Судова система. Судова система в Україні у складі Великого князівства Литовського пройшла кілька етапів свого розвитку

Судова система в Україні у складі Великого князівства Литовського пройшла кілька етапів свого розвитку.

Характеризуючи суд і процес Великого князівства Литовського, слід відмітити, що до кінця XIV ст. суди і процесуальне право розвивалися подібно до суду і процесу Київської Русі. До системи судів входили:

- великокнязівський суд (суд господаря) – суд з необмеженою компетенцією, йому були підсудні всі справи;

- територіальні суди – суди старост, воєвод та намісників;

- доменіальні суди – одноособові, суди магнатів та шляхти над селянством. Їх діяльність регламентувалась, зокрема, князівським привілеєм 1457 р. та Судебником Казимира 1468 р.;

- копні (громадські) суди – подібні до общинних судів Київської Русі;

- церковні суди.

В литовській державі спочатку суд не відділявся від адміністрації. На місцях від імені князя судочинство здійснювали старости, воєводи та намісники. На рішення територіальних судів можна було приносити скаргу Великому литовському князю. В суді литовського князя, який був судом вищої інстанції, приймала участь пани-рада, але іноді в великокнязівському суді судила пани-рада без князя.

Суд князя вважався разом з тим і судом першої інстанції по найбільш важливим справам: по обвинуваченню в злочинах, які тягли за собою позбавлення честі, по обвинуваченню в державних злочинах і т.д. Крім того, великокнязівський суд був судом першої інстанції по всіх справах князів, панів, урядників.

В середині XVI ст. проводиться реформа судової системи. У 1564 р. на Бєльському сеймі під тиском шляхти магнати зреклися своїх привілеїв у справі судочинства, внаслідок чого Великий князь заснував земські та гродські (замкові) суди. Цю систему доповнили так звані підкоморські суди, введені II Статутом у 1566 році. Таким чином, була відмінена привілейована підсудність князів і панів. Князі і пани, як і вся шляхта, повинні були судитися в таких судах першої інстанції: в міському (гродському) суді (для справ кримінальних), підкоморському суді (для розгляду земельних суперечок), земському суді (для всіх інших справ, зокрема цивільних та незначних кримінальних). З цих пір великокнязівський суд став судом другої інстанції.

Земські суди створювалися в усіх повітах і складалися з судді, підсудка та писаря. Вони обиралися шляхтою і затверджувалися Великим князем. Ці суди збирались тричі на рік, їхні сесії продовжувались по два тижні. Підсудності земських судів підлягала шляхта в усіх справах, крім значних кримінальних (вбивство, підпал, розбій тощо). Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя. Розглядали переважно цивільні справи.

Гродські або замкові суди були одноособовими, судив тут намісник, староста або воєвода. Розглядали тільки кримінальні справи. Вони судили шляхту, міщан та селян, які звинувачувались у важких кримінальних злочинах. Апеляції цих судів могли бути принесені Великому князю.

Підкоморські суди розглядали суперечки про землю, це були суди у справах земельних розмежувань. Такий суд був одноособовим. Судив підкоморний, призначений Великим князем для кожного повіту. Заступником підкоморного судді був коморник.

У державних судах важливе місце займав возний, який викликав на суд
сторони, був виконавцем вироків, при свідках вручав позови на суд або "прибивав
їх на двері".

За Статутом 1566 р. Литва і руські землі були поділені на
30 судових повітів. У кожному повітовому місті були три судові установи: земські, гродські і підкоморні суди.

Всі ці судові органи були органами суду над шляхтою. Селяни судились князями, панами і шляхтою, тобто їх господарями, а державні селяни – старостами, державцями чи їх намісниками.

Довгий час в Литві існував, крім того, так званий копний суд, тобто общинний. Копний судовий округ складав волость чи сукупність волостей. Якщо в межах копи було виявлено який-небудь злочин, то ті хто жив неподалік від місця злочину повинні були прийняти міри до розшуку злочинця, робити обшуки, опитувати потерпілих і свідків. Група сусідів називалась гарячею копою. Після того, як гарача копа закінчувала попереднє слідство, збиралась велика копа всіх мужів копного округу. На великій копі проводилось розслідування і постановлялось рішення. Якщо велика копа виносила злочинцю смертний вирок, то для приведення його у виконання збиралась третя – завита копа – два-три члени громади, на яких покладалися функції ката. Копне судочинство поєднувало в одному органі слідчі, судові та виконавчі дії. Рішення копних судів, як правило, оскарженню не підлягали і приводились у виконання негайно. Це розповсюджувалось і на вироки з смертною карою.

Спочатку юрисдикції кожного суду підлягало все населення копного округу. Але з часом шляхта звільнила себе від підсудності цього суду, який, таким чином, перетворився в суд виключно над селянами.

В містах з магдебурзьким правом фактично суд був невід’ємним від адміністрації. Хоча в приписах королівських привілеїв і йшлося про відокремлення судової влади від адміністративної, але вони в самій своїй основі порушувалися. Так, рада часто мала повноваження зі складних цивільних справ. Зокрема, часто траплялися такі порушення в містах з довічними війтами. Судочинство з цивільних і кримінальних справ проводила лава. Вона становила собою колегію з 11 лавників (присяжних) під головуванням війта. В апеляціях не додержувалися якогось сталого порядку. Так, на рішення магістратського суду апелювали до міс­цевого старости чи до короля. Для Галичини (воєводства Руського) і Поділля вищим апеляційним судом був Львівський магістрат.

Магдебурзьке право набували і панські міста. Але, надаючи містам магдебурзьке право, пани вносили в привілеї різні обмеження з метою контролю над міською громадою. Суд і управління належали замку, пан був вищою судовою інстанцією. Процес у містах з магдебурзьким правом був усним, гласним і змагальним. Судочинство часто велося польською або латинською мовою.