Гомілетика — християнська риторика, зосереджена на тлумаченні Біблії через проповідь чи повчальну бесіду

Слово гомілія (грец. оцІАла) означає "промова перед народом, бесіда з кількома людьми". Звідси й грецький вислів бцІА,г|тІктІ texvri — мистецтво, техніка бесіди, спілкування. Термін вживався ще в античні часи. Наприклад, у "Застільних бесідах" Плутарха: "Досить важливу частину гомілетики має становити вчення про обачність, якої треба дотримуватися, задаючи запитання і вдаючися до жартів". В античному суспільстві гомілетикою називали вміння вести тактовну приємну бесіду. Плутарх, зокрема, викладає правила бесіди "за чаркою", під час застілля, намагаючись відволікти можливих співрозмовників від п'яної сварки; не радить зловживати' жартами.

Отже, в античному суспільстві термін "гомілетика" не мав того значення, якого набув у християнський період.

У часи формування засад церковної культури термін "гомілія" стали використовувати для означення бесід пресвітерів, які, ще не маючи відповідної освіти, пояснювали Біблію мовою простою та щирою. Така проповідь протистояла античній ораторській практиці.

"Якщо для античного оратора слово є прояснена думка, а для християнського — скаламучена думка, то для агітичного слухача зв'язок промови є запорукою істинності думки, а для християнського — ледь не свідчення її облудності". Таким чином, якщо у тріаді "оратор — промова — слухач" антична риторика зосереджувалася на слові "промова", то християнська — на слові "слухач", — зауважує проф. М. Гаспаров.

Коли ж у древній Церкві було встановлено єдиний літургійний чин, з обов'язковим читанням у канонізованому порядку книг Нового Завіту, пастирі вдавалися до спеціальних бесід під час літургії, які безпосередньо змикалися з читаним текстом, були його трактуванням (об'єктом пояснень стали перікопи — визначені для читання місця Писання). Окрім перікоп іноді пояснювали й цілі книги Старого Завіту.

Найдавнішою християнською настановою, що збереглася до наших днів, є послання єпископа Римського Климента до коринтян. Певний час цьому авторові приписували й "Дидахе", повчання апостольські, знайдені у XIX ст. Але ці намагання не були визнані. В історії християнства й християнського красномовства св. Климент залишається лише автором послання до коринтян, в якому він порівнює "людей безчесних", що спричиняють розколи в Коринт-ській Церкві, з біблійним Каїном, а також наводить інші приклади заздрості, зазначаючи, що від заздрощів потерпали й Данаїди з античної міфології. Щоб підсилити вплив на свідомість своїх читачів, автор повністю цитує 50-й покаянний псалом Давида.

З часом увійшов у вжиток термін "гомілет" — майстер гомілетики. Християнські гомілети керувалися біблійними настановами, надаючи перевагу змісту повчання перед майстерністю проповідника.

Набула широкої популярності теза апостола Павла: "Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любови не маю, — то став я як мідь дзвінка або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, — то я ніщо!" (1 Кор. 13:1—3).

У ранній Церкві вважали, що проповідь має бути, передусім, натхненна від Духа Святого. Базувалося це, зокрема, на апостольській думці про те, що "одному бо Духом дається слово мудрости, а другому слово знання тим же Духом..." (1 Кор. 12:8).

Першим висловив сумнів, що всяка проповідь є від Духа Святого, Оріген (II—НІ ст.). Він, спираючись на послання апостола Павла до коринтян, доводить, що проповідник має певний простір для вияву свого "я", але для цього він мусить бути добре освіченим. Був він першим і серед тих, хто спробував також створити систему християнської філософії. Оріген був знавцем Біблії, автором системи розгорнутих наукових коментарів до неї. Хоча згодом значну частину поглядів Орігена визнано було єретичними, саме йому вдалося започаткувати тлумачення Біблії з використанням філософсько-риторичних категорій.

Помітну роль у розвитку середньовічної європейської риторики відіграв також Тертулліан (II—III ст.), який починав як античний ритор. Йому належить крилатий вислів: "Душа людська — християнка". Цей видатний богослов першим постав проти диктату логіки й обстоював права ірраціонально-"серцевого" начала.

З часів Орігена проповідь стає коментарем до Біблії, вона грунтується виключно на ній. Поступово долалося тяжіння до різних відступів і викладу "власного світогляду" — однак і сам Оріген нерідко у своїх гоміліях порушував ним же сформульовані правила, вдаючись до розумувань, інколи далеких від коментованого тексту.

Перші гомілети не були далекими від античної вченості. Багато що у їхній практиці нагадувало особливості красномовства античних літераторів. Проте на середньовічному європейському грунті традиція тлумачення Писання зіткнулася з античною традицією трактування поетів, яка посідала у старовинній освіті важливе місце. Використано було всю систему античних прийомів (трактування буквальне, алегоричне, тропологічне й анагогіч-не). Наприклад, Єрусалим буквально (історично) означав місто, алегорично — Церкву, тропологічно — душу віруючого, анагогічно — Царство Небесне. Так поєдналися юдейська традиція коментування Писання та антична традиція трактування поетів.

Надалі риторичне мистецтво європейського середньовіччя (гомілетика) розвивалося в річищі патристики (від грец. ясіттір, лат. pater — отець).