Характеристика основних галузей права. У литовсько-руській правовій системі оформилися й були розвинені норми основних правових галузей (адміністративного

У литовсько-руській правовій системі оформилися й були розвинені норми основних правових галузей (адміністративного, цивільного права, кримінального права, кримінально-процесуального права), хоча самого поділу права на галузі ще не було. При цьому правова система безпосередньо залежала від станового ладу суспільства, захищала в першу чергу інтереси королів, князів, магнатів і шляхти.

Цивільне право

В джерелах права того періоду, вже досить детально регламентувались такі інститути цивільного права, як право власності, спадкове право, шлюбно-сімейне право.

Право власності

Основним правовим інститутом, безумовно, було право власності. В Литовському праві поняття власності з’явилося досить рано, що створювало правову основу для експлуатації трудового населення. В Польському королівстві з цією метою спочатку використовували термін “дідівщина”, тобто володіння речами, одержаними у спадщину від “дідів”. Надалі його витіснило поняття “власність”. У Великому князівстві Литовському в статуті 1529 р., який закріплював права і привілеї шляхти як землевласницького стану, також існував спеціальний термін “власність”.

Об’єкти власності були різними: маєток з залежними селянами, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського господарства. Важливе значення при цьому набирав розподіл усіх речей на рухоме і нерухоме майно. До останнього у відповідності з литовським правом належало усе, що було пов’язане із землею: маєтки, землі, будови, ліси тощо, а до рухомого – інші всякі добра і пожитки. І все ж головна увага приділялася правовому регулюванню феодальної земельної власності.

Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розрізнялися, зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхетські, церковні землі. Крім того, в залежності від способу придбання маєтки розподілялися на декілька категорій: “отчини”, або “дідини”, тобто одержані у спадщину родові володіння; вислужені або одержані в користування на визначених умовах, наприклад, “до волі панської”, одержані внаслідок купівлі-продажу. Право розпорядження цими категоріями було різне. Якщо власник купленого земельного володіння розпоряджувався ним вільно, то відносно маєтків, які були одержані іншим шляхом, існували певні обмеження.

Шляхетська земельна власність усіх видів – родова, вислужена або куплена, вважалася недоторканою. Однак з цього правила були винятки. Великокнязівські піддані, що втекли “до землі ворожої” розглядалися як державні злочинці, а тому їхні маєтки переходили до держави в особі литовського князя. Діти злочинця втрачали право на нерухоме майно. Своє право володіти батьківськими землями втрачали дівчата, які вийшли заміж без дозволу батьків або одружилися з іноземцями.

Право володіння ґрунтувалось на пожалуванні, яке підтверджувалось грамотою або давністю часу. Кожне земельне володіння повинно відповідати тому, що було записано у грамоті володаря. Уряд Великого князівства Литовського суворо пильнував за цим. Наприклад, під час аграрної реформи Сигізмунда Августа здійснювалася перевірка прав на володіння землею. У випадку, коли держатель землі не мав належних документів на володіння землею, ця земля відписувалася на литовського князя. Але цілком зрозуміло, що під час аграрної реформи до прийняття І Литовського статуту з’явилися землевласники, право володіння землею яких базувалось тільки на давності часу. Статут 1529 р. гарантував шляхті недоторканість таких володінь, остаточно визначивши строк давності 10 років. Після 10 років усякі позови визнавалися недійсними і нерухоме майно залишалося у тієї особи, яка держава землю протягом зазначеного часу.

Вже шляхетські привілеї 1413 р. і 1446 р. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатися ним на свій розсуд. Литовський статут 1529 р. зберіг за землевласником право вільного розпорядження своїми землями, однак обмежив його у відношенні родового і вислуженого майна. Власник мав право продавати, міняти, відчужувати, дарувати лише третину такого майна.

Обмеження права розпорядження земельною власністю суперечило як потребам господарського розвитку, так і шляхетським правам і привілеям. Цілком природно шляхта намагалася добитися скасування цього обмеження. Згідно з ІІ Литовським статутом 1566 р. шляхтичам не потрібен був дозвіл великого князя на відчуження “отчини” – досить було повідомити про це земський суд. Щоправда, вислужені маєтки відчужувалися лише за згодою великого князя. Остаточно всі обмеження шляхетської земельної власності були скасовані ІІІ Литовським статутом 1588 р., за яким “усім станом шляхетського народу... можна вільно тепер і в майбутньому маєтками своїми, вотчинами, материнськими, також і вислуженими у нас, государя, і яким-небудь звичаєм і способом нажитими на вічність, розпоряджатися згідно з потребою, бажанням і власним розсудом”.

Деяке поширення на початку ХV ст. одержує так зване заставне землеволодіння. Цим терміном визначалися землі, що передавалися у забезпечення боргу кредитору. У даному разі земля перетворювалася у заставу-володіння, наближаючись до її продажу, оскільки кредитор мав можливість не тільки експлуатувати заставну землю, але й передавати своє право іншим особам. Через 30 років, якщо земля не викуплялась із застави, то вона переходила у власність кредитора.

Право володіння землею за загальним правилом супроводжувалося обов’язком для власника відбувати військову повинність. Литовські статути не знали права володіння на землю, яке не було б пов’язане з виконанням військової повинності. Статут 1529 р. поклав на кожного землевласника обов’язок відбувати військову повинність відповідно до земського рішення. Кожен шляхтич був зобов’язаний з’явитися на війну особисто і, крім цього відправити на війну відповідну кількість озброєних людей в залежності від розміру свого володіння.

Діюче на той час право наказувало, щоб кожен землевласник особисто відбував військову службу, в разі ж нез’явлення на військову службу, він втрачав право на володіння землею.

Спадкове право

Досить ретельну правову регламентацію одержали питання, пов’язані із спадкуванням. Внаслідок цього спадкове право виділилося у самостійний правовий інститут.

В польсько-литовському праві розподілялися спадкування за законом, заповітом і на основі звичаю.

Закон закріплював загальне положення, згідно з яким діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Щоправда, в Польщі спочатку спадкоємство жінок обмежувалося тільки рухомим майном. Нерухоме майно і перш за все земля, переходили тільки до синів. Кожен з них одержував рівну частку, але починаючи з ХІV ст., шляхетські маєтки, якщо не було синів вже успадковувалися дочками.

Литовські статути визнавали спадкоємцями за законом дітей, братів, сестер, батьків і інших кровних родичів. У деяких випадках їх можна було позбавити прав на спадщину. Так, виключалася із числа спадкоємців за законом дівчина, яка вийшла без згоди батьків або опікуна; вдова-шляхтянка, що без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина; діти визнані незаконнонародженими.

Розрізнялось спадкування батьківського і материнського майна. Наприклад, ІІІ Литовський статут 1588 р. передбачав, що “спадщина батьківська, нерухоме майно, коштовність та майно рухоме тільки синам і близьким по зброї буде переходити”. Отже батьківське майно, у тому числі куплене, передавалось у “вотчину” лише синам, а дочкам належало “тільки придане з четвертої частини всякого майна батьківського і купленого”.

Що стосується материнського майна, як нерухомого у вигляді маєтків, так і рухомого, в тому числі готівки, золота, срібла, одягу і прикрас, коней, килимів, то усе це повинно поступати у рівній поділ поміж дітьми, як синами, так і дочками.

Закон визначав можливість розпоряджатися майном за допомогою заповіту. Свобода заповіту поширювалася переважно на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не входила у родову власність – вотчину або материнське майно. Кожен мав права “записати свої речі рухоме майно і особисто ним придбані маєтки, однак не батьківські і материнські маєтки, з своєї доброї волі, коли побажає, як духовним, так і світським”. При цьому право заповідати не мали неповнолітні, ченці, сини, що не були відокремлені від батьків, залежні люди тощо.

При відсутності синів, дочок, їхніх нащадків і родичів родове майно, набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії. Материнське майно повинно було перейти до тих спадкоємців, які були більш близькі до материнської маєтності.

Якщо не було спадкоємців за законом і за заповітом, майно визнавалось виморочним і переходило до державної казни. Вперше у Великому князівстві Литовському таку норму було введено ІІ Литовським статутом 1566 р., де було сказано, що «котрі без нащадків і спадкоємців своїх вмирають, ні на кого права свого природженого, вислуженого і набутого не записавши; тим звичаєм маєтки спадком на нас Господаря Великого, князя Литовського… переходять і переходити будуть». Аналогічне положення містилося і у ІІІ Литовському статуті 1588 р.

В той же час багато питань, пов’язаних із спадковими відносинами, регулювалося нормами звичаєвого права. Як сказано у Литовському статуті, справи про спадкоємство повинні розглядатися переважно на основі норм Руської правди і звичаєвого права.

Зобов’язальне право

Значний інтерес являв собою зобов’язальне право, яке діяло в українських землях. Як відомо, в умовах феодального суспільства зобов’язальні відносини не дістали широкого розповсюдження. І все ж польське і литовське право знало різні види договорів. Спочатку в умовах натурального господарства найчастіше зустрічався договір міни і договір дарування. З розвитком обміну і грошових відносин одержує розповсюдження договір купівлі-продажу, перш за все рухомого майна, а потім й нерухомого. Вже Статути Великого князівства Литовського дозволяли усім станом шляхетського народу “вільно розпоряджатися” маєтками, з тим щоб на свій розсуд їх “віддавати, продати, подарувати, поміняти і на церкву записати, за борги передати і в заставу віддати”.

Закон визначав норму і порядок укладення угод, встановлював строки позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зобов’язань. До того ж багато питань вирішувалось тут на основі норм звичаєвого права.

Усі угоди сторони повинні були укладати, як правило, у присутності свідків і з виконанням деяких символічних дій або обрядів. Було прийнято “перебивати” руки, дуже часто виставлявся могорич (мастування). Усе це робилося на підтвердження і закріплення договору.

Гарантія виконання зобов’язання забезпечувалася різними засобами. У деяких випадках договір скріпляли присягою. Використовувалася широко також і застава. Причому, як застава могли передаватися землі, одержані на умовах служби, а також посади. Якщо хтось віддавав у заставу на перший строк рухоме майно, а по закінченню строку не мав змоги його викупити, тоді той, хто отримав майно у заставу міг довільно ним користуватися.

Значне розповсюдження у XIIII-XV ст. отримало поручительство. Відповідальність поручителя була допоміжною, тобто наступала у тому разі, коли боржник був неплатоспроможний.

В деяких випадках право вимагало дотримуватись письмової форми договору. Така форма була обов’язковою, наприклад, для договору позики на загальну суму більше “десяти коп грошей”. Коли ж договір позики на більш значну суму не був оформлений письмово, боржник, за литовським статутом 1588р., мав право оплатити кредиторові тільки десять коп грошей.

Ще більш суворі вимоги становив закон угод з землями. У випадку продажу або дарування батьківських, материнських, вислужених, куплених та іншим засобом придбаних маєтків той, хто їх продає або дарує, повинен був скласти запис, скріпивши його своєю печаткою, поставити підпис та ще й запросити трьох-чотирьох свідків шляхетського походження із своїми печатками. Потім цей запис треба було занести до залікової книги земського суду. Під час сесії земського суду цей запис переноситься з книги залікових до книг земських. Такий же запис був потрібен, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі або позичав на певний строк суму грошей.

Сімейне право

Шлюбні та сімейні відносини українського та білоруського населення литовської держави регулювалося нормами церковного права, яке склалося на Русі до ХІV ст.

За литовським правом для укладення шлюбу необхідна була згода обласних правителів, але ця потреба була відмінена у 1447 р. Шлюбу передував договір батьків наречених. Норми права передбачали згоду тих, хто бере шлюб, внесення дружиною та запису «віна» (частини майна, яке чоловік записував і давав зі свого боку на користь дружини). Після смерті чоловіка віно ставало власністю дружини.

За збереженим прадавнім звичаєм, який пізніше узаконив Литовський статут, наречений перед весіллям видавав своїй нареченій так званий віновий запис. У побуті це називалося "вінувати жінку або "оправити віно". Було це обдаруванням молодої молодим. Віно встановлювалося спеціальними записами – «листами віновними» або «оправними» – юридичними документами, які вносилися в гродські та земські актові книги «для вічної пам’яти» – це називалося "записати віно". Величина віна встановлювалася в передшлюбній угоді, про що домовлялися обидві сторони під час змовин. Метою віна було майнове забезпечення жінки на випадок смерті чоловіка.

На відміну від посага, який переходив у власність нової родини, віно назавжди залишалося власністю дружини. Придане, віно з привінком після смерті чоловіка переходило до рук удови і вважалося її власністю.

Віно, як правило, складалося з двох рівних частин. Перша служила забезпеченням цілісності і недоторканності суми приданого, одержаного чоловіком від батька жінки, друга – тієї самої вартості, і називали її «привінок». Привінок розглядався як дар, а не як належне, і записувався тільки тим жінкам, які вперше йшли до шлюбу. Привінок був платою, своєрідним визнанням цнотливості дівчини, яка зуміла зберегти до весілля свій «вінок». В одному з віновних записів (1559) чоловік пише, що «за її (жінки) учтиве до мене ставлення записав їй (віно) совито (подвійно)».

Сумарно віно з привінком становило звичайно подвійну вартість приданого. Записували віно на частині майна чоловіка. «Оправу віна» можна було зробити тільки на третині майна чоловіка. Це обмеження було зроблене, аби після смерті чоловіка більшість його майна залишилася в родині, а не пішла з удовою. Земля, на яку був зроблений віновний запис, називалася «вінною».

Розривання шлюбу розглядалося церковними судами, а суперечки про шлюбну власність – світськими судами. В разі встановлення вини в розірванні шлюбу дружини вона позбавлялася приданого і віна. Якщо шлюб признавався недійсним, то придане залишалося дружині, а чоловікові поверталося віно.

Дружина відповідала за заборгованість чоловіка. Чоловіки, в разі потреби, могли віддавати дружин та дітей кредиторам для відробки заборгованості. Батьки зберігали право наказувати своїх дітей і не відповідали перед судом на їх скарги.

Кримінальне право

Що стосується кримінального права, то вже ІІ Литовський статут передбачав досить складну систему злочинів. При цьому поняття злочину все більше зміщується в сферу порушення правової норми. Загострення міжстанових відносин відобразилися на меті та видах покарань. Головною метою покарання стає залякування. Застосовувались болісні покарання, головним чином, проти нижчих верств населення. Також для системи покарань характерним в багатьох випадках була невизначеність, оскільки Литовські статути, як правило, вказували вид покарання, а не його розмір.

Кримінальне право в Литовській державі носило відкрито виражений класовий феодальний характер. Це проявлялось в тому, що життя, майно і честь шляхти захищались більш суворими карами, до того ж шляхтичі за деякі злочини підлягали меншому покаранню або зовсім звільнялись від покарання.

Спочатку в праві Литовської держави злочином називали дію, що спричиняла шкоду, матеріальну чи моральну іншій особі. Відповідно з цим злочин називався “кривдою”, “злочинством”, а ті хто їх скоїв – “злочинцями”. Пізніше злочин став розглядатися як на порушення закону. Відповідно з цим злочин отримує нову назву – “виступ”, а злочинці іменувалися “виступці”, “виступні з уставу”.

Суб’єктом злочину могла бути не лише вільна людина, але й холоп. Вже Судебник Казимира (ст. 19) містив постанову, по якій “холоп” (“паробок”) за першу крадіжку карався тілесним покаранням, а за другу – смертною карою.

Малолітні по литовському праву не були суб’єктами злочинного діяння (по Судебнику Казимира – до 7 років, за другим статутом – 14 років, по третьому – до 16 років). Однак, якщо малолітній скоював злочин кілька разів, то він підлягав такому ж покаранню, як і дорослий.

Судебник, зокрема, карав за переховування втікачів: "А котрий буде люди виводити, а любо челядь невільну, а хватять – того на шибеницю". В цьому, зокрема, відбивався соціальний стан тогочасного суспільства.

Литовському праву були відомі такі види злочинів: державні і політичні злочини, злочини проти особи, злочини проти майнових прав, злочини проти моралі і сім’ї, злочини проти релігії.

Відповідно до литовського законодавства існувала велика кількість політичних та державних злочинів.

За злочини по службі суддів, військових начальників, місцевих управителів тощо встановлювались різні види покарання, в залежності від важливості чиновника: смертна кара, зміщення з посади, штраф і т.п.

Серед злочинів проти порядку управління велика увага приділялась військовим злочинам (в статутах про ці злочини говорить особливий розділ “Об обороне земской”). За ці злочини призначались різні покарання – від смертної кари до простих дисциплінарних стягнень.

Далі в Литовському законодавстві було багато норм щодо злочинів проти суду. В статутах про ці злочини говорить розділ “О судьях і судах”, за яким передбачалось порушення правил підсудності, неявка в суд, брехливий наклеп про злочин, порушення правил благочиння.

Відомі литовському законодавству і злочини проти фінансових прав держави: самовільне встановлення мита, самостійне стягнення торгових мит в маєтках, самовільне заволодіння господарським маєтком.

В литовському законодавстві містилось ряд статей про злочини проти безпеки і порядку. До них відносились, зокрема, утримання таємних корчмів, бродяжництво, користування неправильними мірами і вагами тощо.

Серед політичних злочинів велике місце займала група злочинів, що називалися “ображение маестату”, тобто образа його величності литовського князя. До злочинів цього виду були віднесені: втеча на ворожу територію, замах на здоров’я князя, бунт, самовільна чеканка монет та інше. За ці злочини винні, як правило, карались смертною карою, позбавленням честі і конфіскації майна.

Особливе місце в системі злочинів проти особи посідало вбивство. За нього спочатку накладались грошові викупи – вина і головщина, що стягувались як було вказано, в різному розмірі в залежності від соціального положення вбитого чи вбитої. Перший статут встановив вже смертну кару за деякі види вбивств. Другий і третій статути встановили смертну кару і головщину за вмисне вбивство, причому за кваліфіковані вбивства призначались кваліфіковані види смертної кари або ж кара в поєднанні з позбавленням честі чи з конфіскацією майна.

До випадків вбивств, які карались смертною карою, відносилось вбивство батьків, подружжя, пана, вбивство в стані сильного збудження, вбивство чоловіка звабником дружини, вбивство на суді або в присутності литовського князя.

Поряд з цим литовські статути встановлювали і ряд випадків, коли вбивство тягнуло за собою більш м’яке покарання, наприклад, дітовбивство, вбивство незаконнонародженого.

По литовському праву злочини проти здоров’я прирівнювалися до злочинів проти честі. Зокрема, побої визнавались як образа дією. Але статути знають і образу словом. Нанесення ран, побої, образа словом і дією тягнули за собою сплату “навязки”, чи тілесне покарання.

Литовському праву відомі різноманітні види майнових злочинів: крадіжки, причому за крадіжку цінної речі, за крадіжку, коли злодій схоплений на місці, за крадіжку коня; незаконне користування чужим майном, знищення і пошкодження чужого майна, підпал (підпал замку, саду, гумна передбачав смертну кару; знищення прикордонних знаків з метою заволодіння чужою землею, завдання шкоди чужому майну, пограбування, розбій, наїзд (напад на садибу)).

Серед злочинів проти сім’ї литовське законодавство вказує на примус для вступу до шлюбу, багатоженство, вступ до шлюбу з близьким родичем; викрадення заміжньої жінки; образа батьків дітьми. Деякі з цих злочинів каралися смертною карою, інші конфіскацією майна, треті – штрафом.

До злочинів проти моралі відносилось, зокрема, зґвалтування, за що винний карався смертною карою, і звідництво, яке тягло врізання носа, вуха і губи і вигнання з міста.

Серед злочинів проти релігії основним було навернення християн в єврейську чи мусульманську релігії, що безумовно каралось смертною карою.

Торкаючись питання про кримінальну відповідальність по литовському праву, слід зазначити, що посягання на блага і інтереси шляхти карались незрівнянно більш тяжкими покараннями, ніж аналогічні посягання на благо і інтереси селянства. При цьому злочини проти жінок карались в подвійному розмірі.

В литовському праві в епоху Судебника Казимира ІV і статутів встановлювалась наступна система покарань: майнові покарання, позбавлення прав і честі, тілесні покарання, тюремне ув’язнення та смертна кара.

Основним майновим покаранням була “вина денежная”, яка поступала як потерпілому, так і на користь князя. Постраждалі отримували “шкоду”, тобто винагороду за причинену їм шкоду, і “наклад”, тобто відшкодуванні судових тяжб, “гвалт” – якщо злочинець застосував насильство, родичі вбитого отримували головщину”.

По мірі того, як з ростом класових протиріч основною метою покарання стало залякування, “вина” на користь князя стала замінюватись більш тяжкими особистим покаранням. З плином часу майнові покарання взагалі втрачають своє попереднє значення.

Позбавлення прав називалось виволанням, до нього засуджувались люди, що не побажали підкоритися судовому рішенню. Виволанці позбавлялись всіх прав і виганялись за межі держави. Ті, хто переховував цю категорію також позбавлялись прав і честі. Виволання могло бути тимчасовим і вічним.

Позбавлення честі було покаранням, що застосовувалось тільки до шляхти. Воно призначалось за найбільш важливі злочини за вироком суду, в поєднанні з іншими покараннями. Представники інших класів карались за ці ж злочини до інших покарань. Позбавлений честі втрачав свої шляхетські права і привілеї. Оскільки всім заборонялось під страхом суворого покарання переховувати позбавленого честі та мати з ним будь-які стосунки, то врятуватись він міг тільки втечею з держави.

В міру того, як стало зменшуватися значення майнових покарань, все більше отримували розповсюдження смертна кара і тілесне покарання. Спочатку смертна кара встановлювалась за крадіжку, політичні і військові злочини. За Литовськими статутами смертна кара застосовувалась досить рідко. До неї засуджувались винні в релігійних злочинах, в злочинах проти сім’ї і моралі, в злочинах військових та політичних; до смертної кари засуджувались і винні в вбивствах, в особливо тяжких злочинах проти здоров’я, в деяких випадках в майнових злочинах. Смертна кара застосовувалась, головним чином, до “людей простого стану”.

Звичайною формою смертної кари являлось повішення. З посиленням класового терору були введені особливо мучинецькі види смертної кари: спалення, четвертування, утоплення, посадження на кіл. Іноді смертна кара супроводжувалась принизливими обрядами. Зокрема, вбивцю батька чи матері возили перед стратою по базарі і щипцями рвали тіло, потім зашивали в шкіряний мішок разом з собакою, кішкою, вужем і куркою і кидали в глибоке місце річки.

Тюремне ув’язнення призначалось за порівняно дрібні злочини. По статутах найвищий строк тюремного ув’язнення – півтора роки, найменший – три тижні. Досить часто ув’язнення в тюрмі поєднувалось з судовими штрафами. Тюрми розрізнялись підземні і надземні. Засудження в підземній тюрмі рахувалось більш тяжким покарання. За утримання в тюрмі стягувалось мито (“потюремне”). Це мито сплачувалось засудженими, у випадку, якщо засуджений потім підлягав смертній карі, мито платив обвинувач.

Окремо слід відзначити важливість ритуалів у кримінально-правовій культурі західноукраїнських земель, зокрема, каяття та так званої покори злочинця. Так, остання досить часто полягала у сидінні порушника на долівці церкви, що з одного боку було виявом моральної компенсації скривдженому, а з іншого – формою суспільної кари. Особливо значний резонанс мала так звана церковна покора, коли злочинець під час декількох богослужінь лежав «хрестом» на порозі церкви, а люди через нього переступали.