Поняття та загальна характеристика правового становища господарських товариств в АПК

Господарські товариства в аграрному секторі економіки діють на підставі ГК та Закону України від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства". Цими законодавчими актами визначаються поняття, види, правила створення і діяльності господарських товариств, а також права і обов'язки їхніх засновників і учасників. Крім того, господарські товариства є різновидом суб'єктів господарювання і діють на підставі ЦК та інших нормативно-правових актів, якими регулюються відносини у сфері підприємництва.
Відповідно до ст. 79 ГК господарськими товариствами є підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їхнього майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У випадках, передбачених ГК, господарське товариство може діяти у складі одного учасника.
Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які є суб'єктами господарювання але виступають засновниками таких суб'єктів чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
Суб'єктами господарювання у сфері сільськогосподарського товарного виробництва є учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах суб'єктів господарювання або інших осіб встановлюються ГК та іншими законами.
Стаття 55 ГК наводить перелік суб'єктів господарювання в аграрному секторі економіки, до яких належать: господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до ЦК, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які господарюють та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності.
Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління та права оперативно-господарського використання майна. Ті господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи. Відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій можуть діяти лише на основі права оперативно-господарського використання майна, не маючи статусу юридичної особи.
Традиційно класифікація господарських товариств здійснюється за способами формування, функціонування статутного капіталу і обсягами відповідальності учасників за зобов'язаннями товариства. На основі першої підстави законодавство розрізняє акціонерні й неакціонерні товариства. Згідно з другим критерієм, розрізняють товариства з обмеженою відповідальністю, додатковою відповідальністю, повні і командитні товариства. У сільському господарстві завдяки здійсненню аграрної реформи значну частину всіх сільськогосподарських підприємств складають акціонерні товариства відкритого і закритого типів, а також товариства з обмеженою відповідальністю. Це зумовлено двома основними причинами: по-перше, специфікою реформування державних та колективних сільськогосподарських підприємств; по-друге, особливостями здійснення господарської діяльності в аграрному секторі економіки України.
За даними Мінагрополітики станом на кінець 2003 р. в ході реформування колективних сільськогосподарських підприємств діяло 7,8 тис. аграрних господарських товариств, що становить 48,1% від загальної кількості недержавних сільськогосподарських товаровиробників в Україні.

70. Правовий статус сільськогосподарських акціонерних товариств.

Сільськогосподарські акціонерні товариства є заснованими на засновницькому договорі і статуті організаціями з виробництва, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, виконання робіт і надання послуг, статутний капітал яких формується шляхом реалізації, насамперед, певної кількості акцій однакової номінальної вартості, і несуть відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. Учасники (акціонери) не відповідають за зобов'язаннями товариства, а лише несуть ризик збитків, пов'язаних із його діяльністю, в межах вартості належних їм акцій.
Більшість сільськогосподарських акціонерних товариств створювалася шляхом реорганізації колгоспів і радгоспів і сьогодні утворюється у зв'язку з реструктуризацією колективних сільськогосподарських підприємств. Такі акціонерні сільськогосподарські товариства сформували свої статутні капітали за рахунок об'єднання майнових і земельних часток (паїв) своїх засновників — колишніх працівників і пенсіонерів реорганізованих господарств, які вони отримали внаслідок реорганізації останніх.
Засновниками сільськогосподарського акціонерного товариства можуть бути всі власники майнових і земельних сертифікатів, що лишилися в реорганізованому господарстві, а також інші громадяни і юридичні особи. Вони повинні зробити повідомлення про намір створити сільськогосподарське акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, провести установчі збори і державну реєстрацію цього товариства. За ст. 81 ГК загальна номінальна вартість випущених акцій повинна дорівнювати розміру статутного фонду акціонерного товариства, який не може бути меншим суми еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення акціонерного товариства.
Засновники сільськогосподарського акціонерного товариства укладають між собою договір, який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення товариства, відповідальність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами. Якщо в створенні товариства беруть участь громадяни, договір має бути посвідченим нотаріально. Засновники несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли згідно з установчим договором.
Відкрита підписка на акції при створенні сільськогосподарського акціонерного товариства організовується засновниками. Вони в будь-якому випадку зобов'язані бути держателями акцій на суму не менш як 25% статутного фонду і строком не менше 2 років.
За способом функціонування акцій законодавство розрізняє відкриті й закриті акціонерні товариства. Акції відкритих товариств, згідно зі ст. 81 ГК, ст. ст. 6-8 Закону України від 18 червня 1991 р. "Про цінні папери і фондову біржу" і ст. 30 Закону "Про господарські товариства" можуть розповсюджуватися як шляхом відкритої підписки, так і шляхом купівлі-продажу на біржі. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства. У закритому акціонерному товаристві акції розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки або купівлі-продажу на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства.
Установчим документом сільськогосподарського акціонерного товариства є статут. Він повинен містити відомості про: найменування і місцезнаходження товариства; предмет і цілі його діяльності; розмір і порядок утворення статутного та інших фондів; склад засновників та учасників; склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, зокрема перелік питань, з яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів; види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов'язань з викупу акцій;, порядок розподілу прибутків і збитків; умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, що не суперечать чинному законодавству.
Державна реєстрація сільськогосподарських акціонерних товариств провадиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання засновника (засновників) даного товариства. За правилами і в порядку, встановленому Законом України від 15 травня 2003 р. "Про державну реєстрацію юридичних та осіб — підприємців ".
Відмову в державній реєстрації сільськогосподарського акціонерного товариства може бути оскаржено в судовому порядку.
Акціонерне товариство є власником: майна, переданого йому у власність засновниками і учасниками як внески; продукції, виробленої або переробленої внаслідок господарської діяльності товариства; доходів, одержаних завдяки такій діяльності; іншого майна, придбаного товариством на законних підставах. Вкладами учасників та засновників господарського товариства можуть бути: будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, а також інші майнові права (в тому числі майнові права на об'єкти інтелектуальної власності), кошти, зокрема в іноземній валюті. Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді товариства. Порядок оцінювання вкладів визначається в установчих документах акціонерного товариства, якщо інше не передбачено чинним законодавством.
Стаття 86 ГК забороняє використовувати для формування статутного фонду акціонерного товариства бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу. Фінансовий стан засновників — юридичних осіб щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду господарського товариства у випадках, передбачених законом, повинен бути перевірений належним аудитором (аудиторською організацією) у встановленому порядку, а майновий стан засновників — громадян має бути підтверджений декларацією про їх доходи і майно, завіреною відповідним податковим органом.
Акціонерне товариство має право змінювати (збільшувати або зменшувати) розмір статутного фонду в порядку, встановленому ГК та іншими законодавчими актами. Рішення товариства про зміни розміру статутного фонду набирає чинності з дня внесення цих змін до державного реєстру.
Сільськогосподарське акціонерне товариство може створювати резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами, але не менш як 25% статутного фонду, а також інші фонди, передбачені законодавством України або установчими документами товариства. Розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншим 5% суми прибутку товариства. Особливістю сільськогосподарських акціонерних товариств, як і інших суб'єктів товарного сільськогосподарського виробництва, є наявність натуральних фондів. Наприклад, в таких суб'єктах господарювання створюються насіннєвий і фуражний фонди, натуральний фонд зерна та іншої продукції тощо.
Сільськогосподарські акціонерні товариства мають певну специфіку. На думку М. А. Палладіної, можна вирізнити певні специфічні ознаки, властиві сільськогосподарським акціонерним товариствам.
По-перше, це — правові властивості руху статутного капіталу. В господарстві може бути як збільшення статутного капіталу і відповідно внеску кожного засновника або учасника при систематичному розширеному відтворюванні господарства, так і зменшення статутного капіталу і частки майнових внесків за наявності об'єктивних чинників зниження урожаїв і виходу продукції тваринництва й відсутності резервних фондів. До цих об'єктивних чинників належить нестабільність сільськогосподарського виробництва, коливання прибутковості підприємств, що викликає необхідність створення резервних фондів, які залежать від спеціалізації і природно-кліматичних умов кожного конкретного господарства.
По-друге, у складі сільськогосподарських акціонерних товариств серед їх засновників є багато пенсіонерів, а у зв'язку з впровадженням нової техніки і технологій кількісний склад працівників зменшується, що зобов'язує товариство повертати засновникам і учасникам, що виходять з його складу, вартість їхніх внесків.
По-третє, визначені законодавством критерії розмежування видів акціонерних товариств дають змогу дійти такого висновку: оскільки сільськогосподарські акціонерні товариства є об'єднанням фізичних осіб, які зайняті в трудовому процесі та утворюють прибуток, їх засновники більше зацікавлені в створенні моделі акціонерних товариств закритого типу, за якої якій не відбувається вилучення частини прибутку на користь сторонніх інвесторів.
По-четверте, працівники сільськогосподарських акціонерних товариств мають подвійний правовий статус: вони — акціонери, вони — особи, трудові відносини яких з товариством засновані на трудовому договорі й регулюються трудовим законодавством.
Купуючи акції, акціонер відчужує своє майно до статутного фонду товариства. За це майно він одержує специфічне право — брати участь в акціонерному товаристві, яке за змістом є комплексним. Воно охоплює як майнові, так і членські (управлінські) права та обов'язки. Майновими правами акціонера є: брати участь у розподілі прибутку товариства; одержувати частину прибутку товариства у вигляді дивідендів; одержувати частину вартості майна у разі його ліквідації, яка має бути пропорційною вартості акцій, що належать акціонеру; розпоряджатися акціями: продавати, передавати, відчужувати іншим способом у порядку, визначеному чинним законодавством і статутом товариства; заповідати акції; придбавати акції товариства додатково.
Акціонер має майнові обов'язки щодо товариства: оплачувати основні й додаткові акції у розмірі, порядку, способами і в терміни, передбаченими документами товариства. Акціонери несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства у межах вартості акцій, що їм належать.
Членськими (управлінськими) та іншими правами і обов'язками акціонерів є: входити в товариство і виходити з нього; брати участь в загальних зборах акціонерів; обирати і бути обраними до органів товариства, зокрема до наглядової ради, правління, ревізійної комісії; брати участь в управлінні товариством згідно із законодавством і його статутом; одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу акціонера товариство зобов'язане надати йому річні баланси, звіти про свою фінансово-господарську діяльність, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариством тощо.
Акціонери зобов'язані: дотримуватися вимог засновницьких документів товариства і виконувати рішення загальних зборів та інших органів його управління, не розголошувати комерційну таємницю й конфіденційну інформацію про діяльність товариства, виконувати обов'язки, передбачені законодавством і засновницькими документами.
Господарські функції і права акціонерного товариства як суб'єкта права у правовідносинах реалізують його органи управління.
Сільськогосподарське акціонерне товариство — підприємство з дуже складною управлінською структурою. Вищим його органом є загальні збори, в яких можуть брати участь всі акціонери, незалежно від кількості і класу акцій, власниками яких вони є. До компетенції загальних зборів належать головні, стратегічні питання діяльності товариства, передбачені ст. 41 Закону "Про господарські товариства".
В акціонерному товаристві може створюватися рада акціонерів товариства (наглядова рада), яка здійснює контроль за діяльністю його виконавчого органу і інколи відповідно до рішень загальних зборів або положень статуту, виконує окремі функції, віднесені до компетенції загальних зборів. Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керує його поточною діяльністю, є правління або інший орган, передбачений статутом. Роботою правління керує голова правління. У всіх сільськогосподарських акціонерних товариствах загальні збори обирають ревізійну комісію, яка належить до системи органів управління.
Специфічні функції в аграрному секторі економіки України виконують державні акціонерні компанії. Головною метою створення таких компаній є сприяння здійсненню державної аграрної політики шляхом створення економічних механізмів державного регулювання аграрного ринку. Такою компанією, зокрема, є Державна акціонерна компанія "Хліб України", яка діє у формі відкритого акціонерного товариства. її утворено з метою задоволення потреб населення, установ і підприємств будь-якої форми власності у продовольчому й фуражному зерні, продуктах його переробки, незерновій сировині, елітному й сортовому насінні, наданні послуг із зберігання, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції і отримання прибутку шляхом провадження підприємницької діяльності.
Особливості правового статусу цього суб'єкта аграрного підприємництва визначають спеціальні функції, якими наділена дана компанія. Вони полягають у тому, щоб: виконувати роль державного агента із забезпечення державної заставної закупівлі зерна; формувати ресурси зерна та продуктів його первинної переробки на регіональному й загальнодержавному рівнях; надавати послуги зі зберігання зерна, його обробки та технологічної переробки; виробляти борошно, крупи, хлібобулочні і макаронні вироби, інші харчові продукти; виробляти однорідні корми та комбікорми, кормові добавки та інші кормові продукти; здійснювати товарне сільськогосподарське виробництво; вирощувати, переробляти, зберігати, закуповувати (в тому числі у населення), реалізовувати сільськогосподарську продукцію; організовувати поставку мінеральних добрив, засобів захисту рослин і насіння, агрохімічних продуктів; брати участь у розробленні довготермінових прогнозів і цільових комплексних науково-технічних, економічних та екологічних програм розвитку сільського господарства тощо.

71. Правовий статус сільськогосподарських товариств з обмеженою відповідальністю.

Наслідком результаті аграрної реформи в Україні є створення значної кількості сільськогосподарських підприємств із правовим статусом товариства з обмеженою відповідальністю. Сільськогосподарські товариства з обмеженою відповідальністю є суб'єктами господарювання, які здійснюють виробництво, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції, виконання робіт і надання послуг. Статутний фонд таких товариств, поділений на частки, утворюється шляхом об'єднання майнових і земельних внесків громадян, що не відповідають за зобов'язаннями товариства й несуть ризик збитків, пов'язаних з його діяльністю в межах вартості своїх вкладів. Товариство відповідає за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном.
Слід мати на увазі, що назва товариства не має на меті обмеження його відповідальності як юридичної особи, а передбачає обмеження відповідальності учасників товариства, які несуть ризик такої відповідальності в розмірах своїх внесків до статутного фонду. Що ж до учасників товариству, котрі зробили свої внески не цілком, то вони несуть солідарну відповідальність за його зобов'язаннями в межах вартості неоплаченої частини внеску.
Установчим документом сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю є статут. Він повинен містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, склад і компетенцію його органів та порядок прийняття ними рішень, зокрема перелік питань, вирішення яких потребує одностайності або кваліфікованої більшості голосів, розмір часток кожного з учасників, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів, інші відомості, передбачені ст. 57 ГК. Статутом може бути встановлений порядок визначення розміру часток учасників залежно від зміни вартості майна, внесеного як вклад, та додаткових внесків учасників.
Порядок і строки державної реєстрації сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю, встановлені Законом України "Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб — підприємців". З дня її здійснення сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю набуває статусу юридичної особи. Воно має право здійснювати всі види господарської діяльності, не заборонені законом, а також на повну господарську самостійність у зовнішньоекономічних і внутрішньогосподарських відносинах.
До складу майна сільськогосподарських товариств з обмеженою відповідальністю належать: внески учасників, що утворюють його статутний капітал; продукція, вироблена товариством внаслідок господарської діяльності; одержані доходи, а також інше майно, придбане ними на інших підставах. Внеском визнаються: будівлі, споруди, інші матеріальні цінності, цінні папери, права власності або користування землею, водами й іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, устаткуванням, а також інші майнові права, грошові кошти.
Учасники сільськогосподарських товариств з обмеженою відповідальністю не вільні розпоряджатися своїм внеском (земельним або майновим паєм). Вони мають право продати або іншим чином уступити його одному або кільком учасникам товариства. Відчуження внеску третім особам дозволяється, але може бути й заборонене статутом конкретного товариства. Проте навіть у разі можливості відчуження внеску третім особам за учасниками товариства зберігається переважне право купівлі внеску, що відчужується.
Учасник товариства має право вийти з нього незалежно від згоди інших його учасників. При цьому йому виплачується вартість частини майна, відповідно до його частки в статутному капіталі товариства. У зв'язку із специфікою сільськогосподарського виробництва й регулювання трудових відносин у цій галузі час виходу та інші умови вибуття із сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю можуть бути додатково враховані в статуті товариства.
Вищим органом сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю є збори учасників. До їх складу входять усі учасники товариства або призначені ними представники. Збори обирають голову товариства.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган: колегіальний — дирекція або одноосібний — директор. Дирекцію очолює генеральний директор. Дирекція або директор вирішує всі питання діяльності товариства, за винятком тих, що належать виключно до виняткової компетенції зборів учасників. Контроль за діяльністю дирекції або директора товариства здійснюється ревізійною комісією.

72. Особливості правового статусу найманих працівників у сільськогосподарських акціонерних товариствах і товариствах з обмеженою відповідальністю.

Важливе значення для характеристики правового статусу найманих працівників господарських товариств має ст. 2 КЗпП4, яка визначає основні трудові права найманих працівників. У ній, насамперед, конкретизується конституційне право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці, не нижче встановленого державою мінімального розміру, в тому числі право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, що забезпечується державою.
Працівники мають право на відпочинок, відповідно до правил обмеження робочого дня та робочого тижня, на щорічні оплачувані відпустки, право на здорові та безпечні умови праці, на об'єднання у професійні спілки та на вирішення трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку. Стаття 2 КЗпП гарантує також працівникам право на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, право на звернення до суду за вирішенням трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.
Ці трудові права становлять основу спеціального правового статусу всіх найманих працівників. Однак особливості сільськогосподарського виробництва, зумовлені об'єктивними факторами, дають підставу говорити про специфіку умов праці найманих працівників у сільському господарстві. На сільськогосподарське виробництво суттєво впливають природні чинники — сезонність, розбіжність робочого періоду (наприклад, оранка, сіяння) з періодом виробництва (наприклад, достигання врожаю). У рослинництві й тваринництві діють біологічні фактори; рільництво має свої особливості, зумовлені якістю земель, родючістю ґрунтів тощо. Названа специфіка сільськогосподарського виробництва суттєво впливає на особливості правового регулювання праці найманих сільськогосподарських працівників.
Стаття 7 КЗпП визначає, що законодавством можуть встановлюватись особливості регулювання робочого часу й часу відпочинку на підприємствах і в організаціях сільського господарства.
Перелік обов'язків (робіт), що виконуються кожним працівником господарського товариства за своєю спеціальністю, кваліфікацією або посадою,, визначається тарифно-кваліфікаційним довідником робіт і професій робітників, кваліфікаційним довідником посад службовців.
Особливості правового статусу найманих працівників господарських товариств найбільш суттєво виявляються в регулюванні робочого часу й часу відпочинку. Згідно зі ст. 50 КЗпП, нормальна тривалість робочого часу для працівників не може перевищувати 40 год. на тиждень. За умови збереження загальної тривалості робочого часу, встановленого чинним законодавством про працю для всіх працівників, режим роботи в сільськогосподарських підприємствах встановлюється з урахуванням сезонності сільськогосподарського виробництва, напруженості роботи в періоди року.
З метою раціонального використання робочого часу дирекція сільськогосподарських товариств з обмеженою відповідальністю та правління сільськогосподарських акціонерних товариств мають право за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) у період напружених польових робіт (посів, догляд за посівами, заготівля кормів, збирання врожаю, оранка тощо), в разі виробничої потреби, збільшувати тривалість робочого дня для працівників, зайнятих у рослинництві, але не більше, ніж на 10 год. У менш напружені періоди польових робіт робочий день відповідно скорочується до 5 год., а за бажанням працівників — не обмежувати цими годинами. Для обліку відпрацьованого працівниками часу, згідно зі ст. 61 КЗпП, запроваджується підсумований облік робочого часу з тим, щоб тривалість його за поточний період не перевищувала нормальної кількості робочих годин.
Дирекція сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю та правління сільськогосподарського акціонерного товариства за погодженням із виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) господарства мають право у період напружених польових робіт, у разі виробничої потреби, залучати працівників до роботи у встановлені дні відпочинку з наданням натомість інших днів відпочинку по закінченні кожного періоду напружених польових робіт. При цьому підрахунок днів відпочинку може проводитись за період, що не перевищує 2 місяців.
У рамках локальної нормотворчості кожне господарське товариство розробляє правила внутрішнього трудового розпорядку, положення про оплату праці, про преміювання, матеріальне й моральне заохочення працівників, соціальний захист працівників, укладає колективний договір та інші локальні нормативні акти, якими регулюються трудові відносини в господарському товаристві.
Зміст правового статусу сільськогосподарських працівників, які є співвласниками майна господарських товариств, становлять, окрім трудових прав і обов'язків, управлінські, майнові й земельні права та обов'язки. Незалежно від форми власності товариства, наймані працівники користуються правом на житло, комунально-побутові послуги, соціально-культурне обслуговування тощо.
Неодмінною передумовою правового статусу сільськогосподарського працівника є його правосуб'єктність. Відповідно до ст. 188 КЗпП, трудова правосуб'єктність встановлюється по досягненні громадянами 16-річного віку. За згодою одного з батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли 15 років.
Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається залучати до роботи учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними 14-річного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.
Влаштування працівника на роботу оформляється трудовим договором (контрактом). При цьому, визначаючи його трудової функції може бути врахована сезонність роботи, необхідність переведення його на іншу роботу, потреба у працівникові, який володіє, крім основної, також і додатковими трудовими функціями тощо.
Контрактна форма трудового договору застосовується у випадках, передбачених чинними законами. Контракт оформляється у двох примірниках — між власником або уповноваженим органом і працівником — та набуває чинності з моменту його підписання або з дати, визначеної сторонами в контракті, і може бути змінений лише за письмовою угодою сторін.

73. Особливості ліквідації сільськогосподарських акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю.

Діяльність сільськогосподарських акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю припиняється внаслідок їх реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.
Господарське товариство ліквідується за ініціативою власника (власників) або уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб (засновників господарського товариства чи їх правонаступників), за рішенням суду (у випадках, передбачених чинним законодавством); у зв'язку із закінченням строку, на який воно створювалося чи в разі досягнення мети, заради якої його було створено; у разі визнання його в установленому порядку банкрутом; у разі скасування його державної реєстрації.
Ліквідація господарського товариства здійснюється ліквідаційною комісією, яка створюється власником (власниками) майна товариства чи його (їх) представниками (органами), або за рішенням суду (в разі припинення діяльності товариства за рішенням суду). Ліквідацію суб'єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується. Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію, встановлює порядок та визначає строки її проведення, а також строк для заяви претензій кредиторами (він може бути меншим, ніж 2 місяці з дня оголошення про ліквідацію).
З дня утворення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами господарського товариства. Ліквідаційна комісія насамперед вміщує в спеціальному виданні оголошення про ліквідацію товариства та про порядок і строки заяви кредиторами претензій; явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально в письмовій формі у строки, встановлені чинним законодавством. Одночасно ліквідаційна комісія вживає відповідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості господарського товариства, яке ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, письмово повідомляючи кожного з них про ліквідацію товариства. Вона оцінює наявне майно господарського товариства, яке ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію.
Претензії кредиторів задовольняються з майна суб'єкта, що ліквідується. Слід зауважити, що кошти, належні господарському товариству, в тому числі від продажу його майна в разі ліквідації, після розрахунків по оплаті праці осіб, які працюють на умовах найму, виконання зобов'язань перед бюджетом, банками, власниками облігацій, випущених товариством, та іншими кредиторами розподіляються між учасниками товариства в порядку і на умовах, передбачених ГК, Законом України "Про господарські товариства" та установчими документами товариства, 6-місячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію. Майно, передане товариству його засновниками або учасниками в користування, повертається в натуральній формі без винагороди. У разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості товариства його кошти не підлягають розподілу між учасниками товариства до вирішення цього спору або до одержання кредиторами відповідних гарантій погашення заборгованості.
Претензії, не задоволені через відсутність майна господарського товариства, а також які не визнані ліквідаційною комісією (якщо їх заявники протягом місяця після одержання повідомлення про повне або часткове відхилення претензії не звернуться до суду з відповідним позовом), і ті претензії, в задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, вважаються погашеними. Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника.
Скасування державної реєстрації позбавляє сільськогосподарське акціонерне товариство (товариство з обмеженою відповідальністю) статусу юридичної особи, що є підставою для вилучення його з державного реєстру. Товариство вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Такий запис вноситься після затвердження ліквідаційного балансу.
Відповідно до положень Закону України від 14 травня 1992 р. "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону від 30 червня 1999 р.) процедури санації та ліквідації акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю, які є сільськогосподарськими товаровиробниками, мають ряд особливостей. За ст. 1 Закону України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію" та ст. 44 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" сільськогосподарськими товаровиробниками вважаються ті фізичні або юридичні особи незалежно від форми власності та господарювання, в яких валовий доход, отриманий від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки (виловлених водних біологічних ресурсів), за наявності сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень тощо) та/або поголів'я сільськогосподарських тварин у власності, користуванні, в тому числі й на умовах оренди за попередній звітний (податковий) рік, перевищує 50% загальної суми валового доходу.
Якщо акціонерне товариство або товариство з обмеженою відповідальністю відповідає вимогам законодавства до сільськогосподарських товаровиробників, його санація та/або ліквідація за процедурою банкрутства матимуть такі специфічні особливості.
По-перше, під час введення процедури розпорядження майном боржника аналіз фінансового становища сільськогосподарського товаровиробника повинен здійснюватися з урахуванням сезонності сільськогосподарського виробництва та його залежності від природно-кліматичних умов, а також можливості задоволення вимог кредиторів за рахунок доходів, які господарське товариство може одержати після закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт.
Рішення про звернення з клопотанням до господарського суду про санацію сільськогосподарських товаровиробників приймає комітет кредиторів за участю представника органу місцевого самоврядування відповідної територіальної громади. Санація таких господарських товариств вводиться на строк до закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт з урахуванням часу, потрібного для реалізації вирощеної (виробленої, виробленої та переробленої) сільськогосподарської продукції. Однак зазначений строк не може перевищувати 15 місяців. У разі, якщо протягом строку санації погіршилося фінансове становище сільськогосподарського товаровиробника через стихійне лихо, з епізоотіями та іншими несприятливими умовами, вищенаведений строк санації можна продовжити на 1 рік.
По-друге, у разі продажу об'єктів нерухомості, які використовуються для цілей сільськогосподарського виробництва та є у власності господарського товариства, що визнано банкрутом, за інших рівних умов переважне право на придбання зазначених об'єктів належить сільськогосподарським підприємствам і фермерським господарствам, розташованим у цій місцевості.
По-третє, рішення щодо земельних ділянок, які є у власності такого господарського товариства і надані йому в постійне чи тимчасове (на умовах оренди) користування, приймається за ЗК. Зокрема, згідно зі ст. 139 ЗК, звернення стягнення на земельні ділянки, призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, допускається у випадках, коли у власників таких ділянок відсутнє інше майно, на яке може бути звернене стягнення, якщо інше не запропоновано власником земельної ділянки. Такі земельні ділянки піддягають продажу на земельних торгах, що провадяться у формі аукціону відповідно до норм гл. 21 ЗК.

74. Поняття соціального розвитку села.

У сільській місцевості в найближчій перспективі проживатиме близько третини населення України, основна частина якого зайня­та в аграрній сфері виробництва. Село не тільки виконує функцію продовольчого забезпечення держави, а й лишається носієм само­бутніх матеріальних, культурних, моральних надбань і традицій ми­нулих поколінь. У селі сконцентровано значну частину соціально-економічного потенціалу суспільства. З огляду на це, важливим фактором визначення цивілізованості будь-якого суспільства є ставлення його до селянина.

Досвід сучасного реформування аграрного сектора економіки країни наочно показав, що сама реорганізація державних і колек­тивних сільськогосподарських підприємств та надання землі у при­ватну власність не вирішують проблеми насичення ринку продо­вольчими товарами. Ефективне виробництво товарної сільськогос­подарської продукції не можливе без наявності державних протек­ціоністських програм, спрямованих на формування повноцінного життєвого середовища, задоволення економічних і соціальних інте­ресів сільського населення, забезпечення комплексного розвитку сільських територій, об'єктів соціальної інфраструктури, сучасних систем зв'язку та інформатики, транспорту, житлово-комунально­го та водного господарства, шляхового будівництва, збереження сільської поселенської мережі тощо. Аграрний протекціонізм являє собою систему державних заходів (політичних, економічних, пра­вових), метою якого є стимулювання розвитку національного сіль­ськогосподарського товаровиробника, обстоювання інтересів на зовнішньому і внутрішньому ринках та створення належного рівня життя для сільського населення.

Сільське господарство потребує підвищеного виробничо-госпо­дарського ризику. Тому світова практика виходить із того, що ця галузь, позбавлена державного регулювання, спеціально орієнтова­ного на захист майнових інтересів виробників сільськогосподар­ської продукції, та відповідної підтримки виробничої і соціально-побутової сфер, не може ефективно функціонувати. Виробничий процес у сільському господарстві навіть за наявності найвищого рівня науково-технічного й сервісного забезпечення не може кон­тролюватися людиною у повному обсязі. Державна підтримка є не­одмінною також з урахуванням ролі села в демографічному розвит­ку суспільства, соціально-побутових особливостей сільського жит­тя. Так, країнам ЄЕС процвітання сільського господарства коштує щорічно 40 млрд євро. У 24 розвинених країнах, об'єднаних Орга­нізацією з економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), фер­мери близько 40% своїх доходів отримують у вигляді дотацій, шля­хом штучного підвищення державою цін на сільськогосподарську продукцію, що закуповується. У деяких країнах, отримані таким чином доходи сягають 80%'.

Концептуальним підґрунтям державної підтримки сільського господарства є визнання його становища хронічно невигідним у системі товарних зв'язків народного господарства. Встановлено, що в США вартість обробленої продукції в сільському господарс­тві вдвічі менша, ніж вартість засобів виробництва для сільського господарства. Середній прибуток у ньому є нижчим. Вищий сту­пінь ризику призводить до того, що сільське господарство функці­онує в умовах нерівності його економічних суб'єктів з аналогічни­ми суб'єктами в інших галузях. У ФРН з 5 вересня 1955 р. діє за­кон про аграрне господарство. У ньому зазначається, що завданням держави є забезпечення соціальної справедливості шляхом регулю­вання сільського господарства з метою захисту його інтересів. Цим законом була введена система щорічної звітності Уряду перед пар­ламентом про економічну ситуацію в сільському господарстві та паритет у відносинах з іншими галузями. Стаття 39 Римського до­говору про створення ЄЕС 1957 року однією із цілей сільськогос­подарської політики співтовариства називає забезпечення справед­ливого рівня життя сільського населення. Спеціально зазначається, що, розробляючи аграрну політику, члени співтовариства повинні брати до уваги специфічний характер сільськогосподарської діяль­ності, необхідність державного регулювання сільського господарс­тва властивими йому методами, з відповідною поступовістю.

Сучасний етап реформування аграрних відносин в Україні ха­рактеризується погіршенням фінансового стану та зниженням платоспроможності сільськогосподарських і агропромислових то­варовиробників, недосконалістю кредитно-фінансової системи то­що. Це призводить до того, що із 7,8 млн працездатних осіб, які мешкають у сільській місцевості, 1,6 млн — безробітні, а 1,9 млн — зайняті лише в особистих селянських господарствах. Майже не зростають реальні доходи селян, головним джерелом яких є над­ходження від низькопродуктивної праці в особистих підсобних господарствах. За рівнем середньомісячного заробітку, який ста­новить лише 48,6% середнього рівня заробітної плати у виробни­чих галузях, сільське господарство посідає останнє місце. Прак­тично не відновлюється діяльність підприємств і закладів сфери обслуговування, припинилося оновлення матеріальної бази соці­альної інфраструктури. Наслідками цих процесів є критична соці­ально-демографічна ситуація на селі. Так наприкінці 2002 р. пере­вищення смертності над народжуваністю досягло 156 тис. чоловік на рік. Майже в 90% сіл протягом останніх 5 років кількість по­мерлих перевищила кількість народжених, у 11 % сіл за цей час не народилося жодної дитини. Зростають темпи обезлюднення сіл, майже у третини з них не самовідтворюється населення. Як бачи­мо, соціальне відродження села та підвищення ефективності аг­рарного виробництва — процеси органічно пов'язані. За таких умов збереження і розвиток села, забезпечення повноцінного від­творення в ньому українського народу має стати головним пріори­тетом державної аграрної політики.

Це й дістало своє відображення в указах Президента України від. 20 грудня 2000 р. "Про Основні засади розвитку соціальної сфери села" та від 15 липня 2002 р. № 640 "Про першочергові заходи що­до підтримки розвитку соціальної сфери села". Названі норматив­ні акти визначають коло організаційно-правових заходів щодо здій­снення соціальних перетворень на селі, а саме:

— збільшення зайнятості сільського населення на сільськогос­подарських підприємствах різних організаційно-правових форм та особистих селянських господарствах за допомогою нарощування обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, її первинної переробки й збереження, поширення в сільській місцевості прак­тики урізноманітнення видів господарської діяльності;

— підвищення продуктивності праці, рівня заробітної плати працівників сільського господарства та застосування науково обґ­рунтованих норм праці;

— ефективне використання трудових ресурсів і робочого часу;

·
відновлення діяльності раніше закритих та відкриття нових закладів соціально-культурного призначення в сільських населених пунктах, а також зупинення їх закриття;

·
нарощування обсягів житлового будівництва на основі спеці­альних програм його підтримки;

·
збільшення обсягів будівництва інженерних мереж і споруд, насамперед, у регіонах, де відсутні місцеві джерела питної води та паливно-енергетичні ресурси; розвиток систем розвідних мереж водо— і газопроводів з метою повнішого завантаження існуючих магістралей;

— створення сприятливих умов для розвитку на селі сфери платних послуг.

Юридично забезпечити реалізацію визначених органами влади й управління України організаційно-економічних напрямів аграр­ної реформи і соціального розвитку села покликані також норма­тивно-правові акти. Зокрема, одним із перших таких законодав­чих актів є Закон України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві". На жаль, практика показала, що поло­ження цього Закону є декларативними. Неможливість його прак­тичної реалізації призвела до необхідності прийняття цілої низки підзаконних нормативно-правових актів, зокрема вищезгаданих указів.

75. Правовий режим об'єктів соціальної сфери села.

У процесі реструктуризації сільськогосподарських підприємств, заснованих на колективній та інших формах власності, відбувалась передача в комунальну власність закладів соціальної інфраструкту­ри, що належали реформованим сільськогосподарським підпри­ємствам. Постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1996 р. № 1060 "Про поетапну передачу у комунальну власність об'єктів соціальної сфери, житлового фонду сільськогосподар­ських, переробних та обслуговуючих підприємств, установ і орга­нізацій агропромислового комплексу, заснованих на колективній та інших формах недержавної власності"², визначено умови такої передачі, згідно з якими, починаючи з 1997 і до 2001 р. вона здій­снювалася безоплатно, поетапно, на основі розроблених і затвер­джених у встановленому порядку переліків об'єктів соціальної сфери.

Передачі в комунальну власність підлягали: житловий фонд (крім гуртожитків); дитячі дошкільні заклади, школи та інші закла­ди освіти, табори відпочинку й оздоровлення дітей, об'єкти куль­тури та аматорського спорту, приміщення будинків-інтернатів для престарілих та інвалідів, об'єкти охорони здоров'я й побуту; мере­жі електро-, тепло-, газоводопостачання і вод овід ведення, а також інженерні будівлі та споруди, призначені для обслуговування жит­лового фонду і соціальної сфери (бойлерні, котельні, теплові, ка­налізаційні та водопровідні мережі й споруди, збудовані та прибу­довані приміщення, обладнання тощо).

Зазначені об'єкти переходили в комунальну власність за рішен­ням загальних зборів членів підприємства чи зборів уповноважених колективних сільськогосподарських підприємств або за рішенням органів, уповноважених розпоряджатися майном підприємств ін­ших форм недержавної власності. Об'єкти соціальної сфери пере­давалися в комунальну власність адміністративно-територіальних одиниць за згодою органів місцевого самоврядування.

Об'єкти соціальної інфраструктури передавалися в комунальну власність відповідно до Положення про порядок передачі в кому­нальну власність загальнодержавного житлового фонду, що перебу­вав у повному господарському віданні або в оперативному управ­лінні підприємств, установ та організацій, затвердженого постано­вою Кабінету Міністрів України від 6 листопада 1995 р.

Однак дії щодо передачі в комунальну власність закладів соці­альної інфраструктури не підкріплювались відповідним наповнен­ням місцевих бюджетів фінансовими ресурсами, потрібними для утримання таких закладів. Практично припинилися фінансування за рахунок бюджетних коштів соціальної інфраструктури села й відшкодування суб'єктам господарювання витрат на її розвиток. Держава, вирішуючи дану ситуацію, створює умови для розв'язан­ня соціальних проблем відповідно до встановлених нормативів.

Так, згідно з положеннями Державної програми розвитку соці­альної сфери села на період до 2005 року, затвердженої Указом Президента України від 15 липня 2002 р. № 640/2002, на розвиток соціальної інфраструктури села в 2003-2005 рр. мало бути спрямо­вано не менш як 30% видатків з Державного бюджету України на капітальні вкладення. Ці заходи мали сприяти виділенню бюджет­них коштів на розвиток соціальної інфраструктури села в обсягах, передбачених Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному госпо­дарстві".

Щоб забезпечити єдиний підхід до визначення об'єктів соціаль­ної сфери у практичній діяльності, Головна державна податкова інспекція України спільно з Міністерством України у справах бу­дівництва та архітектури в листі від 9 квітня 1993 р. затвердили Тимчасовий перелік об'єктів, які відносяться до соціальної сфери². Відповідно до зазначеного Переліку, об'єкти соціальної сфери по­ділено на такі групи:

·
житлово-комунальне господарство й побутове обслуговуван­ня населення (житлові будинки, гуртожитки для працівників, сту­дентів вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, учнів за­гальноосвітніх шкіл, шкіл-інтернатів, водогони, об'єкти газопоста­чання й теплозабезпечення тощо);

·
охорона здоров'я, фізична культура й соціальне забезпечен­ня (лікарні, станції швидкої допомоги, лікувально-фізкультурні заклади, протитуберкульозні, наркологічні диспансери, полікліні­ки, пункти охорони здоров'я, фельдшерсько-акушерські пункти, санаторії-профілакторії, пансіонати, спеціалізовані санаторії, піо­нерські табори, будинки відпочинку, пансіонати, стадіони, спор­тивні зали, водні басейни, дитячі спортивні школи, спортивні клу­би тощо);

·
народна освіта (академії, університети, інститути, технікуми, професійні училища, курси, навчальні комбінати, курси підвищення кваліфікації, методичні кабінети, школи, школи-інтернати, дитячі садки, ясла, дитячі ясла-садки (комбінати), дитя­чі майданчики, дитячі будинки тощо); — культура та мистецтво (бібліотеки, фільмотеки, будинки культури, клуби, будинки художнього виховання дітей, кіноте­атри тощо). Крім названих груп об'єктів соціальної сфери, цей Перелік визначає також і види робіт, виконання яких вважається "будівництвом об'єктів соціальної сфери села" за умови їх бюджетного фінансування.

Для будівництва та реконструкції об'єктів соціальної сфери се­ла Державна програма передбачає використання коштів Державно­го бюджету України як пайову участь держави для заохочення міс­цевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та недержавних інвесторів до розвитку соціальної інфраструктури села. Цікавим прикладом залучення недержавних інвесторів до фі­нансування будівництва та реконструкції об'єктів соціальної сфери села є реалізація в 4 областях України (Донецькій, Луганській, Одеській та Київській) Програми, розробленої Міністерством у справах міжнародного розвитку Великобританії. Спеціалісти про­екту надають на місцях консультаційну допомогу сільським меш­канцям з питань раціональнішого ведення господарства й власно­го бізнесу. Одним із головних напрямів реалізації цієї Програми є створення кредитних спілок, діяльність яких буде спрямована на кредитування соціальних програм на селі.

Чинним законодавством встановлено заборону щодо зміни фун­кціонального призначення певних груп об'єктів соціальної сфери села. Так, згідно зі ст. 6 Закону України "Про пріоритетність соці­ального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", в сільській місцевості не дозволяється ліквідація, ре­організація й перепрофілювання закладів охорони здоров'я, освіти, соціального захисту населення (будинки-інтернати для людей похи­лого віку та інвалідів), які утримуються за рахунок бюджету.

76. Правове забезпечення наукових досліджень, підготовки кадрів для села та зайнятості сільського населення.

Відповідно до ст. 21 Закону України "Про пріоритетність соці­ального розвитку села та агропромислового комплексу в народно­му господарстві" за рахунок державного бюджету здійснюється фі­нансування наукових досліджень проблем соціального розвитку се­ла та агропромислового виробництва.

Дослідні та дослідно-експериментальні господарства мають пра­во самостійно визначати свою господарську діяльність, розвивати зв'язки з промисловими підприємствами та зарубіжними партнера­ми. Доходи від освоєння науково-технічних нововведень в агроп­ромисловому виробництві протягом 5 років не підлягають оподат­куванню.

Підготовка й перепідготовка спеціалістів для соціальної сфери села здійснюється за рахунок державного бюджету через систему державних закладів освіти та науки. Законодавство України визна­чає основні форми підготовки спеціалістів і підвищення їх кваліфі­кації. Відповідно до законів України від 4 червня 1991р. "Про освіту"(в редакції Закону від 23 березня 1996 р.), від 10 лютого 1998 р. "Про професійно-технічну освіту", від 13 травня 1999 р. "Про за­гальну середню освіту" та від 17 січня 2002 р. "Про вищу освіту", спеціалісти для села можуть готуватися засобами загальної серед­ньої освіти, у професійно-технічних закладах, закладах вищої осві­ти шляхом підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів.

Відповідно до ст. 22 Закону України "Про пріоритетність соці­ального розвитку села та агропромислового комплексу в народно­му господарстві", в усіх вищих навчальних закладах (університетах, інститутах), коледжах, технікумах тощо встановлюється обов'язко­ва для виконання квота приймання сільської молоді. Порядок та умови квотування, а також використання випускників визначає Уряд.

Підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації спеціа­лістів і робітничих кадрів для виробничої та соціальної сфери села в державних навчальних закладах провадяться за рахунок держав­ного й місцевого бюджетів, а також на підставі договорів між нав­чальними закладами, підприємствами, організаціями.

Перепідготовка й підвищення кваліфікації спеціалістів, робіт­ничих кадрів є обов'язковими і здійснюються періодично в строки, визначені державними органами. У разі невиконання відповідних договорів сільськогосподарські підприємства, незалежно від форм власності, а також організаційно-правових форм, у тому числі фер­мерські господарства, відшкодовують матеріальні витрати держав­ному і місцевому бюджетам в порядку, визначеному Урядом.

З метою підвищення рівня зайнятості сільського населення Державна програма розвитку соціальної сфери села на період до 2005 року передбачає: збільшення кількості працівників сільсько­господарських підприємств різних організаційно-правових форм завдяки нарощуванню обсягів виробництва; сприяння розвитку особистих селянських господарств, власники яких приєднали до присадибних ділянок землі, отримані внаслідок розпаювання сіль­ськогосподарських угідь; створення мережі підприємств і організа­цій агросервісу, передусім, у сфері матеріального постачання та збуту продукції; розвиток малого підприємництва у сферах діяль­ності, не пов'язаних із сільськогосподарським виробництвом, зок­рема побутового та комунального обслуговування населення, ту­ризму тощо; законодавче врегулювання питань зайнятості сіль­ських громадян, які одержали в приватну власність земельні ділян­ки у процесі реформування сільськогосподарських підприємств, та питань, пов'язаних із наданням таким громадянам статусу безро­бітних у разі втрати ними роботи.

Програма спрямована на реалізацію заходів щодо зростання до­ходів сільського населення. До таких заходів належать: впровад­ження механізму забезпечення державних гарантій, положень Ге­неральної угоди між Кабінетом Міністрів України, Конфедерацією роботодавців України та всеукраїнськими профспілками і проф­об'єднаннями на 2002—2003 роки, галузевих угод, а також колек­тивних договорів щодо оплати праці та захисту прав працівників на своєчасну виплату заробітної плати аж до притягнення в установ­леному порядку винних у порушенні зазначених гарантій і поло­жень до відповідальності; формування та здійснення ефективної цінової політики в галузі сільського господарства; погашення за­боргованості з виплати заробітної плати працівникам сільськогос­подарських підприємств усіх організаційно-правових форм; посту­пове зменшення виплати заробітної плати працівникам сільсько­господарських підприємств у натуральній формі²; створення умов для участі членів трудового колективу в розподілі та одержанні час­тини прибутку сільськогосподарського підприємства; підвищення рівня забезпечення найманих сільськогосподарських працівників страховими виплатами та соціальними послугами за загально­обов'язковим державним соціальним страхуванням; розв'язання проблеми фінансування виплати пенсій сільським жителям.

77. Правове регулювання розвитку житлово-комунального та дорожнього господарства на селі.

Як один із головних напрямів відродження сіл України, поліп­шення демографічної ситуації у державі чинне законодавство виз­начає створення комфортного життєвого середовища, належних умов праці й відпочинку сільського населення. Щоб досягти цього передбачається:

1) у сфері житлового будівництва: сприяння розвитку індивіду­ального житлового будівництва з використанням гарантій і пільг, встановлених законодавством для сільських забудовників; нарощу­вання обсягів будівництва житла для молоді в межах реалізації програм індивідуального житлового будівництва на селі ("Власний дім"), молодіжного житлового будівництва; інвестування з ураху­ванням фінансових можливостей державного та місцевих бюджетів спорудження житла у трудонедостатніх (занепадаючих) селах; спро­щення порядку оформлення дозвільних документів на житлове бу­дівництво; формування фонду комунального житла для надання його на умовах оренди громадянам; забезпечення надання пільго­вих довгострокових кредитів на будівництво (реконструкцію) жит­ла багатодітним сім'ям; вжиття заходів щодо виробництва відповід­них конструкцій та інженерного обладнання для індивідуального житла;

2) у сфері інженерного облаштування сільських населених пун­ктів: розроблення й реалізація державних і регіональних програм водо-, газо-, енергопостачання та розвитку мережі-сільських доріг; першочергове постачання питної води сільським населеним пун­ктам, жителі яких користуються привізною водою; посилення кон­тролю за якістю питної води з місцевих джерел; розвиток мереж га­зопостачання в регіонах, де немає інших джерел забезпечення енергоносіями; будівництво твердого покриття на сільських доро­гах, реконструкція місцевих доріг відповідно до сучасних вимог; організація обслуговування інженерних споруд спеціалізованими комунальними підприємствами та організаціями під контролем ор­ганів місцевого самоврядування; створення об'єднань власників житла для спільного вирішення питань комунального обслугову­вання.

Регулювання суспільних відносин, які виникають у процесі бу­дівництва житла в сільській місцевості, здійснюється нині Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропро­мислового комплексу в народному господарстві", нормами земель­ного, цивільного та містобудівного законодавства.

Чинне законодавство України передбачає, що селу має надава­тися перевага над містом (із розрахунку на душу населення) у спо­рудженні житла та інших об'єктів соціально-культурного й побуто­вого забезпечення. Ці переваги мають полягати в матеріально-тех­нічному й ресурсному забезпеченні, оподаткуванні, кредитуванні індивідуальних забудовників тощо. Так, за розпорядженням Кабі­нету Міністрів України від 7 березня 2002 р. № 107 "Про виділен­ня державних централізованих капітальних вкладень на соціальний розвиток села" на фінансування будівництва в сільській місцевос­ті об'єктів соціальної інфраструктури було надано державні центра­лізовані капітальні вкладення в розмірі 30% їх загального обсягу, передбаченого в Державному бюджеті України на 2002 р.

Відповідно до ст. 11 Закону України "Про пріоритетність соці­ального розвитку села та агропромислового комплексу в народно­му господарстві", Уряд України та місцеві державні адміністрації покликані сприяти розвитку індивідуального житлового будівниц­тва на землях сільських населених пунктів, створювати сільським забудовникам (як місцевому населенню, так і громадянам, які пе­реселяються на постійне місце проживання в сільську місцевість), у тому числі працівникам соціальної сфери та сфери обслуговуван­ня сільського населення, які проживають у селі, пільгові умови що­до забезпечення будівельними матеріалами та обладнанням, надан­ня їм послуг і пільгових довгострокових державних кредитів. При цьому Закон передбачає компенсацію за рахунок республікансько­го чи місцевого бюджетів 25% одержаних кредитів через 5 років після введення будівлі в експлуатацію. Така пільга надається, якщо власник будинку бере участь у сільськогосподарському виробниц­тві, переробній або обслуговуючих галузях агропромислового ком­плексу, що функціонують у сільській місцевості, соціальній сфері села та органах його місцевого самоврядування.

В разі спорудження житла індивідуальним забудовником у сіль­ській місцевості підрядним способом за рахунок власних коштів йому компенсується з державного бюджету частина кошторисної вартості житлового будинку й господарських будівель, яка не нале­жить до прямих витрат підрядних будівельних організацій і вклю­чається до кошторисів будівництва згідно з чинними нормативни­ми актами. Порядок надання державних пільгових кредитів для ін­дивідуальних сільських забудовників визначає Уряд України.

Індивідуальні забудовники, які споруджують житлові будинки й господарські споруди, працюють у сільському господарстві, пере­робній та обслуговуючих галузях агропромислового комплексу, що функціонують у сільській місцевості, соціальній сфері села та орга­нах місцевого самоврядування на селі і не користуються держав­ним пільговим кредитом, отримують компенсацію за рахунок дер­жави в розмірі 35% вартості зазначених будинків і споруд. Ця піль­га зберігається також за зазначеними особами в разі спорудження житла та господарських будівель на кооперативних засадах. Цим самим забудовникам при спорудженні житла підрядним способом компенсується з державного бюджету та частина вартості будівниц­тва будинку й господарських споруд, яка не належить до прямих витрат підрядних будівельних організацій і включається до кошто­рисів (розрахунків вартості) будівництва згідно з чинним законо­давством.

За Законом України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", особи, які переселяються у трудонедостатні населені пункти, та місцеве населення віком до 40 років, зайняте в сільському госпо­дарстві, переробних і обслуговуючих галузях агропромислового комплексу або в соціальній сфері цих сіл, забезпечуються житлом і господарськими будівлями з державного бюджету. Житло, збудо­ване в сільській місцевості за рахунок бюджетних коштів, через 10 років передається в особисту власність цим громадянам за умови їхньої постійної роботи в зазначених галузях.

Критерії трудонедостатніх населених пунктів з урахуванням чи­сельності працездатних жителів та інших факторів, а також види пільг визначає Уряд України, а перелік цих населених пунктів — місцеві ради.

Державна програма розвитку соціальної сфери села до 2005 ро­ку передбачає, що житлове будівництво на селі в 2003—2005 рр. має розвиватися насамперед шляхом спорудження індивідуальних жит­лових будинків за рахунок коштів забудовників. Чинне законодавс­тво України не регламентує розміри індивідуальних житлових бу­динків і господарських споруд, що зводяться в сільській місцевос­ті. Це дає можливість удосконалювати нормативи та стандарти у проектуванні й будівництві житлових будинків різних типів з ме­тою поліпшення архітектурно-планувальних рішень, техніко-економічних та експлуатаційних показників. Існує потреба впроваджу­вати новітні способи опалення житла та об'єктів соціально-куль­турного призначення, модернізацію котелень і теплових мереж, встановлювати прилади обліку споживання енергоносіїв та води. Обсяги введення в експлуатацію житла в сільській місцевості, зап­лановані Програмою, становлять: 2004 р. — 1830 тис, 2005 р. — 2435 тис. кв. м загальної площі.

Державна підтримка житлового будівництва здійснюватиметься в напрямах надання забудовникам пільгових кредитів згідно з прог­рамою "Власний дім", розширення в сільській місцевості практики молодіжного житлового будівництва, спорудження житла для пра­цівників бюджетних установ та соціально незахищених громадян.