Принципи аграрного права. 12 страница

53. Державна підтримка фермерських господарств.

Новоствореним ф\г у період станов­лення (перші 3 роки після його створення, а в трудонедостатніх на­селених пунктах — 5 років) та ф\г з відок­ремленими садибами надається допомога за рахунок державного і місцевого бюджетів, у тому числі через Український державний фонд підтримки ф\г. Кабінет Міністрів Укра­їни в проекті Державного бюджету України та органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування в проектах місцевих бюд­жетів щорічно передбачають кошти на підтримку ф\г. Кошти Державного бюджету України спрямовуються на меліо­рацію земель, у тому числі їх зрошення та осушення, а також на консервацію та рекультивацію малопродуктивних с\г угідь, на придбання с\г техніки. Порядок використання коштів Державного бюджету України для надання підтримки новоствореним ф\г та ф\г з відокремленими садибами встановлює Кабінет Міністрів України.Український державний фонд підтримки ф\г є державною бюджетною установою, яка виконує функції з реалізації державної політики щодо фінансової підтримки станов­лення й розвитку ф\г. На безповоротній основі кошти надаються на такі цілі: відшкодування вартості розробки проектів відведення земельних ділянок для ве­дення ф\г; відшкодування частини витрат, пов'язаних із сплатою відсотків за користування кредитами банків, та часткову компенсацію витрат на придбання першого трактора, комбайна, вантажного автомобіля, будівництво тваринницьких приміщень, у тому числі вартість проектно-кошторисних докумен­тів, пільгові умови кредитування, страхування фермерських госпо­дарств тощо. Поворотна допомога надається для виробництва, переробки і збуту виробленої продукції, на здійснення виробничої діяльності та інші передбачені Статутом Українського державного фонду під­тримки фермерських господарств цілі під гарантію повернення строком від 3 до 5 років.

54. Правові підстави та порядок припинення фермерського господарства.

Діяльність селянського господарства припиняється в разі: рішення членів селянського господарства про припинення його діяльності. При цьому враховується як намір голови господарства добровільно відмовитися від земельної ділянки, що перебуває у приватній власності, так і бажання всіх членів господарства припинити подальше його функціонування; припинення права власності на землю, права користування земельною ділянкою у випадках, передбачених ЗКУ (добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; конфіскація за рішенням суду, а також при добровільній відмові від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим кодексом; при використанні земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; при використанні земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематичної несплати земельного податку або орендної плати; визнанні селянського господарства банкрутом, тобто його неспроможності задовільнити претензії кредиторів і виконати свої зобов'язання перед бюджетом; коли не залишається жодного члена селянського господарства або спадкоємця, який хоче продовжувати діяльність господарства. Припинення діяльності селянського господарства здійснюється за рішенням районної або міської ради, а в разі його банкрутства — господарським судом. Спори про припинення діяльності селянського господарства вирішуються судом. Майно селянського господарства, що припинило свою діяльність, використовується в першу чергу для розрахунків по оплаті праці найманих працівників, а також для виконання зобов'язань перед бюджетом, банком та іншими кредиторами. Решта майна залишається в колишніх членів господарства на праві спільної сумісної власності або ж розподіляється між ними, якщо є на це їх згода. Якщо така згода відсутня, то спір вирішується судом.

55. Соціально-економічна значимість і юридична природа особистого селянського господарства.

Особисте селянське господарство - це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання с\г продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму. Як зазначає професор В. В. Янчук, сучасному особистому се­лянському господарству притаманні такі ознаки: по-перше, це — форма виробництва, яка ґрунтується на рівноправних формах влас­ності на землю, на приватній власності громадян, а також на їхній особистій праці та праці членів їхніх сімей, тобто має виключно трудовий характер; по-друге, це — сукупність майна, що має вар­тісне вираження, ціну й належить громадянам на праві спільної су­місної власності; по-третє, особисте селянське господарство допов­нює суспільне виробництво, має щодо нього підсобний характер, є додатковим джерелом прибутків; по-четверте, во­но має, в основному, споживчий характер; по-п'яте, його можна на взаємовигідних засадах використовувати для збільшення вироб­ництва товарної маси продуктів харчування та сировини рослинно­го й тваринного походження.

56. Поняття та основні ознаки особистого селянського господарства.

У сучасних умовах реформування аграрного сектора економіки України існує й буде зростати потреба в загальних (у масштабах країни) нормах, якими забезпечуються формування середовища, сприятливого для створення та ефективного функціонування сіль­ськогосподарських товаровиробників, системи сільського розсе­лення, яка б відповідала новим виробничим відносинам, а також відновлення, розвиток та утримання на цій основі соціальної та ін­женерної інфраструктури села. Особисте селянське господарство як первинна форма організації виробництва сільськогосподарської продукції особистою працею членів сільської сім'ї і як форма її ре­алізації, є в цьому процесі джерелом додаткових (а подекуди й єди­них) доходів, котрі забезпечують повне задоволення матеріальних, житлових, культурно-побутових потреб громадян.

Згідно з інформацією Мінагрополітики наприкінці 2002 р. в Ук­раїні налічувалось 12,9 млн. сімей (дворів), які мали земельні ділян­ки загальною площею 4,9 млн. га, в тому числі 4,1 млн. га ріллі (12% загальної площі держави). Середній розмір особистого селянського господарства в країні становить 0,38 га. 2002 р. селянські господарс­тва виробили 1835 тис. т м'яса, 10674 тис. т молока, 6326 млн. шт. яєць, 2362 т вовни, 16390 тис. т картоплі, 5120 тис. т овочів, 1035 тис. т фруктів і ягід, що становить відповідно 73, 75, 86, 70, 99, 88 і 72% від загальних обсягів виробництва цієї продукції в Україні. Ва­лова сільськогосподарська продукція, вироблена в таких господарс­твах, становить на сьогодні 60% загального обсягу її виробництва в Україні, а в особистих селянських господарствах Чернігівської, Житомирської, Тернопільської, Рівненської, Волинської, Черні­вецької, Львівської, Івано-Франківської та Закарпатської областей питома вага виробництва валової сільськогосподарської продукції становить від 63 до 94%.

Згідно зі ст. 1 Закону України від 15 травня 2003 р. "Про осо­бисте селянське господарство"1, особисте селянське господарство являє собою господарську діяльність, здійснювану без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально (або тими особа­ми, які перебувають у сімейних або родинних стосунках і спільно проживають), з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, перероблювання й споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг із використан­ням майна особистого селянського господарства, зокрема й у сфе­рі сільського зеленого туризму.

Як зазначає професор В. В. Янчук, сучасному особистому се­лянському господарству притаманні такі ознаки: по-перше, це — форма виробництва, яка ґрунтується на рівноправних формах влас­ності на землю, на приватній власності громадян, а також на їхній особистій праці та праці членів їхніх сімей, тобто має виключно трудовий характер; по-друге, це — сукупність майна, що має вар­тісне вираження, ціну й належить громадянам на праві спільної су­місної власності; по-третє, особисте селянське господарство допов­нює суспільне виробництво, має щодо нього підсобний характер, є додатковим (а не основним) джерелом прибутків; по-четверте, во­но має, в основному, споживчий характер; по-п'яте, його можна на взаємовигідних засадах використовувати для збільшення вироб­ництва товарної маси продуктів харчування та сировини рослинно­го й тваринного походження.

Аналіз змісту даного Законом визначення особистого селян­ського господарства дає підстави стверджувати, що законодавець відхилився від розуміння певної форми ведення сільськогосподар­ського виробництва як діяльності, спрямованої на задоволення виключно особистих потреб, і доходи від якої не є основними для членів певного господарства.

Цей висновок випливає зі змісту самої назви розглядуваного на­ми господарства. Нагадаємо, що відповідно до ст. 56 ЗК (в редак­ції від 13 березня 1992 р.) такі господарства мали назву "особисте підсобне господарство". До речі, Державний комітет України із зе­мельних ресурсів висловив офіційну позицію щодо тотожності тер­мінів "особисте підсобне господарство" та "особисте селянське господарство". Так, у листі Держкомзему від 5 квітня 2002 р. заз­начається, що поняття "особисте підсобне господарство" та "осо­бисте селянське господарство" за змістом тотожні. Земельна ділян­ка надається для ведення особистого селянського господарства, тобто для вирощування сільськогосподарської продукції та забезпе­чення кормами власної худоби й птиці. Таке господарювання здій­снюється без створення юридичної особи і спрямоване передусім на забезпечення власних потреб членів особистого селянського господарства в сільськогосподарській продукції. Тому розмір зе­мельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства та особистого селянського господарства має становити 2 га. Згідно із ч. 2 ст. 121 Закону України від 3 липня 1992 р. "Про плату за землю", (в редакції Закону від 19 серпня 1996 р.) особисті селян­ські господарства, які мають у власності земельні ділянки не біль­ше 2 га, звільняються від сплати земельного податку. Земельні ді­лянки придбані у власність громадянами, що провадять особисте селянське господарство понад норми безоплатної передачі, визна­чені ст. 121 ЗК, у тому числі і в порядку, зазначеному в ч. 2 цієї статті (у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю), мають оподатковуватися на загальних підставах згідно із За­коном України "Про плату за землю".

Члени особистих селянських господарств можуть належати до категорії зайнятого населення в тому разі, якщо робота в госпо­дарстві є для його членів основною і розрахунковий місячний до­хід на кожного із них дорівнює розміру мінімальної заробітної пла­ти або перевищує його. Порядок визначення розрахункового мі­сячного доходу на одного члена особистого селянського господарс­тва встановлює Кабінет Міністрів України. Рада Міністрів Авто­номної Республіки Крим та облдержадміністрації один раз на 3 ро­ки до 20 грудня встановлюють розрахунковий місячний дохід осо­бистого селянського господарства в середньому по регіону й дово­дять до районних, Київської та Севастопольської міських держад­міністрацій, які в місячний строк встановлюють розрахунковий мі­сячний дохід на одного члена особистого селянського господарства та не пізніше 1 лютого того року, що настає за звітним, доводять його до районних, міських та районних у містах центрів зайнятос­ті, управлінь праці та соціального захисту населення районних дер­жадміністрацій, структурних підрозділів з питань праці та соціаль­ного захисту населення виконавчих органів міських і районних у містах рад та органів державної статистики.

Члени особистого селянського господарства діють на свій роз­суд і ризик у межах встановленого правового господарського по­рядку. Діяльність, пов'язана з веденням особистого селянського господарства, не належить до підприємницької діяльності.

Особисті селянські господарства піддягають обліку, який здій­снюється сільськими, селищними, міськими радами за місцем роз­ташування земельної ділянки в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади з питань статистики.

Відповідно до ст. 7 Закону України "Про особисте селянське господарство", члени особистого селянського господарства мають право: самостійно господарювати на землі; укладати особисто або через уповноважену особу будь-які угоди, що не суперечать зако­нодавству; реалізовувати надлишки виробленої продукції на рин­ках, а також заготівельним, переробним підприємствам та органі­заціям, іншим юридичним і фізичним особам; самостійно забезпечувати власне виробництво матеріально-технічними засобами; від­кривати рахунки в установах банків та отримувати кредити в уста­новленому законодавством порядку; бути членами кредитної спіл­ки та користуватися її послугами; отримувати трудову пенсію, а та­кож інші види соціальної державної допомоги та субсидії; надава­ти послуги з використанням майна особистого селянського госпо­дарства; використовувати для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насад­ження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; вільно розпоряджатися належним майном, виробленою сільськогосподар­ською продукцією та результатами її переробки; отримувати дорад­чі послуги; брати участь у конкурсах сільськогосподарських вироб­ників для отримання бюджетної підтримки відповідно до загально­державних і регіональних програм; об'єднуватися на добровільних засадах у виробничі товариства, асоціації, спілки з метою коорди­нації своєї діяльності, надання взаємодопомоги та захисту спільних інтересів тощо; провадити зовнішньоекономічну діяльність.