Джерела права. Головним джерелом права тривалий час була «Руська Правда»

Головним джерелом права тривалий час була «Руська Правда». Крім того, існували міжнародні договори, великокнязівське законодавство, постанови польсько-литовських сеймів, так звана Литовська Метрика – сотні книг великокнязівської канцелярії, а також магдебурзьке право.

Окремо слід відмітити «Устава на волоки», що реформував земельно-феодальні відносини та кодифіковані акти (Судебник Казимира Ягайловича та Литовські статути). Ці збірники законодавства мали велике значення в правовій системі Литовсько-Руської держави.

“Руська правда”

Серед джерел права особливо важливе значення мала “Руська правда” та її різні переробки. Її норми лежали в основі інших джерел, які закріплювали основи феодальних відносин. Як один з класичних джерел права “Руська правда” вплинула на розвиток феодального права сусідніх держав. Зокрема, вона вплинула на розвиток права королівства Польського і Великого князівства Литовського, в складі яких виявилось більшість українських земель.

Звичаєве право

Його норми складались історично в процесі суспільного життя, рушійну силу якого складала боротьба експлуатованих проти класового гніту і всього народу проти іноземних поневолювачів. В таких умовах складались певні звичаї і традиції, поняття про справедливість і природне право, норми моралі і поведінки в побуті. Групи, а з часом маси людей, усвідомлювали необхідність тих чи інших правил поведінки, притримувались їх самостійно чи під впливом суспільної думки і впливу властей.

Перетворення звичаїв в правові норми вимагає офіційного визнання, санкціонування державною владою, що мало особливе значення на території українських земель, де міцно трималися за старину і для більшості народу правові порядки загарбників були малозрозумілими і не прийняті. Найбільш розповсюдженими засобами утвердження місцевих звичаїв в якості правових норм була мовчазна згода властей чи їх офіційне визнання. Характерним прикладом такого положення служить історія копних (общинних) судів, які розглядали справи на основі місцевих звичаїв. Довгий час такі суди діяли, а в ХVІ ст. були санкціоновані державою в законодавчому порядку.

Дія норм звичаєвого права підтверджується й іншими джерелами. Так, автор збірника магдебурзького права “Порядок прав гражданских” Б. Троїцький, відзначав, що норми звичаєвого права діяли на рівні з нормами писаного права. “Зерцало саксонов” П. Щербича підтверджує, що звичаї мають рівну силу з привілеями, що “новый обычай отменяет старое право”.

Норми звичаєвого права, що склалися на Україні, були настільки розповсюджені і авторитетні, що не могли бути витісненими з системи діючого права. Як би не мінялась їх удільна вага і значення серед інших джерел, вони завжди діяли поряд з нормами писаного права. Відповідно до статутів і магдебурзького права вони були обов'язковими для застосування судами. Так, навіть видання Литовських статутів, які, певна річ, обмежували сферу застосування норм звичаєвого права, однак воно, як і раніше, продовжувало діяти поряд з писаним правом. І Литовський статут, наприклад, прямо дозволяв суддям при відсутності “писаної” норми вирішувати справу “на основі старого звичаю”. Можливість діяти “згідно з старим звичаєм, способом звичаю стародавнього” визнавався і наступними статутами. Великий князь, як зазначено у ІІІ Литовському статуті 1588 року, зобов’язувався додержуватися давніх звичаїв, “усі привілеї земські старовинні і нові від нас дані, вільності і звичаї добрі старовинні зберігати і ні в чому не порушувати”.

Міжнародні договори

Насамперед це договори Литовсько-Руської держави з Прусським і Лівонським орденами, з Новгородською та Псковською республіками, з Московським князівством. Але головну роль в долі українських земель стали відігравати договори з Польщею. Кревський акт 1385 року заснував персональну унію Литовського князівства з Польщею; Віденська угода 1401 року – союз взаємної охорони та безпеки; Городельська угода 1413 року – персональну унію, нарешті, Люблінська унія 1569 року – реальну єдність двох держав. У цих містилися норми конституційного та адміністративного права.

Великокнязівське законодавство

Це право існувало головним чином у вигляді привілеїв і грамот та спрямовувалось на збереження і розширення прав пануючих станів. Зокрема, на українських землях воно стосувалось місцевих феодалів, які злились з класом експлуататорів-загарбників. При цьому, нерідко магнати і шляхтичі посилилась навіть на ті акти, що були прийняті в попередні часи феодальної роздробленості. Правові норми, які встановлювали виключні права і переваги панів, вибирались з різних нормативних актів починаючи з 1314 р. і об’єднувались в збірники і статути.

Земський привілей 1387 року було видано за нагодою Кревської унії на введення в Литовсько-Руській державі адміністративних установ, подібних до польських. У ньому йшла мова про призначення воєводських та повітових суддів. Віленський привілей 1457 року визначав становище іноземців у Литві. Земський привілей 1492 року обмежив королівську владу через посиленням прав магнатів.

Поряд з земськими привілеями з XV ст. видаються привілеї окремим воєводствам і повітам. Такі привілеї передбачали автономію українських земель, що входили до складу Литовського князівства. Прикладами цього можуть бути привілеї Київській землі – 1494, 1507, 1529 років і Волинській землі – 1501, 1509 років. Ці привілеї забез­печували "добровільні християнські права", що базувались на староруському праві, тобто розвивали і конкретизували головні положення Руської правди.

До міських привілеїв належали грамоти, які наділяли міста магдебурзьким правом. Прикладами можуть бути привілеї на право самоврядування Луцьку (1432), Житомиру (1444) тощо.

Князівські і королівські грамоти і привілеї отримували окремі особи, міста, соціальні групи. Так, Києву 8 березня 1544 р. було підтверджено право на самоуправління, а також право міського магістрату користувались як польсько-литовським, так і місцевим, російським правом. На протязі наступного століття жителям міст надавалось право займатись ремеслами, промислами, торгівлею, а магістрату – вирішувати питання приїжджих. Привілеї і грамоти в більшості своїй підтверджували звичаї, що вже склались і раніш надані права чи встановлювали нові. За змістом їх можна поділити на жалувані, пільгові і охоронні.

Литовська Метрика

Це був державний архів Великого князівства, до якого віддавалися на збереження всі офіційні акти, що видавалися від імені великих князів литовських; ті ж акти, що видавалися від імені польських королів, складали так звану Метрику Коронну. В Литовську метрику ввійшло також багато документів фінансово-економічного характеру: акти купівлі-продажу, дарування, листи на володіння нерухомим майном тощо. Литовська Метрика складалася з 1386 по 1794 р.

На норми, які містилися в Метриці можна було посилатися при вирішенні юридичних спорів.

Магдебурзьке право

Найбільше значення серед іноземних джерел права мали устави і перероблені збірники західно-європейського міського права.

Як відомо, в XIII ст. один німецький дворянин Ейке фон Репков склав збірник законів саксонських. Ці закони застосовувалися в німецькому місті Магдебурзі. Рада Магдебурга надавала грамоти всім містам, що хотіли жити за «Магдебурзьким правом». Магдебурзьке право швидко поширюється, крім німецьких міст, ще й на міста Польщі, Литви, Чехії та Угорщини.

Суть магдебурзького права полягала у звільненні міського населення від юрисдикції урядової адміністрації та в наданні місту самоуправління на корпоративній основі, організації власного суду і певної автономії в господарських відносинах.

В Україні першими містами, які одержали магдебурзьке право, були Хуст, Вишкове, Тячів – з 1329 року; Санок – 1339 року; Львів – 1356 року; Кам’янець-Подільський – 1347 року тощо. Київ одержав магдебурзьке право 1494 р.

Слід зазначити, що весь місцевий устрій, обсяг прав місцевих органів залежали від характеру тих прав, що були окреслені у відповідному привілеї при наданні кожному конкретному місту магдебурзького права.

У цьому відношенні міста з магдебурзьким правом поділялися на дві головні групи: міста, в яких мало чинність магістратське управління, і міста, де управління здійснювали ратуші. В перших – була розвинена система самоврядування з цілою низкою визначених органів місцевої міської влади, в інших – порядок самоврядування був дуже спрощений: ратушними містами і містечками керували війт і два-три бурмістри. На підставі збірників магдебурзького права судові органи влади відокремлювалися від органів адміністративної влади.

Містом з магістратським управлінням керував магістрат, власне магістратська рада, в склад якої входили бурмістри й радці. В цих адміністративних органах були зосереджені функції адміністративно-поліцейські, фінансово-господарські.

Магістрат повинен був дбати про стягнення до міського бюджету визначених податків – від млинів, броварень, гончарень, лазень, гостинних дворів, різницьких лавок, від купців за торгівлю в місті («вагове», «помірне» тощо).

Магістратські урядники повинні були дбати про забезпечення ладу, спокою в місті, регулювати споживчі ціни, стежити за утриманням мостів, за чистотою в місті тощо.

Головна роль у містах з магдебурзьким правом належала війту, який був на чолі міської управи. Війта призначав король, іноді довічно. В деяких містах на підставі королівського привілею його обирало місцеве міщанство з наступним підтвердженням цього обрання королем. Війтом міг бути лише католик. Інших урядових осіб у місті – бурмістрів, лавників, радців, писаря, межувальника, городничого, возного – обирало населення міста.

Серед джерел права, що діяли на території українських земель, збірники магдебурзького права займали своєрідне положення, хоча його роль була неоднаковою в різні періоди історії: від “мертвої букви”, до безумовного керівного начала для діяльності міських судів. При цьому в переважній більшості це право виступало як зразок юридичного формулювання, а не як джерело нових, відмінних від місцевого звичаєвого права, норм, оскільки в Україні здебільшого міське самоуправління і застосування магдебурзького права носило обмежений характер, оскільки народні маси стійко відстоювали все-таки звичаєве право.

У більшості українських міст магдебурзьке право не використовувалось у повному обсязі. Користуватися магдебурзьким правом, як правило, могли лише римокатолики, а православне населення міст усувалося від участі в органах міського самоврядування.

Відомі друковані збірки магдебурзького права – «Зерцало сак­сонів» П. Щербича, «Порядок прав цивільних» Б. Троїцького, «Артикули права магдебурзького» тощо. Наприкінці XVIII ст. магдебурзьке право в українських містах почало занепадати, а в XIX ст. воно було скасовано.

Найбільше розповсюдження в самоуправлінських містах отримав збірник різного роду правових норм і звичаїв з поясненням, розроблений Б. Троїцьким, під назвою “Порядок прав гражданских”. Вказаний збірник представляв об’ємну книгу, що складалась з восьми частин: 1) Порядок прав цивільних; 2) Артикул права магдебурзького; 3) Процес, вибраний з прав цісарських; 4) Устав платежу штрафів в судах права магдебурзького; 5) Додаток до книги “Порядок” і до “Артикулам права магдебурзького”; 6) Відставка і помірне використання платежів і накладів; 7) Онхиродіон, або зібрання деяких місць загальних магдебурзького права; 8) Про оборону сиріт і вдів.

Церковне право

Джерелами права православної церкви продовжували були так звані кормчі книги, номоканони і церковні статути князів Володимира і Ярослава, якими закріплювалась пануюче становище церкви і духовенства. Разом з тим, активно застосовувались, крім вказаних правових джерел, правила прийняті вселенськими соборами; правила святих апостолів; нова заповідь Юстиніана; книги святого письма; нормативні акти польсько-литовського походження.