Характеристика основних галузей права

Цивільне право

Необхідно звернути увагу на ту обставину, що в ІІ пол. XVII-XVIII ст. зазнали подальшого розвитку головні галузі пра­ва та їх інститути. При цьому, основним правовим інститутом залишалося право власності на землю.

Земельне право

У роки Визвольної війни відбувся перерозподіл землі. Земельна власність магнатів та польської шляхти переходить у казну Війська Запорізького і набуває статусу державних земель. Переможці в першу чергу, козацька старшина та українська шляхта намагалися утвердитися в правах власності на землю як основи феодального господарювання.

Поряд зі старими способами набуття землеволодінь – спадкування, дарування, обмін, купівля-продаж, освоєння нових земель – застосовувалися нові: захоплення земель, що раніше належали польським магнатам; отримання на ранг за службу; нагорода з боку царя, гетьмана чи полковника; а також за давністю володіння.

Важливим джерелом права власності на землю стає пожалування земель за службу гетьманськими універсалами, а пізніше і царськими указами. Землі надаються козацькій старшині, українській шляхті, православній Церкві та монастирям. Джерелами права власності на землю були також купівля-продаж, спадщина, освоєння пустощів.

Діюче законодавство знало дві форми власності на землю: вотчина та рангові маєтності (землі). Рангові – це тимчасові володіння: передача, «пожалування» земель на певний термін конкретним особам на певних умовах. Однак, поступово, останні все більше одержуються «на вічність».

Після 1657 р. у зв'язку із стабілізацією полкової системи рангова земельна власність одержала широке розповсюдження. Землю на ранг видавали не тільки гетьмани, але й полковники. Землю на ранг старшині наділялося і від царського уряду, при цьому розмір земельних наділів залежав від становища урядовця на службі. Ці ж особи могли одержувати землю у спадкове володіння або ж «навічно».

Поступово йде процес зближення правового режиму рангових земель із правовим режимом вотчини. Рангові землі передавалися у спадкоємство при умові, що нащадки несуть службу. Так, у 1731-1764 рр. кількість рангових земель скоротилася вдвічі за рахунок їх часткової передачі у власність феодалів. Рівність рангових і вотчинних земель була закріплена юридично. З часом на українських феодалів все більше розповсюджувалися усі права російського законодавства Як наслідок, на наприкінці XVIII ст. серед українських феодалів сформувалися великі земельні власники.

Разом з тим, процес наділення землею українських феодалів і перерозподіл землі між ними контролювалися царським урядом. Вже у Глухівських статтях (п. 4) було записано: «А кому гетьман и старшина за услуги дадут мельницу или деревню и универсалы свои дадут, чтоб царськое, пресветлое величество пожаловал на те местности свои грамоты». Такий устрій поєднував інтереси українських феодалів і російського самодержавства.

Таким чином, після Визвольної війни рангові володіння поступово витісняють вотчини, але з середини XVIII ст. спостерігається зворотний процес: кількість рангових земель скорочується за рахунок їхньої передачі у спадкове володіння.

Народна визвольна війна 1648-1657 рр. внесла суттєві зміни у право власності на землю козаків і селян. Значна частина земельних володінь польських магнатів перейшла у користування козацьких і селянських сімей на правах «займанщини» – права першого захоплення і самостійного оброблювання чи прямого загарблення залишення залишених земель, що не потрапили до володіння козацьких старшин чи української шляхти. Однак, якщо в другій половині XVIІІ ст. право на землю мали всі козаки та шляхта, то з середини XVIII ст. це право належить тільки козацькій старшині та шляхті. Лише ці верстви могли вільно розпоряджатися землею.

Разом з тим, важливим соціально-економічним підсумком народно-визвольної війни було утвердження на території Гетьманщини у рядових козаків і селян, у яких були земельні ділянки, права подвірного землекористування, що регулювалося нормами звичаєвого права. Це було підтверджено, зокрема, Генеральним описом Лівобережної України у 1765-1769 рр.

На території Запорізької Січі збереглося традиційне регулювання права власності на землю. Земля була об'єктом власності Січі і вважалася загальновійськовою. Формально кожен член січового товариства міг одержати землю на правах користування. Цим же правом могли скористатися також і селяни, що проживали на цій території.

Щорічно земля Коша розподілялася між тими, хто міг її обробляти. Фактично цією можливістю користувалися старшини та заможні козаки. Земельні ділянки, як правило, відводилися Кошем (іноді – паланковим правлінням) за проханням козаків і селян. Землі було багато, що дозволяло козакам самим вибирати собі ділянки, після чого вони одержували від Коша «паспорт» чи «білет» на право користування цією землею і заводили на ній своє господарство – зимівник. Власник землі та зимівника за згодою кошової старшини мав право розпорядитися своїм зимівником: продати, закласти, подарувати його. Як правило, зимівник і землю розглядали як неподільні частини господарства. Заможні козаки нерідко володіли кількома зимівниками. Власники землі платили податок Кошу, несли інші повинності.

У середині ХVІІІ ст. право Коша на землю було обмежене, частина землі була відібрана царським урядом, який зайняв її військовими поселеннями. Частина землі Коша була заселена селянами, які платили Кошу податок за користування землею. Козацька старшина з свого боку, намагалася перетворити хутори-зимівники у свою власність.

Зобов ' язальне право

Подальший розвиток отримало зобов'язувальне право. Законодавство знало зобов'язання з нанесення шкоди та зобов'язання з договорів.

У праві України другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст. ст. присутня добре розроблена система договорів. Вона обслуговує зростаючі товарно-грошові стосунки. Найбільш розповсюдженими були договір купівлі-продажу як рухомого, так і нерухомого майна, договори обміну, позики та оренда майна.

Існували правові гарантії виконання договірних зобов'язань. Їх укладення мав засвідчити запис в актових книгах. Купівля-продаж землі оформлялася універсалами гетьмана, і за проханням володарів закріплялася царськими грамотами. За порушення договірних зобов'язань до боржника застосовувалися певні санкції.

Крім того цивільне право знало зобов'язання із заподіянням шкоди: ті, що заподіяли шкоду одній особі, та ті, хто заподіяли шкоду колективу. Шкода обов'язково мала компенсуватися. В обох випадках винна особа мала відшкодувати збиток своїм майном чи відпрацюванням.

Сімейне право

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно нормами православного церковного права та нормами звичаєвого права. Для дівчат шлюбний вік становив 16 років, для юнаків – 18 років. За звичаєм заборонялося одружуватися родичам по прямій лінії аж до восьмого коліна, а по боковій – до четвертого. У відповідності із звичаєвим правом обов'язковою була згода батьків на шлюб дітей. Порушення цього правила вело до позбавлення батьківського благословення, а інколи і спадщини.

Укладення шлюбу – це договір між двома сторонами, усний чи письмовий. Шлюб вважався законним, якщо було одержано всі обряди весільного процесу, що не завжди збігалися із церковними обрядами.

Крім так званих законних шлюбів з церковним вінчанням в Україні (Подільський, Київській, Волинській губерніях) існував шлюб «на віру» – по суті цивільний шлюб. Тут жінка була рівноправна з чоловіком.

Офіційне розірвання шлюбу було надто рідким явищем, але у випадку розлучення, сторони у присутності свідків та священика укладали так звані «розлучні листи», в яких оговорювали спільні права та обов'язки сторін. Поміж селян такі угоди складалися усно.

Спадкове право

В Гетьманщині розрізнялося спадкоємство за законом і за заповітом (останній мав назви духівниця або тестамент). На практиці переважало спадкоємство за законом. Спадкове майно одержували як сини, так і дочки померлого. Частки спадкового майна (як рухомого, так і нерухомого) визначав закон. Якщо законних спадкоємців не було або вони не приймали спадщину у встановлений строк, майно визнавалося виморочним і переходило до держави (у шпиталі, монастирі, на потреби міста). У міщан приватно-власницьких містечок дві третини спадкового майна за законом переходило до дітей для забезпечення їх повинностей на користь власника.

В правобережній Україні право жінок на спадкове майно обмежувалося. Дочки одержували тільки четверту частину батьківського майна, усе інше розподілялося між синами. Майно матері успадковувалось синами і дочками в рівних частинах.

При спадкоємстві за заповітом вимагалося додержуватися ряду формальностей. Духовний заповіт складався у письмовій формі, підписувався заповідачем та його виконувачем або парафіяльним священиком. В силу обмеження прав заповідача розпоряджатися власним майном заповіти мали засвідчуватися в судових органах. На Правобережжі заповіти на нерухоме майно затверджувалися Сеймом.

За часів Катерини ІІ в зв’язку з розподілом усього нерухомого майна на родове і нажите свобода заповітного розпорядження родовим майном обмежувалася (його можна було заповідати тільки спадкоємцям за законом). В особливому порядку успадковувалися майоратні володіння на Правобережній Україні.

Обмежувалося також спадкове право козаків і вільних селян. Позашлюбні діти були позбавлені права успадковувати батьківське майно. Кріпаки не мали права без згоди поміщика здійснювати заповітні розпорядження чи приймати заповітне майно.

Кримінальне право

Поняття злочину, яке складалося в роки Визвольної війни, мало надстановий, демократичний характер.

Кримінальним злочином у матеріальному розумінні вважалося дія, що причинила шкоду та збиток не тільки життю, здоров'ю, майну, честі окремої соби, але й шкоду та збиток державі. Одночасно набуває розвиток і формальне поняття злочину, як дії, що заподіяла шкоду «державному інтересу» навіть, якщо дія не була передбачена законом, що створювало умови судово-адміністративного свавілля.

3а звичаєм, суб'єктом злочину могли бути усі особи, які досягли 16-річного віку. З кінця ХVІІІ ст. вік кримінальної відповідальності знижується.

Більш чітке відображення в законодавстві отримали форми вини. Відрізняються злочини навмисні, необережні та випадкові, хоча чітких термінологічних визначень вказаних форм вини ще не було. Психічно хворі не звільнялися від кримінальної відповідальності, але суд враховував їхній стан як обставину, що пом'якшувала вину.

Вчинення злочину в нетверезому стані або під час військового походу розглядалося як обставина, що обтяжує вину.

Злочини поділялися на: державні, проти православної віри, військові, службові, проти порядку управління та суду, проти особистості, майнові, проти моралі.

Державні злочини вважалися найбільш небезпечними. Особливо тяжким злочином була зрада. Починаючи з ХVІІІ ст. її поняття розширюється. Тепер під зрадою розуміли перехід на бік ворога не тільки України і українського народу, але й Російської держави. З часів царювання Петра І до державних злочинів стали відносити посягання на життя та здоров'я царя і його сім'ї, образу царя, осуд його дій та намірів тощо.

До злочинів проти православної віри належали: богохульство, чародійство, обернення в мусульманську віру тощо. На відміну від судової практики Росії та особливо Речі Посполитої, подібні судові справи в Лівобережній Україні були рідкістю. А от у Правобережній Україні у ХVІІІ ст. було зареєстровано близько 100 справ про чаклунство та чарівництво.

Добре регламентованими були військові злочини. Сюди належали: дезертирство, порушення правил військової служби, ухилення від служби.

Серед службових злочинів особливо небезпечними вважалися казнокрадство та хабарництво, які були широко розповсюджені серед посадових осіб України.

До злочинів проти порядку управління та суду належали фальшивомонетництво, підробка печаток та документів, лжеприсяга, лжесвідчення тощо.

До злочинів проти особистості закон відносив вбивство і тілесні пошкодження. Центральне місце серед злочинів проти особи займало вбивство. Особливо тяжкими видами цього злочину вважалися убивство батьків, немовлят, представника козацької старшини, отруєння або убивство за договором або по найму.

До майнових злочинів належали: крадіжка, грабіж, розбій підпалювання та інші види знищення чужого майна. Найдетальніше закон регламентував склад злочину крадіжки, яка поділялася на просту та кваліфіковану, здійснену при стихійних лихах, у товариша, з Церкви тощо.

Світське право регулювало і злочини проти моралі.

В той період, коли Гетьманщина була ліквідована, в окрему групу злочинів було виділено гайдамацтво, тобто крадіжка коней, худоби і майна в мирних поселенців українських, польських і татарських територій, а також в купців, які проїжджали через запорізькі степи.

Головна мета покарання – залякування, для чого покарання здійснювалося прилюдно. Одночасно метою покарання були запобігання (загальне та спеціальне), відплата, заподіяння муки злочинцю, експлуатація праці злочинця, відшкодування втрат, завданих злочинцями діяннями.

Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання як: смертна кара, тілесні покарання, вигнання з козацької громади, позбавлення волі, ганебні, майнові покарання. Як правило, вид та розмір покарання залежали від соціального становища злочинця та потерпілого. Так, за вбивство селянина, який втік, винний карався виплатою грошового штрафу. Привілейоване становище козацької старшини, української шляхти, дворянства виявлялося також у тому, що коли хто-небудь з представників феодального стану здійснював злочин, він, як правило, підлягав значно легшому покаранню.

Смертна кара поділялася на просту та кваліфіковану. До простої належали: розстріл, повішання, відтинання голови, утоплення; до кваліфікованої: четвертування, колесування, посадження на палю, підвішення за ребро на гак, закопування живим у землю.

Тілесні покарання поділялися на калічницькі та болючі. До перших належали відтинання кінцівок, носа, вуха, язика. З болючих тілесних покарань найтяжчим вважалося биття батогом, яке нерідко було замаскованою стратою. Застосовувалось також биття киями-палицями, що також могло привести до смерті покараного.

Важливо зазначити, що надмірні смертні вироки та тілесні покарання (каліцтва) одразу після створення Гетьманщини стали занадто невигідними для молодої української держави, спустошеної багаторічної визвольною війною з поляками. За цих умов будь-яка особа, крім «отъявного злодея», у разі порушення норм поведінки могла сподіватися на відносно лелкий судовий вирок. При цьому також відігравали неабияку роль висока релігійність, природна незлостивість українців до людей, які скоїли злочини. Коли злочинці щиро розкаювались у вчиненому, їм нерідко взагалі вибачали. Гарантом подальшої належної (богоугодної) поведінки порушників могли виступати громада, представники місцевого духовенства, інші члени суспільства. Траплялося, що якась особа (особи), захистивши і врятувавши злочинця від якогось тяжкого покарання чи навіть смертної кари, забирала його до себе в «услужіння» на декілька років. Так робили з давніх-давен, зокрема, монастирі, які користувалися неабияким впливом серед населення, правлячих та судових кіл.

Загострення класової боротьби обумовило посилення кримінальної репресії, що досягалося не тільки переглядом минулого законодавства чи правового звичаю, скільки широким застосуванням нових норм кримінального права, введенням нових видів покарання, а також розповсюдженням на території України російського кримінального права, зокрема військово-кримінальних законів.

Що далі у часі від подій Національно-визвольної війни, то покарання невійськових злочинців ставало все жорсткішим (особливо виразно це прослідковується у роки гетьманування Д. Многогрішного, І. Самойловича та І. Мазепи). Так, в Україні в другій половині ХVІІІ ст.. правосуддя вже немилосердно вішало розбійників за ті провини, за які ще зовсім недавно відсікали тільки руку, ногу чи відрізали носа або вуха, нестерпним катуванням добивались виказування спільників.

З поширенням на територію України загальноросійського законодавства у другій половині XVIIIст. в Гетьманщині стало використовуватись і такий новий вид покарання як заслання на каторгу (довічно або на певний строк) каторжників направленим на важкі роботи (побудову фортець, у рудники тощо). Так, зокрема, зрадника засуджували до смертної кари, членів сім’ї виселяли до Сибіру, а все їхнє майно конфісковувалося. Десятки тисяч українських селян і козаків було заслано на каторгу до Сибіру після придушення антифеодальних виступів.

У другій половині XVII ст. частіше стали використовувати таке покарання, як позбавлення волі. В'язницями були ями, сараї, камери при ратушах. Термін ув'язнення – від чотирьох тижнів до року. В більшості випадків термін визначався: "до покори". Широко використовувалися ганебні покарання: прив'язання злочинців до ганебного стовпа на майдані, посадження на дерев'яну кобилу.

До майнових покарань належали штрафи і конфіскація майна. Штрафи називалися "вина" і поділялися на "вину рядову" і "злодійську". За моральну кривду платили штраф, який називався "нав'язка на муку".

У зв'язку із широким застосуванням норм звичаєвого права окремі покарання носили архаїчний характер. Так, звинувачення у чаклунстві каралось штрафом на користь церкви, накладанням церковної епітимії, відшкодування збитків (якщо вони були реальні).

Від покарання часто звільнялись психічно хворі, люди з фізичними вадами, особи похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок, дівчаток – до 13 років, хлопчиків – до 16 років, старих людей.

Великий вплив на остаточне рішення суду щодо покарання мала громадська думка, яка могла врятувати навіть від шибениці.

Як і ІІІ Литовський статут, «Права, за якими судиться малоросійський народ» визначають строк давності звернення до суду у три роки. В цьому збірнику говориться і про давність виконання вироку: «Якщо особа, засуджена до смертної кари, втекла і протягом десяти років не вчинила іншого злочину, то має відбувати лише церковну спокуту» (51-й артикул ХХ глави).

Поширеність застосування та реалізації інституту помилування можна пояснити гуманізмом українського народу, його достатньо високою правосвідомістю.

Кримінальне право Запорізької Січі базувалося на традиційному козацькому звичаєвому праві.

На Запоріжжі існувало досить добре розроблена система злочинів і покарань за їх скоєння. У відповідності із звичаєм, убивство військового товариша розглядалося як найтяжчий злочин (убивство людини, що не належала до запорізької громади, вважалося менш тяжким злочином). З кримінальних злочинів особливо тяжкими вважалися побої нанесені козаком козаку, крадіжка чого-небудь і укривання викраденої речі. Особливо суворі були покарання за велику крадіжку, за яку «якщо тільки двома достовірними свідками буде доведено», карали смертю. До важких злочинів належали зв'язок з жінкою, гомосексуалізм, або "содомський гріх". Приведення на територію Січі жінки продовжувалося суворо каратися, покаранню підлягав і козак, який "порочил женщину не по пристойности", тому що подібний злочин «к обесславлению всего войска запорожского простирается».

Окрему групу злочинів складали злочини, які скоювалися проти козацької старшини, а також по відношенню до чиновників російського уряду. Кримінальні норми запорізьких козаків жорстоко карали насилля як в самому Запоріжжі, так і цивільних поселеннях, коли козак забрав у товариша коня, худобу чи майно. Важким злочином вважалося і дезертирство, тобто самовільна відлучка козака під різними приводами під час походу проти ворога.

В окрему групу злочинів в козацькому праві було виділено вживання спиртних напоїв під час бойових походів на ворога. Даний злочин завжди вважався в козаків одним з найтяжчих і передбачав суворе покарання, аж до смерті.

Суворі закони на Запоріжжі традиційно пояснювалися трьома причинами: по перше, тим, що туди приходили люди сумнівної моральної поведінки; по-друге, тим, що військо жило без жінок і не користувалось пом'якшуючим впливом на їх моральні устої; по третє, тим, що козаки вели постійну війну, а тому мали потребу в суворих законах, щоб підтримувати порядок у військах.

Ведучи мову про систему кримінального права в запорізьких козаків, слід звернути увагу і на покарання, які виносились по відношенню до винних осіб. Серед покарань практикувались наступні: приковування ланцюгами чи залізом до дерев'яного стовпа, що стояв серед площі.

На Запоріжжі продовжувало існувати і таке давнє покарання як вигнання. Злочинця виганяли з козацької громади за межі Січі на певний термін або безстроково, без права надання йому притулку та захисту.

Страти, як і покарання, також визначалися в запорізьких козаків різні, дивлячись по факту злочину, скоєного тією чи іншою особою. Найбільш страшною стратою традтиційно було закопування злочинця живим в землю; це робилось з тим, хто вбивав свого товариша вбивцю клали живим в труну разом з вбитим і обох закопували в землю, однак, якщо вбивця був хоробрий воїн і добрий козак, то його звільняли від тієї страшної кари і замість цього призначали штраф.

На Запорізькій Січі козака від шибениці традиційно могла врятувати і жінка, яка побажала взяти його собі в чоловіки.

Питання 2. Розвиток судової системи Лівобережної України (друга половина ХVІІ ст. – кінець ХVІІІ ст.).