів. Соціальні спільності, що складають соціальну структуру суспільства, формуються під впливом економічного життя. Різні економічні інтереси зумовлюють неоднакове соціальне становище людей у суспільстві та призводять до виникнення різних соціальних спільностей. Збіг інтересів є об’єктивною умовою інтеграції індивідів у соціальні групи, а значить, і умовою їх перетворення в суб’єктів політики.

Усвідомлені певною спільністю об’єктивні економічні інтереси прийнято називати соціальними інтересами. Трансформація соціальних інтересів різних соціальних груп обумовлює виникнення політичних інтересів, що пов’язані з прагненням змінити своє становище з допомогою цілеспрямованих дій та політичних засобів. Політичні інтереси завжди спрямовані на збереження або зміну політичного статусу тієї чи іншої соціальної групи, її місця в системі влади.

З погляду конкретних політичних інтересів та ролі у політиці прийнято розрізняти декілька основних груп, зокрема: класові спільності (наприклад, буржуазія, пролетаріат, середній клас, інтелігенція), соціально-територіальні (нація), корпоративні (зайняті однаковою або схожою діяльністю – представники певної професії та працівники окремих установ та організацій).

Соціальні групи виконують важливу роль у політиці. На їх основі, по-перше, формуються політичні інтереси. По-друге, виникнення політичних партій зумовлено тим, що найбільш активні представники різних соціальних спільностей об’єднуються на тій чи іншій ідеологічній платформі та конкретній партійній програмі. Інша частина відповідних соціальних груп фактично складає соціальну базу цих партій, об’єднань та рухів. По-третє, вплив соціальних спільностей на політику проявляється в масових діях та підтримці держави, її політики.

Специфічну соціальну групу складають еліти. Еліта – достатньо самостійна вища, відносно привілейована група (або сукупність груп), яка є меншістю суспільства і представлена людьми, що мають найвищий індекс у галузі їх діяльності або здійснюють найбільш важливі функції у суспільстві. Еліти, які здійснюють політичну владу в суспільстві, прийнято називати політичними. Їх існування, на думку Л.С.Саністебана, означає, що в рамках усякої політичної системи володарювання є функцією, до виконання якої більшість населення не має доступу. З цієї точки зору будь-яка політична система є „олігархічною” (в етимологічному значенні слова), інакше кажучи, такою, що управляється меншістю [15].

Елітарність сучасного суспільства є фактором об’єктивним. Розподіл суспільства на еліту та масу не можна усунути. Точніше, це можна було б зробити з допомогою громадського самоуправління. Однак, думається, на сьогоднішньому етапі розвитку людської цивілізації самоуправління народу є скоріше привабливим ідеалом, ніж реальністю. В умовах демократичного режиму першочергове значення має не боротьба з елітарністю, а вирішення проблеми формування найбільш результативної, корисної для суспільства політичної еліти, забезпечення соціального представництва в ній всіх соціальних спільностей конкретного суспільства та попередження відчуження її від мас і перетворення на замкнену та ізольовану касту. Вищесказане зумовлює необхідність знаходження та впровадження в життя еліти та суспільства таких інститутів, які змогли б забезпечити відкритість та підконтрольність політичної еліти громадськості.

Політична еліта, з одного боку, є складовою системи соціального представництва і певним чином представляє на владному рівні та виражає інтереси соціальних груп, з яких походять її представники. І хоча, зрозуміло, соціальне походження далеко не завжди визначає теперішні інтереси політичної еліти, проте й ігнорувати її зв’язки з соціальною групою, що „висунула” її, було б неправильно.

З іншого боку, як правило, політична еліта реалізує свою владу не безпосередньо, а з допомогою такої проміжної ланки, як бюрократія. Без такого посередника сучасна політична еліта на могла б виконувати свої функції. Більше того, вважають, що, хоча і не завжди, становище представників бюрократії більш стабільне, ніж членів політичної еліти. Буває, що добре організована та сильна бюрократія нав’язує свою волю, перетворюючись частково в еліту. „Бюрократія, – зазначає Л.С.Саністебана, – перестає бути „служницею” держави і починає сама використовувати її. У подібних випадках вона виступає як соціальна група зі специфічними інтересами, які вона може реалізувати з допомогою здійснення повсякденного контролю за веденням державних справ” [16].

І, нарешті, третій фактор, який потрібно враховувати, розглядаючи роль політичної еліти в суспільстві, – це громадськість країни, де здійснює владу конкретна політична еліта. Вона є важливою складовою середовища, в якому існує еліта, і є одночасно суб’єктом і об’єктом політичного процесу. У Філософській енциклопедії радянської доби поняття „громадськість” визначалося як сукупність передових людей всіх соціальних груп суспільства.

Принципово інший підхід до розуміння громадськості властивий теорії та практиці паблік рилейшнз. Він був започаткований на початку ХХ століття американським філософом Д.Дьюї, який вважав, що громадськість – це активне соціальне утворення, яке в певний момент об’єднує всіх тих, хто стикається зі спільною проблемою і може разом шукати шляхи її розв’язання. Відповідно до такого підходу, до громадськості належить не все населення, а лише частина його; „об’єднують” людей у громадськість їхні погляди (інтереси, позиції) або свідоме ставлення до певної проблеми; ті, кого відносять до громадськості, виявляють певну активність (реагують на ситуацію). На нашу думку, громадськість – це сукупний суб’єкт соціальної комунікації, що представлений окремими людьми, соціальними групами, інститутами або організаціями, які сприймають інформацію щодо певного комунікатора та реагують на неї [17].

Якщо соціальна група, з якої походить той чи інший представник еліти, пов’язує її з минулими соціальними інтересами, бюрократія – з кон’юнктурними інтересами сьогодення, то громадськість для політичної еліти – фактор її майбутнього. А майбутнє політичної еліти пов’язане не лише з її волею, а й зі згодою тих, хто в дану еліту не входить. Це робить необхідним заручитися їх підтримкою, оскільки влада, що ґрунтується лише на силі, не є міцною. Еліти прагнуть до консенсусу, застосовуючи різні методи і засоби. Найбільш ефективним, на наш погляд, є комунікація.

І якщо комунікація відбулася, можна з впевненістю констатувати, що склалася певна спільність, яка характеризується зазначеними рисами та особливостями. Зрозуміло, при взаємодії соціальних груп виникає більш складна комунікативна ситуація, і реалізувати інтегративну функцію значно важче. Представники інших спільностей утворюють „чуже” середовище, комунікація в межах якого потребує, крім обміну змістом, обмін правилами та цінностями, а для того, щоб досягти згоди, потрібно зробити ці правила предметом рефлексії. Як результат, формується нова узгоджена система цінностей, що забезпечує комунікативні процеси між соціальними спільностями [18]. Саме це ми маємо, коли говоримо про політичну еліту та громадськість.

Комунікація є неодмінним атрибутом відносин влади та підпорядкування. Між елементами політичних систем відбувається безперервний обмін інформацією. У різних політичних системах еліти завжди конструювали та повідомляли масам інформацію, яка зміцнювала їх легітимність. Інформація не є нейтральним елементом, це знаряддя боротьби. Вона використовується елітами для зміцнення їх влади і з цією метою підлягає ретельному відбору. Потік інформації, який циркулює в політичних системах, може мати не однакове походження, оскільки інформацію поширює не лише еліта, а і бюрократія, яка віддає перевагу конфіденційності інформації, а не відкритості. Крім того, потенційна еліта, що прагне увійти до складу реальної, діючої еліти, має власні джерела інформації, використовуючи їх у боротьбі за владу. І, нарешті, громадськість також збільшує потік інформації, котра функціонує в політичній системі. Що стосується мас, то коли у них немає формальних каналів для поширення інформаційного потоку, вони використовують, хоча і не без певних труднощів, метод „із вуст у вуста”. Еліти не лише поширюють інформацію, але й отримують її „знизу”, щоб орієнтувати свою діяльність, ґрунтуючись на тому, що відбувається в політичній системі в цілому. При цьому варто зазначити, що бюрократія має тенденцію „фільтрувати” цю інформацію, доводячи її до еліти у викривленому вигляді, щоб не допустити „дурних відомостей” до осіб, які здійснюють у політичних системах вищу владу. Тому в деяких випадках еліти прагнуть урізноманітнювати свої джерела інформації, щоб її викривлення не призводило до помилок в їх діях [19].

Розвиток комунікацій політичної еліти з громадськістю має важливе значення як для суспільства в цілому, так і для політичних еліт і громадськості. Що стосується суспільства, то система комунікацій з громадськістю, сприяючи встановленню порозуміння між окремими групами й організаціями, допоможе йому приймати рішення і діяти більш ефективно, забезпечить гармонізацію приватної і суспільної діяльності. Для політичної еліти вона створить можливості досягнення сприятливого ставлення до себе громадськості завдяки поширенню роз’яснювального матеріалу про свою діяльність. Для громадськості буде реалізовано право на доступність соціальної інформації, що відноситься до громадської життєдіяльності.

Правильно розроблена і виконана програма комунікацій політичної еліти з громадськістю є обов’язковим фактором досягнення успіху на основі соціальної співпраці і партнерства між політичними елітами та громадськістю. Вона сприяє формуванню громадської самосвідомості та інтересу до участі в політичному житті як на місцевому, так і на більш високому рівні.