Державний лад

За формою правління Річ Посполита була обмеженою монархією, оскільки король був виборний, його влада не успадковувалася та обмежувалася Вальним Сеймом. За територіальним устроєм це була федерація.

Центральне управління

Велике значення на формування державної системи Речі Посполитої мали "Артикули" Генріха Валуа 1573 року, які проголошували дворянську республіку на чолі з королем. Згідно з "Артикулами" короля вибирали і він відмовлявся від принципу успадкування влади та зобов'я­зувався найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики вирішувати з урахуванням думки сенату, кожні два роки скликати сейм. За "Артикулами", в разі порушен­ня королем прав і привілеїв шляхти, остання мала право відмовитись від покори королю.

У відповідності з Люблінською унією вищим законо­давчим органом республіки був Вальний сейм, до складу якого входили король, сенат і посольська ізба.

Король головував на засіданнях Вального сейму. До сенату вхо­дили вищі посадові особи Речі Посполитої – сенатори, які не брали участі у голосуванні, а лише висловлювали свою думку з того чи іншого питання. Визначальну роль в прий­нятті сеймових рішень відігравала посольська ізба. До неї входило 170 депутатів-послів від земської шляхти. Як правило, посольська ізба збиралася за кілька тижнів до відкриття сейму. Депутати в посольську ізбу вибиралися на шляхетських повітових сеймиках, перед якими вони і звітували після закінчення роботи сейму. Свої рішення Вальний сейм оформляв постановами, які називалися конституціями.

Центральне управління в Речі Посполитій здійснюва­ли король і ряд посадових осіб. Так, королівським двором відав коронний або великий маршалок, королівською кан­целярією – канцлер, скарбницею Корони – коронний під­скарбій, військом Корони – коронний гетьман.

Місцеве управління

В новій державі відбувалися зміни в адміністративному поділі території. Система місцевих органів управ­ління будувалася у відповідності з адміністративно-тери­торіальним поділом Речі Посполитої.

Після Люблінської унії українські землі остаточно втра­тили свою автономію і були поділені на шість воєводств: Руське (охоплювало Львівську, Галицьку, Перемишльську, Саноцьку та Холмську землі), Белзьке (складалося з Володимирського, Луцького й Кременецького повітів), Поділь­ське (складалося з Кам'янецького, Червоногородського й Летичівського повітів), Брацлавське (складалося з Брацлавського і Вінницького повітів), Київське (складалося з Київського, Овруцького і Житомирського повітів).

У 1635 році було утворене Чернігівське воєводство, яке складалося з Чернігівського та Новгород-Сіверського по­вітів.

Основними адміністративно-територіальними оди­ницями в Речі Посполитій були воєводства, повіти та землі (воєводства поділялися на повіти, кожен повіт – на землі). Своєрідною адміністративно-територіальною одиницею бу­ло староство, яке жалувалося королем за службу. В дея­ких українських землях продовжувала існувати волосна система адміністративно-територіального поділу. Декіль­ка волостей складали повіт.

В системі управління особливе місце займали шляхетські сей­мики, які збиралися у воєводствах, повітах та земствах. Це своєрідні установи дворянського самоуправління, які обмежували владу королівської адміністрації. В компетенцію сеймиків входили питання оподаткування, організації збройних сил у воєводствах. На сеймиках шляхта обирала також своїх представників до загальнонаціонального сейму і Люблінського трибуналу – вищої касаційної інстанції шляхетських судів.

Місцеве управління у Речі Посполитій зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів, старост, яких король призначав з місцевої шляхти та інших громадських та земських службових осіб.

До низових органів місцевого управління належали волосні і сільські органи. Справами волості відав королів­ський волосний староста, а на селі всі питання вирішував сільський сход, якому був підпорядкований сільський староста і сільський писар.

На землях, які знаходилися у приватному володінні, систему місцевого управління визначав сам власник.

Майже не змінюється в даний період система управлін­ня в містах. Більшість з них придбали право самовряду­вання на засадах магдебурзького права.

Наприкінці XVI – першій пол. XVII ст. в Україні відбу­вається бурхливий розвиток міст. Засновуються такі міста, як Бориспіль, Конотоп, Фастів, Умань та ін. На середину XVII ст. в Україні налічується більше тисячі міст і місте­чок. Окремі з них вважалися за мірками того часу вели­кими (Львів – 18 тис, Київ – 15 тис, Біла Церква – 10 тис). Але типовим для України було місто, де проживало 2-3 тис. чоловік.