Учасники судового господарського процесу. 5 страница

117. Офшорна зона (від англ. off shore - «поза берегом») — один із видів вільних економічних зон. Їх відносять до сервісних вільно-економічних зон, особливістю яких є створення для підприємців сприятливого валютно-фінансового та фіскального режимів, високий рівень та законодавчі гарантії банківської та комерційної секретності, лояльність державного регулювання.

Синоніми офшорної зони — офшорний центр, безподаткова зона, податковий притулок, податкова гавань.

Термін «офшорна зона» загалом має на увазі будь-яку країну з низькою або нульовою податковою ставкою на всі або окремі категорії доходів, певний рівень банківської або комерційної секретності, мінімальну або повну відсутність резервних вимог центрального банку або обмежень у конвертованій валюті.

Крім того, більшість офшорних зон має відносно прості вимоги з ліцензування і регулювання фінансових компаній і інших фірм.

Особливістю офшорної юрисдикції є поширення пільгового режиму виключно на нерезидентні компанії, які не здійснюють діяльність на території юрисдикції і, що найважливіше, забезпечення ефективного режиму фінансової секретності.

Вперше українські бізнесмени дістали можливість відкривати офшорні компанії в 1991 році. В квітні 1991 року швейцарська компанія Riggs Walmet Group оголосила про те, що виходить на український ринок з пропозицією про організацію компаній. Пропонувалася не тільки допомога в створенні безподаткових компаній, але й підтримка їх діяльності – внесення щорічних внесків до бюджету країни базування, забезпечення секретарських послуг з обробки нерегулярної пошти, організація щорічних зборів акціонерів, складання балансів і т. п. За міжнародними мірками, вартість послуг була досить висока: $4800 за реєстрацію і $1100 щорічно за підтримку. За минулий період в результаті зростання пропозиції подібного роду послуг і зростання конкуренції ціна офшору впала до $500.

Офшорні схеми засновані на використовуванні можливостей, що надаються укладеними угодами про виключення подвійного оподаткування. Офшорні схеми все частіше стали спиратися не тільки на угоди купівлі-продажу, але й на лізингові комісійні, трастові, страховки і інші договірно-правові форми здійснення складних комерційних операцій. Зарубіжні офшорні компанії використовуються в процесі поточного і довгострокового фінансування українських проектів з-за кордону. В схемах цього типу звичайно широко використовуються спеціалізовані компанії, розташовані в зонах податкових пільг.

Українські банки і фінансові компанії використовують офшорні схеми діяльності на світових ринках цінних паперів. Збільшилася роль офшорних схем у формуванні транснаціональних господарських систем, коли офшорні фірми вбудовуються в мережу зовнішніх філіалів українських підприємств. Офшорні схеми часто націлені на подолання іноземних податкових бар'єрів. Існує комплекс факторів, які стимулюють розвиток офшорного бізнесу в Україні. До головних із них належать: тягар податкового навантаження і неефективність фіскальної політики, несприятливий інвестиційний клімат і потужні мотиви до експорту капіталу за кордон, високі інвестиційні ризики і використовування офшорних схем для приховування факту володіння інвестиційними об'єктами в Україні, криміналізація економіки і використовування офшорних схем для відмивання доходів, одержаних злочинним шляхом. На думку експертів, протягом 1980-х років до Швейцарії були переведені з Центральної Європи і колишньогоСРСР мільярди доларів. У швейцарців немає однозначної думки, чи можна вважати всі ці внески злочинними. Проте ці гроші потрапляють у категорію "підозрілих" і можуть бути заблоковані. Українських бізнесменів у офшорні зони вабить можливість ухилення від сплати податків або відмивання "брудних грошей" (за ці діяння передбачена кримінальна відповідальність відповідно до ст. 212 і ст. 209 КК України)

119. Джерела господарського права: поняття, види та система.

Джерела господарського права - це сукупність нормативно-правових актів і правових норм, які регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення гос­подарської діяльності та управління (в тому числі організації) такою діяльністю.

Визначимо види джерел господарського права.

За формальною ознакою до нормативних актів, які входять до галузі господарського законодавства, належать: Конституція України, Господарський кодекс України, закони України, постанови Верховної Ради України, декрети, постанови та розпорядження Кабінету Міні­стрів України, укази та розпорядження Президента України, норма­тивні акти міністерств, державних комітетів, комісій та інших цен­тральних органів виконавчої влади (правила, накази, інструкції тощо), акти територіальної (локальної) дії місцевих рад та держадміністрацій із господарських питань.

Увесь масив господарського законодавства за змістовною ознакою можна розподілити на наступні види, серед яких:

1. Нормативно-правові акти, якими встановлюються загальні за­сади функціонування господарського обороту.

2. Нормативно-правові акти, що регламентують порядок легалізації суб’єктів господарської діяльності.

3. Нормативно-правові акти, що регламентують діяльність владних структур та визначають їх організаційно-господарські повноваження у процесі управління господарською діяльністю.

4. Нормативно-правові акти, що регламентують правовий статус суб’єктів господарської діяльності.

5. Нормативно-правові акти, які визначають правові та організацій­ні засади якості продукції, що виробляється суб’єктами господарюван­ня, та технічні параметри виробництва.

6. Нормативно-правові акти, спрямовані на впорядкування господарсько-виробничих відносин у межах окремих виробничих ринків, та інституціоналізацію засобів державного регулювання відносин, що ви­никають у межах цих ринків.

Система джерел господарського права - це розташування господарсько-правових актів з урахуванням їх зв'язків і властивостей.

Систематизацію господарського законодавства можна здійснювати за різни­ми критеріями: а) за юридичною силою актів, у яких фіксуються господарсько-правові норми (вертикальна систематизація); б) за предметом правового регу­лювання (горизонтальна систематизація): за видами і характером господарської діяльності, галузями і сферами народного господарства (економіки).

Критерій юридичної сили застосував законодавець у ст. 7 ГК - «Нормативно-правове регулювання господарської діяльності». За юридичною силою норматив­них актів система господарсько-правових актів складається з:

• положень Конституції України щодо забезпечення державою соціальної орієнтації економіки України (ст. 13), права громадян на підприємницьку діяльність (ст. 42) та приватну власність (ст. 41), щодо основних засад дер­жавного регулювання суспільних відносин у сфері вітчизняної економіки (ч. 4 ст. 13, статті 42, 92);

• законів України, що регулюють господарські відносини, провідне місце се­ред яких посідають кодифіковані акти: Господарський кодекс України (ви­значає основні засади господарювання, правовий статус її суб'єктів, право­вий режим майна суб'єктів господарювання, основні засади зобов'язальних відносин і відповідальності за правопорушення у сфері господарювання, а також визначає особливості правового регулювання в окремих галузях і сферах господарювання), положення Цивільного кодексу, що мають за­стосовуватися на субсидіарних засадах (якщо Господарським кодексом не регулюється певна категорія відносин у сфері господарювання; наприклад, щодо договору факторингу), Кодекс торговельного мореплавства та ін.; за­кони: «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21.11.1995 р.; «Про концесії» від 16.07.1999 p.; «Про ліцензування певних видів господар­ської діяльності» від 01.06.2000 p.; «Про інститути спільного інвестуван­ня (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 p.; «Про кооперацію» від 10.07.2003 p.; «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02.2006 р. та ін.;

• постанов Верховної Ради України, таких як, наприклад, Постанова від 01.11.1990 р. «Про Концепцію переходу Української PCP до ринкової еко­номіки»; Постанова від 12.09.1991 р. «Про порядок тимчасової дії на тери­торії України окремих актів законодавства СРСР»;

указів Президента України: від 12.03.в1996 р. «Про Загальне положення про міністерство, інший центральний орган дер­жавної виконавчої влади»; «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності» від 23.07.1998 № 817/98; «Про запровадження дозвільної системи у сфері підприємницької діяльності» від 20.05.1999 № 539/99; «Питання Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва» від 25.05.2000 № 721/2000; «Про заходи щодо забезпечення підтримки та дальшого розвитку підприємницької діяльності» від 15.07.2000 № 906/2000 та інші;

• актів Уряду України, що поділяються на такі види:

• декрети Кабінету Міністрів України, що видавалися протягом 6 місяців -з грудня 1992 р. по травень 1993 р. в силу делегування Верховною Радою Уряду повноважень щодо видання нормативних актів, за юридичною си­лою рівнозначних законам (від 19.02.1993 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності, в будівництві та промисловості будівель­них матеріалів»; від 17.03.1993 р. «Про довірчі товариства» та ін.;

• постанови Кабінету Міністрів України (наприклад, постанова КМУ від 28.12.1992 р. № 731 «Про затвердження Положення про державну реєстра­цію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади»);

• відомчих нормативних актів, що видаються компетентними міністерства­ми та відомствами щодо регулювання діяльності певної галузі народно­го господарства або певної сфери економіки (наприклад, Положення про порядок державної реєстрації торгово-промислових палат, затверджене наказом Міністерства юстиції від 08.06.1998 р. № 35/5); накази Міністерства фінансів України від 31.03.1999 р. № 87 і від 29.11.1999 р. № 290 «Про затвердження положень (стандартів) бухгалтер­ського обліку»);

• регіональних нормативних актів, що приймаються органами місцевого са­моврядування відповідно до делегованих державою повноважень і встанов­леного порядку (регіональні правила забудови населених пунктів і терито­рій області, затвердження яких входить до компетенції обласної ради на­родних депутатів відповідно до ст. 11 Закону України від 16.11.1992 р. «Про основи містобудування»; регіональні будівельні норми та правила;

• локальних нормативних актів, що приймаються (укладаються) безпосеред­ньо суб'єктами господарювання або їх засновниками (установчі та внутріш­ні правові документи суб'єктів господарських відносин).

Джерелом господарського права можуть бути і міжнародні договори України (універсальні, міжнародних організацій, двосторонні), ратифіковані Верховною Радою України або укладені за її згодою.

Своєрідним джерелом права є звичаї ділового обороту, в тому числі між­народні торговельні звичаї (згідно зі ст. 2 Закону України «Про режим іно­земного інвестування», оцінка окремих видів іноземних інвестицій може здій­снюватися за міжнародними торговими звичаями; ст. 7 Цивільного кодексу України закріплює принцип застосування звичаїв ділового обороту, що сто­сується сфери підприємництва, тобто комерційної господарської діяльності). Господарський кодекс України в ст. 38 визначає основні засади застосування правил професійної етики у конкуренції, що можуть використовуватися при укладенні договорів, розробці установчих та інших документів суб'єктів гос­подарювання (тобто є узвичайненнями, що застосовуються лише за згодою суб'єктів господарювання).

Відповідно до систематизації нормативних актів за предметним критерієм розрізняють:

• компетенційні нормативні акти, тобто такі нормативно-правові акти різної юридичної сили, що визначають правове становище суб'єктів гос­подарських відносин (розділ II «Суб'єкти господарювання» Господар­ського кодексу України; закони «Про товарну біржу», «Про інститути спільного інвестування (па­йові та корпоративні інвестиційні фонди)», «Про кооперацію», «Про холдингові компанії в Україні», Декрет Кабінету Міністрів «Про довірчі товариства», укази Президента України «Про корпоратизацію підпри­ємств» та ін.);

• договірне право як інститут господарського законодавства, що регулює зобов'язальні відносини у сфері господарювання. До джерел цього інститу­ту належать норми Господарського кодексу України (глава 20 «Господарські договори», глави 30-36); Цивільного кодексу (глави 52-54, 56, 58, 60-77), закони «Про інвестиційну діяльність», «Про поставки для державних по­треб», «Про інноваційну діяльність», «Про концесії», «Про угоди про роз­поділ продукції»; постанова Кабінету Міністрів від 18.01.2000 р. № 72 «Про реєстр концесійних договорів»; Примірний договір фінансового лізингу, затв. наказом Міністерства у справах науки та техніки від 03.03.1998 р. № 59; Положення про форму зовнішньоекономічного договору (контракту), затв. наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції від 06.09.2001 р.№201.

До окремих інститутів господарського законодавства належать нормативні акти, що регулюють ринок капіталів, страхування, інвестиційну діяльність, зо­внішньоекономічну діяльність, порядок розгляду господарських спорів тощо.

Система господарського законодавства України (за критерієм юридичної сили нормативно-правових актів).

122. Поняття, види та форми інвестиційної діяльності

Інвестиційна діяльність визначається Законом України «Про інвестиційну діяльність» (ст. 2) як сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.
Залежно від суб'єктів інвестиційної діяльності, джерел інвестування та форм власності розрізняють такі її (цієї діяльності) види:
• інвестиційна діяльність, що здійснюється громадянами, підприємствами, господарськими об'єднаннями, спілками та товариствами, іншими юридичними особами, заснованими на приватній або колективній формі власності;
• інвестиційна діяльність, що здійснюється органами влади та управління України, Автономної Республіки Крим за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами, об'єднаннями і установами за рахунок власних і позичкових коштів;
• інвестиційна діяльність, що здійснюється органами місцевого самоврядування та 'їх виконкомами за рахунок бюджетних і позабюджетних коштів, а також комунальними підприємствами, об'єднаннями та установами за рахунок власних і позичкових коштів;
• іноземне інвестування, що здійснюється іноземними громадянами, юридичними особами та Державами;
• спільне інвестування, що здійснююється громадянами та юридичними особами України, іноземних держав.
Поділ інвестиційної діяльності на види має практичне значення: залежно від суб'єктів, форм власності та джерел інвестування може розрізнятися Правове регулювання інвестиційної діяльності. Зокрема, регулюється спеціальним законодавством інвестиційна діяльність, що здійснюється державними суб'єктами господарювання за рахунок бюджетних, позабюджетних і позичкових коштів; має спеціальний режим іноземне інвестування, в т. ч. спільне інвестування; спеціальний порядок встановлено для прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів державного замовлення.

Залежно від об'єктів інвестування розрізняють такі форми інвестиційної діяльності:
а) інноваційна діяльність — така форма інвестиційної діяльності, що здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво та соціальну сферу, включаючи:
• випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки та технологій;
• прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;
• реалізацію довгострокових науково-технічних програм з великими строками окупності витрат;
• фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил;
• розробку та впровадження нової, ресурсозберігаючої технології, призначеної для поліпшення соціального й екологічного становища;
б) капітальне будівництво — інвестиційна діяльність, що здійснюється з метою створення нових і відтворення діючих основних фондів, в які вкладаються кошти;
в) лізинг — довгострокова оренда устаткування, машин, споруд виробничого призначення (з поєднанням елементів відносин купівлі-продажу, доручення, кредиту) як особлива форма інвестування в основні фонди, що дозволяє підприємцям-лізен-гоодержувачам використовувати необхідне устаткування, машини, споруди без капітальних витрат на їхнє придбання;
г) корпоративна (в т. ч. акціонерна) форма інвестування — вкладення коштів в акції підприємств, що мають форму акціонерних товариств, і в статутні фонди (майно) інших підприємницьких організацій корпоративного типу; залежно від господарського результату корпоративної форми інвестування розрізняють такі її види:

портфельне інвестування — вкладення коштів у незначні за обсягом (від 1—5 до 10% статутного фонду) пакетів акцій з метою отримання дивідендів; як правило, так званий портфельний інвестор, вкладає інвестиції в кілька, чи значну кількість підприємств, страхуючи себе від великих збитків, які можуть бути спричинені негараздами в роботі котрогось з таких підприємств;
фінансове інвестування — придбання значних за розміром (від 10 до 40% статутного фонду) підприємств з метою перепродажу їх стратегічним інвесторам, якщо вартість акцій досягне максимальної межі;
стратегічне інвестування — вкладення коштів у придбання контрольного пакету акцій чи цілісного майнового комплекса підприємства з метою здійснення над ним контроля і отримання максимального прибутку від діяльності такого підприємства.
А. Г. Богатирьов у своїй книзі «Інвестиційне право» наводить такі форми інвестування1:
позичкове інвестування — здійснюється у формі позик і кредитів;
підприємницьке — здійснюється у вигляді прямих і портфельних інвестицій (при цьому він розглядає прямі інвестиції як інвестування безпосередньо у виробництво/підприємства різних форм власності та різних організаційно-правових форм, а портфельні інвестиції — як купівлю акцій, облігацій, інших цінних паперів підприємств, банків, інших учасників інвестиційного процесу).
Інвестиційна діяльність є складною за своїм змістом і включає комплекс різноманітних дій, що іменуються інвестиційним циклом. Під цим терміном слід розуміти комплекс заходів від моменту прийняття рішення про інвестування до завершальної стадії — досягнення окупності вкладень і отримання запланованого результату — прибутку або соціального ефекту. Інвестиційний цикл складається з таких основних етапів:
' Див.: А. Й. Богатырев. Инвестиционное право.— М.: Российское право. 1992.— С. 18.
передінвестиційна фаза, що включає прийняття рішення про інвестування, визначення джерел інвестування та затвердження й експертизу інвестиційного проекту;
фаза інвестицій, що включає вкладення коштів в об'єкт інвестування та здійснення необхідних для цього практичний дій (наприклад, будівництво об'єкта);
експлуатаційна фаза — відшкодування інвестором витрачених коштів, отримання прибутку чи досягнення певного соціального ефекту (відбувається в результаті експлуатації об'єкта інвестування).

123. Правовий режим інноваційної діяльності.

Відповідно до ст. 328 ГК держава регулює інноваційну діяльність шляхом: визначення інноваційної діяльності як необхідної складової інвестиційної та структурно-галузевої політики; формування і забезпечення реалізації інноваційних програм та цільових проектів; створення економічних, правових та організаційних умов для забезпечення державного регулювання інноваційної діяльності; створення та сприяння розвиткові інфраструктури інноваційної діяльності.

Інноваційна діяльність регулюється низкою нормативно-правових актів різ­ної юридичної сили - від законів до локальних нормативно-правових актів.

Нормативно-правові акти вищої юридичної сили:

кодекси: Господарський кодекс України, в главі 34 дається визначення інноваційної діяльності (ст. 325), визначаються її види (ст. 327), форми інвестування в інновації (ст. 326), шляхи та форми державного регулювання (ст. 328) та система державних гарантій інноваційної діяльності (ст. 329), основні заса­ди державної експертизи інноваційних проектів (ст. 330), поняття та зміст договору на створення і передачу науково-технічної продукції (ст. 331), який використовується для виконання інноваційних розробок на замов­лення суб'єкта інноваційної діяльності з метою їх наступної реалізації; Цивільний кодекс України - глава 62 «Виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт» (регулює договірні відносини, що складаються в процесі виконання таких робіт, в тому числі розробки інноваційних проектів);

закони України: від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність», в ст. 3 якого закріплено по­няття інноваційної діяльності як однієї з форм інвестиційної діяльності; від 13.12.1991 р. «Про наукову і науково-технічну діяльність», згідно з яким інноваційна діяльність належить до науково-технічної (ст. 1); від 02.10.1995 р. «Про наукову і науково-технічну експертизу», що визна­чає основні засади проведення науково-технічної експертизи, включаючи й експертизу інноваційних програм і проектів; від 16.07.1999 р. «Про спеціальний режим інноваційної діяльності техно­логічних парків», що регулює особливість здійснення інноваційної діяльності зазначених у ньому суб'єктів інновацій­ної діяльності; від 04.07.2002 р. «Про інноваційну діяльність», що забезпечує правове ре­гулювання комерційної інноваційної діяльності, в тому числі дає визна­чення основним поняттям (інновацій, інноваційної діяльності, інновацій­ного продукту, інноваційної продукції, інноваційного проекту, інноваційної інфраструктури, суб'єктів інноваційної діяльності, інноваційного підпри­ємства, об'єктів інноваційної діяльності - статті 1, 4, 5, 14-16), закріплює принципи державної політики у сфері комерційної інноваційної діяльності (ст. 3), основні засади державного регулювання в цій сфері (статті 6-12), визначає правовий режим інноваційних проектів (статті 12-13) та заходи щодо стимулювання інноваційної діяльності (статті 17-22); від 16.01.2003 р. «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Укра­їні», що закріплює визначення понять пріоритетних напрямів інновацій­ної діяльності, їх видів (стратегічні та середньострокові), основних засад їх формування, експертизи, затвердження, механізму їх реалізації та моніто­рингу; від 14.09.2006 р. «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій», що визначає правові, економічні, організаційні та фінансові заса­ди державного регулювання діяльності у сфері трансферу технологій і спря­мований на забезпечення ефективного використання науково-технічного та інтелектуального потенціалу України, технологічності виробництва продук­ції, охорони майнових прав на вітчизняні технології на території держав, де планується або здійснюється їх використання, розширення міжнародного науково-технічного співробітництва у цій сфері; визначає умови укладення договору про трансфер технологій, в тому числі його істотні умови (ст. 16), види таких договорів (ст. 17) та обмеження щодо їх укладення (ст. 18).

Підзаконні нормативно-правові акти з питань інноваційної діяльності регу­люють, як правило, процедурні та/або організаційні аспекти питання інновацій­них відносин, серед них:

акти Президента: в тому числі Про Державне агентство з інвестицій та управління національними проектами України, затв. Указом Президента України від 12.05.2011 року № 583/2011;

постанови Уряду України: від 28 грудня 2001 р. № 1801 «Про затвердження Програми розвитку ін­вестиційної діяльності на 2002-2010 роки», в якій важливим напрямом державної інвестиційної політики визнається сприяння створенню інду­стріальних парків для розвитку високотехнологічних виробництв, а також передбачається низка заходів, спрямованих на його реалізацію; від 05.08.2002 р. № 1106 «Про заходи щодо підтримки інноваційно-інвестиційних проектів»; від 17 липня 2003 р. № 1094 «Про затвердження Порядку формування, екс­пертизи та обговорення пріоритетних напрямів інноваційної діяльності»; від 6 серпня 2003 р. № 1219 «Про затвердження Положення про Комісію з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур ін­ших типів»; від 17 вересня 2003 р. № 1474 «Про затвердження Порядку державної реє­страції інноваційних проектів і ведення Державного реєстру інноваційних проектів»; від 20.09.2006 р. № 1335 «Про віднесення Української державної іннова­ційної компанії до сфери управління Державного агентства з інвестицій та інновацій»; від 23.11.2006 р. № 1643; «Деякі питання організації діяльності технологіч­них парків»; Порядок проведення моніторингу та здійснення контролю за реаліза­цією проектів технологічних парків, затв. постановою КМ України від 21.03.2007 р.№517та ін.;

відомчі нормативно-правові акти: Порядок ведення державного реєстру технопарків та інноваційних структур інших типів, затв. Міністерством у справах науки і технологій 30.10.1998 №281; Наказ Міністерства промислової політики України від 11.09.2006 № 329 «Про затвердження Порядку конкурсного відбору інвестиційних проектів, спрямованих на реалізацію інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції у сфері промисловості, у тому числі вітчизняного машинобуду­вання для агропромислового комплексу»; «Питання конкурсного відбору інноваційних та інвестиційних проектів для їх фінансування за рахунок коштів Державної інноваційної фінансово-кредитної установи», затв. наказом Державного агентства України з інвестицій та розвитку від 23.11.2011 №122 (Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 8 грудня 2010 р. за N 1229/18524).

Міжнародно-правові акти: Угода про науково-технічне співробітництво в межах СНД (13.03.1992 р.); Угода від 24 вересня 1993 р. про підтримку і розвиток малого підприємни­цтва в державах - учасницях СНД (Угоду ратифіковано із застереженнями Законом № 582-XIV від 08.04.99); Угода від 24 грудня 1993 р. про міждержавну експертизу проектів будівни­цтва, які становлять взаємний інтерес для держав - учасниць Співдружнос­ті Незалежних Держав; Угода від 16 червня 1994 р. між Україною та Європейським Співтовари­ством про наукове і технологічне співробітництво (Угоду ратифіковано За­коном № 368-IV від 25.12.2002); Угода між Урядом України, Урядом Російської Федерації та Кабінетом Міністрів Республіки Білорусь про співробітництво і кооперацію в галу­зі створення і виробництва хімічних волокон і технологічного обладнання для їх випуску (Москва, 17 жовтня 1994 р.).

124. Поняття, види та суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності.

Зовнішньоекономічна діяльність (далі - ЗЕД), згідно зі ст. 1 Закону від 16.04.1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність», ви­значається як діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.

У Господарському кодексі України, прийнятому 16 січня 2003 р., міститься дещо відмінне визначення цього поняття. Так, згідно з ч. 1 ст. 377 ГК, зовнішньо­економічною діяльністю суб'єктів господарювання є господарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном, зазначеним у ч. 1 ст. 139 цього Кодексу, та/або робочою силою.

Усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності, згідно з ч. 1 ст. 379, можуть здійснювати будь-які види ЗЕД і зовнішньоекономічних операцій, якщо інше не встановлено законом. Відкритий перелік видів ЗЕД, які здійснюють в Україні суб'єкти цієї діяльності, міститься в ст. 4 Закону «Про ЗЕД».

До видів зовнішньо­економічної діяльності належать: експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили; надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іно­земним суб'єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та ін­ших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання ви­щезазначених послуг іноземними суб'єктами господарської діяльності суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності України; наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності; на­вчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі; міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України; кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випад­ках, передбачених законами України; спільна підприємницька діяльність між вітчизняними суб'єктами зовніш­ньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяль­ності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами; підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за меж­ами України; організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціо­нів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участю суб'єктів зовнішньое­кономічної діяльності; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у передба­чених законами України випадках; товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на фор­мах зустрічної торгівлі між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами зовнішньоеконо­мічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; операції по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах і на міжбанківському валютному ринку; роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними суб'єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб на контрактній оплатній основі з суб'єктами зо­внішньоекономічної діяльності як на території України, так і за її межами; інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо й у ви­ключній формі законами України.