Державний устрій

Визвольна війна 1648-1657 рр. свідчила про пробудження козаків, їх прагнення до самостійного життя і відродження самостійної державності. Разом з тим, козацька державність в силу історичних умов відроджувалась не на всіх етнічних українських землях, хоч гетьманський уряд не раз згадував про спільну долю всього українського, за термінологією того часу, – руського народу.

Головними ознаками держави в класичному вигляді є: єдиний територіальний простір, на якому здійснюється господарське життя; наявність особливої групи людей – апарату управління, який виконує різноманітні загально-соціальні функції, та в необхідних випадках має можливість здійснити державний примус, виконувати функції публічної влади; єдина система податків і фінансів. До цих ознак слід додати мовну єдність народу, єдину систему оборони та зовнішню політику; наявність прав особи, які охороняються державою. В сукупності ці ознаки характеризують державу, тобто їх наявність в соціальній організації суспільства свідчить, що це суспільство державно організоване. І навпаки, не може існувати держава, яка не має цих ознак або має їх обмежений набір.

Розглянемо більш детально наявність перелічених характеристик на прикладі української державності, яка відроджувалася в ході війни.

Адміністративно-територіальний устрій

Адміністративно-територіальна організація молодої козацької держави, перш за все, пов’язується з формуванням її території – Лівобережжя та Слобожанщини.

Ще на початку війни Б. Хмельницький визначив етнічну територію, яку слід було звільнити з під влади Польщі: "3а кордон на войну ни пойду, на турок и татар саблю не подыму, достаточно имело на Украине, на Подолии и Волыни, достаточно выгоды, достатка и пожитка на земле и княжестве моем, польков, Холм и Галич..." Кордон із Польщею передбачалося провести по Віслі. Але не всі ці землі вдалося звільнити. І хоча майже вся тодішня українська етнографічна територія фактично була визволена від польського панування, однак з відступом козацьких військ наприкінці 1648 р. частина української території – Волинь і Галичина – знову була захоплена польськими військами. Проте, до 1654 р. звільнена територія Ук­раїни охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та значну частину степу на півдні. В цілому вона доходила: на заході до р. Случ, на сході – до російського кордону, на півночі до басейну ріки Прип’ять, на півдні – до степової смуги.

До 1654 р. звільнена територія охоплювала Лівобережжя, Правобережжя (крім Волині та Галичини) і значну частину земель на Півдні (приблизно 200 тис. кв. км).

Запорізька Січ з її паланками становила самостійну адміністративно-територіальну одиницю.

Вперше в ході Визвольної війни територія незалежної України була оформлена Зборівським договором 1649 р. У відповідності з ним територія вільної України обіймала три колишні польські воєводства Наддніпрянщини, звідки була вигнана стара адміністрація: Київське, Брацлавське та Чернігівське, які після визволення були поділені на 16 полків та 272 сотні. У 1650 р. кількість полків виросла до 20. Отже, визволена територія мала свій адміністративно-територіальний поділ.

Полковий поділ вперше з’явився у 20-ті рр. ХVІІ ст., але тоді він лише позначав територію, на якій дислокувався козацький реєс­тровий полк і, яка мусила утримувати цей полк за свої кошти.

Безумовно, що полково-сотенний устрій – це істотний елемент української державності. І хоча полки як військові одиниці існували в багатьох державах, але тільки в Україні полково-сотенна організація війська була взята за основу державного територіального устрою, що зосереджу­вала військову, адміністративну та судову владу. Вже починаючи з літа 1648 р., полки та сотні як територіальні одиниці включають до себе все населення, що проживало в їхніх межах, і на нього розповсюджується влада полкових та сотенних урядів. При цьому, вона виявилася напрочуд життєвою та проіснувала у несприятливих для неї умовах до 1763 р. (135 років).

Отже, на час укладення українсько-російського договору 1654 р. Україна була незалежною державою, що мала свою державно організовану територію. Березневі статті 1654 р. юридично затвердили цей факт.

Так складалася територія нової політичної організації, яка в подальшому ввійшла в історію під назвою Гетьманщина.

Формування державного механізму

Говорячи про формування механізму держави, слід зупинитися на вищих і місцевих органах влади, на ознаках наявності дер­жавної влади та умовах формування держави в цілому.

Перш за все, слід визначити, що українська держава формувалася в умовах війни 1648-1657 рр. В першу чергу було ліквідовано польську адміністрацію та попередній адміністративно-територіальний устрій. При цьому, для побудови нового державного механізму був використаний досвід військово-адміністративної влади, що склалася на Запорізькій Січі. Так, зокрема, в запорізьких козаків був запозичений полково-сотенний устрій.

Богдан Хмельницький будучи гетьманом війська Запорізького, став носієм політичної влади, конкуруючи фактично з королем. Епо­пею своїх воєнних успіхів він завершив триумфальним в’їздом до Києва, давньої столиці України. Цим він ніби підкреслив, що військо Запорізьке переймає традиції епохи княжих часів. При цьому, вітаючи Богдана Хмельницького, міщани та духовен­ство із захопленням сприйняли перемогу української зброї та духу.

У цей період гетьман разом із старшиною будували плани тво­рення Української держави. Повстання, метою якого спочатку було вирішити проблеми Війська запорізького, охопило всю Україну, розбудило народ, усунуло польську владу з українських земель. На місці зметеного повстанням ладу треба було будувати Українську державу. Головними віхами програми Богдана Хмельницького на цьому шляху були: розбити Польщу, визволити всі українські землі і об’єднати їх у велике незалежне князівство. Для здійснення цих планів він вважав необхідним використати силу народних мас, ство­рити велику армію і утримати союз із Кримом. Здавалося, ці плани були цілком реальними, Визволено було майже всі українські землі. Армія Богдана Хмельницького налічувала близько 360 тис. козаків і селян. Зборівська угода (1649) дала змогу Україні перетворитися в суб’єкт міжнародного права.

Однак, на шляху реалізації планів державотворення перед Богданом Хмельницьким постали непередбачені зовнішні і внутрішні обставини. По-перше, Польща ще не була повністю розгромлена, магнати докладали всіх зусиль, щоб продовжити війну і повернути собі землі в Укра­їні. По-друге, союз із Кримом виявився ненадійним. Татари вважали небезпечним для себе зростання козацької самостійності і намага­лися цей союз розірвати. Як наслідок цього була зрада кримських татар у битві під Берестечком (1651 р.). По-третє, внутрішні відносини в Україні не були достатньо консолідованими. Наростали протиріччя між селянством, з одного боку, і козацькою старшиною та шляхтою – з іншого. Між сторонами розпочалася бо­ротьба за присвоєння собі результатів повстання. Ці різні за своїм характером причини зумовлювали обережну, помірковану політику, яку здійснював гетьман. Але незважаючи на всі труднощі, козацька держава періоду Б. Хмельницького була повно­цінною, з усіма характерними для будь-якої держави ознаками.

Система органів управління

В ході революційного переоблаштування українського політичного життя в середині XVIІ ст. демократичні засади, які існували на Січі (зокрема, джерелом влади в Запорізькій Україні виступало усе козацьке військо), було перенесено на усю визволену територію. В цьому проявився зв'язок між органами державної влади, які формувалися, і військово-адміністративним ладом Запорізької Січі, і відбивалось те, що національно-державне самовизначення України здійснювалось в умовах збройної боротьби. В результаті цього найвищим розпорядчим органом у державному житті стала Генеральна рада – загальнокозацьке зібрання, що ухвалювало рішення, які були обов’язковими до виконання як козацькою старшиною, козацтвом, так і представниками інших соціальних станів, що проживали в межах козацької держави.

Дійсна вища політична влада перебувала в руках козацької старшини нової генерації української панівної вер­стви. По-суті, це був головний центр управління. На вершині цієї ієрархічної піраміди перебував гетьман.

Система органів публічної влади складалася з трьох урядів: генерального, полкового і сотенного. Виникло також нове правління – своєрідний старшинський уряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова і сотенна ад­міністрація, курінки та городові отамани. Магістрати і ратуші здобули право самоврядування.

Реально вища влада належала Генеральному урядові, повноваження якого поширювалися на всю територію України. Це був постійно діючий вищий розпорядчий, виконавчий та судовий орган держави. Генеральний уряд очолював всю систему управління та обирався Генеральною радою. Його очолював гетьман як глава держави, вищий суддя, верховний головнокомандувач та законодавець. Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління та утворювали Раду генеральної старшини при гетьманові.

Генеральна рада

Отже, формально вищим органом влади за традицією вважалася військова або генеральна рада, яка вирішувала важливі політичні, військові й господарські справи. Вона вибирала гетьмана і генеральний уряд і мала право їхнього усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилала посольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Однак, будучи відгуком вічевої влади в умовах Запорізької Січі, Генеральна рада не була постійно діючим органом. При цьому гетьман і генеральна старшина вміло маніпулювали нею, тому її значення поступово зменшувалося.

Прерогатива скликання Генеральних рад належала гетьману або за його відсутності – генеральній старшині. Процедура збору ради мала такий порядок: за наказом гетьмана Генеральна військова канцелярія розсилала універсали з відповідними наказами до полковників і полкової старшини, які своєю чергою інформували нижчий, сотенний рівень козацької адміністрації.

До середини XVIІ ст. до участі в Генеральних радах допускалися представники лише козацького стану. З початком революції, коли Військо Запорозьке почало себе усвідомлювати в якості загальнонаціональної політичної еліти, на ради почали запрошувати представників важливих козацьких центрів та вище православне духовенство – митрополитів, єпископів та настоятелів великих православних монастирів. Часто, особливо, коли на обговорення виносилися питання широкого суспільного значення, до участі в радах допускалися представники міської адміністрації – війти, бурмістри, лавники тощо. В залежності від характеру взаємин гетьманської адміністрації зі старшиною Запорозької Січі, до участі в Генеральних радах запрошувалися або не запрошувалися представники низового козацтва.

Генеральна рада не мала чітко визначених норм представництва. Під час військових походів, коли Військо Запорозьке перебувало в стані мобілізації, коло учасників рад було широким, практично загальноосяжним. В інших випадках гетьман і старшина практикували запрошення до участі в роботі Генеральних рад лише представників від полків. Обов’язковою умовою правомочності ради була участь в її роботі представників від усіх козацьких полків. Скликання ж ради без запрошення або без прибуття в силу різних обставин делегації того чи іншого полку майже завжди породжувало гострий політичний конфлікт.

Зазвичай, на Генеральній раді головував гетьман або в тому випадку, коли йшлося лише про його обрання – хтось із представників вищої козацької старшини, найчастіше – генеральний обозний.

За розпорядників на радах виступали генеральні осавули, які слідкували за дотриманням козаками порядку та фіксували результати їхнього волевиявлення.

Генеральні ради як обов’язковий політичний інститут доволі регулярно діяли на початковому етапі Визвольної війни, згодом їх значення суттєво понизилося. З 1649 р., Військова рада скликається рідко. Є відомості про одну раду в 1650 р., дві – в 1651 р., декілька – в 1653 р. і ще одну (останню) в січні 1654 р. – в Переяславі. Причиною цьому була передовсім неефективність обговорення та вирішення важких питань за умови скупчення надзвичайно великої кількості учасників. А тому з кінця XVIІ ст. за Генеральною радою було залишено лише функції гетьманського обрання.

Гетьман

Головою України був гетьман, який був наділений широкими державно-владними повноваженнями в політичній, військовій, фінансовій та правовій галузях. Він видавав також обов’язкові для всіх нормативні акти – універсали, скликав ради та був вищою судовою інстанцією.

Взагалі, гетьманство є самобутня національна форма організації вищої влади в Україні в умовах її самоврядування (автономії) у складі Польщі та Російської імперії (ХVІ - ХVІІІ ст.). Термін «гетьман» широко вживався, починаючи з ХV – ХVІ ст. у багатьох європейських мовах і позначав керівників військового рівня. В Україні «гетьманами» називали демократично обраних народних ватажків козацького війська.

Виборний гетьман зосереджував у своїх руках усю повноту виконавчої влади в Українській козацькій державі. Він же володів і правом законодавчої ініціативи, яке, щоправда, обмежувалося діяльністю Генеральної та старшинської рад.

Гетьман зосереджував у своїх руках надзвичайно широке коло владних повноважень: скликав Загальну раду і раду старшини, керував ними, брав участь в обговоренні питань й ухваленні рішень ради, організовував їх виконання, очолюючи адміністрацію. За підписом гетьмана виходили найважливіші розпорядження і накази-універсали; він також очолював судочинство як вища апеляційна інстанція; організовував і керував фінансами; визначав напрями зовнішньополітичної діяльності країни; стояв на чолі війська. Загалом же гетьман як верховний правитель підпорядковував собі усі суспільні стани та групи козацької України, користуючись правом уставодавства, вищої адміністративної та судової влади: для козацтва – в ролі безпосереднього глави, для решти станів – як верховний арбітр.

Об­раний військовою радою на Запоріжжі, гетьман здійснював керівництво військовими силами, очолював старшинську адміністрацію, визначав напрями внутрішньої політики, проводив переговори чи листування з урядами інших держав. Гетьман мав право переглядати рішення Генерального суду. Проте зосередження законодавчої та виконавчої влади в його руках стало причиною того, що військові ради і навіть ради старшини скликалися рідко. Найважливіші питання гетьман вирішував одноосібно.

Законодавчу владу Б. Хмельницький реалізовував шляхом видання універсалів, наказів, тощо. Він підписував ці документи "рукою власною". Гетьманський титул при ньому фігурував у різних формах (залежно від політичної ситуації): спочатку "гетьман войска его королевской милости запорожского", потім "гетьман с войском его царского величества". Існували й інші варіанти, але суть їх не змінювалася.

Атри­бутом гетьманської влади надалі залишалася булава. При підтримці старшини із залученням найманих полків гетьман придушував народні повстання. В його руках зосереджувалася практично необме­жена політична влада (сам Богдан Хмельницький називав себе «единовладцем и самодержцем руським..."). Венеціанський посол Альберто Віміна говорив про нього як про "справжнього государя", лідер англійської буржуазної революції Кромвель у своєму листі титулював гетьмана "імператором запорожских козаков", вказуючи, шо: "Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус війська і старовинної грецької віри і Церкви; володар всіх запорозьких козаків, страх і винищувач польської шляхти, завойовник фортець, викорінювач римських священників, переслідував язичників, антихриста й іудеїв".

З середини 1650-х рр. влада гетьмана Б. Хмельницького наближалася до необмеженої, еволюціонуючи в бік монархічної форми правління. Як зарубіжні спостерігачі, так і мешканці України бачили в особі Хмельницького «їх країни начальника» і «володаря». Становлення авторитарної форми правління призводить до того, що Хмельницький «володіє всім один, що накаже, то всім військом і роблять». Йдеться вже не лише про ігнорування інституту Загальних рад, а й думки старшин, які «гетьманові вимовити не можуть» попри своє ставлення до тих чи інших процесів державного життя.

Одна з найважливіших прерогатив ради – обрання старшини – відтепер повністю зосереджується в руках гетьмана, який призначає своєю волею не лише полковників, а й сотників. Він же володіє правом на життя і смерть будь-якого мешканця держави, незалежно від посади, у тому числі представників генеральної старшини, якщо хто-небудь з них дозволив собі проігнорувати його розпорядження чи заперечити щодо впроваджуваного ним політичного курсу.

Втім, саме право вільної гетьманської елекції було одним з ключових понять узагальненого образу «козацьких прав і вольностей». Витоки традиції його правового застереження сягають часів розбудови політичних взаємин Війська Запорозького з польськими королями першої чверті XVII ст., а у своєму концентрованому вигляді цю норму було легітимізовано договором гетьмана Богдана Хмельницького з російським монархом Олексієм Михайловичем 1654 р. Зокрема, в цьому випадку йшлося про право вільної, нічим і ніким не обмеженої каденції, з наступним повідомленням про її результати в Москву та обов'язковим складанням новообраним гетьманом присяги цареві у присутності його уповноваженого.

Рада генеральної старшини

Одночасно з падінням ролі Генеральної ради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його рішення були обов'язковими для нього. Генеральна старшина, яка виступала в якості урядників, відігравала важливу роль в структурі політичної влади новоствореної української держави. Це була політична еліта українського суспільства, найвища виборна військова та цивільна адміністрація, виконавчий орган державного управління, рада при гетьмані у XVII ст.

Генеральні старшини керували окремими галузями управління, до них належали:

Генеральний обозний – фактично друга особа після гетьмана, керівник артилерії у війську, як правило, призначався наказом гетьмана;

Генеральні судді – два члени генерального військового суду, який очолював сам гетьман. До військового суду входили ще й деякі генеральні старшини. Це була вища апеляційна інстанція за відношенням до полкових та сотенних судів;

Генеральний підскарбій – очолював фінансову систему держави;

Генеральний писар – керівник генеральної військової канцелярії, хранитель державної печатки. Він часто виконував функції керівника закордонного відомства;

Генеральний бунчужний – головний охоронець символу гетьманської влади – бунчука, під час війни командував за дорученням гетьмана окремими частинами, виконував окремі дипломатичні функції;

Генеральний хорунжий – головний охоронець військового прапора. Як і генеральний бунчужний, займався й іншими військовими та адміністративними справами;

Генеральні осавули – два члени генеральної старшини для надання допомоги гетьману у військових справах і керівництва козацьким військом.

На ієрархічних сходах старшинських урядів найближче до гетьмана стояв генеральний обозний. Цей інститут був відомим на Запорожжі уже з початку XVII ст. Від перших визвольних змагань козацтва середини XVII ст. та становлення Української козацької держави, генеральний обозний є обов'язковою і доволі важливою ланкою державного і військового управління Гетьманату. На уряд, який увінчував службову ієрархію Війська Запорозького, як правило, обирали найавторитетніших і найдосвідченіших командирів. Зокрема, з-поміж відомих нам майже 20 старшин, що обіймали посаду генерального обозного упродовж 1648-1687 рр., четверо перед тим очолювали інші генеральні уряди, а саме: генеральних суддів і осавулів.

В адміністративній практиці Гетьманату склалася традиція, згідно з якою, на відміну, наприклад, від генеральних писарів, суддів чи осавулів, яких могло бути двоє чи навіть більше, посаду генерального обозного обіймав лише один урядовець.

В роки Визвольної війни суттєво розширилися повноваження та, відповідно, зріс вплив генерального обозного. Його функціональні обов'язки насамперед полягали в керуванні Генеральною військовою артилерією. Обозний мав не лише командувати артилерією під час бойових дій, а й організовувати її матеріальне забезпечення, формувати і подавати на затвердження гетьмана та генеральної старшини штат Генеральної військової артилерії – осавула, хорунжого, писаря, пушкаря, гармашів та ін. На генерального обозного було покладено й таку важливу функцію, як ведення реєстру козацького війська.

Надзвичайно важливу роль відігравали генеральні обозні під час проведення Генеральних рад. Зазвичай саме обозний виступав розпорядником таких зібрань, і саме він на виборчих радах подавав новообраному гетьману знак його влади – булаву.

Приблизно таку саму роль, як генеральний обозний у військових справах, у цивільних відігравав генеральний писар. Адже саме він за своїми обов'язками стояв найближче до гетьмана і був найбільш посвячений у справи поточної внутрішньої та зовнішньої політики. Як правило, у Війську Запорозькому був один генеральний писар, але інколи й двоє. Саме двоє писарів було на початку Національно-визвольної війни.

На уряд генерального писаря обирали осіб, які мали певний канцелярський досвід. Наприклад, з-поміж 26 урядників, що впродовж середини – другої половини XVII ст. обіймали посаду генерального писаря Війська Запорозького, майже половина – 12 – перед тим служили канцеляристами Генеральної військової канцелярії.

За своїм становищем генеральний писар найближче з-поміж інших старшин стояв до керівництва зовнішньої політикою Української держави. Особливо великий вплив на напрями зовнішньополітичної діяльності держави мав генеральний писар гетьмана Б. Хмельницького Іван Виговський. За свідченнями сучасників, він «абсолютно всім рядить, не доповідаючи, – відправляє послів». Винятковий особистий вплив Виговського на гетьмана (восени 1651 р. польський посол повідомляв у Варшаву, що «Виговський опанував серце і розум Хмельницького і керує ним, як батько сином») сприяв тому, що уряд генерального писаря набув надзвичайної ваги, й іноземні спостерігачі завжди називали «українського канцлера» другою, після гетьмана, за силою впливу особою Війська Запорозького. Щоправда, після смерті Хмельницького такий порядок не зберігся, і генеральний писар зрівнявся з іншими генеральними старшинами.

Задовго до Національної революції середини XVII ст. у Війську Запорозькому існував інститут військового судді. В Українській козацькій державі, як правило, було двоє генеральних суддів, хоч нерідко документи фіксують прізвище лише одного урядовця. У тому ж випадку, коли генеральних суддів було двоє, один з них виступав «першим» («старшим»), а інший – «другим», тобто нижчим за своїм службовим рангом.

Аналіз персонального складу цієї групи вищих козацьких урядовців переконує у тому, що на уряд призначали авторитетних та заслужених козаків, які перед тим посідали чільні місця в козацькій ієрархії.

Прямим обов'язком суддів був розгляд і винесення вироку по цивільних справах. Для вирішення карних справ скликали суддівську колегію – Генеральний військовий суд, в якому головував гетьман або один із генеральних суддів. Досить поширеною була практика виїзних колегій Генерального суду.

Військовим клейнодом генеральних суддів була «комишина», або «ліска судейська чорна гибанова, просто в сребло оправная», атрибутом влади – також печатка військова суддівська, необхідна «для запечатованія укончоных... справ».

Як і для решти генеральних старшин, діяльність генеральних суддів не обмежувалася виконанням лише їхніх прямих функціональних обов'язків. Часто вони виконували різноманітні доручення гетьмана, наприклад, очолювали посольства до чужих країн (зокрема, генеральний суддя С. Богданович-Зарудний – посольства до Москви в 1652 та 1654 рр.). Хоча діяльність військового характеру була досить далекою від функцій генеральних суддів, проте вони все ж брали в ній активну участь. Зокрема, часто функції наказного гетьмана в походах виконували генеральні судді.

Про генерального підскарбія перші звістки доходять із часів гетьманування Б. Хмельницького. До функціональних обов'язків генерального підскарбія належали питання, пов'язані з обкладанням і збиранням податків, організацією зберігання натуральних зборів. Він визначав дозорців по полках, встановлював терміни сплати податків, контролював їх надходження до Генерального військового скарбу.

Зважаючи на те, що найприбутковішими були збори з млинів, генеральний підскарбій саме цьому промислу приділяв найбільшу увагу. До його прерогативи належало право видачі дозволу на побудову нових млинів, контролю за дотриманням правил їх користування.

Охарактеризовані вище інститути генеральних старшин, а саме: генеральних обозного, писаря, судді, а пізніше – і підскарбія входили до складу «вищої» групи гетьманського уряду. Відповідно до «нижчої» генеральної старшини належали генеральні осавули, хорунжий та бунчужний.

Уряд осавулів, яких завжди у Війську Запорозькому було двоє, існував на Запорожжі з кінця XVI – початку XVII ст. З початком революції генеральні осавули входять до складу генеральної старшини, і так само, як і генеральний обозний, найтісніше пов'язуються з військовими справами. Набагато частіше, ніж іншу генеральну старшину, осавулів призначали командирами окремих частин козацького війська, так званими наказними гетьманами.

Під час військових походів, в яких генеральний осавул не виступав як наказний гетьман, він відповідав за організацію караульної служби. В мирний час генеральний осавул частіше за інших генеральних старшин виконує різного роду поліцейські функції, проводить судові розслідування та приведення до виконання вироків Генерального військового суду. Активно залучалися генеральні осавули й до виконання дипломатичних місій. Досить політичною була їхня роль під час проведення Генеральних рад, на яких вони виступали як розпорядники.

На відміну від першої групи генеральної старшини, бунчужний і хорунжий мали надзвичайно вузьке коло чітко окреслених функціональних обов'язків. Із формального боку функції генерального хорунжого полягали в охороні військової корогви (стягу), а бунчужного – гетьманського бунчука, які в урочисті моменти виносилися перед козацьким військом. Поява цієї категорії вищих козацьких урядників була пов'язана з ускладненням функцій гетьманського проводу в умовах стрімкого еволюціонування козацької державності середини XVII ст. Тривалий час ієрархічно як бунчужний, так і хорунжий не входили до складу генеральних старшин, це були посади гетьманські або двірські. І навіть після того, як вони закріпилися в генеральному уряді, особи, що їх обіймали, й надалі були зобов'язані «находиться при гетмані перемєно для порученія им случающихся діл и приказов... как сія должность... точного преписанія не імєит».

Близькими до функцій генерального осавула були обов'язки генерального бунчужного і генерального хорунжого. Як і осавулам, їм також нерідко доручають командувати окремими військовими командами та підрозділами, проводити судові розслідування, засідати у Генеральному військовому суді, бути присутніми при виконанні судових вироків. Крім того, практикувалось і залучення генеральних бунчужних та хорунжих до виконання різноманітних дипломатичних доручень (хоч випадки виконання ними важливих дипломатичних завдань чи керування повноважними посольствами до іноземних правителів не були типовими).

Загалом же, генеральний бунчужний як і генеральний хорунжий не були надто прив'язані до виконання чітко обумовлених функціональних обов'язків, як це мало місце у випадку з іншими генеральними старшинами.

Свідченням доволі невисокого соціального статусу «гетьманського бунчужного» може слугувати розмір річної платні, передбаченої угодою з російським царем 1654 р. – на рік 50 польських злотих, тобто так само, як полковим писареві чи хорунжому. Натомість генеральний суддя отримував ушестеро, а генеральний осавул увосьмеро більше грішми та, крім того, мав право на користування прибутками з одного млина. Грошова платня полкового осавула перевищувала учетверо (не беручи до уваги прибутків з млина), а платня сотника чи писаря Генерального військового суду вдвічі платню гетьманського бунчужного.

В ієрархії Війська Запорозького аж до початку XVIII ст. уряд генерального хорунжого все ж стояв нижче за уряд генерального бунчужного. Ієрархічна перевага генерального бунчужного над генеральним хорунжим простежувалась і в попередні десятиліття, коли хорунжі взагалі не потрапляли до переліку старшин, яким була передбачена грошова платня. Крім того, навіть згадки про них у джерелах зустрічаються набагато рідше, аніж про генеральних чи військових бунчужних.

Перебування на уряді генерального бунчужного слугувало своєрідним трампліном для успішного просування службовою драбиною Війська Запорозького. Зазвичай бунчужним призначали козаків, що перед тим перебували на не надто високих посадах полкової чи сотенної старшини.

Протягом другої половини ХVII ст. існувало три способи сходження на старшинські уряди, а саме: через обрання на Генеральній або Старшинській раді та гетьманське призначення. З формального боку, за традиціями Січі, під час нових гетьманських виборів весь склад генеральної старшини йшов у відставку. Однак, як свідчить історичний матеріал, здебільшого генеральні старшини зберігали за собою свої посади. Владу втрачали тільки ті з них, хто скомпрометував себе в очах російської влади або надто тісно був пов'язаний із попереднім, уже скинутим з гетьманства правителем. Зокрема, кардинальна зміна корпусу генеральної старшини відбулася на виборчій раді 1659 р., коли до складу гетьманського уряду Ю. Хмельницького увійшли одразу два нових генеральних судді, два писарі та осавул.

Таким чином, найближчим до гетьмана в ієрархічній побудові козацької адміністрації стояв генеральний обозний. В його функціональні обов’язки входило керування Генеральною військовою артилерією, організація її матеріального забезпечення та формування складу військової старшини Генеральної військової артилерії – осавула, хорунжого, писаря, пушкарів та гармашів. На генерального обозного також покладалося завдання ведення компуту – реєстру козацького війська.

При вирішенні цивільних справ надзвичайно важливу роль відігравав генеральний писар. Він, як правило, не втручався у справи військові, але був найбільше посвячений у проблеми внутрішньої та зовнішньої політики.

Уряд генерального судді, як правило, посідали дві особи. Прямим їхнім обов’язком був розгляд і винесення вироку з цивільних справ. Для вирішення карних справ скликалася суддівська колегія – Генеральний військовий суд, в якому головував гетьман, або однин з генеральних суддів. Керівництво фінансовою сферою держави перебувало в розпорядженні генерального підскарбія. До його компетенції входило визначення порядку встановлення і збору податків, організація зберігання натуральних припасів.

Дещо нижче за статусом перебували посади генеральні осавули, хорунжі та бунчужні. Коло їхніх службових повноважень було значно вужчим. Так, формально завдання генерального хорунжого полягало в охороні військової корогви (стягу), а бунчужного – гетьманського бунчука, які в урочисті моменти виносилися перед військом, але на практиці її доручалося й виконання важливих політичних, дипломатичних та військових місій. Вони їздили на чолі посольств, командували окремими військовими підрозділами, проводили судові розслідування та засідали в Генеральному військовому суді.

Місцеве управління

На місцях управляли полкові і сотенні уряди, а також виборні особи в містах і селах.

Полковий уряд складався з полковника та полкової ради, яка обирала полкову та сотенну старшину. Часто полковники узурпували в своїх руках всю владу на місцях і ігнорували полкові ради, а іноді, навпаки, полкові ради рішуче впливали на діяльність полковників, перешкоджали їхньому свавіллю і навіть усували їх з посади. До полкової ради входили обозний, писар, суддя, осавул і хорунжий. На такому ж принципі будувалась сотенна адміністрація. Сотенний уряд очолював сотник. Йому допомагала сотенна адміністрація: осавул, писар і хорунжий. Судові функції в сотні виконував городовий отаман. Сотенний уряд, в свою чергу у військовому відношенні поділявся на курені по 20-30 козаків в кожному.

Міста мали свою адміністрацію, її влада не поширювалася на козаків. У селах війти управляли селянами, а отамани – козаками. В основу їх діяльності були покладені традиції та звичаєве право.

Податки та фінанси

Для утримання апарату влади та управління потрібні були кошти. З цією метою проводився збір податків. Вони збиралися з селян та міських жителів. Козаки від податків звільнялися, що було їхнім давнім привілеєм. Разом з тим, державні податки сплачувало саме Запорізьке військо.

З визволенням України з-під польсько-шляхетської влади і утворенням самостійної держави її фінансова політика набула суверенного характеру. Якщо до 1648 р. усі податки в українських землях йшли в казну Речі Посполитої, то відтепер вони направлялися до скарбу (казни) Війська Запорізького, який стає загальнодержавною казною. Податками та казною відав генеральний підскарбій, що входив до Генерального уряду. У його підпорядкуванні були комісари в полках і комісарські десятники в сотнях.

Крім податків, існували додаткові джерела надходження коштів до казни. Так, товари, які ввозилися з інших країн, обкладалися митом. Значний прибуток казні давали податки з меду, пива, горілки та інших промислів.

Отже, можна говорити про створення в роки Визвольної війни життєздатної фінансової системи Української держави.

Мова

У період, який розглядається, повністю сформувалася українська "народна" мова, а також йшов процес формування української літературної мови.

Українською мовою пишуться літописи, складаються судові й державні акти, видаються гетьманські універсали, ведеться офіційне листування тощо. Так, українське посольство, яке прибуло до Москви 17 лютого 1654 р. для укладання договору, привезло лист Богдана Хмельницького царю, написаний українською мовою, що був по суті акредитивною грамотою для посольства.

Таким чином, українська мова в ході формування державності стає державною мовою.

Військо

Україна мала і своє військо, чисельність якого не була постійної. Наприкінці XVI ст., коли козаки вперше організовано виступили, їхня чисельність була від 2 до 10 тис. У війську Наливайка було 12 тис, у повстаннях 1625 р. брали участь 30 тис, 1630 р. – 37 тис. чоловік. У той же час зростала чисельність реєстрового козацтва, яке перебувало на королівській службі. Перший реєстровий загін нараховував тільки 300 козаків, у 1625 р. – реєстр налічував 6 тис, у 1630 р. – 8 тис. Коли розпочалася Визвольна війна, у війську Хмельницького було 12 тис. реєстровців.

Згідно із Зборівським договором за Україною було визнано право мати постійне реєстрове військо в 40 тис. чоловік. Білоцерківський договір зменшив цю чисельність до 20 тис, але в дійсності в роки Визвольної війни в Україні діяла величезна на ті часи армія. У битві під Пилявцями військо Хмельницького налічувало 100 тис, під Львовом – 200 тис, у зборівській компанії – 300 тис, а сам Хмельницький говорив, що під Зборовом він мав військо чисельністю 360 тис. чоловік. Порівняно з арміями інших країн того часу це була величезна військова сила.

Козацьке військо мало струнку організацію: воно поділялося на полки, сотні й курені. В полку було від 5 до 20 тис. козаків.

Полк ділився на сотні, які мали від 200 до 250 козаків. Сотню ділили на десятки, пізніше – на курені. Десяток складався з отамана і дев'яти козаків. Пізніше до куреня входило до 30 чол.

За польської влади реєстрове військо діставало платню з державної казни. Коли ж відродилася Українська держава, військова служба стала безкоштовною. Козаки жили за рахунок королівських та панських земель, визволених під час війни. Частину цих земель було залишено на загальні військові потреби. Так, "рангові" землі діставала козацька старшина, деякі землі були призначені для утримання артилерії тощо. Державний скарб (казна) також визначав для війська деякі податки та доходи: "третю військову мірку" з млинів, доходи з оренд тощо. Військовими доходами відала генеральна скарбова канцелярія під керівництвом генерального підскарбія.

Отже, під час Визвольної війни в Україні сформувалася добре організована, одна з найбільш боєздатних на той час армій в Європі.

Зовнішня політика

Створення держави – справа не тільки внутрішня, а й міжнародна. Цей процес не міг відбуватись ізольовано від інших держав, які ставилися по-різному до цієї події.

Самостійність України визнавалась і на міжнародній арені. Всі сусідні країни, навіть Річ Посполита, яка аж ніяк не хотіла, щоб Україна вийшла з її складу, рахувались з існуванням української держави. Вже в 1648 р. Україна вступає в дипломатичні стосунки з сусідніми державами: Росією, Туреччиною та її васалами – Кримом, Трансільванією і Молдавією, що в той час, по суті, означало визнання української державності. Згодом міжнародні зв'язки України розширились, вона налагоджує стосунки з Венецією, Валахією, Швецією, Угорщиною, Австрією, Персією, Францією та іншими країнами, стає активним фактором у міжнародному житті Європи, що було одним з проявів її державної суверенності.

Чужоземні правителі трактували Україну як окрему від Москви державу, а гетьмана як самостійного государя, оскільки Березневі статті не стояли на перешкоді їхніх дипломатичних відносин з Україною на найвищому державному рівні. Спочатку і Москва ставилась до України як до вільної держави. Відносини Московської держави з Україною здійснювалися через Посольський приказ, що фактично був міністерством закордонних справ. Україну відокремлювали від Москви державний кордон і митниці. Але Московська держава за своєю природою була унітарною, абсолютистською, кріпосницькою державою, для якої Українська держава з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами була своєрідним викликом. Отже, рано чи пізно царизм мав почати наступ на автономію України.

Сам хід Визвольної війни вимагав активних зовнішніх зв'язків. І молода українська дипломатія уміло використовувала складну міжнародну ситуацію на користь Україні. Майже всі сусідні держави розуміли, що відрив України від Речі Посполитої ослаблює останню. Деякі з них, наприклад Молдавія, використовували суперечності між Польщею та Туреччиною в своїх інтересах.

Султанська Туреччина підтримувала дипломатичні відносини з Україною, починаючи з першого року Визвольної війни. Але турецькі правителі мали намір перетворити Україну в свого васала. Туреччина не могла допустити існування української незалежної держави, бо це стало б прикладом для інших васальних земель Оттоманської імперії в їхній боротьбі за своє визволення. Як відомо, Крим хотів, спираючись на Україну, вирватися зі складу Туреччини.

Все це говорило про міжнародне визнання України на самому високому рівні.

Отже, можна зробити висновок, що українській державі, яка формувалась в роки Визвольної війни, були притаманні всі ознаки державності. Ця держава мала особливості, які були продовженням традицій української державності. Виборність органів публічної влади, роль колегіальних установ дають можливість стверджувати, що підвалиною Української держави була республіканська форма правління європейського типу.

Таким чином, підводячи певні висновки, можна вказати, що відродження України в 1648-1657 рр. ознаменувало собою третій етап в загальноісторичному процесі розвитку української державності. В якості нових державних будівничих виступила козацька старшина. При цьому, перед молодою державою стояли два основні завдання або функції:

- внутрішня, тобто забезпечення нормативного функціонування економічної системи, правопорядку, захисту українського населення;

- зовнішня, тобто захист своєї незалежності і території.

Ознаками наявності державної влади у повному розумінні цього слова в Україні в той час були:

- наявність органів публічної влади;

- територіальний поділ;

- ведення нової податкової системи.

Українська територія була поділена на полки і сотні. Податки і данини, що надходили і нале­жали польській владі, переходили тепер до військової скарбниці. Податкова система була введена також в країні, податки платило все населення України за винятком реєстрованих козаків. В Україні створювалася і своя грошова система.

Відносно прав особистості, які охоронялись Українською державою, слід відзначити права та вольності козацької верстви і державних селян. Кожний стан мав свої права, і держава досить прискіпливо слідкувала за їхнім виконанням. З Польщею та Росією багато міжнародних угод було укладено Україною на захист старовинних прав та вольностей запорізького козацтва.

Як ми бачимо, за часів гетьманства Б. Хмельницького був сформований механізм української держави, але за підсумками дев’ятирічної на­ціонально-визвольної війни, яка закінчилася перемогою, в молодої країни було занадто багато проблем, які могли вирішитися з приєднанням Гетьманської Республіки до Росії.