Правова система

Якщо польському уряду і вдалося після Люблінської унії розповсюдити на українські землі адміністративно-територіальну систему та діяльність державних органів Речі Посполитої, то з правом було складніше.

Джерела права

У другій половині XVI ст. в Польщі не існувало цілісної правової системи. Ні Статут Ласького 1516 року, ні "Артикули" Ген­ріха Валуа 1573 року не вирішували проблему кодифікації права. В основ­ному польський уряд створював збірники, які охоплювали видані раніше статути та конституції, а також норми польського звичаєвого права, роль якого в регулюванні суспільних відносин була досить значною.

У Великому князівстві Литовському була, навпаки, досить розвинена система права. Тому можна говорити про поширення права Великого князівства після 1569 р. на польську територію, хоча повної уніфікації права не відбулося.

Великий вплив на розвиток права в Речі Посполитій мали Литовські статути 1529 р. та 1566 р. Перш за все, дію II Статуту 1566 року було залишено в Литві і на українських землях (Волинь, Поділля, Київщина).

Третій Литовський статут

Люблінська унія передбачала не лише інтеграцію державних структур, а й зближення польської та литовської систем права. Під польським впливом на сеймі 1569 року було прийнято постанову, що призначала депутатів для виправлення Статуту, які "Статут польський мають покласти перед собою, узгодити з ним, наскільки це можливо, литовські закони, щоб у всій нашій державі, як в єдиній Речі Посполитій, могло відправлятись єдине і негайне правосуддя".

Отже, після Люблінської унії 1569 р. з'явилася потреба привести лито­вське законодавство (що діяло і на українських землях) у відповідність до польських законів. Але спочатку до уніфікації права справа не дійшла. Шляхта Великого князівства Литовського вперто захищала автономію своєї правової системи, в якій вона не без підстав вбачала основу політичної автономії Литви в федеративній Речі Посполитій. Разом з тим, створення однією правової системи було неминуче.

За доручен­ням польського короля Стефана Баторія роботу з доповнення ІІ Статуту успішно виконав литовський підканцлер Лев Сапега. Допомагала йому в опрацюванні статуту комісія, до складу якої входили визначні правники того часу. При розробці III Статуту відіграли важливу роль депутати воєводств, що відображало зміну в співвідношенні політичних сил на користь шляхетства. Проект Статуту обговорювався на повітових сеймиках шляхти та на генеральних литовських з'їздах в 1582 і 1584 рр. Редакційні роботи були зосереджені в канцелярії Великого князівства. Звідси та провідна роль, яку відігравали в роки підготовки Статуту канцлери та підканцлери.

III Статут був затверджений у відповідності з процедурами того часу спеціальним актом короля Польщі і Великого князівства Литовського 28 січня 1588 року. В листопаді 1588 року він був надрукований і вступив в силу. У вступі до III Статуту, написаного Левом Сапегою, підкреслювалося, що метою правової держави є охорона прав і свобод громадян. У цьому документі визна­чалися права і привілеї шляхти, докладно регламентувався порядок судочинства, оформлялося закріпачення основної частини сільського населення. Чинність Третього ("Нового") Литовського статуту поши­рювалася не тільки на українські землі, а й на Корону (Польщу). Він складався він з 14 розділів та 488 артикулів.

III Статут, як і два попередні, було підготовлено на староруській мові. Підканцлер Лев Сапега вирішив видати Статут на мові рукописного оригіналу, підкреслюючи при цьому, що "не обчим яким язиком, але своїм власним права списание маєм ".

Правова система за Статутом 1588 року — це вдалий синтез принципів станового ладу і нових правових понять, спрямованих у майбутнє. Найкращим доказом того, що цей синтез був вдалим і відповідав вимогам епохи, є те, що два з половиною століття Статут являв собою взірець для законодавців і задовольняв судову практику на литовських, українських та білоруських землях. Слід також підкреслити, що III Статут діяв на всіх українських землях, які входили до складу Речі Посполитої. Разом з цим, характерно, що й після прийняття статуту 1588 р. у приєднаних до Польської корони Київ­ському, Волинському і Брацлавському воєводствах продовжував діяти Другий Литовський статут 1566 р. Загалом Литовські Статути в українських землях зберег­ли своє значення як джерело права до початку XIX ст.

Козацьке право

На Запоріжжі продовжує діяти автономне «козацьке право». Низові козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права на своїй території. Правосуддя тут відбувалося у відпо­відності зі старовинними звичаями, "словесним правом і здоровим глуздом". Норми звичаєвого права, які склали­ся у Запорізькій Січі, закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, роботу судових органів, поря­док землекористування, порядок укладання окремих дого­ворів, види злочинів і покарань. Козацьке звичаєве право представляло собою військову конституцію.

Серед кримінальних злочинів найбільш тяжким продовжували визна­ватися вбивство, нанесення побоїв, крадіжка, дезертирство, пияцтво тощо.

В якості покарання активно практикувалися прив'язування злочинців до гармати, биття канчуками під шибеницею, членоушкодження тощо. За найбільш тяжкі злочини присуджували до смертної кари, яка поділялася на просту та кваліфіковану. До ос­танньої відносилося закопування живим у землю, посадження на палю, повішення на гак, забивання киями біля ганебного стовпа.

В містах, які мали право на самоврядування, діяли норми магдебурзь­кого права.

Продовжувало діяти і канонічне право. Правовим збір­ником православних норм був грецький Номоканон, като­лицьких – Звід канонічного права 1532 року.

Реєстрові козаки жили і діяли виключно за військовими статутами кварцяного війська.

Загальна характеристика цивільного та кримінального права

Статути закріплювали повну дієздатність лише магнатів і шляхти. Залежні селяни могли вступати у правовідносини тільки з дозволу своїх феодалів. Холопи та челядь узагалі не були суб’єктами правовідносин.

Литовські статути регулювали способи набуття земельної власності: в спадщину, внаслідок укладання цивільних договорів (купівля-продаж, дарування, міна тощо), за службу. Шляхта дістала право на розпорядження землею.

В спадкових відносинах в успадковуванні за законом визначались черги спадкоємців. Так, спадкоємцями першої черги були діти, подружжя. Доньки одержували тільки чверть майна у вигляді приданого.

В Статуті 1588 р. містилася чітка диференціація станів, об’єктів і суб’єктів злочинів (на відміну від Статуту1529 р., де зазначалося, що бідні й багаті за один і той самий злочин мають відповідати за одними і тими самими нормами). Запроваджувався державний розшук злочинців. Кримінальна відповідальність наставала з 16 років (в попередніх редакціях Статутів – з 14 років). Вводилося поняття недієздатної особи в зв’язку з психічним захворюванням.

За ІІІ Литовським Статутом злочини поділялися на:

- державні (проти короля, місцевих органів влади, зрада тощо);

- проти релігії і церкви (чаклунство, перехід християнина в іншу віру тощо);

- проти особи;

- майнові злочини.

Покарання розглядалося як об’єктивна необхідність віддати належне за скоєні злочини.

Система покарань за Новим Статутом мала такий вигляд:

- смертна кара призначалася в залежності від важкості злочинів. Як правило, за перші три види злочинів здійснювалася шляхом повішення, саджання на кіл, спалення, потоплення, чвертування, відрубання голови, забивання камінням;

- тілесні пошкодження – биття палицями, пруттям, відрізання вух, язика, відрубання руки тощо;

- ув’язнення застосовувалося на термін від шести тижнів до одного року та шести тижнів.

Однією з важливих умов звільнення від покарання була давність звернення до суду. Вона визначалась нормами Литовського статуту 1588 року в три роки. Так, згідно з 35 артикулем ІІІІ розділу та 52 артикулем ХІ розділу особа, що скоїла вбивство, вчинила бандитський напад, при якому сталось вбивство чи поранення, зґвалтувала жінку, вчинила розбій, підпал, грабіж, крадіжку та «інші злочини, за що призначається смертна кара», не буде покарана, якщо скривджений (його родичі) не звернулися до суду протягом трьох років. Законодавцем також визначались умови, за яких перебіг строку давності не починається. Ними визнавалися: неповноліття, перебування за кордоном, виконання державної служби, морова хвороба (33-й та 35-й артикули ІІІІ розділу та 45-й і 52-й артикули ХІ розділу. В ІІІ редакції Литовського статуту була визначена і давність виконання вироку, який встановлений законодавцем в 10 років (91 артикул ІІІІ розділу).