Погляд Августина на предмет риторики можна звести до п'яти основних положень

1. Існує загальна риторика, в тому сенсі, як розуміла її античність. Вона є корисною, але не обов'язковою. Християнинові достатньо знати Святе Письмо й церковну літературу, а проповідникові — коментувати Писання в догматичному та моральному аспектах.

2. Проповідникові та ритору слід бути мудрим (sapien-tia), що важливіше само по собі від хисту красномовства. А зміст важливіший за форму.

3. Проте, як каже Августин, й апостол Павло, і старозавітні пророки, й один з Отців Церкви, святий Амвросій Медіоланський, мали гарний склад мови, отже, говорити красиво — бажано (цікаве тут посилання на авторитет саме християнських проповідників).

4. Необхідно дотримуватися певного стилю мови, яких з античності відомо три (високий, середній і низький).

5. Якщо в часи Христа і апостолів проповідники мали натхнення від Святого Духа, то після цієї епохи можна розраховувати — в силу недосконалості сучасників — лише на допомогу Благодаті Божої. Тобто, у церквах стали проповідувати переважно звичайні люди, а не святі.

Августин був першим справжнім професійним гоміле-том, а його твір "Про християнську доктрину" вважають класикою гомілетики.

Ієронім, перекладач Біблії латиною (Вульгата), який витратив все своє майно на вивчення гебрайської (давньоєврейської) мови, добре знав античну літературу (вчився у відомого граматика Елія Доната), перекладав біблійні студії Орігена. Переклад здійснював за ціцероновим принципом: згідно зі змістом, але не дослівно. Ієронім був автором першої християнської історії літератури латиною ("De viris illustribus"), до якої введено понад сотню християнських письменників, а також нехристиян — Філона Олександрійського, Иосифа Флавія, Сенеку як "предтеч і свідків" християнства. Написав він також продовження "Церковної історії" Євсевія Кесарійського. Проти колишнього друга Руфіна, з яким Ієронім розійшовся в оцінці спадщини Орігена, написано кілька книг полемічного змісту (апологій), оскільки Руфін був послідовником єресі Орігена. Творчість Ієроніма є об'єднуючим чинником між біблійною спадщиною, греко-християнською письменницькою традицією та римською літературною вченістю.

Як ритор Ієронім цілком виріс на античному грунті. В одному з листів він розповідає, що, зрікшись рідних і близьких, усіляких розкошів, він не в силі був відвернутися від бібліотеки античних авторів, узявши її у своє пустельне самітництво.

Отже, на початку середньовічної доби чітко розрізняли:

1) гомілетику євангельську та апостольську (вона, за Августином, надихалася безпосередньо Святим Духом);

2) гомілетику пізніших пресвітерів (творилася лише "з допомогою благодаті").

Проте існувала проблема використання досвіду античного ораторства, яке перебувало на високому щаблі розвитку, але не мало серед християн достатнього морального авторитету. За цих обставин постала необхідність щодо об'єднання людського вміння, високої вченості з благодаттю.

Тогочасна Церква до риторів ставилася насторожено: наприклад, до хрещення їх допускали лише після формального зречення своєї професії. Засуджувалося, проте, не ораторське мистецтво як таке, а лише софістика або сі-кофантство (шантаж з боку риторів, які збирали на певних осіб компрометуючі матеріали).

З середини III століття Церква припинила практику, згідно з якою проповідувати дозволяли не лише пресвітерам-священикам, а й вченим мирянам. Відтоді могли проповідувати тільки духовні особи.

На Заході, в умовах руйнації римської культури і панування варварства ("темні віки" раннього Середньовіччя) патристика припиняє своє існування за папи Григорія І Великого Двоєслова (509—604 pp.). На Сході ж вона успішно розвивалася ще півтора століття.

Григорій Двоєслов закінчує формування предмета гомілетики. У його "Пастирському правилі" сформовано поняття "казуїстика" (від лат. casus — випадок, ситуація).

З погляду античної риторики, промовець мусив брати до уваги особливості складу аудиторії. Так, учень Сократа Антисфен відзначав багатоликість славетного філософа Піфагора в його стосунках з людьми.

Цю думку розвиває й Григорій Двоєслов в ідеї казуїстики: зміст та форму проповіді слід змінювати відповідно до статусу аудиторії. Бо не однаковими словами звертаються до старих людей і до дітей, до воїнів і ченців тощо. Потрібно враховувати характер, здібності, суспільний стан людини або групи. Він вимагав від проповідника як святості життя, так і спеціальної освіти. Його книга "Пастирське піклування" (591 р.) грунтується на суто християнському погляді: "Кого Господь наповнив, того він одразу робить красномовним", причому автор переносить увагу з класифікації типів риторичних прийомів на класифікацію типів слухачів, їх нараховується 36 пар (чоловіки—жінки, юні—старі, бідні—заможні тощо). Професор М. Гаспаров вважає, що такий підхід перенесено з конфесіоналів — посібників для сповідальника-пастиря, який завжди підходив до того, хто сповідається, індивідуально. Але цим все й обмежилося, оскільки висловлювалися поради стосовно того, що говорити, а не як говорити.

Після папи Григорія на Заході риторична думка на певний час завмирає, що зумовлено занепадом Римської імперії внаслідок війн з північними варварами. А всі набут-ки античної та ранньохристиянської риторики, як і патристики, знайшли своє втілення у візантійській теорії риторики.

14. Теорія риторики своїм корінням сягає античності. Але візантійське красномовство базується на новому змісті — християнстві, нових принципах літературної форми. До традицій "азіанізму" долучається могутній безпосередній азійський літературний вплив. Це — Біблія, що не тільки подає нові духовні ідеали, а й владно впливає на формування нового літературного стилю.

Уже напередодні офіційного визнання християнства серед християн було багато освічених аристократів, які добре зналися на античній філософії та риториці, і яких вже не відвертав "простий" стиль новозавітних писань: вони розуміли його переваги над витонченою оманливістю софістики. Поступово християнське почуття починає єднатися з найвишуканішими формами античної риторики, а погляд Біблії — з ученнями Платона й Арістотеля.

Над усім запанував християнський ідеал, який, за словами С. Аверінцева, не міг триматися лише у сфері теології.

Як і в Біблії, у візантійській літературній традиції панує релігійна риторика. Основоположником візантійської риторичної теорії вважають Гермогена Тарсійського (II— III ст.) — теоретика, який першим піддав сумніву Арісто-телів погляд на риторику як "прикладну логіку". Йому приписували фундаментальний твір з п'яти частин — "Мистецтво риторики", дуже популярний у Візантії аж до часів її занепаду (насправді повністю цей збірник було складено у VI ст.).

15. Руйнування Риму та його цивілізації північними племенами, прагнення германських імператорів відновити Священну Римську імперію на зразок тієї, яка існувала в язичницькі часи, занепад моралі й духовне та матеріальне зубожіння населення не стимулювали високої культури проповідників. Та й Старий Завіт, перекладений латиною, Західна Церква тоді забороняла читати мирянам, побоюючись, що вони неправильно зрозуміють його зміст. Побоюючись єресей, римська курія стала видавати "Індекс заборонених книг". Церковне роз'єднання Заходу та Сходу (1054 р.) дуже послабило Церкву.

* * *

У VII—XIII ст. західна гомілетика перебувала у стані занепаду. Заслуговують на увагу хіба що збірки вибраних проповідей (гомгліаріг) Отців Церкви (Амвросія, Августина, Григорія Двоєслова, Василія Великого, Іоанна Златоуста). Ці збірки зберігалися в церквах; священики, які самі мало що могли й наважувалися сказати, буквально читали з них проповіді.

Власне, тієї пори в західній гомілетиці практично нічого нового не з'явилося, хоча назвати кількох обдарованих проповідників можна (Алан Агльський, Берпгольд Конспганський, Туго Сен-Вікпгорський, П'єр Абеляр, Бонавентура).

Водночас це не означає, що проповідь середньовічного Заходу не розвивалася. Вона була не тільки однією з найбільш масових форм словесності, а й єдиною живою формою публічної промови. Щоправда, вона створювалася латиною в монастирях, школах та університетах. Виголошуючи проповідь, проповідник переходив на мову, якою володіла паства — італійську, французьку, іспанську тощо. Понад тисячі років латинська проповідь розроблялася стихійно, й лише у XIII—XVI ст. з'явилися посібники (ars predicandi), в яких простежується прагнення повернутися до античних (ціцеронових) традицій. Оскільки певний час західноєвропейська проповідь намагалася уникати античної байдужості до істини (якщо оратора не сприймають, то справа не в майстерності — він позбавлений благодаті); проповідь була вже не суб'єктивним твором, а коментарем до Писання; отож, апарат античної риторики "не спрацьовував".

Наприкінці XI ст. Алан Ліллський видав трактат "De arte praedicatoria" ("Про мистецтво виголошення"), в якому розписано матеріал за темами, потім подано коротку характеристику складу слухачів (лицарі, викладачі, судді, князі, прелати, ченці, вдови, діви тощо). Автор піклується і про стрункість побудови твору?.

Видатним гомілетом Заходу був Бернард Клервоський (1091—1153) — аскет за поглядами і вчинками. Він, наприклад, наказав забрати всі прикраси з церков м.Мілану (Італія), де служив; його проповіді насичені вкрай негативним ставленням до розкоші й пишнот у богослужінні. Але, як не парадоксально, саме у своєму красномовстві Бернард Клервоський вражає пишнотою стилю.

Бернард Клервоський боровся проти зайвих, на його думку, прикрас у церквах:

Але коли в пору Високого Середньовіччя (XII— XIII ст.) Римська Церква досягла в західному світі статусу культурного координатора молодих національних держав, намітилося деяке піднесення культури проповіді. Красномовство надихає, наприклад, на хрестові походи (Петро Пустельник). Після утвердження вчення Фоми Аквінського (XIII ст.) в ролі офіційної філософії Римської Церкви встановився погляд на можливість осягнення істини "подвійним" шляхом — релігійним та науковим. Незабаром Західна Європа покрилася мережею університетів, в яких серед семи мистецтв знаходить своє місце й риторика.

Коли в XII—XIII ст. латиною було перекладено "Риторику" Арістотеля, в якій детально проаналізовано сприйняття слухача, це органічно зміцнило християнську тезу відносно того, що важливе не стільки мистецтво ритора, скільки сприйняття, результат промови.

Починаючи з XIII ст., з появою в Західній Європі університетів, проповіді складали та виголошували в освіченому середовищі, їхній композиції та майстерності оратора приділяли все більше уваги. Новий погляд відобразився в університетських проповідях, більш досконалих за композицією. Стали з'являтися підручники з гомілетики (artis prasdicandi). Так, у 1200 р. Александр Ешбі (Оксфорд) зазначає у своему підручнику, що проповідь має базуватися на розумінні, прихильності, увазі слухача, і складатися зі вступу, "розподілу", доказів і висновків.

Згодом Фома Сольсберійський (1210 р.) у підручнику, що претендував на узагальнення риторичних знань і досвіду ("Summa de arte praedicandi"), додає, що виступ має поділятися на шість частин:

· молитва про Божу допомогу;

· вступ до теми;

· формулювання теми;

· розподіл теми;

· розробка виділених частин;

· висновки.

Щодо необхідності детальніше розробляти "основну частину" твердив Річард Тетфордський (1245 p.), пропонуючи вісім її "модусів" (додатковий розподіл, виділення причини й наслідку, міркування, виявлення чотирьох алегоричних значень, наведення текстів для підтвердження, повтор-перифраза, вживання порівнянь і метафор, ужиток етимологічних пояснень — зі сфери походження певних слів).

А в XIV ст. усі ці настанови зміщуються, за словами М. Гаспарова, у "фантастично строкатий, але практично досить зручний" ряд.

Проповідь "університетська" ("тематична") потіснила стару проповідь-гомілію, орієнтовану на простолюдина.

Однак середньовічна західноєвропейська риторика не була наскрізь гомілетикою, церковною риторикою. Розвивалися судочинство, шкільна наука, суспільні відносини; вміння говорити й переконувати все більше цінувалося і поза стінами церкви. Цей процес починався непомітно, але тривав довго, і увінчався визнанням риторики як панівної наукової дисципліни, що посіла помітне місце в університетських програмах.

Зокрема юридичне красномовство Заходу в цю пору починає помалу підноситися. Протягом XI—XII ст. формуються юридичні центри в найбільших містах Європи.

Невідомий автор складає в південній Франції юридичний трактат з римського права, названий "Витяг [з] Петра", з примітками між рядками і на полях. Вже не буква, а дух права починають розглядатися допитливими глосаторами (тлумачами). Виникають навіть школи, що змагаються між собою — Болонська та Равенська.

І церковне, і юридичне красномовство розвивалися в річищі академічної схоластики, яка була замкнена в межах релігійної ортодоксії і яку прийнято ганьбити за пристрасть до абстрактних логічних моделей ("Скільки анго-лів може вміститися на кінчику голки?" "Чи може Бог створити такий камінь, який сам не зможе підняти?" то»-що). Та не будемо забувати, що ця схоластика культивувала призабуту від часів софістів діалектичну гру поняттями: "великою пошаною користуються "діалектика"! силогістичний метод міркування; в цілому схоластам притаманні копирсання в дрібницях і любов до диспутів, а не містицизм".

Без схоластичної університетської риторики не було б академічного красномовства секуляризованої епохи -• скажімо, лекцій Гегеля.

Про характер побутового гострого слівця західноєврот пейського Середньовіччя можна створити уявлення на основі того, що зафіксувала народна література цих часів, наприклад жанри фабльо (Франція).

16. У VII ст. відбувається пасіонарний спалах, піднесення арабського народу. Виникає нова релігія — іслам. На ісламських нормах базується культура народів Сходу (й не тільки Сходу). Це є підставою для твердження про регіон арабо-мусульманської культури, який відіграє помітну роль у сьогоднішньому світі. Тому неможливо обминути увагою специфіку ісламського красномовства, що грунтується на літературно-риторичних традиціях Корану, — священної книги ісламу.

Прикладом того, що одна людська особа може вплинути на долю людства, є постать Мухаммеда, засновника ісламу. Бувши неписьменним мешканцем ще язичницької Мекки, який знав лише усні перекази з Біблії (вони побутували в арабському світі як своєрідний фольклор серед ханіфів — людей, що вірували в Єдиного Бога), він настільки пройнявся цими ідеями, що одного разу в релігійному екстазі побачив себе на небі, біля престолу Аллаха1, де йому дали прочитати й запам'ятати Книгу, яка зберігалася біля підніжжя Аллахового престолу — Коран (букв, "читання").

Потім Мухаммед лише диктував цей Коран, що зберігся у його свідомості, своїм секретарям.

Коран започаткував арабську словесність, літературу, риторику. Він став підґрунтям для поетичної творчості, основою судочинства й судового ораторства, живив політику й науку.

Коран швидко стає основою мусульманського релігійного та судового красномовства, теологічно-наукових дискусій у медресе (мусульманських школах). Цікаво, що саме арабам та ісламізованим народам Сходу світ зобов'язаний становленням астрономії, алгебри, хімії; давно відомі європейцям географія, історія, медицина, філософія отримали у мусульман новий імпульс до розвитку. Поєднуючись з традиціями культури та літератури народів, які до ісламського завоювання мали власну проповідь, право та науку (іранців, почасти індусів тощо), мусульманське красномовство розквітло по всьому Сході. Свідчення цього — казки "Тисяча й однієї ночі", які дають підстави для тверджень, що елоквенція активно застосовувалася в мусульманському повсякденному побуті часів середньовіччя.

А красномовство, надихаючись традиціями Корану, розвивалося в суто гуманістичному аспекті; воно було підпорядковане (як і тодішня поезія) загальнолюдським цінностям.

17. В епоху Відродження європейське суспільство переживає духовну кризу і поривається до оновлення. Піддаються сумніву і переосмислюються традиційні середньовічно-церковні основи світогляду. Погляд європейця знову з надією звертається до греко-римської античності. Наука, філософія, політика намагаються звільнитися від церковного впливу. Одним з провідних напрямів думки стає гуманізм (від лат. homo — людина), який ставить у центр Всесвіту вже не Бога, а людину. Культура починає поволі підпорядковуватися суто світським інтересам.

Та загалом західноєвропейське суспільство, починаючи від часів Ренесансу, — "балакуче", воно говорить і пише надзвичайно багато, а з винаходом книгодруку Гутенбергом нові ідеї все частіше набувають характеру публіцистики, обговорюються в дискусіях і диспутах, які досі були достояниям вузької університетської аудиторії.

Тому справжній зліт переживає політичне красномовство, породжене міждержавними та внутрішньодержавними напруженнями та змаганнями й прагненням особистості обгрунтувати своє право на вільне, незалежне життя. Воно починає диференціюватися на численні різновиди.

Інтенсивно розвивається дипломатичне красномовство, мистецтво "говорити між рядками". Епідектичне (урочисте) красномовство прикрашає усілякі ювілеї, банкети, церемонії, до яких світська культура виявляє неабиякий смак; культивується панегіричний стиль, похвала героям, ювілярам, можновладцям тощо; набуває поширення і памфлетний стиль: перед поетом Пьєтро Аретіно (XVI ст.) тремтять можновладці Європи, побоюючись його пасквілів.

Зростання ролі армії в суспільстві, зосередження уваги на вмінні полководця повести за собою військо (тоді воно складалося переважно з найманих професіоналів-ланд-скнехтів) зумовили й неабиякий сплеск військового красномовства, яке нерідко вдавалося до пишнот античної традиції.

Високого рівня неухильно набуває академічне красномовство, що було зумовлено зростанням ролі та розвитку науки, посиленням уваги до наукових дискусій.

Протестантська культура вимагала доброї підготовки оратора: проповідник мусив бути освіченою людиною, вміти викладати свої ідеї, орієнтуючись на переконання широких мас, враховуючи правові аспекти ораторства. Саме тому однодумець Лютера Філіпп Меланхтон виступає не тільки як духовний діяч Реформації, а й як автор твору "Риторика".

18. В епоху Відродження європейське суспільство переживає духовну кризу і поривається до оновлення. Піддаються сумніву і переосмислюються традиційні середньовічно-церковні основи світогляду. Погляд європейця знову з надією звертається до греко-римської античності. Наука, філософія, політика намагаються звільнитися від церковного впливу. Одним з провідних напрямів думки стає гуманізм (від лат. homo — людина), який ставить у центр Всесвіту вже не Бога, а людину. Культура починає поволі підпорядковуватися суто світським інтересам.

Скажімо, захоплення античними філософами та світськими письменниками було таким сильним, що іноді втрачався сам предмет проповіді — Святе Письмо. Теми з Арістотеля чи Овідія у проповідях стали популярнішими, ніж теми з Євангелія. Як свідчив батько Реформації Мартін Лютер, у церквах начебто стали соромитись виголошувати ім'я Христа. Один з протестантських авторитетів Англії Дж. Вікліф зазначав: сам архиепископ Кентерберійський не погребував одного разу виголосити проповідь на слова соромітницької вуличної пісеньки про якусь там Алісу (XVI ст.). Щоправда, це свідчить і про намагання вийти за межі так званої "університетської проповіді", побудованої на традиціях кабінетної латиністики.

Ще яскравіше ця тенденція виявилася в прагненні перевести богослужіння та проповідь на національну мову (Ян Гус, Мартін Лютер та ін.). У Німеччині задавав тон Реформації Г. Пфайфер, що проповідував під відкритим небом, подібно до біблійних пророків та самого Христа з апостолами. Його проповіді збирали величезну аудиторію, що могло конкурувати хіба що з напіврелігійною, напівпо-літичною пропагандою Т. Мюнцера (ватажка повстання анабаптистів).

У цей час (XVIII ст.) продовжують з'являтися узагальнюючі праці з риторики: Г. Хоума, П.-А. Аагарпа, X. Блера, Дж. Кемпбеяяа, С. Ш. Дюмарсе. Процес злиття риторики з поетикою сягає апогею. Однак з цього "фатального союзу" "риторика вийшла доволі-таки розгубленою, а поетика і стилістика — такими, що добряче збагатилися. До початку XIX ст. історики науки фіксують занепад риторики", який розтягнувся майже на сторіччя.

Проте з середини XX ст. спостерігається зазначений Р. Якобсоном неочікуваний спалах інтересу до риторики у західному світі.

19. До початку XIX ст. історики науки фіксують занепад риторики, який розтягнувся майже на сторіччя. Проте з середини XX ст. спостерігається неочікуваний спалах інтересу до риторики у західному світі. Розвиток індивідуалізму, змагання особистостей, політичних структур, релігійних груп тощо вимагали відповідного риторичного втілення та оздоблення програм, позицій, думок. Характерно, що в книзі американця П. Л. Сопера "Основи мистецтва мовлення" на першому місці подано формулу: "Мовлення — це людина в цілому". З розвитком масових комунікацій змінюється техніка мовлення, з'являються нові технологічні матеріали й можливості. У масовій інформації поруч з написаним використовують живе слово. Водночас ускладнюється саме поняття авторства: численні етапи редагування часом позбавляють текст автора багатьох особливостей індивідуального стилю. Масова інформація обмежує можливості діалогу зі слухачем — саме оратор, диктор, пропагандист монологічно впливають на аудиторію, що порушує рівновагу, необхідну в діалозі. Слухач або читач може хіба що писати листи на радіо, телебачення чи до газети або телефонувати до них.

Сукупний образ ритори масової інформації — надзвичайно важлива категорія. Це та частина стилю і змісту, яка об'єднує всі випуски одного органу інформації. Кожний орган інформації виробляє свій образ ритора".

Оратор, якщо він відверто й грубо "агітує", може хіба що зашкодити сприйняттю своїх ідей — сьогоднішнє суспільство все ж таки помітно відрізняється від аудиторії Попередніх десятиліть завдяки загальному і невпинному Зростанню культурно-освітнього рівня людства. Сучасна масова інформація здебільшого відкидає "пропаганду", тобто особисту оцінку промовцем речей, про які він говорить. Культивується орієнтація на аудиторію, доступність цінується більше, аніж самовираз оратора. Але, зрозуміло, що й "беземоційно" викладені факти дають можливість для маніпулювання суспільною думкою аж ніяк не меншу, ніж афектовані емоції. Загалом проблема вивчення способів маніпулювання людською волею є однією з найнапруженіших проблем у теперішній соціальній психології (див., наприклад, працю Е. Бьорна "Ігри, в які грають люди. Люди, які грають в ігри" або Шострома Еверетта "Анті-Карнегі, або Людина-маніпулятор").

У нашому суспільстві цікавість до риторики прокидається знову, починаючи з 80-х років XX ст., коли політичний мітинг, парламентська дискусія, академічна або релігійна полеміка, захист людиною своїх прав у суді стали звичними. А роль засобів масової інформації, здатних зробити всі ці явища об'єктом суспільної уваги, значно підвищили інтерес до проблем риторики. Наше суспільство поступово починає переймати західний досвід вивчення класичної риторики, якій стали відводити місце в навчальних програмах, інтегруючи її можливості з іншими науковими дисциплінами (наприклад, з юриспруденцією).

Сучасна риторика прагне не лише переконати (як вважалося з часів Арістотеля), як знайти максимально ефективний алгоритм спілкування. Кібернетичний принцип зворотного зв'язку (гомеостазис), з точки зору якого будь-яка система, де панує лише монолог, а можливості діалогу пригнічені, приречена на загибель, посідає центральне місце й у риториці. Водночас у сьогоднішньому світі діалог стає начебто основою культурного життя взагалі.

Характерний момент: вже на початку XX ст. (1912 р.) уславлений Д. Карнегі, який примусив сучасне суспільство замислитися над проблемою "співрозмовника", засновує школу, в якій спеціально навчали прийомам спілкування. Велику увагу цьому моменту приділяють педагоги.

20. Нериторика є прямим продовженням риторики класичній, не дивлячись на істотні відмінності і в змісті, і в методах. Схожість класичною і новою риторик в їх цілях: по Арістотелю, мета ораторської майстерності (і його теорії – риторичного учення) – якнайкраще, найбільш ефективна дія, переконання слухачів в правоті оратора. В наші дні мета неориторики визначається як пошук якнайкращих варіантів (оптимальних алгоритмів) спілкування, дії, переконання.

В неориториці, як і в традиційній, виділяються наступні етапи: 1) підготовка – робота над темою виступу, збір матеріалу, якнайглибше оволодіння темою; 2) розташування матеріалу – побудова плану мовного твору; 3) ретельне мовне оформлення тексту.

Збережені і отримали новий розвиток і такі установки, як націленість стилю мови на рівень аудиторії, пошук контакту з нею, вивчення інтересів слухачів, майстерність виразної усної мови, уміння вносити корективи до підготовленого тексту «на ходу», аналіз власної мови і самооцінка.

Неориторика виявляє цікавість до теорії і досвіду, накопиченого радіо, телебаченням, пресою, рекламою, до вивчення процесу оволодіння мовою і мовою дітьми і дорослими; до побудови теорії діалогу і полілогу, до варіантів зворотного зв'язку в спілкуванні. Досліджуються індивідуальні особливості розуміння текстів, які допускають багатозначне тлумачення (герменевтика). Вивчаються функционально-смислові типи мови, особливості їх побудови, їх стилістики – від розмовно-побутового стилю до строгої і лаконічної мови наукових монографій і дипломатичних документів.

Величезну роль в неориториці грає нова галузь мовознавства – лінгвістика тексту, його синтаксис (вивчає побудову тексту, його компонентів, логічні, лексичні, граматичні зв'язки усередині цих компонентів). Ета нова теорія використовується для аналізу і оцінки готового тексту, для складання і вдосконалення (редагування) нового тексту на різних етапах його підготовки.

Неориторика займається пошуком практичного застосування названих вище нових наукових напрямів в ораторській діяльності, в найрізноманітніших варіантах мовного спілкування, усного і письмового. Істотно розширюється практичне використання неориторики: вона шукає застосування і в діловому і побутовому спілкуванні, і в професійній і особистій діяльності, і навіть в спілкуванні з самим собою, тобто у внутрішній мові.

21. За часів Ярослава Мудрого Київ стає міжнародним духовно-культурним центром.

У найдавніших фольклорних творах зафіксовано промови, з якими князі зверталися до дружинників, до іноземних послів та власного народу.

Оскільки майже вся середньовічна християнська література, зокрема візантійська, за жанровими ознаками була не художньою, а риторичною (проповіді, трактати, житія, літописи-хроніки тощо), то й засади давньоукраїнської словесності були саме риторичні. Ораторське мистецтво Київської Русі пішло з кращих зразків візантійської літератури та літератур південних слов’ян, що формувалися під візантійським впливом. А там, як відомо, існувала чітка й розвинена система ораторських жанрів.

Особливо популярними були Псалми, Притчі, а також богослужебні варіанти Євангелій, які протягом століть служили основою для навчання, думок і вчинків тисяч людей. Відомі були також твори Отців Церкви та ряд житій святих, твори на історичні та наукові теми. Першим із власне українських житій було житіє князів Бориса й Гліба (XI ст.).

Видатними ораторами Київської Русі були: митрополит Іларіон (XI ст.), Климент Смолятич (XIIст.) та Кирило Туровський (XII ст.), які жили в Києві або ж походили з нього.

22. Доля київської риторики після втрати національної державності була непростою. Після татаро-монгольської навали в ХШ ст. історичні долі східних слов’ян остаточно розійшлися. Північно-східна Русь — опинилася під ігом монголів, поступово переймаючи азіатські звичаї й формуючи при безпосередній участі монголів тиранічну монархію. Правобережну Україну, а згодом і Галичину загарбала Польсько-Литовська держава. Напочатку, в складі самого лише Литовського князівства, українська словесність була провідником цивілізації в напів’язичницькому краї: наприклад, статут князівства Литовського в XIV ст. написано староукраїнською мовою. У Литві поширювалося православ’я. Але після одруження князя Литовського Ягайла з польською королевою Ядвігою Литву було окатоличено і православну українську культуру почали витісняти.

Та церковне красномовство київського ґатунку довго не втрачало свого високого рівня. Одним з найяскравіших його прикладів є „Слова” єпископа Серапіона, виголошені в годину татарської навали у Дмитрівському соборі м.Володимира, де владика Серапіон перебував на кафедрі всього один рік (до смерті), переїхавши сюди з Києва. Але за цей рік він створив високі зразки трагічного гомілетичного стилю, які навіки увійшли до скарбниці давньоукраїнської риторики.

У тексах неважко вловити інтонації народного, фольклорного плачу, вплив не самих лише візантійських риторичних прийомів, а й живого народного слова.

Розвивається полемічна література (І. Вишенський, Г. Смотрицький, М. Смотрицький, С. Зизаній, Острозький, З. Копистенський, Л. Баранович, Й. Галятовський та ін.).

Риторику ввели в програми навчання в Україні; коли інтенсивно почала формуватися національна самосвідомість, коли з усією нагальністю постала проблема створення власної української держави. Тоді Україна, як і вся ренесансна та постренесансна Європа, прагнула до широкого самовияву особистості: вивчення риторики стало засобом піднесення духовної активності народу.

Нарешті, в Україні тих часів (ХVІ-ХVШ ст.) виникають братства, які ставлять за мету оборону православної віри та культури. Православні братства, зокрема, започатковували школи та книжність (особливо відзначаються Київське, Львівське та Луцьке братства); вони були відкриті для дітей з усіх верств населення. У братських школах інтенсивно вивчали риторику.

Величезну роль у розвитку української культури у XVII ст. відіграв митрополит Київський Петро Могила, який на основі Київської братської школи заснував Академію, яка не поступалася тодішнім західноєвропейським університетам. В Академії вивчення риторики входило до програм найвищого освітнього рівня поряд з богослов’ям, філософією та поетикою.

23. Риторика в Україні розвивалася на основі античної та західно-католицької традицій, що було започатковано митрополитом Петром Могилою, який дбав про осучаснення Православ’я.

Найбільш видатною та характерною постаттю в цій сфері був, безперечно, ректор Києво-Могилянської академії Йоанікій Галятовський. Його риторичний твір „Ключ розуміння” (1659 р.) став першим друкованим посібником з гомілетики, куди увійшли вибрані проповіді автора. У них втілено просвітницьке прагнення популяризувати досягнення сучасної науки.

Видатним українським ритором XVIII ст. був Феофан Прокопович. У Києво-Могилянській академії читав курси поетики та риторики. Створив Прокопович також „Духовний регламент”, в якому, окрім обстоювання нового стану Церкви, з притаманним йому блиском виклав основні правила красномовства. Зокрема, він навчає, як повинен триматися проповідник під час проповіді, висміює зайву жестикуляцію, вульгарну відсутність манер.

Він подав взірці писання листів, мовних зворотів.

24. Пригніченість українського національного життя в складі Російської та Австро-Угорської монархій не сприяла розвою українського красномовства, а мовами освіти, церкви, юриспруденції були російська, німецька, польська або церковнослов’янська.

У Східній Україні майже цілковито запанувала російська мова. Коли юний І. Нечуй-Левицький в часи свого навчання вживав українське слово, він змушений був день ходити з дошкою на шиї, на якій було написано: „употребляет мужицкие слова”. Та водночас такі видатні вчені, як М. Максимович та М. Погодін, довели, що українська мова не є якимось „діалектом”, що це самостійна, добре розвинена мова. Однак все впиралося в державну політику. Після сумнозвісного циркуляра Валуєва 1863р., в якому стверджувалося, що „никакого малороссийскаго языка не было, и быть не можеть” і тому подібних документів розвиток українського ораторства загальмувався.

Не кращим було становище і в Західній Україні.

Ось красномовний випадок: „ Важка справа була з мовою. Майже вся інтеліґенція в Галичині вживала вдома польську мову.

Проте життя висувало й непересічні особистості, які продемонстрували пробудження українського риторичного слова. Цікавою постаттю є, наприклад, Г. Яхимович, видатний церковний та політичний оратор першої половини XIXст., професор богослов’я, львівський митрополит, посол до Віденського парламенту, один із засновників Головної Руської Ради у Львові (1848).

Особливим авторитетом користувався М. Грушевський, провідний діяч держави та національної освіти, вчений та публіцист. Грушевський відомий також як політичний оратор, який заслужено вважається одним з батьків української нації.

Серед українських знавців риторики XIXст. виділяється К. Зелененький, який викладав у Рішельєвському ліцеї в Одесі й написав кілька посібників, які перевидавалися і в XXст. Відомим вченим-лектором та публіцистом був М. Драгоманов, громадський діяч, один із батьків української національної ідеї.

Загалом треба сказати, що 20-30-ті роки XX ст. — це трагічна епоха. З одного боку, це пора піднесення національної самосвідомості українців, з іншого боку, цей національний ренесанс був приречений на загибель поступовою, плановою і невблаганною русифікацією України. У цих умовах годі було й сподіватися на будь-який розвій української риторики.

Друга світова війна і післявоєнні репресії щодо українців не залишили жодних надій на розвиток вільного українського слова. Проте це не означає що зони офіційної риторики і офіційної пропаганди звузилися. З 1945 р. працює українське радіо, яке входить практично в кожну сім’ю. З 1951 р. розгортає діяльність українське телебачення.

Новітня епоха історії України позначається спалахом риторичної енергії суспільства. В умовах реальної багатопартійності забуяло політичне красномовство; частиною нашого життя стали дебати у Верховній Раді, відкриваються нові юридичні навчальні заклади, в програмах яких риторика посідає помітне місце. І звичайно, не бракує дотепного і гострого слова в нашому побуті: люди після десятиліть мовчання почали призвичаюватися до вільного виразу своїх думок та почуттів. Рупором цієї активності виступають численні газети та журнали; зросла кількість радіо- та телепрограм. Сьогоденна Україна, безперечно, вступає в смугу нового життя, головною ознакою якого буде „людина, що говорить”, а не „ людина, що мовчить”.

25. Академічне красномовство.

Найскладнішим у риторичній практиці є публічне ораторство. Власне, риторика й виникла як наука про публічну живу промову (на площах, зборах, у судах).

Публічне мовлення залежно від галузевих і жанрових критеріїв має окремі різновиди, а саме:

Академічне красномовство — це ораторська діяльність

науковця, викладача, що доповідає про результати дослідження,

популяризує досягнення науки.

Сфера його застосування — шкільна (різних рівній) та наукова аудиторія.

Слово походить від грецького «акабеміа» — так називалися сади, що

начебто належали міфічному героєві Академу. Згодом цим почали називати

філософську школу, засновану Платоном саме в цій місцевості. У Європі

академічне красномовство динамічно розвивалося в середньовічних

університетах. Тоді воно існувало в лоні схоластики, яка успадкувала від

античної софістики інтерес до умоглядних речей (лекція та диспут були

домінуючими формами). Але особливого розквіту воно набуло в після

ренесансний період, коли наука, звільнившись від схоластичних моделей,

почала широко проникати у світ матеріальних явищ і описувати його.

Ускладнилася робота вищої та середньої шкіл, виникала наукова педагогіка

(Ян Амос Коменський).

В Україні зародження академічного красномовства пов'язане з

функціонуванням Острозької школи та Києво-Могилянської академії, хоча

тут теж були дуже відчутні релікти схоластики. Згодом воно розвивається

у стінах кількох університетів (Київський, Львівський, Харківський т.

ін).

Видатними представниками українського академічного красномовства були

М.Максимович, М.Костомаров, В.Єрмаков, Феофан Прокопович.

Головні риси академічного красномовства — доказовість бездоганна

логічність, точність мислення, чітка, позбавлена будь-якої двозначності,

термінологія. Наука, як відомо, є точним описуванням реальних,

матеріальних явищ світу. Наукове описування цих явищ в усному слові і

живить академічне красномовство. Не менш суттєво, що результати наукових

досліджень мусять бути донесені до громадськості (не кажучи вже про

студентів та учнів) у дещо спрощеній (адаптованій) формі. Водночасчас

школярі та студенти мусять опанувати мову науки, її термінологію та

спосіб викладення. Звичайно ідеалом наукової лекції є виклад, адекватний

складності об'єкта дослідження. Тому виступи видатних учених перед

професійною аудиторією часто важко доступні навіть молодим ученим, не

кажучи вже про школярів. Адаптованості матеріалу до свідомості учнів

сприяє використання різноманітної наочності, в першу чергу — із

застосуванням технічних засобів.

До жанрів академічного красномовства належать: наукова доповідь, наукове

повідомлення, наукова лекція (вузівська та шкільна), реферат, виступ на

семінарському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бесіда.

Лекція — основний жанр академічного красномовство. Це монологічний вид

виступу, але погано, якщо лекція перетворюється тільки на монолог

викладача без зворотного зв'язку з аудиторією. Аудиторія повинна не

тільки слухати, а й активно сприймати матеріал. Для цього існує певна

система прийомів: наприклад, проблемний виклад теми, коли лектор не дає

готових оцінок, а розглядає різноманітні точки зору, які існують у

науці, що можуть навіть суперечити одна одній — це провокує інтерес

слухачів до матеріалу та їх розумову активність.

У рамках кожної наукової дисципліни можна формувати цикл лекцій, які

відповідатимуть загальнодидактичним принципам поступовості та

дозованості навчання (еступні, узагальнюючі, оглядові та ін.). Дуже

важливо, щоб лектор пов'язував новий матеріал з уже вивченим; до лекції

можна вводити елементи діалогу з аудиторією (наприклад, коли треба

пригадати, що вивчалося на попередніх заняттях).

Вчені спеціально читають лекції і для широкої аудиторії. В епоху масових

комунікацій, завдяки використанню радіо й телебачення, ця форма

пропаганди наукових знань набуває особливого резонансу.

Досвідчені викладачі широко використовують також різноманітні форми

діалогу зі слухачами: колоквіум, дискусію, диспут, усну рецензію,

обговорення. Деякі з цих жанрів мають письмові аналоги: наукова доповідь

— стаття, усна рецензія — письмова рецензія тощо. Однак на письмі автор

пов'язаний законами писемної форми — він не може жестикулювати,

висловлювати свої емоції, робити паузи. В аудиторії ж оратор може

вдаватися до різних засобів впливу на слухачів, до акторських прийомів

включно.

26. Судове (юридичне) красномовство.

Виникло з появою держави судів і законів. Судова промова – це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх під час розгляду кримінальної, цивільної, адміністративної справи.

Мета судових промов полягає в обґрунтуванні винності або невинності певної людини: «було – не було».

Судове красномовство охоплює різні види промов, кожна з яких має свої етичні межі й специфічні мовні формули:

а) звинувачувальна (прокурорська) промова;

б) захисна (адвокатська) промова;

в) самозахисна промова;

г) промова громадського звинувачувача;

ґ) промова громадського захисника;

д) судова промова

Судові промови – це звинувачувальні чи виправдовувальні промови, самозахисні виступи, звинувачення прокурора, захисні виступи адвоката, виступи суддів, свідків тощо. Л. Мацько виділяє такі ознаки судових промов: формулювання мети, переконлива аргументація, знання справи й ситуації, уміння знаходити аналогічні приклади, шукати найменші зачіпки передбачати розвиток подій – впливати красномовством на судову владу.

27. Дипломатичне красномовство.

Серед найпоширеніших видів дипломатичного красномовства дослідники виокремлюють такі:

- промова під час дипломатичних актів (угод, комюніке);

- промови на міжнародних та міждержавних конференціях, зборах, засіданнях, зустрічах;

- промови під час візитів прийомів, прощань, нагород;

- дипломатичне листування.

Дипломатичне красномовство досягає свого розквіту лише в незалежних державах, що ведуть активну міжнародну діяльність. Воно потребує від промовця бездоганного володіння рідною літературною й іноземними мовами, гарної дикції, вміння підключатися до необхідних тем, думок, цікаво вести розмову, потребує такту й коректності. Характерними ознаками промовця-дипломата є інтелект, воля, сила, обережність й обачливість.

Дипломатичне красномовство – це елітарний рівень мовлення, навчитися якого самостійно неможливо. Його слід вчити як спосіб професійної діяльності дипломата. Щоб досягти успіху у розмові з дипломатами інших країн, потрібно бути гарним промовцем, вміти знайти контакт зі співбесідником, володіти майстерністю спілкування. Міжнародне дипломатичне співробітництво виробили певні правила і норми спілкування, порушення який не допускається і сьогодні. Їх необхідно дотримуватися в усіх жанрах дипломатичного спілкування, як усних, так і писемних.

Сукупність таких загальноприйнятих традицій називають дипломатичним протоколом.

Дипломатичний протокол передбачає правила реакцій, дій, поведінки, але головну частину протоколу складають етичні правила поведінки і мовний етикет у різних ситуаціях дипломатичного спілкування.

Етика дипломатичного красномовства виявляється через такі мовні знання й уміння промовця:

- знання, крім предмета викладу, дипломатичної термінології, яка є іншомовною за походженням;

- знання мовних формулу сіх типів (номінативних, атрибутивних, предикативних) та умов використання їх відповідно до дипломатичного рангу промовця;

- володіння дипломатичним мовним етикетом відповідно до умов спілкування, рангу співрозмовника, жанрів дипломатичного дискурсу;

- володіння мовними засобами ідентичності, тотожності (синонімія) та альтернативності, контрастивності (антонімія), що дозволяє промовцеві уникнути прямолінійності суджень, категоричності відповіді;

- володіння різними комунікативними якостями мовлення: логічною послідовністю, точністю, ясністю, стислістю, доречністю, виразністю, національною традиційністю.

Українській дипломатії притаманні слова іншомовного походження, наприклад, аташе, комюніке, екстрадиція тощо.

Частина дипломатичних термінів розвинула вторинні значення і стала суспільно-політичними чи загальнонауковими термінами: аудієнція, альянс, декларація тощо.

Важливою ознакою дипломатичного мовлення є й високочастотне використання стійких словосполучень, які усталилися як мовні формули обов’язкового використання. Це – мовні формули – складні назви держав, назви міжнародних організацій. назви офіційних осіб за рангами: Співдружність незалежних держав, Сполучені Штати Америки, радник першого класу. Слід пам’ятати, що ці назви-формули не можна скорочувати.

Дипломатичним протоколом також передбачено, коли і які можна вживати синонімічні вирази на означення особи (Президент – глава держави – найвища посадова особа держави).

Розроблений реєстр складноскорочених слів, які можна використовувати.

Для дипломатичних промов обов’язковим є етос міжнародної ввічливості, поваги й шани всього, що символізує власну державу й державу співбесідника. Етос виявляється через мовні формули міжнародної й національної ввічливості та компліментів, без яких неможливим є як усне спілкування (промови, заяви, діалоги), так і писемне (листування).

Сукупність етикетних мовних формул формує систему мовного етикету кожної нації, і не лише у сфері дипломатичній.

28. Церковно-богословське красномовство.

Церковне красномовство – це проповіді, бесіди, виступ на Соборі, коментарі Біблії.

Види церковного красномовства:

а) проповідь-розповідь;

б) проповідь-слово;

в) проповідь-тлумачення;

г) бесіда-тлумачення.

Структура проповіді: епіграф (з Писання); вступ (зацікавлення, опис, оповідь); основна частина або виклад матеріалу (міркування); повчальна частина; закінчення-підсумування; заклик.

ЦЕРКОВНО-БОГОСЛОВСЬКЕ КРАСНОМОВСТВО (ГОМІЛЕТИКА) — Один із видів

церковного красномовства, який має давні традиції, свою історію,

видатних майстрів слова, таких як Іоанн Златоуст, Василій Великий, та

інші.

Гомілетика — наука богословська; вона пояснює теорію церковної

співбесіди, пастирського проповідування слова Божого, історію

проповідницької літератури, визначає цілі проповіді, надає практичні

рекомендації, поради через «уроки віри й благочестя».

Релігійні оратори мають великий вплив на слухачів не тільки завдяки

духовному змісту Біблії, проповіді, а й завдяки красі, естетичній силі

всіх видів мистецтва — архітектури, живопису (іконопису), музики

(хоровий спів у православних, органна музика у католиків), цілющим

ароматам кадильниць тощо. Церковно-богословське (гомілетичне)

красномовство приділяє значну увагу ЗМІСТУ й ФОРМІ промови, проповіді,

духовної бесіди, зокрема виховується людина в дусі християнської

поведінки відносно Бога, ближнього, самого себе, у т. ч. через

вишуканість стилю мовлення, його багатство, ясність, експресивність

тощо, а також завдяки зовнішньому вигляду проповідника, священика, який

повинен бути благопристойним, благородним у думках, словах, вчинках,

стриманим у руках, не сміятися у храмі говорити не голосно й не тихо, а, не сміятися у храмі говорити не голосно й не тихо, а

відповідно до акустичних характеристик храму, до предмета мовлення тощо.

Ці та інші поради церковно-богословських ораторів становлять для

вчителя-вихователя значний інтерес, оскільки частиною багатої духовної

культури народу й усього людства, відкривають допитливому розумові нові

грані художньо-ораторського мовлення церкви, важливі аспекти впливу не

лише на розум, а й на емоції та волю слухачі, коли виховується довір'я

до мовця, бажання поділитися з ним найпотаємнішими думками й почуттями.

На нашу думку, здібний учитель інтуїтивно використовує елементи

гомілетики у світській щиросердечній бесіді з вихованцями, а свій виступ

забарвлює сповідальними рисами.

Однією із суттєвих ознак демократизації життя суспільства є перехід від

повчаючого МОНОЛОГУ до гострого ДІАЛОГУ з реальним чи уявним опонентом,

розвиток еристики. Не применшуючи значення монологічної форми

відзначимо, що авторитарний монолог адміністративно-командної системи

став протиріччям демократизованого суспільного життя, яке будується на

діалозі в політиці, пропаганді, навчанні.

Вчені-методологи, методисти з проблем риторики, еристики, теорії аргу

ментації пишуть про необхідність ефективного, інтенсивного підвищенні

мовної ерудиції суспільства, зокрема працівників у галузі освіти. Хто

нині перемагає у полеміці, дискусії, науковому спорі? Очевидно, той, хто

добре знає загальний настрій, інтереси групи, яка представляє в цілому

громадську думку, хто завойовує її повагу, довір'я, співчуття чесним,

продуманим викладом своєї позиції, яка повинна бути спрямована на

інтереси суспільства суверенної держави.

Отже, діалог — це величезне надбання людства, не лише витвір людини, а й

певною мірою творець людської особистості.

Основні різновиди діалогу: дискусія, диспут, полеміка, бесідаполілог,

спір тощо. На думку відомого болгарського дослідника Гіргіна Гіргінова,

багате й повнокровне спілкування можливе між духовно багатими людьми,

гострий, змістовний і дієвий діалог характерний для діалектичне мислячих

людей, творчих особистостей, які постійно працюють над своїм

духовно-інтелектуальним зростанням.

Діалог реалізується у таких основних формах, серед яких найпростішою є

спір, що виникає начебто сам собою, під час зіткнення двох різних точок

зору, думок, позицій. Завчасно підготовлений, продуманий спір становить

собою дискусію (диспут). Відомо, що у навчально-виховному процесі ця

форма є дуже популярною і продуктивною, її охоче використовують

різноманітні неформальні об'єднання молоді, у дискусійних клубах тощо.

Бесіда є ефективним навчально-виховним інструментом у спілкуванні з

учнями, студентами, які прагнуть до самовираження, самореалізації у

діалозі із вдумливим, доброзичливим співрозмовником.

Ділова нарада — ефективний спосіб інтенсифікації виробничих стосунків,

пошуку оптимальних виробничих шляхів. У засобах масової інформації також

охоче використовують значний духовно-інтелектуальний потенціал інтерв'ю,

прес-конференції, де чітко, яскраво виявляється творчий потенціал кожної людини.

29. Суспільно-побутове красномовство — це влучне, гостре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або у певній гострій чи цікавій ситуації.

Теоретики Греції та Риму розрізняли красномовство залежно від сфери його застосування. Пишні церемонії, що грали велику роль у житті античного суспільства, не мислилися без риторики. Урочисте (епідектичне) красномовство за античними класифікаціями стояло на першому місці. Цей вид красномовства часто поєднують з політичним, але це характерно більше для епох, коли життя невеликого колективу не диференціювалося на сфери політич-fHy та приватну. Скоріше, епідектичне красномовство слід розглядати як частину побуту повсякденного життя з його святами, ювілеями, іменинами, похованнями тощо.

Так, у греків красномовство зародилося в архаїчний період, коли вдала промова була здатна змінити розклад політичних сил і забезпечити важливі переваги.

Одначе в "Іліаді", де оспівано похід греків на Трою, перевагу віддано, насамперед, урочистому красномовству, що межує з політичним (воєнним), але більше стосується внутрішніх відносин між членами грецької громади. Царі-вожді повинні були вміти публічно виступати в зібранні, як Одіс-сей, що виголошує своє слово, жваво жестикулюючи й маніпулюючи скіпетром (цей жезл давав право слова). Старець Нестор названий у Гомера "громомовним вітією", водночас йому належать слова "солодкі, мов мед". Греки вбачали у здібності до красномовства "дар богів", але з давніх-давен вказували на потребу виховання у вождя здібностей такого роду.

Епідектичне красномовство з часом почало заміняти собою поезію, що прикрашала урочисті моменти життя громади, й перейняло низку поетичних прийомів.

30. Промови, що читаються за конспектом

У певних випадках "no-написаному" говорити просто необхідно, й не завжди тому, що промовець не може від себе сказати кілька живих і яскравих слів. Просто ситуація вимагає дуже точного слововживання. Наприклад, політичні діячі рідко виголошують свої промови експромтом: занадто важливе те, про що вони говорять, і найдрібніша неточність може призвести до прикрих непорозумінь, навіть дипломатичних конфліктів. Офіційна політична промова, таким чином, є першим прикладом читаної за рукописом промови.

Власне кажучи, будь-який офіційний документ має бути прочитаний "за писаним" — наприклад, заповіт, що його читає нотаріус.

31. Промови, які готують заздалегідь, але не вчать напам'ять

Виступи тривалістю 1—2 години напам'ять не вивчити. За таких обставин шкільні вчителі та вузівські викладачі, наприклад, грунтовно готуються до лекцій, опановують | значний науково-інформаційний матеріал, але, як прави-I ло, не "засушують" його, читаючи з конспекту. Запам'ятавши певний обсяг матеріалу, вони викладають його перед аудиторією "з пам'яті", часом імпровізуючи, що справляє враження плину живої думки та значної ерудиції Оратора.

Отже, якщо передбачається тривалий за часом виступ, ораторові необхідно добре засвоїти, систематизувати матеріал, уявити канву майбутнього виступу. Якщо є що сказати, то промовця "веде" сам матеріал, йому хочеться поділитися зі слухачами тим, що його зацікавило, що він добре знає.

Допоможуть у такому разі тези, короткий, стислий план виступу, можливо з певним фактичним матеріалом ^ (цифрами та цитатами). Читати тези не слід, а заглядати в них — можна. Розгорнуті тези і план називаються конспектом.

32. Промови, які готують заздалегідь і вчать напам'ять

Бувають випадки, коли з тих чи інших міркувань читати промову недоцільно, але потрібно зберегти її зміст, нічим не знехтувавши. Наприклад, під час вшанування ювіляра, який чекає сердечного, живого слова й не сумнівається, що промовець добре знає особу, якій присвячує своє слово. Оскільки подібні промови не бувають, як правило, надто довгими, варто спочатку написати свій виступ (розміром приблизно на одну сторінку), а потім вивчити його напам'ять. Справа того варта: досконале володіння текстом дасть змогу зосередитися на власне ораторських прийомах.

Це саме стосується і виступів на дипломатичних прийомах, де високо цінується лаконізм, ґречність, щирість, вишуканість слова, при добрих манерах. Якщо немає певності в тому, що вдасться імпровізувати, краще знову-таки написати текст заздалегідь й вивчити його напам'ять (це не стосується офіційного документа, який читається з листа).

Описані вище ситуації відзначаються тим, що мають офіційний характер, але вимагають певної щирості й сердечної відкритості. По суті справи, ці ситуації внутрішньо мало чим відрізняються і від проповіді, яку теж треба добре знати заздалегідь, виголошуючи в інтонаціях щирості й душевної відкритості.

На такому ж принципі будується й політичне красномовство. Важко собі уявити оратора в бурхливій атмосфері політичного зібрання чи мітингу, який стоїть над схвильованим натовпом і читає з папірця (знову ж таки, якщо не йдеться про офіційний документ). Але так само важко уявити, що цей оратор довго володітиме увагою аудиторії, лише забавляючи її словесною еквілібристикою, не проголошуючи актуальних думок, важливої інформації. Добрий оратор-політик заздалегідь готується до свого виступу, але сам виступ подає як новотвір в конкретній ситуації, адресований конкретній аудиторії. Лаконічні нотатки (тези, план, цитати, статистика) будуть доречними за таких обставин, оскільки "сипати" цифрами з голови — не дуже вдалий прийом: складається враження, що промовець занадто старанно готувався до виступу, збираючи, скажімо, компроментуючий матеріал на політичного супротивника тощо.

Оратор-початківець, звичайно, використовує саме цей тип промови, не наважуючись суцільно імпровізувати. Йому потрібні тези, план або конспект. Але будь-яке звернення до папірця потрібно зводити до мінімуму.

За будь-яких обставин заготовлений текст має бути начебто непомітним, звертатися до нього треба неначе мимохідь, не створюючи враження, що без нього промовець виступити не зможе. Оратор, який постійно нервово хапається за свій конспект, мало чим відрізняється від невстигаючого учня, якого викликали до дошки.

Аудиторія має розуміти, що промовець просто не обтяжує свою пам'ять зайвими цифрами чи цитатами, занотовувавши їх.

33. Імпровізовані промови (експромти)

Такі промови виникають спонтанно, самі по собі, за різних обставин. Уявіть себе, наприклад, учасником якоїсь дискусії. Припустимо, хтось ганить ваші ідеали, і мовчання ваше сприймається як розгубленість. Звичайно, якщо ви маєте справу не з п'яним чи хуліганом, треба щось відповідати, й тут до кишені за папірцями не полізеш. Це — захист (апологія).

Наш час — епоха різноманітних зборів, засідань, комісій, до яких ви можете потрапити. Тут теж дотепне й вдало сказане слово може зіграти значну роль у розв'язанні певної справи.

Або ж вас терміново залучили до якогось урочистого зібрання, й громада вимагає: скажи! І говорити знічено загальні фрази — означає втратити свою репутацію й загубити справу. Доводиться імпровізувати. Але згадаймо старий жарт: найкращий експромт — той, що заздалегідь підготовлено!

Знаючи наперед програму зборів, проблеми, якими займається та чи інша комісія, уявляючи собі, нарешті, людей, в яких ви в гостях (їх біографії, характери, пристрасті), ви можете буквально "на ходу" продумати, що саме скажете і що люди бажали б від вас почути.

Варто зауважити, що імпровізувати перед аудиторією може, як правило, дозволити собі або дуже досвідчений оратор, або ж людина, яка має від природи досить рідкісний дар, який І. Андроніков визначає як "вміння мислити публічно".

34. Тема промови

Процес підготовки до промови завжди починається з вибору теми та виду виступу і визначення цільової установки.

Тема - це те, про що ведеться мова.

На практиці нам рідко доводиться обирати тему виступу: як правило, тема не стільки обирається, скільки задається потребами життя. Це може бути виступ на зборах, учбова лекція, рекламна промова. Тема усного виступу не повинна бути широкою за обсягом.

Оратор не досягне успіху в підготовці виступу, якщо обмежиться лише вибором теми і не подумає про призначення промови. Напевно кожному доводилось спостерігати, як промовці деколи встають і починають говорити, не маючи чіткого уявлення про те, заради чого вони говорять і що, власне, хочуть сказати в результаті збиваються, перевищують регламент і лише викликають невдоволення аудиторії. Чим менше часу відводиться на виступ, тим менше в ньому повинно бути проблем.

Основні рекомендації при підборі теми.

1. Обирайте тему, яка відповідає вашим знанням та інтересам.

Уявіть, що ви розмовляєте з товаришем, який захоплюється риболовлею. Якщо розпочати з ним розмову про вирощування квітів, а потім перевести розмову на риболовлю, то одразу кинеться в очі різка зміна в товаришеві. У нього з'явиться тема для розмови, яка його цікавить і з якою він обізнаний. Те ж саме стосується і оратора.

Визначаючи тематику, найперше подумайте про ті галузі знань, в яких ви маєте особливий досвід чи теоретичну підготовку. Обирайте таке коло питань, підготовка з яких може дати вам більше знань, ніж мають ваші слухачі.

Не очікуйте, що вас одразу охопить всепоглинаючий інтерес до обраної теми. Натхнення виникає в процесі нагромадження знань і роздумів. Якщо тема захопила вас, можливо вона зацікавить слухачів. Готуючись до виступу, день за днем уживайтесь з темо» За тиждень наполегливої праці ви побудуєте для промови більш солідний фундамент із цікавого фактичного матеріалу, ніж за роки випадкового і байдужого спостерігання. Вона стане для вас найхвилюючим предметом, і коли доведеться виступати публікою, слухачі з цікавістю будуть слухати вас.

2. Підбирайте доречну тему.

Настрій слухачів залежить від місця і часу. В аудиторії один, в особистому житті - інший. В побуті слухачі природно сприймуть те, що в аудиторії їм видасться нудним чи смішним. Настрій змінюється і від моменту. На зібранні спортсменів чи політичному мітингу потрібні теми, що відповідають інтересам та умонастроям присутніх, а люди, що зібралися на бенкет, навіть фізично нездатні сприйняти солідний виступ на серйозну тему.

3. Обирайте тему, що відповідає аудиторії.

Тема повинна бути достатньо цікава, достатньо важлива, достатньо зрозуміла для слухачів. Для цього перед вибором теми важливо визначити рівень знань слухачів, їх виховання, рід занять, вік, особисті інтереси. В деяких випадках подібні фактори не мають суттєвого значення. Будь-який предмет, якщо його пояснити просто і конкретно, буде зрозумілий кожній аудиторії. Незрозумілою часто буває не тема, а її викладення, подання найпростіша річ буде незбагненною, якщо викласти її безладно, безтолково.

Цікавість теми залежить головним чином від: а) основних інтересів аудиторії, б) групових інтересів, в)злободенних інтересів, г)конкретних інтересів, д) новизни теми, е)закладеного конфлікту.

35. Складання плану

Часто план сприймається, як щось сухе і вторинне, що обмежує свободу думки. Але насправді він подібний до скелета, що несе на собі вантаж м'язів, шкіри тощо: без кісток не було б опори.