Красномовство епохи Аккаду

Після захоплення Шумеру Аккадом (південними семітськими племенами), шумерська мова та література, традиції письменства були перейняті новою спільнотою.

Література Аккаду (ассирійсько-вавилонська) виникає на шумерському грунті спершу як література ділових документів, але згодом перетворюється на багату словесність, зі складною жанровою системою та глибоким ідейно-філософським змістом. Хоча Вавилонія була спадкоємницею Шумеру, однак вавилоняни, особливо з розвитком можливостей власної (арамейської) мови, енергійно поривали з архаїкою шумерських зразків. Якщо шумерські тексти насичені одноманітними повторами — вавілонські відзначаються лаконізмом, стилістичною різноманітністю, чіткими описами, художніми тропами.

Особливо відзначилися вавилоняни у сфері юридичної риторики, найвидатнішою пам'яткою якої вважають Закони Хаммурабі: великий цар Вавилону багатослівно доводить необхідність обороняти сироту та вдовицю перед сильними світу цього. Розгляд численних випадків судочинства яскраво змальовує картину тодішнього життя, а закони зводяться до ідеї "око за око, зуб за зуб".

Але у Вавілоні, що кінець кінцем переміг Ассирію, традиція царського напису занепадає: тут панувало жрецтво, що не прагнуло занадто підносити авторитет царської влади.

Проте релігійне красномовство вавілонян часто набуває характеру панегірика богові, однотипного уславленню царя. Хоча їхні молитви й багаті на поетичні прийоми, все ж таки в них переважають елементи, властиві елоквенції.

5. Єгипетська цивілізація проіснувала 4,5 тисячі років майже не змінюючись, а усталеність тамтешнього буття багато в чому ґрунтувалися на усталеності мовно-літературних витоків. Як і в Месопотамії, тут важливою фігурою був писець-чиновник; продукували силу всіляких документів на папірусі, записували фольклор, релігійні твори та закони, була започаткована цікава й багата художня література. Існували право, певна політична ініціатива, педагогіка та школа.

Очевидно, в Стародавньому Єгипті можна було завдяки ораторському таланту досягти успіху у сфері судового красномовства. Відома "Повість про красномовного поселянина" (записана, до речі, кілька разів) про те, як селянин не просто переконав володаря в тому, що його скривдив грабіжник, а й отримав все майно кривдника. Цікаво, що володар, прийнявши справедливе рішення одразу, примушував селянина дев'ять разів розповідати історію лише для того, аби насолодитися його красномовством і, записавши його оповідь на папірус, потішити фараона.

Задля утвердження в суспільстві соціальної гармонії широко використовувалася політична риторика.

У релігійному красномовстві єгиптян виступають часом архаїчні табу, зумовлені страхом перед необхідністю називати небезпечні речі. Наприклад, тих, кого ховали у некрополі неподалік від Мемфісу, називали "притомленими". Водночас вражає приземленість ціннісних орієнтацій у тогочасному суспільстві.

Єгиптяни високо цінували вдало сказане побутове слово, свідченням чого є "Повчання" вельможі Птаххотепа своєму синові: "Шукаєш слова, дорогоцінного, мов той зелений камінь [смарагд], а знаходиш його в рабині, що меле зерно".

6. Культура Стародавньої Індії — одна з найбагатших і найцікавіших культур світу. Постала вона як синтез культури місцевих племен і напівкочових племен аріїв, які завоювали Індію в середині II тис. до н. е.

Тут існувала багатюща релігійна, наукова та художня література на численних мовах Індостану. Домінувало поетичне слово: навіть історія подавалася як насичені поезією сказання (пурана), оскільки реальність потрактовано в індуїстській релігії як Майю (ілюзію).

Водночас у Стародавній Індії сформувалася й одна з найбльш значних у світовому масштабі науково-філологічних шкіл. Літературну мову (санскрит) упорядкували Па-ніні та інші вчені. Давньоіндійська думка висунула навіть теорію художньої літератури. Існували теоретичні посібники ("Поетичні прикраси" Бхамахи, Дхваньялока Ананда-вардханн та ін.).

Риторичне й художнє тут звичайно не розрізняли, фонетичні та стилістично-синтаксичні прийоми, що розглядалися як прикраса мови, ототожнювали з атрибутами художнього слова.

Та давньоіндійська поетика містить елементи, які цілком можна трактувати і як риторичні прийоми. Так, у Дхваньялоці фігурують такі фундаментальні категорії, як раса і дхвані: раса означає "смак" (або почуття); дхвані — обігрування багатозначності слова; обидві категорії можуть бути реалізовані як в поетичному, так і в риторичному тексті.

Додамо, що переможця в університетському диспуті в Індії прийнято було з почтом провозити на слоні, а того, хто програв у цьому змаганні, посипали брудом і тяжко лаяли — статус риторики, отже, був тут дуже високий...

Судячи з художньої літератури, красномовство було невід'ємною частиною побуту Давньої Індії. На багатьох сторінках давньоіндійських книг ведуть напружені діалоги, сперечаються, доводять своє чоловік із жінкою, суддя з підсудним, володар зі слугою, мудрець з невігласом тощо (книга повчальних і розважальних історій "Панчатантра" та ін.). Але традиційні формули, подібні до формул релігійного культу, визначали й тут характер красномовства. Існували навіть збірки опису домашніх обрядів і ритуальних заклинань.

7. Іран — "країна аріїв" — сформувався як духовна спільнота на основі зороастрійської релігії, яка вчила, що в основі світу лежить боротьба добра й зла, і що людина повинна служити лише добру та культурі. Остання, правда була ще досить архаїчною: щойно перейшовши від кочів'я до землеробства, давні іранці обожнювали хліборобство та скотарство. Влада царів забезпечувала єдність країни;

Релігійна риторика визначена характером проповіді згаданого щойно пророка Заратуштри (IX—VI ст. до н. е.), який закликав поклонятися лише доброму божеству Агу-ра-Мазді й уникати сфери зла, над якою володарював Ан-гро Майнью. Із уславлення Агура-Мазди та підвладних йому добрих божеств склалася Авеста — книга, що сконденсувала проповіді Заратуштри. Ця книга, хоча й сповнена яскравих поетичних образів, є передусім релігійною проповіддю, пам'яткою натхненної риторики.

8. Китай — одна з найдавніших цивілізацій світу; допитливі та трудолюбиві китайці першими у світі винайшли компас і порох, шовк і порцеляну. Тут розвинулися багата література та складна ієрогліфічна писемність, витонченість звичаїв і ускладнена церемоніальність у спілкуванні...

Тривалий час ця цивілізація розвивалася в умовах свідомої ізоляції від інших народів, символом чого стала Велика Китайська стіна, якою колись правителі Китаю — "Піднебесної" країни — хотіли відгородитися від "варварів".

Законодавство Стародавнього Китаю було досить розвиненим, і юридична риторика тут посідала значне місце. Щоправда, постулати китайських юристів цієї пори, установка на залякування не в усякої сьогоднішньої людини можуть викликати захоплення.

На духовне життя Китаю, його релігійну риторику справили могутній вплив дві великі релігійно-філософські системи — конфуціанство та даосизм.

Конфуцій (Кун-фуцзи), який жив у V ст. до н. е., сформував поняття Високого Неба, якому підлягає Син Неба — імператор, що є батьком вельможам, а ті — батьками отців сімейств і т. ін. Ця ієрархія свідчила про прагнення впорядкувати відносини природи і людини, а також стосунки в суспільстві. Водночас Конфуцій формулює категорію жень — гуманність, закликаючи до гармонійних і людяних стосунків.

Теоретичні надбання Конфуція та його послідовників започаткували китайську дидактику. Конфуцій вбачав основу життя у дотриманні всіляких церемоніалів, покликаних оберігати існуючий порядок, забезпечувати гуманність. Усе це стало передумовою виникнення та розвитку риторичної традиції, оформленої в певну систему.

Конфуціанські повчання (які й досі визначають свідомість китайця) — типова риторика морально-етичного характеру.

Отож, риторика прислужилася становленню філософії та релігійної думки Давнього Китаю.

Красномовство відіграло помітну роль у формуванні культури античного суспільства. Існував навіть міф про божественне походження риторики: Юпітер покликав до себе Меркурія і звелів дати людям риторику, яка започаткувала їх діяльність. Активно розвивалися й досягли високого рівня суспільно-політична риторика, судове й академічне красномовство. Колискою античного ораторського мистецтва була Греція. Після походів Александра Македонського (IV ст. до н. е.) грецька культура поширилася майже в усьому світі (так званий елінізм). Після засвоєння засад грецького красномовства Давнім Римом, що був в античності "володарем світу", греко-римська риторика стала основою ораторської культури народів Європи. Вже наприкінці античної епохи існувала велика кількість риторичних шкіл і писаних посібників, що суттєво прислужили розвитку цієї науки.

9. Розвиток суспільного життя давніх греків, в якому неабияку роль відігравав духовно-культурний пошук, зумовив загальний інтерес до вишукано сформульованої думки, добірного слова. Особливо це стосується колиски демократії — Афін, де буяло політичне життя й змагалися за прихильність демосу (народу) різні партії. Натомість похмура суперниця Афін — Спарта, де панували жорстокий тоталітарний лад та ідеали воєнізованого аскетизму, зневажала красномовство: у моді був славнозвісний спартанський лаконізм, надзвичайна стислість вислову. Так, мати-спартанка, проводжаючи сина на війну, простягала йому щит зі словами: "З ним чи на ньому". Йшлося про те, що переможець повертався зі щитом у руці (втрата якого вважалася великою ганьбою), а вбитого несли додому на його щиті. Мати спартанця хотіла сказати: або повертайся з честю, або мертвим.

Власне, старогрецька риторика виникла з практичної потреби життєустрою, в першу чергу — з потреби справедливого суду.

Саме тому найбільш поширеним у Стародавній Греції було судове красномовство.

"У житті давнього грека суд мав велике значення, але він відрізнявся від сучасного. Інституту прокурорів не існувало, позивачем міг бути будь-хто. Звинувачений захищався сам: виступаючи перед суддями, він прагнув не стільки переконати їх у своїй невинуватості, скільки зворушити, привернути їхні симпатії на свій бік. З цією метою застосовували найрізноманітніші <...> прийоми. Якщо звинувачений мав велику сім'ю, він приводив своїх дітей, які благали суддів змилуватися над їхнім батьком. Якщо він був воїном — оголяв груди, показуючи рубці від ран, отриманих у боях за вітчизну... В умовах заплутаного судового права судитися в Давніх Афінах було справою нелегкою, до того ж не всі мали дар слова, щоб прихилити до себе суддів. Тому ті, хто позивався, вдавалися до послуг осіб досвідчених, а головне, тих, хто мав ораторський талант".

Видатний філософ Арістотель (IV ст. до н. е.) приписував винахід риторики піфагорейцеві Емпедоклу, який жив на о. Сицилія (що належав Греції) у V ст. до н. е. Громадський діяч, філософ, лікар-чудотворець, який, за легендою, покінчив життя, кинувшись у кратер вулкана Етна. Він був типово "античною" людиною, яка жила немов "напоказ", демонструючи свою ерудицію та обдарованість. Твори Емпедокла не збереглися, тому про його роль у розвитку риторики мало що відомо. Збереглися лише повідомлення, що він писав політичні та медичні трактати, які можна класифікувати як риторику.

У середині V ст. до н. е. у Греції виникає так звана софістика (від грец. аоф{сткт| — уміння хитромудре сперечатися).

Давньогрецьке слово "софіст" означало спочатку мудреця, митця, винахідника, але з V ст. до н. е. софістами стали називати вчителів філософії, до програми яких входило і мистецтво сперечатися (евристика). Софісти спекулювали на хиткості, нетривкості явищ буття та непевності людської думки, підтасовуючи висновки, використовуючи й неправильні форми висновків тощо (наприклад, Ахіллес, "швидконогий" герой Гомера, за відомим софізмом, ніколи не дожене... черепаху; або: "Те, що ти не загубив, ти маєш: ти не загубив роги, отже, ти їх маєш" і т. д.).

Саме софісти, які вправно видавали чорне за біле, коли вигідно, й стали засновниками риторики

Від скромного опису правил стилістики та граматики вони згодом перейшли до складання політичних та судових промов. Оскільки судові справи були дуже поширені, почали з'являтися логографи, які писали промови для клієнтів суду, а ті, в свою чергу, мусили вивчати написане логографом напам'ять. Це були переважно апології — промови на захист себе (адвокатів на той час не було). Логографи були знавцями юриспруденції й стали засновниками судового красномовства на Сицилії у V—VI ст. до н. е. Вони не прагнули істини, а просто намагалися відробити свої гроші, хитро викладаючи справу клієнта. Тому поняття софістика набуло негативного значення (мораль тогочасного суду в Греції характеризує сценка з твору афінського комедіографа Арістофана: старі убогі люди сидять на сходах суду, чекаючи, щоб їх хтось запросив за лжесвідків).

Першими сицилійськими риторами-логографами були Коракс, Лісій, Горгій (V—VI ст. до н. е.). Кораксу належить учення про риторичний твір, який він поділив на вступ, пропозицію, виклад, докази (або "боротьбу"), падіння, висновки. Аісій, виходець із Сицилії, проживав в Афінах (V—VI ст. до н. е.), був плідним логографом (йому приписують 425 промов, але збереглося лише 34). Власне, Лісій створив жанр судової промови, визначивши еталонні параметри її стилю та способу аргументації. Особливо характерною для Лісія є етопея — змалювання характерів як "персонажів" промови, так і самого промовця.

Горгій, за словами Платона, відкрив, що можливе є важливішим за істинне; він вправно видавав велике за мале і навпаки, враховуючи специфіку аудиторії, що його слухала; вдаючися до таких малошляхетних прийомів, як приниження супротивника, кепкування тощо. Характерною є назва одного з його риторичних трактатів — "Про щасливий випадок" (тобто "щасливий" для використання всіляких перекручень).

За Горгієм, який не без іронії ставився до своїх занять, суть риторики визначав як "облукання", що, "переконуючи, обдурює душу"; це — "чарівництво", "заклинання". Він прагнув використати прийоми народного магічного заклинання — метафори, антитези, словесні повтори, римування тощо (так звані горгієві фігури). Водночас Горгій щиро захоплювався можливостями слова: "... слово — найбільший володар: з виду мале й непримітне, а справи вершить чудові — може страх припинити і печаль відвернути, викликати радість, підсилити жаль"1.

Горгій мав свою школу. Одним з найвідоміших його учнів був Ісократ (V—VI ст. до н. е.), стилю якого властиві пишнота періодів і чіткість логіко-ритмічної побудови промови. Він заснував в Афінах школу красномовства, що обслуговувала суд, політичне життя на агорі (народні збори), а також мала вплив у сфері філософії та мистецтва. Ця школа виробила канон побудови ораторського твору, за яким твір поділяли на вступ, виклад теми, спростування аргументів опонента та висновки. За Ісократом, "високої досконалості досягнуть мистецва, серед них і красномовство, якщо цінуватиметься не новизна, а майстерність і блиск виконання, не своєрідність у виборі теми, а вміння відзначитися в її розробці".

Ісократ вперше підніс риторику на рівень дисципліни, що увінчує курс навчання.

Софісти вплинули на великого філософа Сократа (V— IV ст. до н. е.), який, хоч і різко засуджував їхню байдужість до істини (див. діалог Платона "Горгій"), але використав софістичну техніку розуміння. Сократ був великим мислителем, який вперше ввів поняття особистого сумління ("даймом") й прославився висловом "Я знаю, що я нічого не знаю", в чому відобразилася криза всієї античної думки. Сократ практикував метод евристичної бесіди: він нічого не заперечував у словах співрозмовника, лише просив пояснити незрозумілі місця його тверджень. Поступово він так заплутував співрозмовника, що той мусив визнати власні твердження помилковими. Але на відміну від софістів, що ловили людей, "мов рибу на гачок", Сократ шукав саме правди: "Справжнього мистецтва промови...не можна досягти без пізнання істини...".

Цікава також думка Сократа про те, що "до складної душі слід звертатися зі складними, різноманітними словами, а до простої душі — з простими"3.

Великий філософ Платон (V—IV ст. до н. е.) був блискучим учнем Сократа, заснував вчення про світ ідей як основу буття (матерія, за Платоном, є лише відблиском божественних ідей). Платон остаточно розвінчав софістику як "мистецтво облукання", оскільки вірив у точне знання. З його точки зору, софісти-логографи спекулювали на можливостях розуму, а вмів думати по-справжньому тільки Сократ. Платон виділяв два види здібностей, властивих ораторові:

1) здатність звести все до єдиної ідеї;

2) здатність проаналізувати, розкласти явище на його складові частини, мов живу істоту, що має голову, ноги та ін. (аналіз і синтез).

Справжнім реформатором риторики став учень Платона Арістотеяь (IV ст. до н. е.), який написав спеціальний твір "Риторика" (у трьох книгах) — перше наукове обгрунтування всіх попередніх висновків і спостережень. За Аріс-тотелем, риторика — це "здатність знаходити можливі способи переконання відносно кожного даного предмета"1.

У цій праці знайшли своє обгрунтування:

— загальні принципи риторики (ритор має твердо знати, хвалить чи ганить він якісь речі);

— особистість оратора, специфіка його аудиторії (молодь, літні люди тощо);

— техніка, спосіб висловлювання думки ритора (пафос промовця, гумор);

— правдоподібність як основна умова викладу подій.

Арістотель вперше відокремив поетику від риторики, встановивши відмінність між поетично-образним словом і словом риторичним. Він стверджував, що кожна людина мусить уміти красномовно захистити себе й допомогти справедливості.

"Передусім, поетика як мистецтво "наслідування" дійсності чітко відділяється від риторики як мистецтва "переконання", — писав про античну філологію проф. М. Гас-паров, зазначаючи при цьому, що теорія красномовства формувалась як нормативна; риторична школа навчала правил пристосування до ситуацій, а не сліпого наслідування прийомів.

Проте в античній риториці панувала теза Коракса: "Красномовство є робітниця переконання" (тобто слід не Істину шукати, а переконувати з допомогою можливого). Осмислення прийомів логографів у високій філософії не дуже вплинуло на повсякденну діяльність звичайних риторів.

Після Сократа, Платона й Арістотеля риторика перестала бути просто прикладною дисципліною, ремеслом. Вона стала частиною філології, науки про мову й способи мовлення, засобом філософського пошуку істини. Мистецтво красномовства, з одного боку, зодягається в одяг теорії і починає цінуватися академічними ораторами. З другого боку, риторика виходить за межі судового красномовства і у сферу політики, ба, навіть, починає цінуватися побутовими гострословами.

Особливо виразно це виявилося в часи розквіту Афін, за правителя Перікла (V ст. до н. е., епоха грецької класики). Сам Перікл був блискучим оратором. Відомо, наприклад, що коли він виголосив надгробне слово героям Пело-понеської війни, які віддали життя за демократію ("вони, мов боги — невидимі, але шана, що їм тут віддають, свідчить про їхню присутність"), то жінки афінські засипали промовця квітами, цілували його одежу.

Красномовство стало одним із свідчень розвиненості людини. Демонстрували його навіть "безсловесні" до того часу жінки: подруга Перікла Аспазія висловила філософові Сократу свій погляд на кохання і він з нею погодився.

Характерний анекдот того часу: одного борця спитали, хто сильніший, він чи Перікл. Той відповів, що навіть якби він і подолав правителя у боротьбі, та все одно було б до-ведено, що переміг Перікл...

В епоху класичної грецької культури (друга половина V—IV ст. до н. е.) ораторство у Греції сягає своєї вершини. Найвідомішим серед риторів був Демосфен (IV ст. до н. е.), який, за переказами, маючи від природи погану ар-тикуляцію ("кашу в роті"), настільки багато вправлявся (набираючи на безлюдному морському березі камінців до рота), що став чудовим промовцем. Прагнучи покарати ро-дичів, які нечесно опікувалися його майном, доки він був малий, Демосфен з блиском довів на суді їх провину. Почавши свою кар'єру як оратор судовий, Демосфен швидко опановує сферу суспільно-політичного красномоства. Він прославився як ідейний вождь патріотичного напряму, що прагнув оборонити Грецію від підкорення македонським царем Філіппом (уславлені промови — "філіппіки"). За промову, присвячену пам'яті полеглих при Героної (338 р. до н. е.), захоплені талантом оратора земляки-афіняни нагородили його золотим вінком.

Демосфен навіть домігся своїми промовами заслання великого поета Есхіла, який мав величезний авторитет як автор благочестиво-релігійних п'єс.

Стиль Демосфена надзвичайно експресивний: він починає з так званої гноми (моральної сентенції), яку розвиває

на конкретних прикладах, в гроні метафор, антитез, риторичних питань (зокрема, часто використовується фігура замовчування — висновок мають зробити самі слухачі); тут фігурують звертання до богів, діалоги з уявними противниками тощо.

Зразок демосфенового стилю: "То ж хіба не дивно і не безглуздо самим не зробити того, що ви доручаєте богам, вірніше, вимагаєте від них собі в захист, хоча сьогодні це у ваших власних силах, — чи ж не дивно виправдати злочинця, на чию голову, на чий дім і рід ви закликаєте погибель з висоти? То ж не буде так"1.

У Греції після завоювання її Александром Македонським (син царя Філіппа, виховуваний Арістотелем) риторика занепадає, обмежуючись здебільшого судовим ораторством. А після того, як Александр підкорив майже півсвіту, всюди розносячи грецьку культуру, до чистого класичного стилю давньогрецьких літераторів почали домішуватися впливи азійських літератур. Форма почала цінуватися більше, ніж зміст. До того ж, в грецьких землях Малої Азії, не без впливу східних літератур, сформувався стиль пишний та гучний, що його назвали азіанізмом. Він прийшов на зміну класичним ясності та простоті. Була порушена сама логіка викладу думок, сформована в класичній Греції. Йшлося щодо втрати почуття впорядкованості світу й мови, характерного для античної класики. Тому пізнього грецького філософа та ритора Діогена Лаерція характеризують як "недбалого до такої міри, що не знаходить за потрібне викладати свій власний світогляд, а все в нього вихоплюється з безкінечно складного і невпорядкованого життя, і схоплюється начебто по волі випадкових ідейних і неідейних вітрів".

Однак саме риторика взяла на себе відповідальність за збереження основ античного світогляду. В еліністичному суспільстві вона почала розвиватися вже як суто філософська, "академічна" дисципліна, відірвана від живої практики. Водночас вона як "лоно філософії" стала претендувати на звання ледь не "науки наук". Виникали все нові риторичні школи, що присвоювали собі право керувати розвитком літератури, тим більше, що віршові форми в еліністичну епоху витісняються прозовим романом. Своєю чергою, риторика почала спрямовувати ритора на оволодіння сумою чисто художніх прийомів, втративши поступово інтерес до пошуку істини та справедливості.

10. Римляни мали право божественне (вос) та людське (юс): часом той, хто не міг виправдатися за правом людським, міг бути виправданим за "божим судом". У римському праві обгрунтована недоторканність особистості та її власності.

У II ст. до н. е. римляни, підкоривши Грецію та більшість елінізованих країн, переймають грецьку культуру. Саме за часів римського панування грецька риторика набула величезного авторитету в усій римській імперії (друга софістика II ст. до н. е.). Однак серед римлян були люди, що ворожо ставилися до грецьких впливів, прагнули захистити стародавні римські ідеали (Катон Старший), гаслом якого було: "Не погуби справи, а слова знайдуться". Закінчилося це змагання висланням у 161 р. до н. е. усіх грецьких вчителів риторики з Риму.

Після періоду недовіри до грецького риторичного досвіду римське суспільство кинулося його засвоювати, переймаючи всі види красномовства й основні типи промов (урочисті, політичні, судові).

Римляни нічого нового до цієї класифікації не додали, а лише зміцнили її широкою практикою свого розвиненого суспільного життя.

У другій половині II ст. до н. е. греки відновили свій вплив і під їхньою егідою були виховані такі блискучі оратори Риму, як Ціцерон, який виступав у час громадянських війн і політичної боротьби між республіканцями та прихильниками диктатури цезарів (імператорів). Як республіканець Ціцерон наклав головою в тій боротьбі, але збереглося понад п'ятдесят його промов і навіть твори з теорії риторики. Ціцерон висунув ідеал освіченого орато-ра-філософа, полум'яного патріота.

Молодий Ціцерон був водночас судовим адвокатом і політичним оратором. Він утвердився як блискучий ритор під час мандрівки по Греції, де брав уроки у відомого оратора Аполлонія Солона. Замолоду Ціцерон почав складати підручник для риторів у грецькому стилі, але не закінчив його. А в зрілі роки написав у стилі критичного діалогу твір "Про оратора" (91 р. до н. е.). Основна теза Ціцерона, обстоювача ідеалів республіки, що ось-ось мала впасти перед цезаризмом: "у всякого вільного народу, особливо в мирних і спокійних державах, завжди процвітало й правило красномовство". Оратор в очах Ціцерона — не судовий інтриган, не шкільний декламатор, а, передусім, виразник інтересів і волі держави. Він мусить володіти всіма знаннями, які личить знати державному мужу.

На думку Ціцерона, красномовство "... народжується з великої кількості знань і старань <...> адже тут необхідно засвоїти найрізноманітніші знання, без яких спритність у словах є безглуздою і смішною; необхідно надати краси самій мові, і не тільки добором, а й розташуванням слів; і всі порухи душі, якими природа наділила рід людський, необхідно досконало вивчити, бо вся міць і мистецтво красномовства полягають у тому, щоб заспокоювати або збуджувати душі слухачів.

До всього цього повинні долучатися гумор і дотепність, освіченість, гідна вільної людини, швидкість і стислість як в обороні, так і в нападі, пройняті витонченістю та добрим вихованням. Крім того, необхідно знати всю стародавню історію, аби черпати з неї приклади; не можна також забувати про ознайомлення із законами та громадянським правом. Чи ж треба мені ще говорити про саме виконання, яке вимагає стежити і за рухами тіла, і за жестикуляцією, і за виразом обличчя, і за звуками та відтінками голосу? <„.> Нарешті, що сказати мені про скарбницю всіх пізнань — пам'ять? Адже зрозуміло, що коли наші думки й слова, які знайдено і осмислено, не буде доручено їй на зберігання, то всі цноти оратора, якими б блискучими вони не були, пропадуть даремно.

Тому не будемо ремствувати, чому так мало людей красномовних: ми бачимо, що красномовство — це сукупність таких речей, які навіть поодинці є надзвичайно важкими для опанування"1 (з трактату "Про оратора").

Ціцерон виділяє дві ораторські позиції, представлені римськими красномовцями Крассом і Антонієм.

Антоній, за Ціцероном, традиційно вважає, що оратор мусить вміти говорити лише на політичні та юридичні теми, як це було заведено з давніх-давен.

А Красс стверджує, що оратор має бути освіченим філософом, який підносить будь-яке, навіть незначне, питання до рівня філософської проблеми. Але щоб вдало донести свою думку до аудиторії, слід знати й використовувати етику, психологію та логіку.

Ціцерон вважав, що гідним оратором, може бути той, хто:

"будь-яке запропоноване йому питання, що вимагає словесної розробки, зуміє викласти розумно, струнко, красиво, так, що воно запам'ятається, і в достойному виконанні";

має "природне обдарування" — "адже для красномовства необхідна особлива грайливість розуму і почуття, яка забезпечує у промові пошук усякого предмета швидким, розвиток і прикраси — багатими, запам'ятовування — правильним і міцним";

— оратор мусить мати любов до справи, вивчати правила оратор-ського мистецтва, бути добрим практиком2.

На думку Ціцерона, ораторові постійно доводиться вирішувати такі завдання:

— він має визначити зміст своєї промови;

— зваживши і оцінивши кожен доказ, розташувати їх за порядком;

— одягти і прикрасити все це словами;

— закріпити промову в пам'яті;

— виголосити її з гідністю та приємністю3. А саме красномовство, за Ціцероном, повинно: довести, насолодити, схвилювати (вплинути).

Полемізуючи з тими, хто прагнув до класичної чистоти стилю, Ціцерон стверджував, що необхідно однаково володіти всіма стилями красномовства: високим (епідектичне красномовство), низьким (здатним добре переконувати) й середнім (найбільш придатним для судових промов).

Такі промови, як звинувачення чиновників-самодурів, викриття претендентів на імператорський трон (Катіліна та ін.), принесли йому славу як класику римської ораторської школи.

Промова не була суцільним текстом — занадто багато було звинувачень. Протягом 110 днів судового засідання було виголошено кілька промов: на першій сесії звучали загальні звинувачення, було окреслено моральний портрет підсудного; на другій — описано, як він крав предмети мистецтва; на третій — йшлося про беззаконні страти.

Ціцерона вважають нормотворцем латинської мови. Опирався він на середній стиль, стилістично нейтральний, що став основою для гнучкого й виразного прозового слова. Ціцерон відкинув грецизми, поетичну лексику, простомовну говірку. Він виходив з гуманістичного ідеалу захисту людського права на життя й свободу. Його звинувачення свавільного можновладця є прикладом громадянської мужності й поваги до республіканських ідеалів.

А з настанням епохи цезаризму політичне життя в Римі стає таким же скрутним, як у Греції за часів панування македонян. Звужується й сфера правосуддя. Відповідно вихолощується й громадянський пафос риторики. Вона все більше зосереджується на суто "шкільних" питаннях (промови навчальні, урочисті — зовнішньо ефектні, але біднуваті за змістом). Такими є деякі твори Сенеки Старшого та Квінтілліана (автора 12 книг "Настанова оратору").

У II ст. н. е., на тлі занепаду всієї античної культури, формується архаїзуючий напрям (Фронтон та Вера); традиції Ціцерона остаточно занепадають, розквітає пишнота, а риторика зливається з філософією та літературою.

Азіанізм пізньої античної літературної традиції прислужився під час опанування населенням римськоГ імперії вчення Біблії. У пізньому античному суспільстві (в часи "другої софістики") риторика й ритори користувалися неабиякою популярністю:

"... Далекі мандри софістів рознесли її [тобто софістику] до останніх кордонів імперії. Мандрівки були необхідні для софіста: як ритор він мусив шукати нової публіки, як філософ потребував численних учнів. Поїздки та виступи були розкішними, слава передувала ораторові й ішла за ним по п'ятах, оплески на його виступах доходили до справжніх овацій. Оратор вважався втіленням людського ідеалу, тому й уклінність перед ним була загальною, римські намісники поступалися йому на шляху, а народ обирав його своїм депутатом у найважливіших справах. Звідси — нечуване марнослівство софістів: так, за словами Елія Арістіда, сам бог уві сні оголосив йому, що він рівний геніям, Платону та Демосфену. Звідси — небувалі приклади заздрості й конкуренції, наприклад» між софістом-філософом Фаворіном та софістом-ритором Поле моном"1.

У Римі та провінціях аж до занепаду античної цивілізації викладали латинську та грецьку риторики. Так, відомий оратор тої пори Авсоній із вдячністю згадує своїх викладачів у Бурдігалі (Галлія), відзначаючи, що вони, звичайно, досягали багатства, слави та спокійної старості.

Останні століття Римської імперії позначені зрощенням риторики з античною системою життя та владою, що в очах християн було свідченням "реакційності" традиційного красномовства. Одним із свідчень цього є змагання в красномовстві між поетом Немесіаном та імператором Ну-меріаном, що відбулося в 284 р. Навіть після Міланського едикту про рівноправність поган і християн (313 р.

) надаються привілеї риторам і лікарям (321 та 333 pp.). Визначною подією стало викладання риторики в Римі Патерою (338 р.) та Мінервієм (352 p.). У 362 р. імператор Юліан Відступник намагається заборонити християнам вивчати граматику та риторику; наступного року ритор Алкін, його вчитель, складає йому панегірик. Приблизно в 364 р. до імператорського двору — вже знову християнського — запрошено ритора Авсонія, якого осипано щедротами. У 383 р. сенатор Сіммах, тогочасний письменник і красномовець, виступає на захист язичницького вівтаря Перемоги в римському сенаті. У 392—394 pp. ритор Євгеній узурпує владу в Римі та намагається знову відновити язичництво. Так тривало до 416 p., доки язичникам не було заборонено займати державні посади.

Але недаремно і наступне, IV ст. М. Гаспаров називає риторичним століттям1: риторика домінує в освіті, побуті, поезії. На відміну від елементарних шкіл, граматичні та риторичні школи (що виникли як наслідування грецьких) були школами вищого типу, розрахованими на дітей знаті, і поступово перетворилися на заклади, що готували чиновників для імперського бюрократичного апарату. Навчання граматики та риторики звелося до засвоєння культурного потенціалу, який давав змогу відчувати себе римлянином. Красномовство вважалося вищою здатністю людини: адже воно об'єднувало людей, на відміну від спеціальної освіти.

У V ст. риторичні школи були витіснені християнськими: їхній вплив був ширший, оскільки вони зверталися до кожної людини, а не лише до знаті. Але довго ще, особливо в провінціях, риторична програма слугувала освіті, навіть коли на місці Західної Римської імперії постали молоді напівварварські держави.

У пізній античній риториці виділяли:

1. Три джерела красномовства — дар, навчання (в тому числі й наслідування зразків), вправи.

2. Три мети красномовства — переконати, насолодити, схвилювати.

3. Три види промов — урочисті (епідектичні), політичні (дорадчі) судові.

Кожний риторичний текст містив 5 моментів:

1. Інвенція — пошук матеріалу.

2. Диспозиція — розташування матеріалу (вступ, виклад, розробка теми, висновки).

3. Елокуція — стилістичне оформлення тексту (з орієнтацією на зрозумілість та вишуканість слів, що досягають добором і поєднанням слів, використанням різноманітних фігур мови).

4. Меморія — запам'ятовування чи вивчення промови напам'ять.

5. Акція — виголошення (манера оратора промовляти і триматися перед аудиторією).

Риторичні тексти будувалися за такою схемою:

1. Ексордіум — вступ.

2. Наррація — виклад суті справи.

3. Аргументація — виклад системи доведень.

4. Перорація — висновок.

Крім того, пізня антична риторика стала виділяти в мові й так звані три стилі — високий, низький і середній. Це використали класицисти, в тому числі М. Ломоносов, виробивши "російський" варіант "трьох штилів".

На відміну від поетичного таланту, дарованого Богом, ораторства можна навчитися; казали ж в античну пору: поетами народжуються, а ораторами стають.