Учасники судового господарського процесу. 6 страница

Одним з основних видів ЗЕД та складовою будь-якою ЗЕД є експорт та ім­порт товарів, капіталів та робочої сили. Ст. 1 Закону «Про ЗЕД» містить визна­чення цих понять, розрізняючи при цьому експорт/імпорт товарів та експорт/ імпорт капіталів.

Експорт (експорт товарів) - продаж товарів українськими суб'єктами зо­внішньоекономічної діяльності іноземним суб'єктам господарської діяльності (у тому числі з оплатою в негрошовій формі) з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів. При цьо­му термін «реекспорт» (реекспорт товарів) означає продаж іноземним суб'єктам господарської діяльності та вивезення за межі України товарів, що були раніше імпортовані на територію України.

Імпорт (імпорт товарів) - купівля (у тому числі з оплатою в негрошовій формі) українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в іноземних суб'єктів господарської діяльності товарів з ввезенням або без ввезення цих това­рів на територію України, включаючи купівлю товарів, призначених для власного споживання установами та організаціями України, розташованими за її межами.

Експорт/імпорт капіталу - вивезення за межі України/ввезення з-за меж України капіталу у будь-якій формі (валютних коштів, продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших немайнових прав) з метою одержання прибутків від виробничої та інших форм господарської діяльності.

Відповідно до ст. З Закону «Про ЗЕД», суб'єктами зовнішньоекономічної ді­яльності в Україні є: фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни та особи без гро­мадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з зако­нами України і постійно проживають на території України; юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні, які мають постійне місцез­находження на території України (підприємства, організації та об'єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередниць­кі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об'єднання, організації та інші), в тому числі юридичні особи, майно та/або капітал яких є повністю у власності іноземних суб'єктів гос­подарської діяльності; об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юри­дичними особами згідно з законами України, але які мають постійне міс­цезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність; структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України (філії, відділення, тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України; спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, зареєстрова­ні як такі в Україні, які мають постійне місцезнаходження на території України; інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами України.

Господарський кодекс (ст. 378) закріпив вужче коло суб'єктів ЗЕД, передба­чивши, що ними є (можуть бути) суб'єкти господарювання, зазначені в пунктах 1, 2 ч. 2 ст. 55 ГК (тобто господарські організації зі статусом юридичної особи, ство­рені відповідно до законодавства України (Цивільного кодексу, Господарського кодексу, спеціальних законів) та громадяни України, іноземці та особи без гро­мадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

125. Правове становище підприємств з іноземними інвестиціями

Підприємство, створене відповідно до вимог ГКУ, у статутно­му фонді якого не менш як десять відсотків становить іноземна інвестиція, визнається підприємством з іноземними інвестиція­ми. Підприємство набирає статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його ба­ланс.

Іноземною інвестицією є цінності, що вкладаються іноземни­ми інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досяг­нення соціального ефекту.

Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти, інвестуван­ня в які не заборонено законами України.

Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути засновниками дочірніх підприємств, створювати філії і представ­ництва на території України і за її межами з додержанням вимог законодавства України та законодавства відповідних держав.

Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/ або території, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність під­приємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороня­ється виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

Правовий статус і порядок діяльності підприємств з іноземни­ми інвестиціями визначаються ГКУ, законом про режим інозем­ного інвестування в Україні, іншими законодавчими актами.

Іноземним підприємством є унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.

Іноземні підприємства не можуть створюватися в галузях, визначених законом, що мають стратегічне значення для безпеки держави.

126. Поняття соціального розвитку села

У сільській місцевості в найближчій перспективі проживатиме близько третини населення України, основна частина якого зайнята в аграрній сфері виробництва. Село не тільки виконує функцію продовольчого забезпечення держави, а й лишається носієм самобутніх матеріальних, культурних, моральних надбань і традицій минулих поколінь. У селі сконцентровано значну частину соціально-економічного потенціалу суспільства. З огляду на це, важливим фактором визначення цивілізованості будь-якого суспільства є ставлення його до селянина.
Досвід сучасного реформування аграрного сектора економіки країни наочно показав, що сама реорганізація державних і колективних сільськогосподарських підприємств та надання землі у приватну власність не вирішують проблеми насичення ринку продовольчими товарами. Ефективне виробництво товарної сільськогосподарської продукції не можливе без наявності державних протекціоністських програм, спрямованих на формування повноцінного життєвого середовища, задоволення економічних і соціальних інтересів сільського населення, забезпечення комплексного розвитку сільських територій, об'єктів соціальної інфраструктури, сучасних систем зв'язку та інформатики, транспорту, житлово-комунального та водного господарства, шляхового будівництва, збереження сільської поселенської мережі тощо. Аграрний протекціонізм являє собою систему державних заходів (політичних, економічних, правових), метою якого є стимулювання розвитку національного сільськогосподарського товаровиробника, обстоювання інтересів на зовнішньому і внутрішньому ринках та створення належного рівня життя для сільського населення.
Сільське господарство потребує підвищеного виробничо-господарського ризику. Тому світова практика виходить із того, що ця галузь, позбавлена державного регулювання, спеціально орієнтованого на захист майнових інтересів виробників сільськогосподарської продукції, та відповідної підтримки виробничої і соціально-побутової сфер, не може ефективно функціонувати. Виробничий процес у сільському господарстві навіть за наявності найвищого рівня науково-технічного й сервісного забезпечення не може контролюватися людиною у повному обсязі. Державна підтримка є неодмінною також з урахуванням ролі села в демографічному розвитку суспільства, соціально-побутових особливостей сільського життя. Так, країнам ЄЕС процвітання сільського господарства коштує щорічно 40 млрд євро. У 24 розвинених країнах, об'єднаних Організацією з економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), фермери близько 40% своїх доходів отримують у вигляді дотацій, шляхом штучного підвищення державою цін на сільськогосподарську продукцію, що закуповується. У деяких країнах, отримані таким чином доходи сягають 80%.
Концептуальним підґрунтям державної підтримки сільського господарства є визнання його становища хронічно невигідним у системі товарних зв'язків народного господарства. Встановлено, що в США вартість обробленої продукції в сільському господарстві вдвічі менша, ніж вартість засобів виробництва для сільського господарства. Середній прибуток у ньому є нижчим. Вищий ступінь ризику призводить до того, що сільське господарство функціонує в умовах нерівності його економічних суб'єктів з аналогічними суб'єктами в інших галузях. У ФРН з 5 вересня 1955 р. діє закон про аграрне господарство. У ньому зазначається, що завданням держави є забезпечення соціальної справедливості шляхом регулювання сільського господарства з метою захисту його інтересів. Цим законом була введена система щорічної звітності Уряду перед парламентом про економічну ситуацію в сільському господарстві та паритет у відносинах з іншими галузями. Стаття 39 Римського договору про створення ЄЕС 1957 року однією із цілей сільськогосподарської політики співтовариства називає забезпечення справедливого рівня життя сільського населення. Спеціально зазначається, що, розробляючи аграрну політику, члени співтовариства повинні брати до уваги специфічний характер сільськогосподарської діяльності, необхідність державного регулювання сільського господарства властивими йому методами, з відповідною поступовістю.
Сучасний етап реформування аграрних відносин в Україні характеризується погіршенням фінансового стану та зниженням платоспроможності сільськогосподарських і агропромислових товаровиробників, недосконалістю кредитно-фінансової системи тощо. Це призводить до того, що із 7,8 млн працездатних осіб, які мешкають у сільській місцевості, 1,6 млн — безробітні, а 1,9 млн — зайняті лише в особистих селянських господарствах. Майже не зростають реальні доходи селян, головним джерелом яких є надходження від низькопродуктивної праці в особистих підсобних господарствах. За рівнем середньомісячного заробітку, який становить лише 48,6% середнього рівня заробітної плати у виробничих галузях, сільське господарство посідає останнє місце. Практично не відновлюється діяльність підприємств і закладів сфери обслуговування, припинилося оновлення матеріальної бази соціальної інфраструктури. Наслідками цих процесів є критична соціально-демографічна ситуація на селі. Так наприкінці 2002 р. перевищення смертності над народжуваністю досягло 156 тис. чоловік на рік. Майже в 90% сіл протягом останніх 5 років кількість померлих перевищила кількість народжених, у 11 % сіл за цей час не народилося жодної дитини. Зростають темпи обезлюднення сіл, майже у третини з них не самовідтворюється населення. Як бачимо, соціальне відродження села та підвищення ефективності аграрного виробництва — процеси органічно пов'язані. За таких умов збереження і розвиток села, забезпечення повноцінного відтворення в ньому українського народу має стати головним пріоритетом державної аграрної політики.
Це й дістало своє відображення в указах Президента України від. 20 грудня 2000 р. "Про Основні засади розвитку соціальної сфери села" та від 15 липня 2002 р. № 640 "Про першочергові заходи щодо підтримки розвитку соціальної сфери села". Названі нормативні акти визначають коло організаційно-правових заходів щодо здійснення соціальних перетворень на селі, а саме:
- збільшення зайнятості сільського населення на сільськогосподарських підприємствах різних організаційно-правових форм та особистих селянських господарствах за допомогою нарощування обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, її первинної переробки й збереження, поширення в сільській місцевості практики урізноманітнення видів господарської діяльності;
- підвищення продуктивності праці, рівня заробітної плати працівників сільського господарства та застосування науково обґрунтованих норм праці;
- ефективне використання трудових ресурсів і робочого часу;
- відновлення діяльності раніше закритих та відкриття нових закладів соціально-культурного призначення в сільських населених пунктах, а також зупинення їх закриття;
- нарощування обсягів житлового будівництва на основі спеціальних програм його підтримки;
- збільшення обсягів будівництва інженерних мереж і споруд, насамперед, у регіонах, де відсутні місцеві джерела питної води та паливно-енергетичні ресурси; розвиток систем розвідних мереж водо— і газопроводів з метою повнішого завантаження існуючих магістралей;
- створення сприятливих умов для розвитку на селі сфери платних послуг.
Юридично забезпечити реалізацію визначених органами влади й управління України організаційно-економічних напрямів аграрної реформи і соціального розвитку села покликані також нормативно-правові акти. Зокрема, одним із перших таких законодавчих актів є Закон України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві". На жаль, практика показала, що положення цього Закону є декларативними. Неможливість його практичної реалізації призвела до необхідності прийняття цілої низки підзаконних нормативно-правових актів, зокрема вищезгаданих указів.

127. Головні напрями екологічної політики України в сучасних умовах

Екологічна політика, програми і стратегічні плани дій - усе це атрибути системного екологічного управління і, зокрема, ре­зультати стратегічного екологічного планування як однієї з голо­вних функцій системного екологічного управління [9].
У березні 1998 року Верховна Рада України затвердила "Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки", затверджених постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 p. № 188/98-ВР. Основні розділи цьо­го документа є: пріоритети охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів; стратегія й тактика гармонійного розвитку виробничого та природо-ресурсного потенціалу в галузевому представленні; заходи що­до збалансованого використання й відновлення природних ре­сурсів; етапи реалізації основних напрямів державної екологічної політики України (організаційний, правовий, економічний, регіональний); екологічна експертиза; міжнародне співро­бітництво тощо. На час затвердження державної екологічної політики Верховною Радою для України це був важливий крок у формуванні нового екологічного світогляду й плані дій. Нині цю прийняту політику слід зробити справді екологічною, тобто гар­монізувати з європейською екологічною політикою й регламен­том з екологічного управління, міжнародними стандартами серії ISO 14000.
На виконання Указу Президента України від 14.09.2000 р. № 1072 "Про програму інтеграції України до Європейського со­юзу" урядом розробляється й упроваджується деталізована про­грама наближення природоохоронного законодавства до законо­давства ЄС. Інтеграція України до Європейського союзу має здійснюватися шляхом створення правової, нормативно-методич­ної та організаційної бази, гармонізованої з європейською, яка має відповідати вимогам національної та загальноєвропейської еко­логічної безпеки.
З метою гармонізації природоохоронного законодавства Урядом України здійснюються конкретні заходи — розроблено проекти нових законодавчих актів: "Про екологічний аудит", "Про екологічне страхування", "Про екологічну (природно- техногенну) безпеку", "Про ратифікацію Кіотського протоколу до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату". Прийнято за­кон "Про внесення змін до забезпечення екологічної безпеки".
Соціально-еколого-економічні стратегії України до гар­монійного розвитку визначаються пакетом офіційних документів, базовим серед яких є Послання Президента України до Верховної Ради України "Україна: поступ у XXI століття. Стратегія еко­номічної та соціальної політики на 2000-2004 роки", Укази Пре­зидента "Про основні напрями земельної реформи", "Про стра­тегію подолання бідності", "Про концепцію розвитку охорони здоров'я населення України" та ін. Розроблені стратегії відповідають принципам гармонійного розвитку. Минуле деся­тиліття характеризується для України як підготовчій етап перехо­ду до гармонійного розвитку, який ще не завершився і триватиме щонайменше п'ять років [50]. До цього відбувалося політичне, економічне, воєнне, інституціональне становлення державності. Нині здійснюється соціальна переорієнтація економічної політи­ки України з огляду на пріоритети гармонійного розвитку. До цих пріоритетів належать:
В економічній сфері.
— утвердження механізмів, що мають забезпечити надійні гарантії не лише остаточної стабілізації економіки, а й створення необхідних передумов прискореного зрос­тання;
— впровадження науково-технологічних інновацій та опа­нування інноваційного шляху розвитку як головного чин­ника сталого економічного розвитку;
— здійснення активної аграрної політики;
— зміцнення економічних передумов для глибокої перебу­дови соціальної сфери.
У соціальній сфері:
— зростання інтелектуального потенціалу нації, всебічний розвиток освіти;
— перебудова соціальної сфери з метою запобігання збідненню населення шляхом реформування системи оп­лати праці, скорочення безробіття, вдосконалення ме­ханізмів надання державної соціальної допомоги, запро­вадження системи загальнообов'язкового державного страхування поліпшення становища дітей, молоді, жінок, сім'ї.
В екологічній сфері:
— усебічний розвиток екологічної освіти;
— гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму негативного впливу наслідків аварії на Чорно­бильській АЕС;
— вдосконалення екологічного законодавства;
— поліпшення екологічного стану річок України, зокрема басейну р. Дніпро, та якості питної води;
— стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;
— будівництво нових та реконструкція чинних потужностей очисних каналізаційних споруд;
— запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів та поліпшення їх екологічного стану;
— формування збалансованої системи природокористуван­ня та екологізації технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті;
— збереження біологічного та ландшафтного розмаїття, роз­виток природозаповідної справи. 15 березня 1999 року Україна підписала Кіотський прото­кол [4], чим підтвердила послідовність своїх дій у вирішенні гло­бальних екологічних проблем і приверженність ідеям сталого роз­витку. Кіотський протокол надав можливість застосування ринкових механізмів міжнародного співробітництва для вирішення національних і глобальних екологічних проблем. "Гнучкі ме­ханізми", передбачені у Кіотському протоколі, торгівля квотами на викиди парникових газів, проекти спільного впровадження (СВ) екологічних проблем, проекти механізму подальшого роз­витку — відпрацьовуються в Україні на рівні окремих підприємств і регіонів. Відпрацювання цих механізмів відкриває перспективу впровадження ринкового механізму торгівлі квота­ми із залученням значних фінансових ресурсів (іноземні та внутрішні) для модернізації вітчизняної промисловості, сталого ведення сільського і лісового господарств, програм з ефективного використання енергії та ресурсів тощо. Кіотський протокол вима­гає від України не перевищувати рівня викидів 1990 року протя­гом 2008 — 2012 років. Зважаючи на існуючі прогнози розвитку економіки України, викиди парникових газів у період до 2012 — го чи навіть до 2020 року не досягнуть рівня викидів у 1990 — му. Таким чином, в Україні відсутня нагальна необхідність скорочу­вати фактичні викиди парникових газів, що виключає потребу у фінансових ресурсах.

128. Поняття і зміст права власності.

Право власності на землю— це закріплене у земельно-правових нормах право громадянина, юридичної особи чи уповноважених органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування володіти, користуватися і розпоряджатися належною йому землею(земельною ділянкою) і законодавче забезпечення цих прав. Згідно Ст 78. ЗК: Зміст права власності на землю: 1. Право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. 2. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Зміст права власності на землю полягає в тому, що власнику в повному обсязі належать усі три види правомочностей, тобто право володіти, користуватися і розпоряджатися. Окремі з цих правомочностей можуть належати і не власникам. Так, володіти земельною ділянкою на законних підставах можуть орендарі, землекористувачі, опікуни, підрядчики тощо. Таке володіння називається титульним. Право володіння власника відрізняється від права титульного володільця тим, що власник здійснює свою правомочність разом з іншими правомочностями — користуванням і розпорядженням. Щодо титульних володільців, то вони повинні узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору (наприклад, договору оренди) чи адміністративного акта, за­кону (наприклад, надання земельної ділянки, що перебуває у державній власності, у постійне користування державному сільськогосподарському підприємству). У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, а й право користування, наприклад, при оренді землі. Право користування земельною ділянкою надає землевласнику право вилучення корисних властивостей землі для задо­волення особистих потреб чи потреб інших осіб за волею власника. Наприклад, використання землі для будівництва за­воду, житлового будинку, гаража, на зайняття сільським господарством. Слід зауважити, що законним користувачем може бути не лише землевласник, а й інша особа, якій це пра­во надане договором, законом чи адміністративним актом. Право розпорядження землею — це найбільш визначальна правомочність власника. Воно належить лише власникові землі і реалізується шляхом особистого використання певним чином і для певних цілей, а також шляхом припинення або обмеження свого права. Як і перші дві правомочності, право розпорядження може передаватися за договором третій особі. Право власності охоплює одночасно усі три правомочності: володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою.

129. Розвиток ринкових відносин зумовлює необхідність широкого використання кооперативної форми організації праці в аграрному секторі економіки.

Історичний досвід розвитку сільськогосподарської кооперації в Україні, економічно розвинутих країнах, засвідчує, що саме кооператив, — основна мета якого — обслуговувати основну діяльність членів сільськогосподарських кооперативів, може забезпечити їм реальний доступ до фінансових і матеріальних засобів. Він може й повинен стати зв'язуючою ланкою між приватним товаровиробником і ринком, допомагаючи йому у сфері збуту продукції, в матеріально-технічному забезпеченні, кредитуванні, агрономічному та зоотехнічному обслуговуванні тощо.

Кооперативна форма організації праці в сільському господарстві є найефективнішою в зовнішніх відносинах виробників сільськогосподарської продукції — із збуту продукції, із придбання знарядь і засобів сільськогосподарського виробництва, використання складної техніки, організації взаємного кредитування селянських господарств тощо. Такі обслуговуючі кооперативи є досить дійовими за умови високого розвитку індивідуальних фермерських господарств, об'єднуючи їхні зусилля в окремій фазі виробничого процесу. Оскільки сільськогосподарське виробництво є сукупністю багатьох різноманітних процесів, то і фермер може бути членом одночасно кількох кооперативів, обслуговуючих його виробництво.

Правовою основою функціонування сільськогосподарських кооперативів в Україні є закони України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію"1 та від 10 липня 2003 р. "Про кооперацію"2.

Закон "Про сільськогосподарську кооперацію", на відміну від загального кооперативного закону, регулює діяльність тільки одного виду кооперативів — сільськогосподарських. Він є комплексним нормативно-правовим актом, що регулює взаємозв'язані між собою земельні, майнові, трудові, організаційно-управлінські та інші відносини, які мають місце в сільськогосподарському кооперативі.

Надзвичайно важливим є повне і правильне визначення поняття кооперативу взагалі і сільськогосподарського зокрема, чітке з'ясування його ознак, що відрізняють кооператив від інших форм господарювання в сільському господарстві. Для цього потрібно розрізняти загальні (родові) ознаки кооперативу (характерні для всіх видів кооперативів) та специфічні (видові), які характеризують саме сільськогосподарські кооперативи.

Визначення кооперативу дається в кількох нормативних документах. Так, згідно із визначенням XXXI конгресу Міжнародного Кооперативного Альянсу, кооператив — це автономна асоціація осіб, які добровільно об'єдналися з метою задоволення своїх економічних, соціальних і культурних потреб за допомогою підприємства, що знаходиться у спільному володінні й управляється демократично1.

Закон України "Про кооперацію" визначає кооператив як юридичну особу, утворену фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування.

На основі запропонованих дефініцій поняття кооперативу, інших положень кооперативного законодавства можна назвати такі загальні ознаки кооперативу:

1. Кооператив — це, насамперед, добровільне об'єднання.

Лише шляхом об'єднання окремі особи можуть досягти поставленої спільної мети, отримати прибуток, належно організувати працю, захистити свої інтереси. Проте не будь-яке об'єднання можна назвати кооперативом (громадське об'єднання є теж добровільним об'єднанням громадян): кооператив відрізняється від інших об'єднань своєю персоналізованістю. Це означає, що кооператив — об'єднання людей, осіб, а не капіталів, на відміну від акціонерних та деяких інших господарських товариств, якими визнаються "підприємства, організації, установи, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку"2.

До кооперативу приймають осіб незалежно рід їх матеріального становища. Крім того, успіх діяльності кооперативу дуже часто залежить від кількості його членів (чим їх більше, тим міцніший кооператив). В акціонерному товаристві не має значення, скільки є акціонерів. Важливо лише те, щоб був внесений потрібний капітал. У кооперативі капітал, на відміну від акціонерного товариства, відіграє другорядну роль.

2. Членський характер об'єднання.

Членами кооперативу можуть стати особи, котрі засновують його або ті, що вступають до нього вже після створення. Питання прийому в члени кооперативу вирішується загальними зборами. Акціонера не потрібно приймати товариства за тими вимогами, що стосуються членів кооперативу. Цією ознакою кооператив також відрізняється і від товариства з обмеженою відповідальністю, що має наперед визначений у договорі особовий склад. Зміна кількісного складу членів кооперативу ніяк не впливає на юридичне існування кооперативу (крім випадків, коли кількість членів стане меншою від встановленого законом мінімуму). Зміна ж особового складу товариства з обмеженою відповідальністю вимагає внесення відповідних змін до статуту.

3. Рівноправність членів, що означає не лише рівність прав, але й рівність обов'язків, однакову відповідальність, а головне — що кожен член кооперативу має лише один голос, незалежно від кіль кості внесених паїв. У акціонерному товаристві кожен акціонер має кількість голосів, відповідно до кількості акцій, які йому належать. У кооперативі розмір паю не впливає на права члена кооперативу: всі мають однакові права і в управлінні кооперативом, і в користу ванні тими вигодами, які він дає своїм членам.

4. Пайовий характер майна кооперативу; обмеження виплат часток доходу на пай.

Кожен член кооперативу має право на пай у майні кооперативу, який є його власністю. Право розпоряджатися своїм паєм на власний розсуд член кооперативу здобуває після припинення членства в кооперативі. У разі виходу з кооперативу громадянин має право на пай натурою, грішми або цінними паперами. 5.

Розподіл прибутків кооперативу відбувається незалежно від паю, який вніс член кооперативу, а залежно від наслідків тих гос подарських операцій, які провів кооператив. 6.

Головною метою діяльності кооперативу є не одержання ви сокого прибутку на вкладений капітал, як у акціонерному товарис тві, а збільшення доходів і добробуту своїх членів, зменшення їхніх витрат на споживання. Це означає, в основному, безприбутковий характер кооперативу, тобто, що "прибуток, створюваний внаслі док кооперативної діяльності, не акумулюватиметься на рахунку кооперативу безпосередньо, а розподілятиметься між його членами пропорційно ступеню використання своєї організації (обсягам ре алізації, постачання, вартості отриманих послуг), що є принципо вою ознакою будь-якої комерційної кооперативної організації"1.

Мета кооперативу в організації праці — її полегшення шляхом об'єднання узгоджених зусиль (здебільшого — трудових). 7.