Діалектика. Основні історичні форми діалектики і їх місце в історії філософії

Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сутнього, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. Діалектика поширюється на всю навколишню дійсність і є теоретичним відображенням розвитку як "духу", так і матерії, свідомості, пізнання.

Діалектика як філософська теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття як зв'язок, взаємодія, відношення.

Закони діалектики - загальні, універсальні закони, основні з них: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності і боротьби протилежностей, закон заперечення заперечення. Вони називаються основними, універсальними законами діалектики тому, що: по-перше, притаманні усім сферам дійсності, тобто діють у природі, суспільстві, пізнанні, по-друге, розкривають глибинні основи руху та розвитку, а саме: його джерело, механізм переходу від старого до нового, зв'язки нового із старим, того, що заперечує, з тим, що заперечується.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні конкретизується через ряд категорій (якість, кількість, властивість, міра, стрибок). Даний закон розкриває внутрішній механізм переходу до нової якості у будь-якій сфері об'єктивної дійсності, відповідаючи на запитання, як, яким чином відбувається розвиток, рух і зміна всього сутнього.

Закон єдності і боротьби протилежностей відображає важливу, фундаментальну особливість об'єктивної дійсності, котра полягає у тому, що всі предмети і явища, процеси мають суперечливі моменти тенденції, сторони, борються і взаємодіють між собою. Взаємодія протилежностей є вираженням самої суперечності, а суперечність є внутрішнім збуджувачем, імпульсом, джерелом будь-якого руху і розвитку. Суперечлива взаємодія між протилежностями є загальною причиною, котра обумовлює саморух, саморозвиток матеріальних об'єктів. Суперечності притаманні усім процесам розвитку.

Закон заперечення заперечення відображає об'єктивний закономірний зв'язок, спадкоємність між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Закон заперечення заперечення - це закон великого масштабу, він виявляється в повному обсязі лише в тому разі, коли відбувається повний цикл розвитку (наприклад, зерно - стебло - нові зерна), коли мають місце три ступені в процесі розвитку (Гегелівська "тріада": теза - антитеза - синтез) або заперечення заперечення. Цей закон дає теоретичне уявлення про поступальний характер розвитку. До цього часу з приводу сутності цього закону, в філософській літературі залишились різні тлумачення.

У філософському розумінні основні закони діалектики виступають як основні фундаментальні принципи усвідомлення об'єктивної дійсності.

Такі поняття, як зв'язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення тощо - у діалектиці мають статус категорій.

У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв'язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об'єктивній дійсності. Ці загальні ознаки виділяються людьми в процесі пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності.

Основні категорії діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент і т.п. Категорії діалектики - універсальні логічні форми мислення, в них сконцентровано досвід і предметно-практичну діяльність багатьох поколінь людського суспільства.

Без понять і категорій, в котрих знаходять своє відображення і матеріалізацію результати пізнання, саме пізнання було б неможливим. Особливостями категорій діалектики є: об'єктивність, всезагальність, зв'язок з практикою, історичність, рухливість.

Слово «діалектика» (від грец. dialektike — мистецтво вести бе­сіду) має багато спільного зі словом «діалог» (від грец. dialogos — розмова між двома або кількома особами). Спочатку діалектику ро­зуміли як мистецтво вести дискусію, маючи на увазі дискусію, спря­мовану на взаємозацікавлене обговорення проблеми з метою досягнення істини шляхом протиборства думок, поглядів. Вважало­ся, що діалектик — це людина, яка вміє запитувати й відповідати.

Потім стародавні мислителі помітили, що суперечність і мін­ливість має місце не тільки в думках, але й у реальному бутті. Одним із першовідкривачів цього був Геракліт із Ефеса. Світ уявлявся йому в образі «живого вогню» або потоку річки, в яку неможливо «увійти двічі». У рухомому світі з часом все втрачає колишні риси, перехо­дить у свою протилежність: вологе висихає, а сухе стає вологим, переходить одне в одне холодне й гаряче, живе і мертве. У цих дум­ках сформульовані основи діалектики в сучасному її розумінні. Тому вважають, що історично першою формою діалектики є стихійна діалектика стародавніх філософів — наївна діалектика буття й пізнання без проникнення в сутність процесів.

В епоху середньовіччя діалектика була витіснена метафізикою, перетворилася на софістику і схоластику, які активно використову­вались панівними верствами для насадження і закріплення у свідо­мості людей релігійного світогляду.

Повернення до діалектики з елементами метафізики було здійс­нено у філософії Нового часу (Рене Декарт, Бенедикт Спіноза, Дені Дідро та ін.). Проте найбільш ґрунтовно концепція діалектики була сформульована в німецькій класичній філософії Гегелем. її назива­ють другою формою діалектики.

Гегель вперше уявив світ як процес загального розвитку від нижчого до вищого, вказав на джерело розвитку — боротьбу про­тилежностей, сформулював основні закони та категорії діалекти­ки. Проте діалектика Гегеля мала ідеалістичний характер. Мо­деллю гегелівської діалектики була не об'єктивна реальність, а її мислення, в якому вона знаходила своє відображення. Діалектика Гегеля суперечила даним природознавства, в межах якого були висунуті глибокі діалектичні ідеї: теорія розвитку стосовно геології (Ч. Лойель), еволюційні ідеї Ламарка, космологічні ідеї Канта — Лапласа та ін.

Діалектика Гегеля створила передумови для виникнення наступ­ної форми діалектики, в якій німецькі філософи Карл Маркс та Фрідріх Енгельс спробували зробити новий крок — поєднати мате­ріалізм з діалектичною логікою. Внаслідок цього в другій половині XIX століття з'явилася третя історична форма діалектики, що було об'єктивно зумовлено розвитком наукового пізнання. До 40-х років XIX століття були зроблені нові відкриття в (15) різних галузях науки, що дали природничонаукове обґрунтування діалектико-матеріалістичного погляду на природу. Серед них: відкриття закону збереження та перетворення енергії у фізиці, який обґрунтував взаємозв'язок багатоманітних форм руху матерії; створення клі­тинної теорії — у біології, що розкрила структурну єдність всієї живої природи (як рослинного, так і тваринного світу), а також еволюційна теорія Дарвіна, яка обґрунтувала ідею розвитку стосов­но всієї живої природи. За цих умов матеріалістична діалектика ви­явилась формою філософського мислення, найбільш адекватною до науки, являючи собою аналог самої дійсності, тобто даючи змо­гу мислити і пізнавати її відповідно до неї самої.

У створенні цієї форми діалектики істотну роль відіграло від­криття Марксом матеріалістичного розуміння історії, завдяки чому було здійснено синтез діалектики не лише з матеріалізмом, а й з гуманізмом. Діалектика почала розглядатись не сама по собі, а з точки зору вирішення конкретно-історичних проблем люд­ської життєдіяльності.

Що ж характерно для такої діалектики?

По-перше, діалектика є таким способом розуміння світу, при якому дійсність осмислюється як така, що перебуває у взаємозв'яз­ках, взаємообумовленості і в постійній зміні. Проте слід пам'ятати, що діалектика є теорією не будь-яких змін, будь-якого руху, а лише однієї форми змін — розвитку. Все перебуває стані змін, бо все, що існує, має свої внутрішні суперечності, які неминуче змушують його змінюватись, набирати нових форм, розвиватись.

По-друге, матеріалістична діалектика визнає існування діалек­тики об'єктивної та суб'єктивної.

Об'єктивна діалектика — це взаємозв'язок та розвиток природ­них і соціальних явищ. Вона існує незалежно від суб'єкта, від люди­ни та людства. Суб'єктивна діалектика — це діалектика мислення суб'єкта і пізнання ним об'єктивного світу. Суб'єктивна діалектика відображає об'єктивну. Об'єктивна і суб'єк­тивна діалектика збігаються за змістом (в них загальним є зміст — єдина діалектична закономірність розвитку дійсності). Водночас вони розрізняються за формою, тому що мислення, у свою чергу, має свої особливості порівняно з іншими сферами дійсності, свою внутрішню логіку розвитку. Об'єктивна діалектика відображається в мисленні: суб'єктивній та ідеальній формах. Об'єктивна і суб'єктивна діалектика — протилежності, але їх протилежність зникає у сфері суспільно-історичної практики.

По-третє, внутрішній зміст, логічний каркас діалектики як науки створюють її принципи, закони і категорії. Тоді діалектика визна­чається як система принципів, законів і категорій, що у своїй су­купності відображає цілісність об'єктивного світу та його пізнання в безперервній зміні та розвитку. При цьому під принципами ро­зуміють загальні й універсальні, основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають сенс і роль всіх інших елементів у системі. В сучасних концепціях діалектики найбільш вагома роль відводить­ся принципу зв'язку і принципу розвитку. Закони діалектики виража­ють всезагальні суттєві зв'язки в процесі розвитку. Вони виконують важливу методологічну функцію в побудові її теорії. Законів у діалек­тиці три: закон діалектичної протилежності, закон взаємного пере­ходу кількісних і якісних змін і закон заперечення заперечення. Ка­тегорії діалектики — це найбільш фундаментальні вузлові поняття, в яких і через які здійснюється філософське мислення.

По-четверте, діалектика як наукова система виконує три голов­них завдання. Засновуючись на аналізі і природи, і суспільства, вона виступає як діалектика буття і є загальною теорією розвитку (онто­логією). Діалектика, застосована до логічного мислення, його за­конів і форм, виступає як діалектична логіка (теорія методу). Буду­чи спрямованою на аналіз процесу пізнання, його законів, вона виступає ще і як теорія пізнання (гносеологія). Іншими словами, матеріалістична діалектика, як вчення про загальні закони розвит­ку, водночас є логікою і гносеологією. Це пов'язано з тим, що зако­ни об'єктивного світу після того, як вони пізнані, стають законами мислення, тобто законами логіки, а закони логіки є відображеними законами об'єктивного світу. При такому способі розгляду матеріалістична діалектика як загальна теорія розвитку постає як цілісна система, як єдність трьох складових: теорії розвитку, теорії методу і теорії пізнання.

Нарешті, по-п'яте, особливістю діалектики є те, що вона виконує роль як теорії, так і методології. На підставі змісту законів і категорій діалектики і закономірностей функціонування та розвитку проце­су пізнання формуються відповідні вимоги до мислячого суб'єкта в його орієнтації у пізнавальній діяльності, а також відповідні норми, правила, яких він змушений дотримуватись у питаннях пізнання і практичного перетворення дійсності. Методологічно вірні орієн­тири, які дає матеріалістична діалектика, допомагають обрати оп­тимальний шлях дослідження, уникнути багатьох помилок, відхи­лень, не витрачати даремно сили і засоби, а отже, і дорогоцінний час на безперспективні зусилля і непотрібні дії.

Таким чином, діалектика в сучасному розумінні це: а) об'єк­тивний процес розвитку явищ на підставі виникнення, бо­ротьби і розв'язання притаманних їм суперечностей; б) філо­софська наука про універсальні закони руху і розвитку при­роди, суспільства і мислення; метод пізнання і перетворення світу. Знання загальних законів розвитку, які надає діалектика, ство­рює можливість розібратися в минулому, правильно зрозуміти про­цеси, що відбуваються в наш час, передбачити майбутнє.

Діалектика:

1. як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси у природі, суспільстві і мисленні, такими, якими вони є в дійсності;

2. орієнтує на конкретне багатостороннє вивчення об'єктивних процесів, дає змогу знаходити нові грані речей;

3. закони діалектики є одночасно й законами, категоріями і принципами самої теорії пізнання;

4. діалектика є логікою узагальнення світу;

5. закони діалектики і пізнання не можуть бути різними. Вони є однаковими, тотожними і відображають лише різні аспекти діалектики: онтологічний, логічний і гносеологічний;

6. оскільки не всі філософські течії, школи визнають діалектику, вона вимагає подальшого осмислення і дослідження.

Для інформації: Якщо розглядати діалектику як теорію розвитку. то її антиподами є метафізика (вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу)), "негативна діалектика" (концепція, яка виходить з абсолютизації заперечення, всезагальної руйнації всього сутнього, тотального критицизму, відкидання будь-якої позитивності, самозаперечення); якщо розглядати як логіку, то її антиподами є софістика (грунтується на неправильномувиборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішуванні суттєвого і несуттєвим на хибних доведення (софізмах)) і еклектика (алогічна концепція, яка грунтується на свавільному виборі координат, на випадковому поєднанні різних сторін речей, образно кажучи, "мішанина"). Якщо ж розглядати діалектику як теорію пізнання, то її альтернативами вважають догматизм (абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу, перебільшує значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності) і релятивізм (перебільшення значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності).