Судовий процес

Важливою ознакою правової системи литовсько-польської доби є виокремлення у самостійну галузь процесуального права.

Близько чверті статей в кожному з трьох Статутів було присвячено процесуальному праву, яке було єдиним як в цивільних, так і в кри­мінальних справах. Спочатку за литовським правом процес носив змагально-позовний характер. Позивач сам збирав і доставляв в суд докази, підтримував звинувачення в судовому засіданні.

Сторони мали широкі процесуальні права та допускалось їхнє представництво. Ці представники називались прокураторами чи речниками. Так, у Статуті 1529 року була вперше проведена норма, яка регулювала участь у суді адвокатів (прокураторів). У цій іпостасі міг бути шляхтич, який мав нерухоме майно і знав місцеве право. В будь-якій стадії процесу позивач міг відмовитись від, позову або звинувачення, укласти мирову угоду або навіть помилувати злочинця. Щоправда, реальний обсяг прав учасників процесу залежав від їх станового та майнового положення. Найбільш широкою процесуальною правоздатністю володіли магнати та шляхта, обмеженою – напіввільні люди. Зовсім не володіли процесуальною правоздатністю невільні люди: холопи, челядь, полонені.

Загальна територіальна підсудність справ визначалась у відповідності із звичаєвим правом: за місцем проживання відповідача в цивільних справах і місцем, де вчинився злочин, – у кримінальних.

Судочинство велось староруською, а пізніше – польською мовою.

Розгляд справи розпочинався з подачі заяви «скаржника» – потерпілого чи його близьких родичів. Суд, отримавши таку скаргу, за допомогою повістки повідомляв обвинуваченого чи відповідача з позначенням часу явки до суду. За І Литовським статутом, якщо викликаний в суд не з’явився, суд міг виносити рішення заочно, тобто без його участі. По другому статуту заочне рішення могло бути винесено після трикратної неявки обвинуваченого. За неявку без поважних причин сплачувався штраф ("вина за нестаннє").

Вже в другому статуті в достатній мірі починають проявлятись елементи слідчого (інквізиційного) процесу. Так, у деяких випадках Статут рекомендує державним органам не чекати скарги потерпілого, а самим розпочинати слідство та притягати до відповідальності.

Серед судових доказів на першому місці стояло власне зізнання. Для того, щоб його добути, застосовували тортури: биття палицями і різками і завдання болі вогнем. Якщо той, кого піддавали тортурам не визнавав себе винним, обвинувачувач сплачував штраф ("навязку на мукі"), а якщо помирав під тортурами – то головщину (штраф родичам). Далі по Литовському праву надавалось велике значення речовим доказам. Якщо їх важко було зберегти, то потрібно було довести суду, що вони справді були.

Іншими доказами на суді були показання “добрих людей”, письмові акти і присяга. “Добрі люди” були свідками доброї чи недоброї слави обвинуваченого, подібно послухам “Руської правди”. В литовському праві надавалось велике значення характеристиці обвинувачуваного з боку “добрих людей”. "Добрі люди" були свідками доброї чи лихої слави звинувачуваного, подібно послухам в Руській правді, або свідками фактів, подібно до видоків. Негативна характеристика, зокрема, показання про те, що обвинувачений і раніше замічений в крадіжці, тягло за собою винесення смертної кари.

Покази свідків та письмові документи були головними доказами, якщо обвинувачені не вдавалось добитися власного зізнання обвинуваченого і якщо не було речових доказів. В зв’язку з цим в литовському законодавстві було доволі велика кількість постанов про свідків і їх показання. По другому статуту свідками могли бути тільки християни. Показання шляхтича заслуговували більшої довіри, ніж покази простої людини. Свідки допитувались під присягою. Не допускались до свідчень засуджені за важкі злочини, виволанці.

Присяга сторін не мала того значення, як показання свідків чи письмові акти. Вона застосовувалась в тих випадках, коли не було інших доказів. Присягала одна сторона, зазвичай та, яка приносила скаргу.

У випадках, коли обвинувачені не виконували рішень суду, пов’язаних з відшкодуванням збитків, суд часто дозволяв усій громаді чи потерпілим провести так звану екзекуцію, тобто акт самосуду, який був необхідний для досягнення справедливості і не вважався не правочинним.

Державно-правове становище України в складі Польщі і Золотої орди.

Питання3. Причини, умови виникнення, соціальний склад та правове становище українського козацтва.

Історичні процеси, що зумовили появу козацтва не лише як нової соціальної верстви, а й як нового політичного явища зі своїми традиціями, правом, судочинством, системою державного управління, були різноманітними.

Козацтво виникло в результаті історичних умов, в яких проживав український народ на рубежі XV-XVI ст. Коріння українського козацтва сягає ще в першу пол. XV ст. Інтенсивне «покозачення» українських громад починається у
II пол. XV – на початку XVI ст. з переважно незадоволених феодальними порядками в польсько-литовській державі.

Наприкінці XV ст. посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного гноблення викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу українського народу. Її форми були різноманітними: втеча від феодалів, підпал шляхетських маєтків, збройні повстання. Найбільш поширеною формою протесту стали масові втечі селян на східні і південно-східні землі. Вони засновували нові поселення – слободи, освоювали малозаселені землі і пустища. Основними районами їх стали Канів і Черкаси.

Поява козацтва було викликана і сусідством українського народу з кочовим хижацьким степом та стала результатом постійної боротьби осілого хліборобського народу з кочовиками. Як окрема суспільна верства зі своїми звичаями, традиціями і організацією, козацтво сформувалося на рубежі XVI-XVII ст.

Через постійні татарські набіги населення південної Київщи­ни і Черкащини змушено було переселятись на Волинь і Поділля. Ве­ликі природні простори виявилися майже незаселеними. Ця багата земля, на якій не було чиновників і феодалів, притягувала до себе лю­дей сміливих і активних. Захищаючись від татар, вони засвоїли всі способи степової боротьби і від оборони вже переходили до наступу, нападаючи на невеликі татарські загони, каравани татарських чи ту­рецьких купців. Життя серед постійної небезпеки змушувало їх об'­єднуватися і виробляти правила співжиття, керуючись лише здоровим глуздом. Таких людей називали козаками.

Термін “козак” вперше згадується в первісній монгольській хро­ніці в 1240 р. і в перекладі з тюркської означає “одинокий”, “схильний до розбою і завоювань”. У Криму цей термін був відомий уже з XIV ст. У широкому розумінні “козак” – це вільна, незалежна людина, шукач військових пригод.

Перша згадка про козаків датується 1489 р. Вона пов’язана з по­ходом сина польського короля Яна Ольбрахта проти татар. Як зазначав польський хроніст М. Бєльський, польське військо успішно просувалося на південь у подільських степах завдяки провідникам з місцевих козаків.

Перша офіційна письмова згадка про козаків відноситься до 1499 р.: у Привілеї великого литовського князя Олександра місту Києву зазна­чалося, що міщани повинні брати мито з козаків за рибну ловлю.

На початку XIV ст. за дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі укріплені містечка – перші дерев'яні фортеці, які козаки будували з лози, називались "січ". Вони стали прототипом справжньої Запорозької Січі (як головного вогнища боротьби народних мас України за свою національну незалежність), що ви­никла трохи згодом, але вже не на старих місцях понад середнім Дніпром, а нижче порогів, подалі від контролю і втручання представ­ників королівської адміністрації. Туди сходилися селяни, які втекли від своїх феодалів, міщани, які не могли розплатитися з боргами, зло­чинці, що тікали від судового переслідування, шляхтичі, священики і ченці. Там знаходили притулок люди різних національностей: укра­їнці, литовці, поляки, росіяни, греки та інші.

Козаки почали об'єднуватися у великі загони і будувати укріплені поселення, перші з яких знаходилися на островах Хортиця та Томаківському. Місцеві старости почали використовувати їх для захисту південних кордонів Великого князівства Литовського, а згодом Речі Посполитої. Місцеві адміністратори (старости і воєводи) приймали до себе на службу козаків, під час походів закликали їх на допомогу.

Одним з перших козацьких ватажків став князь Дмитро Вишневецький, який увійшов в історію та народні піс­ні під іменем Байди. Відомо, що в 1552-1554 рр. цей український магнат об’єднав поодинокі групи козаків, створивши за Дніпровими порогами на о. Мала Хортиця укріплений табір, козацький центр та унікальну військову формацію – Запорозьку Січ. Вона поділялася на військові підрозділи – курені.

Запорозька Січ була суто військовим табором. Там селилися лише чоловіки, жінок туди не пускали ні під яким приводом. Козаки ви­робляли своєрідні звичаї і правила, пристосовані до суворих умов по­стійної бойової готовності, їх неписані закони діяли краще, ніж пи­сане законодавство в деяких країнах. Вони не визнавали влади королівської адміністрації, жили в куренях, плетених із хмизу і вкритих від дощу кінськими шкурами. Запорозькі козаки були жорстокі, дикі й безжальні щодо своїх ворогів, однак добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами у стосунках одне з одним.

За досить короткий період козацтво виробило власну військово-політичну структуру – кіш, стало значною суспільною силою. Козаки виступали на захист давніх народних традицій, православ’я, особистої незалежності. Вони відчували себе членами запорозької громади, об’єднаної особливими соціальними і моральними критеріями. При цьому Запорозька Січ набула загальнонаціонального значення у боротьбі проти іноземного гніту та зовнішньої агресії. В ході народних повстань 20–30-х років XVII ст. за козацтвом остаточно утвердилась репутація захисника загальнонаціональних інтересів.

Отже, козацтво представляло собою соціальне самозахищене об’єднання, покликане до життя умовами існування на прикордонні з відповідними моральними критеріями. Військова доблесть, честь, добра слава, патріотизм, благородство і готовність до самопожертви заради досягнення спільної мети стали невід’ємними рисами запорозького лицаря.

В основі січового братства лежав своєрідний аскетизм. Він проявлявся, насамперед, у готовності до смерті, чим козаки завжди дивували іноземних спостерігачів, спартанській витривалості до фізичних страждань, у байдужості до побутового комфорту. З часом ці риси запорожців було опоетизовано. На прикладі козаків створювалися відповідні стереотипи психології українців, які відігравали як позитивну (максимальна мобілізація сил в історично вирішальні моменти), так і негативну (зневажливе ставлення до самого інституту державної влади через довготривале іноземне панування) роль.

Козацький аскетизм, ймовірно, дав підставу і для ототожнення запорожців із членами західноєвропейських духовно-лицарських орденів. Можна додати також високий статус свободи, побратимство, пошуки лицарської слави і здобичі, культ Діви Марії Покрови. Водночас існували принципові відмінності між лицарями-ченцями і запорожцями, що впливали на формування їхніх світоглядних засад.

В середовищі січової громади характерні риси лицарства – рівність, взаємоповага, благородство – проявлялися у спілкуванні запорожців, зокрема, козаки називали себе товаришами.

Ідея лицарської гідності поступово проникала у свідомість різних верств населення. Київський католицький біскуп Йосип Верещинський у 90-х роках XVI ст. пропонував навіть заснувати лицарську школу на Січі для шляхетської молоді. Він виступив проти урядових репресій щодо козацтва. На думку Верещинського, козаки були такими ж лицарями, як шляхтичі, а значить, мали всі підстави розраховувати на статус повноправних громадян Речі Посполитої, користуватися специфічними джерелами прибутків і широкими політичними правами.

Усвідомленню козацтвом спадкоємності між князівською Руссю та Україною сприяли його тісні контакти з представниками тогочасної інтелігенції.

У мирний час на Січі знаходилося 5-6 тисяч козаків. Вони зай­малися господарськими роботами, полюванням, рибальством, солева­рінням. Велике значення для Січі мала торгівля, адже козаки не мог­ли виробляти всі потрібні для життя речі. Тому туди постійно приїжджали купці.

Вже на середину XVI ст. чисельність козаків становила більше десяти тисяч, а їхні військові походи в 2-3 тисячі стають досить звичайним явищем.

На початку XVII ст. зростання козацтва зумовлювалося об’єктивними чинниками: поступом колонізації на Подніпров’ї, посиленням соціального гноблення, поширення ідеї набуття "козацьких вольностей" серед широких соціальних верств населення. До козацтва вступають маси людей, при цьому їх приваблює не козацька військова справа, а гарантії своїх особистих прав, права на землю, права на працю й її результати.

Помітна мобілізація козацьких сил спостерігалася в 1617-1618 рр. Її особливістю було поширення регіону козацьких меж на Північній Київщині і навіть в окремих повітах Білорусі, які контролювалися литовською владою.

Про зрослу могутність українського козацтва свідчить його участь у Хотинській війні 1621 р. В даному випадку мав місце перший прецедент об’єднання сил війська в 40 тисяч чоловік запорожців, реєстрових і звичайних козаків, до чого і в майбутньому прагнули ватажки козацьких повстань.

Чисельність козацтва зростала в ході народних повстань 30-х років XVII ст. Проте, починаючи з 1637 р. (після закінчення останнього великого козацького повстання), спостерігався масовий відхід козаків в межі Московської держави, на Слобожанщину та Дон. Так, за словами донського отамана Михайла Татарина, в 1638 р. на Дону нараховувалося близько 10 тисяч запорожців. 1640 р. їх там вже перебувало близько 20 тисяч.

Загальна ж кількість козацтва напередодні Національно-визвольної війни складала орієнтовно 60 тисяч.

Зародження масового козацтва, перш за все, було пов’язане з посиленням соціально-економічного гніту, зокрема запровадженням кріпосної системи та значною майновою диференціацією суспільства Литовсько-руської держави.

Козаками, тобто вільними людьми, ставали втікачі, вихідці з різних за соціальним і майновим положенням прошарків суспільства. Серед козаків були бідняки, зажиточні і багаті люди. Перш за все, і в більшості своїй в козаки йшли українські селяни, міська біднота, низове духовенство, а іноді і представники дрібної і середньої православної шляхти. Всі вони, щоб відрізнятись від панських підданих, іменували себе козаками.

Вже з моменту свого виникнення, козацтво не було соціально однорідним і поділялося на декілька соціальних груп: заможних, дрібних власників та бідноту-голоту. В процесі освоєння нових земель серед козацтва майнова диференціація поглиблювалася значно швидше, ніж на попередніх місцях проживання.

На межі XVI-XVII ст. у козаків оформлюється чітка майнова дифе­ренціація: з одного боку – заможні козаки, що мали своє господар­ство, пасіки, хутори, ставки і лише на час великих військових походів з'являлися на Січі; з іншого боку – запорожці, які нічого не мали.

Разом з тим, серед козаків переважали трударі, які звикли до обробітку землі, ремеслу і промислам. Вони надавали перевагу важкій праці по освоєнню нових земель, постійну військову напругу в зв’язку з військовою небезпекою кріпосницькій покорі панству.

Частина козаків освоювала своє господарство на особистій праці. Голота змушена була не маючи ніякої власності, найматись на роботу в господарства заможних козаків, тобто добувати собі засоби до існування найметуванням. Багаті козаки експлуатували бідних не тільки в своїх господарствах. Розповсюдженою формою експлуатації була надання козакам під високі проценти зброї, знарядь праці, хліба і інших продуктів. Економічна залежність козацької бідноти, поряд з прямим підкупом, використовувалась багатіями для захоплення військової і судової влади в структурі козацької організації.

Значна частина козаків проживала з сім'ями у своїх хуторах і міс­тах. Як і січовики, міські та хутірські козаки ігнорували владу, визнаючи лише своїх старшин.

Соціально-економічна і військово-політична організація козацтва базувалась на нормах звичаєвого права. Система кріпосництва в козаків була відсутня. Втікач на козацькій землі вважався не тільки вільною людиною, але й рівноправним з усіма в користуванні господарськими угіддями і промислами, під яас виборів козацької старшини. Обов’язок полягав в рівній повинності нести військову службу за свій рахунок.

Форма рівності козацтва і зовнішній демократизм були популярні серед експлуатованих саме тому, що вона не мала закріпачення. Як наслідок, пануючий стан феодалів намагався якщо не знищити козацтво як соціальну групу, то максимально його обмежити.

До короля постійно надходили скарги на козаків і від кримських татар та турків. В зв’язку з цим, 1568 р. Сигізмунд II Август надіслав козакам грамоту, заборонивши чинити напади на тур­ків і татар. Це була перша офіційна спроба польської влади вплинути на козаків.

Переслідування козацтва магнатами і шляхтою не призвели до бажаних результатів. Феодали не могли його знищити. Тому литовський, а згодом і польський королівський уряд намагався використати його в своїх цілях: припинення втеч кріпосних селян, а також військової охорони південних і південно-східних кордонів.

Влітку 1572 р., польський король дозволив ко­ронному гетьману Юрію Язловецькому взяти на державну військову службу 300 козаків, переважно з числа заможних козаків і вихідців з дрібної шляхти, з яких було сформовано так зване реєстрове козацьке військо. Так виник поділ козацтва на реєстрове, тобто що ввійшло в список, зарахованих на королівську службу і нереєстрове – основну масу козаків. Вже в перші десятиліття існування козацького реєстру мав і соціальний підтекст, насамперед тому, що реєстровці одержували державну платню.

У 1578 р. король Стефан Баторій збільшив кількість реєстрових козаків до 500 чоловік, на початку XVII ст. реєстр складав уже 6 ти­сяч, але основна козацька маса лишилася поза ним.

Реєстрове козацтво мало ряд переваг. Воно звільнялось від повинностей, виводилось з-під юрисдикції польського панства, користувалось правом на землю, правом безмитного заняття торгівлею і промислами, правом вибирати старшину і мати свій суд. Також реєстрове козацтво забезпечувалось зброєю, боєприпасами та одягом. Головним їх обов’язком було несення військової служби. В такий спосіб уряд сподівався за допомогою реєстрового козацтва встановити контроль над Запорозькою Січчю. Однак, спроби королівського уряду використати реєстрове козацтво для боротьби з втікачами чи для придушення народних повстань, як правило, не досягали цілей. Складання списків козаків, що перебували на державній реєстровій службі не змогло пригасити український національно-визвольний рух.

До обов’язків рядового козака реєстру належали: вчасне прибуття на місце збору за розпорядженням старшого Війська Запорозького, маючи при собі зброю, бойове спорядження, провізію і все необхідне для тривалого походу чи служби. Безумовно, що матеріальні затрати на його повноцінну підготовку не компенсувалися королівською платнею, яка часто затримувалася. Тому вагомою підоймою боєздатності ставало ведення власного господарства в так званих козацьких хуторах. В своїх невеликих господарствах козаки займалися традиційним хліборобством, тваринництвом та промислами, як правило, силами членів сім’ї.

Переважну більшість рядового козацтва складали ті, хто перебував поза межами реєстру. Як правило, вони проживали на волостях і лише неодружені віддавали перевагу січовому товариству. Для нереєстрового рядового козака військові походи були невід’ємним атрибутом життя.

Великі землевласники створювали озброєні загони для збереження свого панування, зараховуючи в такі війська найманців чи тимчасово звільнених від повинностей селян. Вони складали магнатські надвірні, які називались також козаками. Разом з тим, пануючі класи і королівський уряд постійно переслідували козацтво. Не дивлячись на збільшення кількості реєстровців до декількох тисяч, їх загальні права все більше обмежувались.

Таким чином, наприкінці ХVІ можна виділити три групи козаків: 1) запорозьке козацтво. Його складали по-перше, за­можні козаки, які мали своє господарство і лояльно ставились до вла­ди; по-друге козацька "чернь", яка знаходилась в опозиції до влади і готова була взяти участь у будь-якій авантюрі; 2) привілейоване реєстрове козацтво, яке складало незначну частину козаків; 3) козацтво прикордонних міст, яке взагалі не мало вираженого правового статусу. При цьому в процесі майнового розшарування козацтва виникала верхівка козацтва, яка мала політичну та економічну вагу на Січі.

Річ Посполита, що прийшла в 1569 році на зміну Великого литовського князівства, в особі польського уряду, під час військових кампаній закликала усіх бажаючих вступати до реєстрового козацтва, що було великою принадою для селян, які прагнули вирватися з кріпацької неволі. Вони тисячами записувались до реєстру, але після закінчення війни кількість реєстровців різко зменшувалась. Колишні селяни не хотіли повертатися до своїх поміщиків і поповнювали ряди запорозької "черні". Тож коли в кінці XVI ст. вибухнули великі анти­феодальні повстання під керівництвом К. Косинського (1591-1593 рр.) та С. Наливайка (1594-1596 рр.), найактивнішими у них було козацтво. Однак ці виступи були придушені: Косинський був убитий за нез'ясованих обставин, а Наливайка прилюдно стратили у Варшаві.

Наступні десятиліття були позначені селянсько-козацькими ви­ступами під керівництвом Тараса Федоровича (Трясила) (1630 р.), Павла Бута (Павлюка), Якова Остряниці та Дмитра Гуні (1637-1638 рр.), в яких активну участь брало реєстрове козацтво.

Після придушення останнього селянського-козацького повстання повстання1637-1638 рр. польський уряд, занепокоєний підтримкою повсталого народу з боку козацтва, ухвалив постанову «Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої». В цьому до­кументі фактично знищувалися права реєстровців «на вічні часи», зокрема на обрання старшин та на козацьке судочинство. Два полки реєстрових козаків постійно повинні були перебувати на Запоріжжі, щоб не допускати туди втікачів. Сейм обирав комісара, який зосереджував військову і судову владу над реєстровими козаками.

Посади полковників і осавулів надавалися лише шляхтичам. Козакам дозволялося проживати лише в королівських маєтностях Корсунського, Черкаського і Чигиринського староств. Реєстр вста­новлювався в кількості шести тисяч осіб. Усі виключені з нього повинні були повертатися в панське підданство. Значно обмежувалася соціальна база формування козацтва. Таємні статті «Ординації», що у вигляді інструкцій надійшли в Україну, передбачали створення при комісарі особливого загону з підвищеною платнею для попередження «козацького свавілля».

Зрештою, усі спроби спочатку знищити, а потім підкорити козацтво обернулися для Речі посполитою цілковитою навдачею. На середину XVII ст. козаком вважався кожен четвертий мешканець в центральній Україні. Козацтво стало провідною сили українського суспільства та головною рушійною силою Національно-Визвольної війни, яка розпочалася 1648 року та призвела до створення української козацької держави. ВИСНОВКИ

Підводячи підсумки викладеному матеріалу, слід зазначити, що протягом ХІV-ХVІ ст. на українських землях, які перебували під владою Великого князівства Литовського та Польщі, відбулися значні політичні та соціальні зміни. Литовсько-Руська держава все більше відчувала на собі політичний, релігійний та соціальний тиск Польщі. Набирає сили процес диференціації соціальної структури суспільства, консолідації двох основних верств населення: селянства і шляхетства. Піднесення шляхетства супроводжувалося посиленням кріпацтва, запровадженням кріпосного права.

Панівні верстви Литви та Польщі проводили політику ліквідації самостійності українських земель у складі Великого князівства Литовського. Опір національної української князівсько-шляхетської опозиції був придушений.

В цей час над Україною нависає зовнішня небезпека з боку Османської імперії та Кримського ханства. Оборону на себе взяла нова суспільна верства, яка виникає в цей час – козацтво.

Незважаючи на несприятливі історичні умови вікові традиції української державності не перериваються. Але їх подальший розвиток обмежується місцевим самоврядуванням, зокрема, в громадах та містах, які отримують магдебурзьке право.

Значним був вплив українського права на законодавчу систему спочатку Литовсько-Руської, а пізніше Польсько-Литовської держави.