Місцеве управління

До органів місцевої влади та управління належали полкові та сотенні ради, оскільки територія України поділялася на полки та сотні, своєрідні адміністративно-територіальні одиниці.

Полки Правобережної України після 1667 р., які потрапили під владу Речі Посполитої, припинили своє існування. На Слобожанщині полки були створені в середині 50-х років XVII ст. Гетьману вони фактично не підпорядковувалися, а залежали від бєлгородських воєвод, а також Розрядного і Посольського приказів у Москві.

Автономною територіальною одиницею в Україні була Запорізька Січ.

На чолі полку стояв полковник. Його або обирала старшинська рада, або призначав гетьман. Полковник у межах свого полку мав значні повноваження. Він був воєначальником на війні, голосував на полковій раді, мав судові функції. Владу полковника підтверджували клейноди, подібні до гетьман­ських, але його булава була не кругла, а шестигранна і називалася "пермач".

Полковник в своїй діяльності опирався на полкову старшину, яка за своєю назвою та функціями відповідала генеральній старшині, але в полковому масштабі. До неї входили: полковий обозний, полковий суддя, полковий писар, полковий осавул та полковий хорунжий. Всі вони за посадою входили до полкової ради. Рішення, які приймалися на полкових радах, були обов'язковими для всього населення полкової території. У XVIII ст. полкові ради змінюють полкові канцелярії.

Сотню очолював сотник, який в масштабах сотні мав ті ж функції, що і полковник в полку. Заступником сотника був отаман. Далі йшли сотенний писар та сотенний осавул. У другій половині XVII ст. діяли сотенні ради. Як і інші органи місцевого самоуправління, вони зникають на початку XVIII ст.

Устрій міст залишався тим же, що і в роки Визвольної війни. Магістратські міста управлялися за магдебурзьким правом, ратушні – городовими отаманами.

У другій половині XVIII ст. російським абсолютизмом розпочався масовий наступ на права та вольності України, і перш за все, на її полковий устрій. Під руку царського самодержавства підпав і полковий уряд. За указом Петра І старшинську раду в 1718 р. було позбавлено права обирати полкових старшин. Тепер вона рекомендувала гетьману двох-трьох козаків на кожну посаду, який призначав з них потрібну йому людину. Незабаром виборність полковників та інших полкових урядовців було скасовано. Спочатку їх призначав гетьман після консультації з російськими урядовцями, а потім це призначення робив цар та інші вищі органи Росії. На посади полковників, як правило, призначалися особи з росіян. Петро І мав намір замінити усіх полковників – українців на росіян але не встиг.

Поміж приз­начених полковників було 8 росіян, 4 серби, 4 євреї та 2 греки. Припускалося, що полковник залишається на посаді аж до смерті, якщо його не замінить уряд. Отже посада полковника в ряді випад­ків перетворилася в спадкову, з’явилися полковницькі династії.

Серед ряду дискримінаційних заходів, вжитих самодержавством, саме скасування виборності полковників і призначення на цю посаду осіб неукраїнського походження викликали найбільш гостре незадоволення старшини та спонукали Полуботка до рішучих виступів проти політики Росії в Україні, підняти старшину на масові протести.

З часом призначений полковник користувався єдиноначальною владою та не рахувався з полковою радою, внаслідок чого значення останньої помітно впало. Слід також зазначити, що від призначення полковників згодом перейшли і до призначення сотників.

У другій половині ХVIII ст. царський абсолютизм розпочав масований наступ на полковий устрій в цілому. У 1765 р. за маніфестом Катерини II його було скасовано на Слобідській Україні під приводом, що цю територію включено до Слобідсько-Української губернії. Цю акцію було підготовлено канцелярією по управлінню слобідськими полками. Хоча її було ліквідовано у 1743 році, вона встигла прирівняти полкові канцелярії до канцелярій російських губерній, підпорядкувавши судочинство і діловодство загальноросійському законодавству. Внаслідок цього полковий устрій зберігався тільки на Лівобережній Україні – 10 полків та 174 сотні. В 1783 р. було ліквідовано і їх. У 1781 р. полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій був скасований, і в наступні роки, протягом 1782-1783 рр. було введено губернський поділ відповідно до російського "Учреждения о губерніях" (1775 р.). По всій Україні утвердилася система територіального поділу і управління Російської держави та російське законодавство. Разом з нею затверджується російська система місцевого управління, і апарат управління на місцях став будуватися за російським зразком.

Ще у 1775 році відповідно до «Учреждения о губерниях» Лівобережна та Слобідська Україна були поділені на намісництва. Зі збереженням поділу на губернії в Російській імперії було створено 34 намісництва, серед них в Україні – Харківське, Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське (пізніше було створено ще й Катеринославське). Правління кожного намісництва складалося з намісника, який здійснював адміністративно-поліцейські функції, губернатора, віце-губернатора і двох радників. Правління намісництв відали адміністративними, судовими, фінансовими та іншими справами.

Указом "Про новий поділ держави на губернії" (1796 р.) намісництва були ліквідовані. Харківське намісництво увійшло до складу Слобідсько-Української губернії, а Чернігівське з 1797 року – до Малоросійської губернії разом з Новгородом-Сіверським, частиною Київського та Катеринославським намісництвом. У 1802 році Малоросійську губернію було поділено на Чернігівську і Полтавську.

Необхідно зазначити, що Запорозька Січ також зазнала змін у правовому становищі. Формально за умовами Андрусівського договору 1667 р. вона підпорядковувалася Росії і Речі Посполитій. 1686 року Польща відмовилася від своїх прав на Запорожжя відповідно до умов договору – «Вічного миру». Москва визнала права Запорозької Січі на самоврядування та на прийняття втікачів. Запорожжя зберегло давні традиції. Найвищим органом влади та управління була Військова рада, в якій брали участь усі козаки. Головним виконавчим органом був Кіш на чолі з кошовим отаманом. До складу кошової старшини входили писар, суддя, осавул, обозний і хорунжий.

В Запорізькій Січі після її приєднання до Росії зберігається, і у другій половині ХVІІІ ст. ще більш зміцнюється колишня організація управління. Вища влада належала усім формально рівноправним членам запорізького товариства. Від їх імені цю владу здійснювала військова рада. Щороку 1 січня вона обирала кошового отамана. Популярні лідери запорізького козацтва обиралися в кошові багаторазово.

Військова рада обирала кошових старшин – помічників кошового, але поступово значення ради занепало. Ряд її повноважень привласнив кошовий, зокрема, у призначенні старшин, інші перейшли до старшинської ради. Кошові прагнули зберегти її повноту навіть тоді, коли їх обрання, особливо в часи управління Катерини II, супроводжувалося обов'язковими згодою і затвердженнями царського уряду. Помічники кошового – старшини виконували різні доручення. Заступником кошового був військовий суддя; він же виконував обов'язки скарбника. Серед запорізьких старшин було декілька полковників. Вони очолювали паланки або управляли великими військовими з'єднаннями.

Основою соціально-військовою одиницею Січі був курінь, який утворювався за принципом земляцтва. Налічувалося 38 куренів (які вже виросли до рівня паланок), очолюваних курінними отаманами, що були опорою кошового.

В травні 1709 року царський уряд вирішив ліквідувати Запорозьку Січ за «зраду». 14 травня російські війська захопили Січ, зруйнували січові укріплення, вивезли артилерію. На р. Кам’янка частина запорожців заснувала Січ, але царські війська зайняли і цю територію і витіснили запорожців.

1711 року частина запорожців з дозволу кримського хана заснувала Олешківську Січ. Того ж, 1711 р. запорожцям було дозволено заснувати Нову Січ на р. Підпільній, яка стала центром запорозького війська, місцем перебування військової старшини.

Контроль за Запорожжям здійснював київський генерал-гу­бернатор.

У руслі загальної тенденції наступу на українську автономію 1753 року вийшов царський указ про заборону виборів кошового отамана та старшини на Січі. Після завершення російсько-турецької війни 1769-1774 рр. Запорожжя втрачає значення російського форпосту від нападів татар. За наказом Катерини ІІ у травні 1775 року російські війська вдерлися на Січ. Запорозька Січ була ліквідована, а її територія приєднувалася до Новоросійської губернії. 3 серпня 1775 року Катерина ІІ
підписала маніфест про ліквідацію Запорозької Січі.

Адміністративний розподіл півдня України розвивався відповідно до загальноросійської політики уніфікації місцевого управління. Царський уряд залучає сюди іноземців для освоєння земель. З’являються територіальні утворення: Нова Сербія, Слав’яно­сербія, Новослобідський козацький полк. Указом царя від 22 березня 1764 року Нова Сербія в Новослобідський козацький полк були перетворені у Новоросійську губернію. Управління губернією складалося з двох департаментів – військового та цивільного.

З 1775 року все Північне Причорномор’я поділялося на дві
губернії – Новоросійську та Азовську. 1783 року на землях кримського ханства було створено Таврійську область з центром у Сім­ферополі, а з Азовської та Новоросійської губерній було утво­рене Катеринославське намісництво. У січні 1795 р. було ство­­­рено Вознесенську губернію, яка в листопаді стала намісництвом. Але указом Павла І намісництва незабаром були ліквідовані.