Література. 1. Загальноєвропейські Рекомендації з мовної освіти: вивчення, викла­ дання, оцінювання / Науковий редактор українського видання проф

1. Загальноєвропейські Рекомендації з мовної освіти: вивчення, викла­
дання, оцінювання / Науковий редактор українського видання проф.
С. Ю. Ніколаєва. — К.: Ленвіт, 2003. — 273 с.

2. Національна Доктрина розвитку освіти України у XXI столітті // Освіта
України. — 2002. — № 16. — С. З— 9.

1.2. Мовне законодавство та мовна політика в Україні

За коротким тлумачним словником лінгвістичних термінів, мовна по­літика - це заходи держави щодо розв'язання питань розвитку мови (мов) у соціумі, країні. Особливої ваги набуває мовна політика в багатонаціональних державах у зв'язку з освітою, коли постає питання освіти державною мовою, мовою корінного етносу, створенням інформаційного простору, який забез­печує національну цілісність і безпеку держави.

До мовної політики належать питання мовного планування, актуальні для країн, що тривалий час перебували у складі імперій та у яких культивува­лася й утверджувалася як соціально престижна мова метрополії.

Оцінка рівня розвитку мови та її здатності обслуговувати всі сфери ЖИТТЯ соціуму, ВИСТУПИТИ важливим складником розвитку національної куль-

тури, освіти залежить від здійснюваної в державі мовної політики. Вона ви­значає також діяльність у галузі культури мови.

Як відомо, Україна протягом століть була у складі Австро-Угорщини, Румунії, Польщі та Росії (найбільша частина її земель - від 1654 року до 1917 і від 1922 до 1990 - у складі СРСР), тому на певних її територіях панівною (читай - державною) були польська, німецька, угорська, російська мови.

З 20-х років XX ст. постало питання про українську державну мову в Україні, оскільки було проголошено:

Свободу всім земним язикам Великий Ленін повістив.

Насправді після входу України до складу СРСР державну українську мову відтіснила російська мова - мова міжнаціонального спілкування (так було і в інших союзних республіках). Тому потреби у розвитку національної наукової, технічної та іншої фахової термінології, по суті, не було. Та й спра-вочинство велося переважно російською мовою. Політика "українізації" (України!) була згорнута в 30-х роках.

28 жовтня 1989 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон УРСР "Про мови в Українській РСР", в якому надано статус державної українській мові: "Відповідно до Конституції УРСР, державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова." Українська держава "забезпе­чує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах життя" (ст. 2). Разом з тим держава створює необхідні умови для розвитку й використання мов інших національностей, які проживають в Україні. Було складено й затверджено урядову програму розвитку української та інших мов України до 2000 року. У ній передбачено утвердження української мови як державної поетапно в усіх регіонах України.

Однак програма виконувалася надто мляво, особливо в південних та східних областях. Справу пригальмовувало й те, що певні політичні сили по­стійно домагалися (й нині домагаються) проголошення російської мови як "офіційної" поряд із державною українською - фактично двох державних мов, оскільки термін "офіційна мова" у міжнародній практиці - це синонім терміна "державна мова". Визнання російської мови як офіційної призвело б до істотного обмеження функції української мови в ролі єдиної державної. У гострій політичній боротьбі, що почалася навколо тексту нової Конституції України, питання про державність української мови було одним із централь­них. Перемогли державно-патріотичні сили.

У Конституції України, прийнятій Верховною Радою 28 червня 1996 року, у ст. 10 зафіксовано: "Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання й захист росій­ської, інших мов національних меншин України...

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом".

Українська мова фахового спрямування

Для реалізації ст. 10 Конституції України було створено в 1997 році Ра­ду з питань мовної політики при Президентові України й департамент із здій­снення мовної політики при Державному комітеті України у справах націона­льностей та міграції. Постановою Кабінету Міністрів України цього ж 1997 р. було затверджено "Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціо­нування української мови".

Нині на сайті Верховної Ради України від 21.01.2008 р. розміщено Про­ект Закону про державну мову України. Ініціатори законопроекту - народні депутати України VI скликання Мовчан П. М. та Яворівський В. О.

Проект Закону "Про державну мову України", вважають автори, необ­хідний "для усунення прогалин у законодавстві України у сфері мовних пи­тань". "Законопроект спрямований на більш ефективну реалізацію законних прав та інтересів кожного громадянина України у мовній сфері".

Слід нагадати Рішення Конституційного Суду України у справі №1-6/99 про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосу­вання державної мови органами державної влади, органами місцевого самовря­дування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах Украї­ни (справа про застосування української мови від 14 грудня 1999 року).

Після І Всесвітнього конгресу українців у 1991 р. було прийнято рі­шення про утворення Правописної комісії для укладення єдиних правил пра­вопису для українців в Україні та поза її межами. Робота Комісії поки що призупинена.

1.3. Професійна мовнокомунікативна компетенція

Мова - духовне надбання усього народу, всієї нації, це суспільне яви­ще, безпосередньо пов'язане з усім матеріально-виробничим, загальнокуль­турним, інтелектуальним, психічним, суспільним і побутовим життям люди­ни. Будь-які зміни в житті людей безпосередньо відбиваються в мові. Саме тому рівень розвитку мови й визначає рівень розвитку суспільства. Мова ви­никла з потреб комунікації, і вся її організація підпорядкована цим потребам.

У професійній діяльності мова є важливою складовою компетенції фа­хівця. Фахова мова реалізується у фаховому мовленні та виконує своє кому­нікативне призначення. Система підготовки сучасного фахівця передбачає розуміння ним важливості комунікативного призначення мови у професійній діяльності.

Одним з першочергових завдань вищої школи є пошук шляхів підви­щення комунікативної компетенції фахівця шляхом усвідомлення важливості досконалого володіння усіма мовними нормами у комунікативному просторі та розуміння пріоритету української мови як державної. У центрі уваги при цьому є мовно-розумова діяльність людей, а основним об'єктом навчання -мовна комунікація, функціональні властивості мови і мовлення в їх нерозри­вній єдності.

При комунікативному підході у центрі процесу навчання перебуває конкретна мовна особистість з її мовно-розумовою діяльністю, комунікатив-

ними намірами, а мовна комунікативна діяльність є предметом розвитку у процесі вивчення фахової мови.

Комунікативний підхід у вивченні фахової мови ставить за мету засво­єння й оволодіння студентами мовою в обсязі, достатньому для формування власної думки; розуміння співрозмовника; усвідомлення того, що закономір­ності організації мови стають зрозумілими у процесі аналізу реального функ­ціонування мовних одиниць, при цьому велику роль відіграють як лінгвісти­чні, так і екстралінгвістичні фактори, цілі та досвід комунікантів.

Досягнення цієї мети вимагає використання методичної концепції на­вчання, яка виходить з найголовнішого, комунікативного підходу до профе­сійно орієнтованого навчання видам мовленнєвої діяльності. При такому під­ході фахівці набувають притаманні їм природні функції реалізації мовної ко­мунікації. Варто зазначити, що треба виховувати фахівця, який би володів мовою не тільки для здобуття професійної інформації, а й послуговувався у повсякденно-професійній сфері.

У теперішній час особливу увагу акцентують на формуванні навичок професійної комунікації в усіх сферах суспільного життя. Це зумовлено пріоритетами нашої держави в умовах розбудови, утвердження на міжнарод­ній арені, закріплення української мови як державної та впровадження і за­безпечення використання її у професійній діяльності.

Реалії XXI століття вимагають якісно нових підходів до підготовки су­часних фахівців - кваліфікованих, грамотних, мовнокомпетентних, які б грунтовно володіли українською фаховою мовою на всіх її рівнях - орфогра­фічному, граматичному, пунктуаційному, лексико-стилістичному. Досконала професійна мовна підготовка є запорукою професійної майстерності та кон-курентоздатності сучасного фахівця.

У сучасній науковій думці існує два поняття - "компетенція" і "компе­тентність", відповідно "комунікативна компетенція" та "комунікативна ком­петентність", проте єдиного визначення вони не мають і часто вживаються як взаємозамінні терміни.

Термін "компетентність" уперше з'явився в американській лінгвістиці. Ідея комунікативної компетенції належить американському антропологу Д. Хаймсу. У свою теорію про комунікативну компетенцію науковець вклю­чив те, що необхідно знати тому, хто говорить, щоб бути комунікативно-компетентним у мовленнєвому оточенні. За його твердженням, комунікативна компетенція - це уміння управляти тим, що, де, коли, чому, як говорять люди [7, с. 267].

"Етимологічний словник української мови" пояснює термін "компете­нція" через поняття "компетентний". Сам же термін "компетенція" через польське "посередництво" запозичений з латинської мови: лат. сотреіепііа ("відповідність, узгодженість") пов'язано з сотреіеге ("разом досягати, праг­нути, сходитися, зустрічатися; відповідати, погоджувати"), яке складається із префікса сот- ("з") і дієслова реіеге ("прагнути, досягати") [3, с. 541— 542].

Аналізуючи визначення термінів "компетенція" і "компетентність", по­даних С. І. Ожеговим, можемо зробити висновок, що ці два поняття співвід-

Українська мова фахового спрямування

носяться між собою як дуже близькі. У значенні обох понять виділяються два компоненти: 1) знання, поінформованість, досвід особи; 2) коло питань, галузь знань, у яких особа поінформована. У понятті "компетенція" на пер­ший план виступає значення "галузь знань або коло питань", а в понятті "компетентність" - значення "знання, досвід, поінформованість" [5, с. 169].

0. Селіванова поняття "комунікативна компетенція" окреслює як "зда­
тність мобілізувати різноманітні знання мови (мовну компетенцію), паравер-
бальних засобів, ситуації, правил і норм спілкування, соціуму, культури для
ефективного виконання певних комунікативних завдань у відповідних кон­
текстах чи ситуаціях" [6, с. 233]. І. Бех поняття "комунікативна компетент­
ність" трактує як сукупність знань про норми і правила ведення природної
комунікації - діалогу, суперечки, переговорів тощо [2, с. 107].

1. Г. Єрмаков, проаналізувавши погляди педагогів України, Ірландії,
Франції, Швейцарії, Шотландії, Австрії, Греції, Росії, робить висновок, що для
науковців різних країн загальними показниками тлумачення терміна "компетен­
тність" уважаються уміння, які необхідні для реальної життєдіяльності, а саме:
професійні, уміння адекватного застосування знань, отримання інформації, по­
новлення знань та продовження навчання, самоосвіти, соціальні та комунікатив­
ні уміння, уміння розв'язувати проблеми та суперечливі питання або конфлікти,
працювати в команді, відчувати відповідальність тощо [4, с. 114].

Отже, вищевикладене дає підстави зробити висновок про те, що відбулася підміна одного поняття іншим. Поняття "компетенція" і "компетентність" стали вживатися як синонімічні в усіх видах життєдіяльно­сті людини та позначати високу якість її професійної діяльності.

Науковці виокремлюють різні типи компетенції - прагматична, культу­рна, загальнокультурна, соціокультурна, стратегічна, комунікативна (предме­тна). Однак усі вони стосуються комунікативної компетенції. О. Селіванова виділяє такі види комунікативної компетенції:

- мовна компетенція, що полягає у здатності породжувати й розуміти
мовні повідомлення;

- дискурсивна - спроможність поєднувати висловлення у зв'язні тек­
сти й залучати їх до відповідних дискурсів;

- соціолінгвістична - здатність ураховувати в комунікативній діяль­
ності соціальні аспекти ситуації спілкування;

- ілокутивна - здатність формувати й реалізовувати комунікативні
наміри у повідомленні;

- стратегічна - уміння ефективно планувати початок, перебіг і завер­
шення комунікації, досягати успішності у спілкуванні;

- лінгвокультурна - визначає культурну ідентифікацію мовця, тобто до­
тримання ним відповідних культурно зумовлених норм, стандартів спілкування;

- міжкультурна - залежить від потреби в ній мовця й орієнтована пе­
реважно на дві культури (рідну і чужу) [6, с. 233].

У сучасній науці термін "мовна компетенція", впроваджений у науко­вий обіг американським мовознавцем Н. Хомським, набув широкого застосу-

вання та трансформувався у професійну сферу як важливий компонент ста­новлення фахівця нової генерації. Ф. Бацевич поняття "мовна компетенція" тлумачить як знання учасниками комунікацій мови (мовного коду), тобто правил, за якими формуються правильні мовні конструкції та повідомлення, здійснюється їх трансформація [1, с. 123].

Отже, саме мовнокомунікативна компетенція є стрижневим компонен­том професійно-комунікативної діяльності та передбачає і забезпечує уміння вільно здійснювати мовленнєве спілкування в усній чи письмовій формах, уживати ті правила мовленнєвої поведінки, що існують у певному суспільст­ві, доцільно використовувати ресурси мови в різноманітних ситуаціях по­всякденно-професійної сфери.

Професійний мовнокомпетентний фахівець повинен:

1) досконало, грунтовно володіти українською фаховою мовою в її ус­
ній та писемній формах;

2) розуміти значущість умінь мовленнєвого висловлювання та культу­
ри спілкування;

3) мати навички комунікативно виправданого використання засобів
мови.

Професійна мовнокомунікативна компетенція займає найвищий щабель серед інших типів компетенції та є основою становлення фахівця нової генерації.

Література

1. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики: [підручник] /
Ф. С. Бацевич. — К.: Видавничий центр "Академія", 2004. — 344 с.

2. Бех І. Д. Особистісно-зорієнтоване виховання: [навч.-метод,
посібн.] /1. Д. Бех. — К.: ІЗМН, 1998. — 204 с.

3. Етимологічний словник української мови. — К., 1985. — 570 с.

4. Життєва компетентність особистості: [наук.-метод. посібн.] / за
ред. Л. В. Сохань, І. Г. Єрмакова, Г. М. Несен. — К.: Богдана, 2003. — 520 с.

5. Ожегов С. И. Словарь русского язьїка / С. И. Ожегов. — М.: Со-
ветская знциклопедия, 1973. — 848 с.

6. Селіванова О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія /
О. Селіванова. — Полтава: Довкілля-К, 2006. — 716 с.

7. Нуте§ Б. Н. Оп соттипісаііуе сотреіепсе / Б. Н. Нутек. — РЬііа-
йеірЬіа: Шіуегзігу оґ Реппзуіуапіа Ргевв, 2001. — 213 р.

1.4. Поняття національної та літературної мови. Значення мови в житті суспільства та людини

Мова - складне суспільне явище, в якому розрізняють такі ознаки:

1) найважливіший засіб людського спілкування та об'єднання людей у
спільноту;

2) засіб самоідентифікації й вираження ментальності нації (етносу);

2-1239

Українська мова фахового спрямування

3) засіб формування й розвитку думки, здійснення пізнавальної діяль­ності, реалізації духовної культури народу.

Функції мови як суспільного явища відбивають особливості історії на­роду - носія національної мови, характер мовної ситуації в суспільстві.

Національна мова - засіб спілкування нації та засіб її самоідентифіка-ції серед інших націй. Національна мова виступає закономірним суспільним утворенням, що відбиває розвиток етнічної мови - від мови роду, племені, народності до мови нації. Національна мова - важливий чинник консолідації конкретно-історичного соціуму: через неї зберігаються й передаються насту­пним поколінням культурно-історичні традиції. Засвоєння загальнолюдсько­го досвіду відбувається через національну мову. Статус національної мови залежить від її суспільної ролі в національній державі. Націєтворча функція мови поєднується з її державотворчою функцією, коли на перший план ви­ступає об'єднувальна роль літературного стандарту, національний характер літературної мови.

Державна мова - офіційна мова державних установ, мова освіти, нау­ки, культури тощо; мова, якою держава заявляє про свій суверенітет у міжна­родному спілкуванні. В Україні статус державної мови з 1989 р. ("Закон про мови в Україні") має українська мова, яка є мовою корінної нації та рідною мовою для більшості населення України. Державний статус української мови закріплено в Конституції України (стаття 10). Визнання законом однієї дер­жавної мови відіграє важливу роль у постколоніальних країнах, що утвер­джують свою незалежність.

Мова державна - основна мова держави, яка використовується у зако­нодавстві й офіційному діловодстві, судочинстві, навчанні тощо. У багатона­ціональних країнах державних мов звичайно буває декілька (дві - у Канаді, Фінляндії, Ізраїлі; три - у Бельгії, Болівії, Швейцарії; одинадцять - у Півден-но-Африканській Республіці). Іноді поряд із загальнонаціональними існують державні мови (наприклад, у Данії, Іспанії). В Індії, де офіційними мовами є хінді й англійська, у додатку до Конституції подається список 17 регіональ­них мов, які офіційно вживаються у державному діловодстві.

Літературна мова - унормована, стандартна, правильна з погляду усталених, кодифікованих норм форма національної мови, що обслуговує культурно-освітні потреби суспільства, виконує консолідуючу функцію через використання у сферах державного управління, засобах масової інформації, науки, культури та художньої літератури; протиставляється діалектам, жар­гонам, просторіччю; існує в усній та писемній формах. Залежно від суспіль­ного використання формуються її функціональні стилі.

Рідна мова - перша мова, якою почала розмовляти дитина (мова бать­ків), або мова, з якою індивід увійшов у культуру в період свідомого життя.

Офіційна мова - мова, на яку перекладаються дипломатичні докумен­ти, складені на міжнародних конференціях, міжнародними організаціями. Офіційними мовами всіх головних організацій Організації Об'єднаних Націй є англійська, французька, іспанська, російська, арабська, китайська.

Ми повинні виробити в собі вміння користуватися літературною мовою як відшліфованою формою загальнонародної мови, що обслуговує всі сфери суспільного життя: державну діяльність, науку, культуру, засоби масової ін­формації, художню літературу, освіту, побут людей, діловодство (справочин-ство), армію, міждержавні стосунки.