Співвідношення міжнародного публічного права

і внутрішньодержавного права

Проблема співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права становить не тільки теоретичний, але Гі практичний інтерес. Наведемо звичайний приклад з книги Я. Броунлі «Международное право», який свідчить про характер ситуації, яка породжує теоретичні спори. Припускаємо, що затримане іноземне судно і його екіпаж, який складається з іноземців, стає перед національним судом країни, яка затримала його за порушення її митного законодавства. Закон даної країни передбачає наявність митної зони шириною Х миль. Відповідачі стверджують, що згідно з міжнародним правом допускається встановлення митної зони шириною Х-4 милі і що в момент затримки судно те не УВІЙШЛО в цю зону, де, з огляду на міжнародне право, можна примусово забезпечувати дотримання національного митного законодавства.

Теоретична проблема, яка виникає в цьому випадку, звичайно подається як колізія між двома підходами до співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права.

У сучасній світовій юридичній літературі існує чотири основні точки зору на проблему співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права: про незалежність міжнародної та національної правових систем (дуалістична): про примат (переважання) міжнародного права над внутрідержавним (моністична); про примат внутрішньодержавного права над міжнародним і, нарешті, про взаємозв’язок міжнародного і внутрідержавного права.

На жаль, жодна з цих точок зору не відбиває тісного діалектичного взаємозв'язку прана міжнародного і внутрішньодержавного і тому вони не повинні сприйматися. Дійсно, не існує примат внутрішньодержавного або міжнародного права як ідеалізм, який штучно розділяє ці дві системи права. Проте, з іншого боку, не можна вважати, що ці дві системи права існують незалежно одна від одної. Як відзначають автори підручника «Міжнародне право» за загальною редакцією І. І. Лукащука та В. Л. Василенка, між ними існує тісний зв'язок і взаємодія, які відбивають зв'язок і взаємодію внутрішнього і міжнародного життя.

Так, численні ідеї і положення, втілені спочатку у національних правових системах, з часом знаходять своє відбиття у міжнародному праві. І, навпаки, міжнародне право, безперечно, впливає на національне законодавство.

Варто звернути особливу увагу на таку обставину. Сама по собі норма міжнародною права створює права й обов'язки тільки для його суб'єктів, тобто насамперед для держав. Офіційні ж органи держави, його юридичні і фізичні особи безпосередньо нормам міжнародного права не підкоряються. Для того, щоб забезпечити фактичну реалізацію міжнародних зобов'язань на націоналі. йому рівні (імплементацію міжнародного права), держава здійснює заходи по трансформації міжнародно-правових норм у національні закони і правила. Як приклад, можна навести договори, що встановлюють правовий режим іноземців, їхня мета — зобов'язати держави, що беруть участь у міжнародних відносинах, прийняти на своїй території правові норми, зміст яких вказано у договорі. Як це буде зроблено, справа кожної держави зокрема. Держава не зобов'язана видавати закони для реалізації міжнародно-правових норм всередині країни, якщо такни обов'язок прямо передбачений у договорі.

Безумовно, прийняті державами міжнародні зобов'язання повинні добросовісно ними виконуватися. Проте, якими шляхами вони досягатимуть цього — це їх внутрішня справа. Мабуть, виходячи саме з таких міркувань,, делегація УРСР на Віденській конференції з питань права міжнародних договорів 1968--1969 рр. виступила проти положення проекту конвенції, де йшлося про те, що міжнародні договори повинні застосовуватися на державній території. Поправку делегації УРСР було прийнято конференцією.

Міжнародна практика свідчить, то у ряді держав ратифіковані міжнародні договори автоматично стають частиною національного законодавства. Зокрема, Закон України від 22 грудня 1993 р. “Про міжнародні договори України” у ст. 17 передбачає, що «ухвалені і належним чином ратифіковані міжнародні договори України становлять невід'ємну частішу національного законодавства України і застосовуються. у порядку, передбаченому для норм національного законодавства». Аналогічне положення фіксує Конституція Республіки Болгарії.

Можна відзначити й те, що в законах багатьох держав передбачається правило, згідно з яким у разі розходжень між положеннями закону і міжнародними зобов'язаннями перевагу віддають правилам міжнародного договору. Наприклад, Конституція Румунії 1991 р. прямо передбачає пріоритет міжнародних норм над національними у галузі прав людини.

Як бачимо, міжнародний договір може внести зміну у дію тих чи інших окремих положень національного права. Однак ні за яких умов норми міжнародного права не можуть відмінити дію правових актів, що закріплюють основи суспільного та державного життя. Такі питання належать до внутрішньої компетенції суверенних держав.