Національна система соціально-психологічної служби

Ідея створення загальнодержавної соціально-психологічної служби як єдиної системи охорони й підтримки психічного здоров'я населення виникла досить давно. На сторінках журналу "Вопросы психологии" ці питання обговорювались у 1979 та 1982 роках. Особливої актуальності набула ця проблема зі створенням структур практичної психології у і різних відомствах. Коли 1991 р. в Інституті психології започатковувався Центр психологічної служби системи освіти, перед ним ставилося завдання вивчення теорії та практики організації різних служб, що проводять практичну психологічну діяльність, і Науковцями Центру був здійснений аналіз проблеми, вивчений іноземний досвід створення й розвитку структур практичної пси­хології, оцінені перспективи поступу практичної психології в Україні Усе це було покладено в основу розробки стратегії розгортання мережі практичних соціально-психологічних центрів, які б надавали допомогу населенню та органам управління державою, з одного боку, і стимулювали б розви­ток самої соціально-психологічної служби — з іншого.

Аналіз умов розвитку практичної психології в Україні показав наявність кількох небезпечних тенденцій:

1. Підготовка практикуючих психологів, що відбувається у закладах освіти, за своїм змістом є підготовкою викладачів психології, а не психологів-пракгиків, і тому потребує до­корінної перебудови.

2. Розвиток і формування практичної психології здійсню­ються за "відомчим принципом", що дуже часто призводить до паралелізму в роботі відомчих психологічних служб, розпорошення нечисленних кадрів науковців і методистів по паралельних напрямах науково-методичної роботи, до нера­ціонального використання державних коштів.

3. Існує методична неузгодженість у діяльності відомчих структур практичної психології, а відтак і грубі порушення прав людини у процесі психодіагностичної та психокорекційної роботи, і численні спекуляції та шахрайства різного роду "цілителів" на психологічному грунті.

4. Допомога людині, захист її психічного здоров'я не бу­дуть ефективними, якщо вони спираються на відомчий підхід. Тому практична психологія має бути якщо не позавідомчою, то міжвідомчою, загальнонаціональною.

Практична реалізація ідеї створення національної системи соціально-психологічної служби почалась у березні 1992 р. з підготовки двох листів на адресу Комісії Верховної Ради України з питань науки і народної освіти: "Про створення державної системи психологічної служби України" і "Про кадрове забезпечення державної психологічної служби". За­тим, у квітні, Комісія прийняла ухвалу про створення Кон­цепції державної системи психологічної служби і доручила Інститутові психології координацію робіт з її створення.

Концепція тричі розглядалася згаданою Комісією, у січні 1993 р. була схвалена й передана до Кабінету Міністрів для доопрацювання та реалізації. Текст її було пізніше оприлюд­нено.

Незалежно від того, яке рішення буде прийнято Кабінетом Міністрів, інтеграція відомчих психологічних служб — це справа часу. Розвиток суспільства буде успішним лише тоді, коли діяльність усіх його інституцій спиратиметься на обда­рованих і компетентних професіоналів. їх пошук і залучення до розв'язання важливих державних завдань, сприяння роз­виткові здібностей і обдаровань має здійснити Національна соціально-психологічна служба (НСПС).

Нині окремі елементи НСПС уже існують у різних міністерствах і відомствах, але у своїй діяльності вони не ви­ходять за межі вузьковідомчих інтересів, а їхня робота ніким не координується. При цьому безліч гострих соціально-психологічних проблем залишаються поза увагою як суспіль­ства взагалі, так і фахівців, оскільки "не вкладаються" у відомчі структури. З цього випливають нагальна потреба пріоритетного розвитку соціально-психологічних служб у та­ких галузях, як медицина, освіта, управління державою, обо­рона, захист правопорядку, економіка, соціальне забезпечен­ня і т. ін., а також необхідність координації діяльності таких служб на території адміністративних одиниць.

Наявність розгалуженої системи захисту особистості, психічного здоров'я населення є показником зрілості демо­кратичного суспільства.

Визначення НСПС. Національна соціально-психологічна служба об'єднує державні органи й організації, що виконують практичні роботи у галузі соціальної педагогіки, прикладної соціології та психології. До неї входять: психологічні та со­ціологічні підрозділи й служби, які функціонують у різних відомствах; соціально-психологічні служби державної адміністрації; територіальні (муніципальні) структури (об'єднання), що надають соціально-психологічні послуги насе­ленню. НСПС є основою загальнодержавної системи охо­рони психічного здоров'я населення України. Вона вико­нує дорадчі та експертні функції в усіх державних і тери­торіальних установах: забезпечення соціально-психоло­гічних умов вільного саморозвитку особистості; розв'я­зання та профілактики різних типів конфліктів, психо­логічних перевантажень у професійній діяльності; створен­ня оптимальних соціально-психологічних умов підвищення ефективності праці, навчання і виховання; захисту й допо­моги людині, котра перебуває у кризовій життєвій ситуації; кваліфікованого управління соціальними процесами у суспільстві; забезпечення єдиної політики у психологічному захисті населення.

Основні завдання й напрями роботи. Діяльність соціаль­но-психологічної служби є одним із вирішальних чинників гуманізації відносин у суспільстві, оскільки грунтується виключно на індивідуальному підході до особистості лю­дини.

Основними спеціалістами НСПС є: психологи-консультанти, практикуючі психологи, соціологи, соціальні пра­цівники, соціальні педагоги, методисти соціально-психоло­гічних служб.

До НСПС не входять та їй не підпорядковуються державні або приватні науково-дослідні установи, наукові групи, лабо­раторії у відомствах, навчальні (вищі й середні) заклади. Відносно цих структур НСПС виступає як замовник.

У своїй діяльності НСПС співпрацює на договірних заса­дах з неурядовими або приватними структурами, що надають соціально-психологічні послуги населенню або проводять навчання за тематикою НСПС.

Основні функції НСПС: аналіз і прогнозування поведінки людей, активний соціально-психологічний вплив, консульта­тивно-методична, просвітницька, профілактична робота, реабілітація, дорадча функція, психогігієна.

Головна мета НСПС — забезпечення необхідних соціально-психологічних умов підвищення ефективності діяльності лю­дини в усіх сферах суспільного життя (від політики й управління державою до сімейних стосунків і міжособової взаємодії) і водночас — підтримка розвитку і захист психічно­го здоров'я особистості громадян України.

Основні завдання НСПС:

1. Надання допомоги органам управління у розробці та реалізації державної політики на основі вивчення стану масо­вої свідомості, прогнозування й активного впливу на соціально-психологічні процеси у суспільстві.

2. Виконання консультативних, дорадчих та експертних функцій у сфері управління державою, в економіці, у галузях науки й культури, в органах законодавчої, виконавчої та су­дової влади.

3. Забезпечення соціально-психологічного захисту і підтримки індивідуального розвитку громадян України з ура­хуванням їхніх здібностей, особливостей життя і праці; реа­білітація потерпілих від техногенних, соціальних та природ­них катастроф.

4. Участь у розробці й практичному застосуванні нових технологій і методик навчання, виховання, розвитку і переви­ховання дітей та молоді, впливу засобів масової комунікації на людей.

5. Координація прикладних психологічних, соціологічних і педагогічних досліджень у практичній діяльності; підтримка пріоритетних науково-методичних і практичних програм що­до роботи з молоддю, сім'єю, в галузях політичної, юридич­ної, військової, педагогічної та медичної психології, соціо­логії, педагогіки. Створення єдиної інформаційної системи соціально-психологічної служби.

6. Здійснення психометричного нагляду: розробка, упро­вадження і контроль за кваліфікованим використанням пси­хологічних методик і технологій. Контроль за дотриманням професійної етики.

7. Участь у ліцензуванні навчальних закладів і в атестації спеціалістів відповідно до державши і міжнародних стандартів.

Сучасний стан розвитку практичної психології в Україні свідчить, що найбільш актуальними її напрямами є психоло­гія управління та організацій, практична психологія освіти, психологія сім'ї та соціального захисту, політична психологія, профорієнтація і профвідбір. Інтенсивного розвитку потребують військова, медична та юридична психологія. Порівняння структури практичної психології за кордоном і нашій країні дає можливість назвати основні її напрями:

1. Психологія політичної діяльності, управління та масових комунікацій.
2. Юридична психологія.
3. Військова та спортивна психологія.
4. Медична (клінічна) психологія.
5. Практична психологія системи освіти.
6. Психологія управління і виробництва.
7. Психологія сім'ї та соціального захисту населення.

Організаційні принципи НСПС полягають у тому, щоб за­безпечити її максимальну ефективність при оптимальних вит­ратах і мінімальному кадровому забезпеченні. Оскільки НСПС діє в різних міністерствах та відомствах, її працівники мають, як правило, подвійне підпорядкування.

Структура НСПС має три рівні: центральні органи, об­ласні, районні (міські). На кожному з рівнів створюються практичні центри, які безпосередньо здійснюють практичну соціально-психологічну діяльність, і органи науково-методичного забезпечення діяльності служби. Чимале значен­ня мають професійні асоціації та товариства соціальних працівників і практикуючих психологів.

Вищим органом управління НСПС є Рада головних психо­логів відомств і областей, яка вивчає напрями та зміст роботи НСПС, здійснює фінансування основних проектів, створює атестаційні й акредитаційні комісії.

Поточну роботу з виконання рішень ради, з координації практичних робіт і розвитку служби здійснює Координаційна група (комітет), що входить до складу Науково-методичного центру НСПС.

На основі відповідних кафедр інститутів удосконалення, лабораторій і центрів практичної психології, профорієнтації тощо створюється Науково-методичний центр Національної соціально-психологічної служби. Він є головною управлінською, методичною і координуючою організацією в НСПС.

Науково-методичний центр:

організовує та контролює виконання рішень Ради головних психологів;

організовує та координує роботу комісій, творчих груп, центрів і лабораторій, що входять до структури НСПС;

виступає головним виконавцем державних замовлень на здійснення робіт у галузі практичної психології та соціальної роботи;

здійснює розробку, експертизу і розповсюдження методів, методик і технологій, що застосовуються в діяльності НСПС;

бере участь в акредитації психологічних навчальних за­кладів;

здійснює атестацію спеціалістів вищої категорії в галузі практичної психології та соціальної роботи;

здійснює підвищення кваліфікації психологів, соціологів, соціальних працівників та ін.

Центр має право видавати або анулювати ліцензії на інди­відуальну трудову діяльність в галузі практичної психології, перевіряти діяльність приватних фірм, що займаються прак­тичною психологією, і ставити питання про її припинення, якщо вона приносить шкоду психічному здоров'ю населення, його духовному розвиткові.

При Центрі діє Рада з практичної психології, до якої вхо­дять представники наукових, навчальних, практичних психо­логічних і соціологічних структур, Товариства психологів, практикуючі спеціалісти.

Головний психолог області є головною посадовою особою НСПС в області. Він підпорядковується керівникові Науково-методичного центру НСПС та обласній Раді з практичної психології, до якої входять: керівництво обласного Центру НСПС, представники психологічних навчальних закладів, науковці, психологічна громадськість, практикуючі психоло­ги, соціальні педагоги, методисти соціально-психологічних служб та ін.

Обласний Центр НСПС можуть складати: курси підви­щення кваліфікації або перекваліфікації психологів, со­ціальних працівників, дослідні лабораторії та центри, кон­сультативні кабінети, методичні групи, практикуючі пси­хологи й соціологи закладів обласного підпорядкування. Основні функції Центру: атестація спеціалістів, розробка і впровадження нових методик і методів, здійснення прак­тичної роботи, надання консультативно-методичної допо­моги.

Головний психолог району (міста) є головною посадовою особою НСПС в районі (місті). Він підпорядковується голов­ному психологові області та є, як правило, керівником рай­онного (міського) Центру психологічної служби.

До районного Центру НСПС можуть входити: психологи, соціальні працівники й соціологи, що працюють у державних закладах і установах, консультативні кабінети, центри проф­орієнтації, "Телефон довіри", сімейна консультативна служба, група аналізу інформації та ін. Головна задача Центру — надання практичної допомоги населенню.

Діяльність НСПС забезпечується спеціалістами-психологами, соціологами, соціальними педагогами, що мають від­повідний диплом і ліцензію на конкретний вид роботи. За­міщення посад у НСПС відбувається на конкурсній основі Працівники НСПС підпорядковані керівництву відповідного Центру і узгоджують свою діяльність з адміністрацією уста­нов, в яких вони працюють.

Професійна підготовка працівників НСПС здійснюється державними, приватними або неурядовими навчальними за­кладами, що пройшли акредитацію на певний час. Рівень кваліфікації спеціалістів визначається Державною комісією і підтверджується ліцензією.

Акредитація навчальних закладів і атестація спеціалістів періодично повторюються.

Підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації психологів мають відбуватися за напрямами, зазначеними вище. При цьому кожен із цих напрямів має містити в собі спеціалізації з більш вузьких проблем. Після того як сту­дент (курсист) засвоїв загальні положення й методи кон­кретного напряму служби, що підтверджується дипломом, він може спеціалізуватись у конкретній проблематиці, за якою отримує ліцензію на проведення певного виду прак­тичної роботи.

Основні спеціалісти НСПС повинні мати вищу гуманітар­ну освіту, конкретну спеціалізацію, певний досвід практичної роботи. На всіх етапах професійного зростання спеціалісти НСПС проходять професійний відбір за стандартними мето­диками. Центри НСПС відстежують професійне просування кожного спеціаліста, що їм підпорядкований.

Елементи національної системи соціально-психологічної служби уже створені й функціонують, посилюється коорди­нація між психологічною службою системи освіти і соціаль­ною службою для молоді, центрами соціально-психологічної реабілітації населення, що постраждало внаслідок аварії на ЧАЕС, комісіями у справах неповнолітніх і т. п. Усе це свідчить про інтеграцію зусиль психологів і соціальних працівників різного відомчого підпорядкування довкола ре­альної життєвої проблематики окремо взятої людини. Таким чином практична психологія реально впливає на процес гу­манізації суспільства.

Запитання й завдання

1. Як Ви розумієте поняття "соціально-психологічна служба"?

2. Які бувають види соціально-психологічної служби?

3. Чим відрізняється соціально-психологічна служба від асо­ціації психологів?

4. Що таке національна система соціально-психологічної служби? Назвіть її складові.

Література

Годфруа Ж. Что такое психология: В 2 т. Москва, 1992.

Киричук О. В. Проблеми психології педагогічної взаємодії // Психологія. Київ, 1991. Вип. 37.

Панок В. Г. До побудови концепції державної психо­логічної служби // Актуальні проблеми психології: традиції і сучасність. Київ, 1992. Т. 1.

Практична психологія у системі освіти: Питання ор­ганізації та методики / За загал, ред. В. Г. Панка Київ 1995.

Психологаческая служба в педагогаческом институте/ Под ред. П. В. Лушина. Кировоград, 1993.

Панок В. Г. Концепція національної соціально-психологічної служби // Педагогіка і психологія. 1994.

№ 2.

1.5. Етичні засади діяльності практикуючого психолога

Діяльність національної системи соціальних і психологічних служб у цілому і кожного спеціаліста зокрема регулюється не тільки законодавчо, тобто певними інструкціями та методичними вказівками, а й конкретними етичними нормами

При цьому існують специфічні нормативні документи — етичні або деонтологічні кодекси, в яких зведено основні моральні вимоги до професійної діяльності практикуючих пси­хологів та соціальних працівників.

Багаторічний досвід роботи зарубіжних соціальних служб показує, що етичні закони у цій галузі є чи не найважли­вішими для надання ефективної допомоги особистості у за­хисті її психічного здоров'я. Століттями відпрацьоване зако­нодавство розвинутих країн, що будується на європейській культурно-правовій традиції, узгоджується із перевіреними роками практики етичними вимогами до професії практи­куючого психолога та соціального працівника. Усе це прак­тично унеможливлює завдавання свідомої шкоди пацієнтові без серйозного покарання. У даному випадку певні інститути державної влади стають на захист прав громадянина навіть тоді, коли йому завдано так званої моральної шкоди.

Непрофесійні, неетичні дії спеціалістів соціальних служб у розвинених країнах можуть мати значні наслідки, оскільки. дуже часто вони підпадають під такі моральні та юридичні поняття, як "завдання моральних збитків", "замах на гідність громадянина", "розголошення професійної таємниці", "психологічний тероризм", "порушення особистісного суве­ренітету" і т. ін. Такі дії можуть каратися не тільки великими штрафами, а й позбавленням волі. Практично в усіх випадках грубого порушення етичних норм спеціаліст позбавляється (назавжди або тимчасово) права на професію. Здійснюється це або відповідними державними органами, або професійни­ми асоціаціями, яким законодавчо надано це право.

У нашій країні законодавче регулювання діяльності у сфері соціального і психологічного захисту громадян та надання їм психологічних послуг ще практично не розроблене. На націо­нальному рівні відсутні професійні асоціації у галузі практич­ної психології. Поки що не існує жодної служби соціальної або психологічної допомоги, у складі якої була б комісія з етики. До того ж в Україні практично немає наукових досліджень у галузі психологічної деонтології. Усі ці обстави­ни призводять до непрофесійного застосування психологічних методів, до того, що психологічну допомогу населенню нама­гаються надавати непрофесіонали й шарлатани. Тому нині особливої ваги набуває неухильне дотримання норм професійної етики усіма психологами, педагогами, соціальними працівниками тощо.

Неважко помітити, що існують професії, для яких не є принципово важливим дотримання професійної етики. Точ­ніше — професійна етика у даному випадку збігається із загальними етичними нормами, що прийняті у суспільстві. Це, наприклад, професії інженера, програміста, економіста, водія. Інша ж група професій передбачає специфічні етичні правила поведінки у процесі виконання службових обов'язків. До цієї групи належать лікарі, педагоги, юристи, соціальні працівни­ки, практикуючі психологи.

У чому різниця між цими двома групами професій? Чому одні не потребують, а інші потребують специфічних мораль­них умов для свого здійснення? Відповідь на ці запитання може бути пов'язана з двома причинами. Перша: професії, до яких належать практична психологія та соціальна робота, своїм предметом мають не технічні або знакові системи, а людину, її життя та здоров'я, її долю й життєві перспективи, її внутрішній світ. Друга причина — особливості реалізації професійних функцій. В одному випадку рольова поведінка, індивідуальність фахівця не мають принципового значення для успішності його роботи, в іншому — вони є неодмінною, а почасти й найпершою умовою. Реалізація функцій у про­фесіях типу "людина — людина" здійснюється через вико­нання певних професійних ролей ("психотерапевт", "лікар", "соціальний працівник" та ін.). Іноді сама роль є інструмен­том впливу на людину.

У практичній психосоціальній роботі фахівцям дуже часто доводиться грати певні ролі задля досягнення психотерапев­тичного або психокорекційного ефекту. Наприклад, ролі де­мократичного керівника групи з арттерапії, експерта з кон­кретних психологічних проблем, уважного, чуйного консуль­танта, авторитарного, конфліктного члена групи та ін. Часто у процесі консультування або групової роботи (гри) психолог змінює свою роль відповідно до тих завдань, що були ним поставлені, та до обставин, котрі складаються у процесі кон­сультування. Усе це вимагає від спеціаліста глибокого психо­логічного розуміння: життєвої ситуації клієнта та його кон­кретної проблеми; актуальної ситуації консультування або психокорекційної гри; механізмів міжособистісної взаємодії та обгрунтованого прийняття конкретної лінії поведінки (ролі); особливостей власного образу в очах клієнта та розвиненої особистісної рефлексії.

Таким чином, практикуючий психолог або соціальний працівник мають бути відстороненими від власних професій­них ролей і вміти свідомо керувати ними. Досвідчені психотера­певти зазначають, що у практичній роботі важливо не пере­носити основні риси непрофесійних ролей на професійні.

Недотримання цього правила веде за собою перенесення особистісних проблем терапевта на клієнта, що є недопустимим.

Технології, що застосовуються у практичній психології, можуть серйозно змінити внутрішній світ людини, перебуду­вати її світосприймання, змінити ставлення до найближчого соціального оточення, сформувати нові та знищити старі форми поведінки. Таким чином, спеціаліст, який здійснює психодіагностику, психокорекцію, психопрофілактику, несе певну юридичну та моральну відповідальність за наслідки цієї роботи. Адже ніхто (крім виняткових випадків) не має права вирішувати за людину, що для неї є благо, а що ні. Ніхто, крім самої людини, не може визначати її життєвий шлях, її долю, обирати супутників життя, нав'язувати свої переконан­ня. Усе це можна вважати складовими особистісного суве­ренітету людини (клієнта).

Найдорогоцінніше у професіях педагога, соціального працівника, психолога — це довір'я. Без нього більшість мето­дик і методів психосоціальної роботи втратили б свій сенс. Зі встановлення довір'я між клієнтом і психологом починається будь-який вид роботи у практичній психології. Як правило, чим делікатніша проблема клієнта, тим важче встановити не­обхідний для роботи рівень довіри. Тому найтяжчою про­фесійною провиною і водночас верхом непрофесіоналізму є втрата довіри клієнта до психолога або нехтування спеціалістом довіри до нього. Людину, що систематично припускається таких помилок, слід вважати професійно непридатною.

Разом із розвитком світової практичної психосоціальної роботи розвивались і дослідження в галузі професійної деон­тології. За кордоном існує цілий напрям у психологічній науці, який досліджує особливості поведінки консультанта або психотерапевта у різних ситуаціях надання ними психо­соціальної допомоги. Іноді на практиці доводиться стикатися із дуже складними проблемами, коли психолог має вибирати між додержанням загальних норм, прийнятих у даному со­ціумі, і необхідністю реалізації своїх професійних функцій. У численних посібниках і підручниках аналізуються складні ви­падки з практики та формулюються загальні підходи до розв'язання подібних проблем.

Психологам-початківцям варто знати, що далеко не в усіх випадках наука може дати прості й вичерпні відповіді на те чи інше моральне питання, що виникає в процесі практичної роботи. Такі неоднозначні ситуації трапляються в роботі кожного спеціаліста. І кожного разу психолог має прийняти рішення, яке не поставить під загрозу суверенітет особистості клієнта або його оточення. При цьому орієнтиром повинні бути загальні принципи морального кодексу психолога або соціального працівника.

Іноді дії одного спеціаліста вбачаються для іншого неко­ректними. Тоді подібні ситуації ретельно аналізуються на ме­тодичних зборах або стають предметом розгляду комісій з етики.

Слід зазначити, що психологія — як наукова, так і прак­тична — виникла й сформувалася в європейській цивілізації. Отже, хочемо ми цього чи ні, вона не може існувати поза європейським культурним контекстом, поза загально­людськими (точніше — християнськими) моральними норма­ми. У найбільш узагальненому вигляді ці норми сформульо­вані у Загальній декларації прав людини (див. Додаток 1) та у багатьох законодавчих актах розвинутих країн. Ці документи є основоположними для всіх працівників соціальних служб та покладеш в основу багатьох професійних етичних кодексів. Не переповідаючи їх дослівно, спробуємо розглянути фунда­ментальні етичні принципи професійної діяльності практи­куючих психологів.

Перше, на що варто звернути увагу працівникові соціаль­ної або психологічної служби, — це наголос на унікальності та неповторності кожної особи (принцип індивідуалізації). Практична психосоціальна робота — це робота з індивіду­альністю. Тут соціально або біологічно типове відступає на другий план, є тільки основою, на якій надбудовується інди­відуальність.

Усі відомі теорії особистості твердять, що її структуру складають від кількох десятків до кількох сотень основних рис, факторів або якостей, що всі вони пов'язані між собою та впливають одне на одного; що вони або компенсують (пригнічують) дію одне одного, або підсилюють. Такі багато­значні взаємовпливи (В. Мерлін) зумовлюють індивідуально неповторні реакції особистості на зовнішні стимули. Можна знайти двох людей, стилі поведінки яких схожі між собою, але не можна у жодному з випадків стверджувати, що вони тотожні. Усе це є виявом індивідуальності в людині.

Наголос на індивідуальному (точніше — індивідуальнісному) підході до клієнта є принципово важливим, оскільки типізація, усереднення в роботі практикуючого психолога спричи­нюють неточну постановку діагнозу та застосування неадек­ватних засобів соціально-психологічної допомоги.

Тут можна висловити припущення про обмеженість науко­вого підходу до проблеми індивідуальності, оскільки самі наукові методи не адекватні індивідуальнісному підходові, а досліджують статистичні процеси. Індивідуальність же — це позастатистичний феномен, і тому академічна психологія мо­же лише окреслити контури цієї проблеми. Найбільш повний опис індивідуальності можливий тільки із застосуванням не­наукових підходів, пов'язаних з інтуїтивними концепціями людини.

Індивідуальнісний підхід, що відіграє центральну роль із-поміж моральних принципів, породжує низку похідних. Серед них назвемо принцип "не зашкодь". Він полягає, на нашу, думку, в тому, що практикуючий психолог або соціальний працівник не повинен нав'язувати своєму клієнтові власній стереотипи світосприймання або поведінки, власні моральні;; стереотипи. Ми маємо сприймати клієнта таким, яким він є. Головне тут — не оцінити, а зрозуміти. Тобто консультант або терапевт мають безоцінково ставитися до клієнта. Усе це "дає змогу некваліфікованому психологові осягти розуміння жит­тєвого шляху, що є відмінним від його власного"'^; (Абрамова Т. С. Введение в практическую психологию. Брест,; 1993. С. 10).

Досвід психокорекційної роботи свідчить, що найбільша кількість помилок і порушень принципу "не зашкодь" відбу­вається саме через нерозуміння позиції клієнта, особливостей його індивідуальності або через низький рівень психологічної, культури консультанта. Практикуючий психолог має орієнту­ватися, як правило, передусім не на власні уявлення про те, що є добре, а що зле, а на систему цінностей клієнта. Фено­мен "приєднання" до позиції клієнта має посідати постійне місце у структурі професійної діяльності кваліфікованого спеціаліста.

Необхідними моральними умовами здійснення професій­них функцій є прийняття індивідуальності клієнта в усьому її розмаїтті та своєрідності й організація продуктивної взаємодії з ним. Обов'язковим тут вважається встановлення довіри та порозуміння. У різних психологічних школах така умова взаємодії має різні назви. Так, у психодіагностиці її нази­вають "встановленням позитивної мотивації до діагностично­го обстеження" (Л. Бурлачук, П. Кляйн, В. Столін та ін.). Прихильники психоаналітичних орієнтацій у практичній пси­хології називають такий феномен "лікувальним альянсом" (3. Фрейд, А. Фрейд).

Ніхто не має права примушувати людину проходити психо­логічне обстеження або брати участь у корекції її життєвого стилю, особистісних та індивідуальних рис, поведінки. Така ро­бота може здійснюватися лише за умови доброї волі клієнта. Більше того, він має право перервати діагностично-корекційну роботу в будь-який момент.

Необхідною умовою продуктивної взаємодії клієнта з пси­хологом є свідоме ставлення першого до діагностично-корекційної роботи, в якій він бере участь. Психолог має по­ставити клієнта до відома про зміст і завдання його про­фесійних дій, про їхні можливі наслідки для клієнта та його найближчого оточення.

Із наведеного вище правила є, втім, два винятки. Перший полягає у тому, що практична соціальна і психологічна робота здійснюється поза волею людини, коли та не в змозі свідомо підходити до процесу діагностично-корекційної роботи через хворобу або перебуває у стані зміненої (неповної) свідомості та потребує невідкладної допомоги. Другий виняток — це су­дово-психологічна експертиза. Тут психолог здійснює свої повноваження за рішенням судових інстанцій і не передбачає співробітництва клієнта у цьому процесі. Варто пам'ятати, що у даному випадку можуть бути застосовані специфічні методи діагностично-корекційної роботи.

Конфіденційність у роботі психосоціальних служб — чи не найпоширеніший з моральних принципів. Разом із тим він не може бути абсолютним. Крайні тлумачення цього принципу видаються однаково непрофесійними. Але у практичній ро­боті довкола цього виникає багато проблем. З одного боку, психолог має прагнути максимальної відкритості у своїй ро­боті, з іншого — повинен забезпечити нерозповсюдження інформації, яка може зашкодити клієнтові або його най­ближчому оточенню. Найважливіше — не завдати шкоди клієнтові. Якщо виникають спірні етичні питання, вони, як правило, вирішуються на користь клієнта. Винятки з цього правила складають випадки, коли існує реальна загроза іншим людям або самому клієнтові.

Умова, що тісно пов'язана з попередньою, стосується адекватного представлення результатів тестувань та іншої психологічної інформації. Тут спеціалісти з деонтології нази­вають кілька вимог. Першою є обов'язковість для психолога повідомляти клієнта або його близьких про результати та можливі наслідки діагностично-корекційної роботи. Друга: ця інформація має бути адекватною рівневі психологічної та загальної культури споживачів. Третя полягає в тому, щ_о усвідомлення власних проблем та особистісних характеристик суттєво впливає на поведінку людини, тому подання інфор­мації має не травмувати клієнта, а спонукати до соціально схвалюваного розвитку його особистості.

У випадку, коли інформація надається третім особам, прийнято також ураховувати можливість її несанкціонованою розповсюдження та некомпетентних з огляду практичної пси­хології дій цих осіб. Психолог має враховувати й соціально-психологічні наслідки корекційної роботи з клієнтом. Адже самий факт участі останнього у цій роботі може негативно позначитися на його психологічному комфорті.

Суворе додержання моральних принципів у роботі не ви­ключає імовірності виникнення складних моральних і про­фесійних ситуацій. Так, іноді додержання одного морального принципу заходить у протиріччя з іншими. Досвідчені психо­логи керуються у таких випадках передусім інтересами клієнта та громадської безпеки.

Поки що єдиним документом, який регламентує діяльність психологічних служб, є Етичний кодекс психолога (див. Дода­ток 3). Тому праця у практичній сфері нині пов'язана із напрацюванням досвіду застосування етичних принципів до конкретних випадків діагностично-корекційної роботи.

Запитання й завдання

1. В чому сутність правової та моральної регуляції професій­ної діяльності практикуючих психологів та соціальних працівників?

2. Чому у професійній діяльності практикуючого психолога необхідно дотримуватися певних моральних вимог?

3. Назвіть основні моральні засади діяльності практикуючого психолога і соціального працівника.

4. Розкрийте зміст умови конфіденційності роботи практи­куючого спеціаліста.

5. Чому практична психосоціальна робота вимагає індивіду­ального підходу до клієнта?

6. В чому полягає "приєднання" у роботі спеціаліста з огляду моральних засад його роботи?

7. Чому необхідною умовою успішної робота є встановлення довір'я між психологом і клієнтом?

8. Що таке "безоцінкове ставлення до клієнта" та яку роль воно відіграє у роботі практикуючого психолога?

9. Поясніть смисл принципу "не зашкодь".

10. Проаналізуйте Етичний кодекс психолога та назвіть основні принципи, що покладеш в його основу.

Література

Годфруа Ж. Что такое психология: В 2 т. Москва, 1992. Панок В. Г. Концепція психологічної служби у системі освіти України // Барви творчості. Київ, 1995. Права дитини: 36. документів. Львів, 1995.

Бондаренко О.Ф. Психологічна допомога особистості. Харків, 1996.

Максименко С. Д. Теорія і практика психолого-педагогічного дослідження. Київ, 1990.

2. МЕТОДОЛОГІЯ ПРАКТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

2.1. Проблема визначення методологічних основ практичної психології

Опис теоретичних основ галузі, що тільки-но запо­чатковується у нашій країні, — справа досить складна. Разом із тим вона є вкрай необхідною, оскільки задає систему підходів, яка сприятиме систематизуванню навчального ма­теріалу. Наслідування стихійного формування методології практичної психології, що спостерігається за кордоном, може призвести до копіювання чужих зразків та виведення поза межі практики надбань вітчизняної психології.

Вище вже говорилося про те, що основною позицією у конструюванні методології ми обрали прагматичний підхід. Він полягає у створенні такої системи базових категорій та пояснювальних принципів, яка могла б об'єднати різні школи практичної психології і при цьому не була б внутрішньо супе­речливою та еклектичною. З іншого боку, це має бути така самодостатня система, яка дає змогу проектувати конкретні технології практичної роботи психолога. Належність тієї чи іншої методики до однієї з шкіл не є, на нашу думку, ви­рішальним фактором; головне — щоб вона органічно поєдну­валася з іншими, складаючи замкнений цикл робіт, спрямо­ваний на розв'язання конкретної особистісної проблематики.

У західній психології методологічні основи закладались у межах тих чи інших шкіл — психоаналізу, гуманістичної пси­хології, біхевіоризму. Тому поняттєві апарати цих шкіл часто не збігаються, що породжує різні тлумачення тих самих явиш-Натомість практика вимагає співвіднесення методологічних засад різних шкіл — і для навчання спеціалістів, і для адек­ватного застосування різних методичних прийомів.

Певною мірою виправданим, з нашого погляду, є підхід Г. Абрамової (Введение в практическую психологаю. Брест, 1993), яка вихідним поняттям практичної психології вважає запит на роботу практикуючого психолога. Через категорію запиту розкриваються основні вимоги до професійної діяль­ності у сфері практичної психології та її провідні принципи, разом із тим авторка, мабуть, не ставила за мету розкриття підходів до структури та видів роботи у практичній психо­логії, а також побудову методологічних основ конструювання психологічних технологій. Проте саме це завдання вбачається нам найголовнішим.

В якості вихідної категорії, яка могла б виконувати системоутворювальну функцію, ми б назвали психологічну пробле­му. Саме психологічна проблема є головним мотивом діяль­ності практикуючого психолога і соціального працівника. В виникнення та усвідомлення є фактичною підставою застосу­вання фахівцем психологічних методів практичної роботи. Тільки психологічна проблема породжує запит (суб'єктивний чи об'єктивний) на діяльність соціальної або психологічної служби. Через це ми вважаємо практичну психологію про­блемно орієнтованою галуззю людської діяльності, галуззю, що допомагає у розв'язанні та профілактиці психологічних проблем особистості.

Психологічна проблема — це стан невизначеності, що виникає у процесі життєдіяльності індивіда між його намірами, уявлен­нями, мотивами й цілями поведінки та об'єктивними й суб'єк­тивними умовами її реалізації; як протиріччя між очікуваними та реальними результатами дій людини.

У процесі трудової діяльності, навчання й спілкування індивід стикається з багатьма життєвими проблемами. Кожна з них, як правило, має психологічну складову (психологічна проблема), без розв'язання якої неможливе розв'язання про­блеми в цілому. В одних ситуаціях психологічні проблеми не відіграють вирішальної ролі, в інших вони є центральними. Одні психологічні проблеми вирішуються легко і не потребу­ють сторонньої допомоги, інші пов'язані з багатьма усклад­неннями та вимагають втручання інших людей. З-поміж останніх є проблеми, що можуть бути розв'язані тільки за до­помогою спеціалістів.

Скажімо, така загальновідома життєва проблема, як вступ до вищого навчального закладу, поряд з іншими (соціальними, економічними, дидактичними та ін.) має й психологічні складові: необхідність прийняття рішення (здійснення вибору), визначення власних здібностей, подолання надмірного емоційного напруження тощо. Тому, як правило, життєві ситуації обумовлюють комплексну, системну, психологічну проблематику особистості.

Психологічна проблематика особистості є багатоаспектною, як багатоаспектною є її життєва проблематика. Тому досить важко вирізнити типологію психологічних проблем людини (таку спробу здійснив В. Рибалка в одній із своїх робіт). Не претендуючи на універсальність, назвемо найваж­ливіші, з нашого погляду, типи психологічних проблем.

Насамперед слід зазначити, що психологічні проблеми розрізнюються за рівнем їх усвідомлення суб'єктом або ото­чуючими його людьми (у тому числі й психологом). Для ба­гатьох наших пересічних громадян усвідомлення власної психологічної проблематики є таким же відкриттям, як для мольєрівського Журдена, котрий "усе життя розмовляв про­зою і тільки в тридцять років про це дізнався". Іноді людина з тих чи інших причин може й не усвідомлювати проблеми, а її оточення це усвідомлює. (До речі, однією з функцій психо­лога є надання допомоги клієнтові у глибокому усвідомленні власної проблематики.) Буває й навпаки: переживання й усвідомлення проблеми людиною не помічається її оточен­ням. Коли ж людина або її найближче оточення усвідомлю­ють психологічну проблему, тоді й постає запит на роботу практикуючого психолога.

Найпоширенішими проблемами, з якими звертаються до психолога, є проблеми спілкування та міжособистісних взаємин. Процеси суб'єкт-суб'єктної взаємодії мають настільки склад­ну природу, що породжують найрізноманітніші проблеми міжособистісного розуміння, адекватного сприйняття іншої людини, розуміння цілей та намірів партнера зі спілкування, розкриття психологічного змісту його дій, правильного усвідомлення його емоцій, станів та ін.

Наступне коло проблем — проблеми саморозвитку й самоідентифікації. Вони породжуються необхідністю особистісної рефлексії та самореалізації. Основу їх складає намагання суб'єкта розібратись у власних можливостях, здібностях, по­тенціях, необхідність побудови адекватного образу "Я" Дій планування своєї активності.

З огляду значення для індивіда, його подальшої долі психо­логічні проблеми можуть бути більш значущі, актуальні, й менш значущі Залежно від значущості проблеми вона переживається з більшою або меншою гостротою. Відносно життєвої ситуації та життєвого шляху особистості психологічні проблеми можуть бути кризовими, критичними, значущими та малозначущими.

Психологічні проблеми можна також класифікувати за основними сферами активності людини: сімейні, професійні) особисті, пов'язані із здоров'ям, навчанням, правовими відноси­нами, дозвіллям, політичною діяльністю та ін.

У цьому підході до класифікації маємо відтворення структури практичної психології взагалі.

Психологічна проблема — результат взаємодії індивіда з навколишнім світом. Тому при аналізі проблеми логічно розглядати не тільки індивідуальність особистості, а й життєві обставини, в яких їй доводиться діяти. Низка досліджень останніх років (зокрема Л. Бурлачука) показує необхідність психологічного аналізу ситуації діяльності індивіда в процесі психодіагностики рис його особистості. Адже ієрархічна структура особистості має широкі можливості пристосування до умов навколишнього середовища (див., наприклад, роботи В. Мерліна та його школи з проблем дослідження інтеграль­ної індивідуальності); тому в одній ситуації холерик може по­водити себе як сангвінік, в іншій — як холерик. Отже, ми вийшли на другу базову категорію практичної психології — категорію життєвої ситуації особистості.

Життєва ситуація особистості — це сукупність обставин життєдіяльності, які прямо або опосередковано впливають на поведінку людини, її стан і внутрішній світ, обумовлюючи зміст та напрями індивідуального розвитку, тим самим сприяючи ви­никненню та розв'язанню проблем.

Деякі дослідники вживають поняття "психологічна ситуа­ція", яке розуміють як "наявні конкретні обставини, які ха­рактеризують психічний стан суб'єкта, відношення до розв'язуваної проблеми, іншої людини, об'єкта тощо..." (Психологічний словник / За ред. В. 1. Войтка. Київ, 1982. С. 145). Як бачимо, "психологічна ситуація" — поняття дещо вужче, ніж "життєва ситуація". У наведеному визначенні відображені в основному актуальні характеристики взаємодії суб'єкта з оточенням. Тут мова йде про головні чинники, що породжують конкретні емоції, мотиви поведінки, дії, став­лення та ін. З нашого погляду, психологічна ситуація — це розуміння й переживання людиною своїх життєвих обставин, вона відбиває суб'єктивне бачення навколишнього середовища. "Життєва ситуація" — поняття більш широке, що вклю­чає як об'єктивні компоненти (сприйняття життєвих обставин особи іншими людьми, взагалі сукупність об'єктивних чин­ників, які на цю ситуацію впливають), так і суб'єктивні — психологічну ситуацію. Іншими словами: життєва ситуація складається з двох компонентів — усвідомлюваних суб'єктом обставин своєї життєдіяльності (психологічна ситуація) та неусвідомлюваних, тих, що існують об'єктивно, але не пов'я­зуються людиною з власною особою. По суті психологічна ситуація може розглядатись як суб'єктивна проекція життєвої ситуації особистості. Саме тому в процесі професійних дій практикуючого психолога важливі не тільки анамнез, а й са­мостійне дослідження обставин життя клієнта, матеріальних й соціальних чинників його поведінки.

Доречно розглянути й широковживане поняття соціальної ситуації розвитку, яке було запропоновано Л. Виготським:"Соціальна ситуація розвитку являє собою вихідний момент і для всіх динамічних змін, що відбуваються у розвиткові протягом даного періоду. Вона визначає цілком і вповні ті форми! й той шлях, прямуючи яким дитина набуває нових та нових рис особистості, черпаючи їх з соціальної дійсності як з і основного джерела розвитку, той шлях, на якому соціальне стає індивідуальним" (Выготский Л. С. Вопросы детской (возрастной) психологии // Собр. соч. Москва, 1984. Т. 4. С. 258 - 259.)

Поряд з цими словами автор говорить, що зміни, які ви­никають у процесі розвитку, зумовлені навколишньою дійсністю, передусім соціальною. Із цього стає зрозумілим, що не всі зміни індивідуального розвитку Л. Виготський обумовлював тільки соціальними чинниками. Як не можна розглядати індивідуальний розвиток лише в якості результату біологічного або, скажімо, духовного розвитку людини, так | неправильно було б зводити його тільки до соціальних змін у житті особи. Таке розширене тлумачення соціальних чин­ників, хоч вони і є вирішальними, суперечило б практичному досвідові. Приміром, фізичні дефекти або хвороби хоча й змінюють соціальну ситуацію особистості, але й безпосередньо впливають на її індивідуальний розвиток.

На нашу думку, поняття "життєва ситуація" є більш ши­роким, ніж "соціальна ситуація", і включає в себе не тільки останню, а й біологічні, індивідуально-психологічні та духовні чинники розвитку, які, безперечно, складають єдину систему і взаємопроникають та обумовлюють один одного.

Механізм взаємодії психологічної проблеми та життєвої ситуації не випадково поставлений у центр конструйованої нами системи. Він має глибоке коріння в теорії психології, зокрема у проблемному (задачному) підході до процесу ро­звитку психіки. "Проблема (задача, утруднення) — складне теоретичне і практичне завдання, яке потребує розв'язання, проте невідомі ні конкретні способи цього розв'язання, ні його кінцевий результат" (Психологічний словник. С. 133). Як зазначав Г. Костюк, "зміст задачі визначається об'єк­тивною ситуацією. Остання задає суб'єкту роботу тим, що не все з того, що є важливим для нього, безпосередньо дано йо­му, дещо сховане і повинно бути виявлене" (Костюк Г. С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особис­тості. Київ, 1989. С. 227).

Що стосується співвідношення життєвої та психологічної ситуації, то тут нами фактично трансльоване розуміння нав­чальної ситуації та індивідуальної ситуації учення: навчальна ситуація — це "єдність педагогічних факторів, що складають на даному відтинку навчального процесу об'єкт, стимул і умови учіння як системи дій учня з навчальним матеріалом; індивіду­альна ситуація учіння — суб'єктивні проекції навчальної ситуації, що виникають внаслідок її сприйняття й осмислення окремими учнями" (Учебный материал и учебные ситуации / Под ред. Г. С. Костюка и Г. А. Балла. Киев, 1986. С. 20).

Зазначимо, що з розвитком практичної психології зростає інтерес дослідників до психологічної ситуації особистості. Зо­крема, розглядаються питання вірогідності психологічного тестування людини у зв'язку з різними чинниками ситуації тестування (Л. Бурлачук, Є. Коржова та ін.).

Зростання інтересу до психології середовища вносить ко­рективи у традиційні напрями психологічних досліджень, які концентрують увагу на людині як на замкненому цілому. Су­часні дослідники вважають, що змінні середовища варто досліджувати у такій же мірі, як і змінні особистості У багатьох зарубіжних працях особистість почала розглядатися в контексті не лише соціальних процесів, що відбуваються у суспільстві, а й природних соціальних ситуацій, у яких вона функціонує. До останніх відносять хвороби, життєвий контекст, стресогенні та психотравмуючі фактори довкілля людини. Поняття ситуації вживається у багатьох сучасних концепціях соціальної психо­логії, психолінгвістики, клінічної психології, інтеракціонізму, екопсихології, психології навчання та ін. _ Існує кілька спроб типологізації ситуацій та виділення їхньої структури. Так, Д. Магнуссон (Ситуационннй анализ: Эмпирические исследования выходов и ситуаций // Психол. журн. 1983. № 2. С. 28—33) запропонував п'ять рівнів визна­чення ситуації:

1. Стимули (stimulus) — окремі об'єкти або дії.

1. Епізоди (episodes) — значущі для людини події, що мають причини й наслідки
2. Ситуації (situations) - фізичні, часові й психологічні па­раметри детерміновані зовнішніми умовами. Сприйняття й інтерпретація ситуації надають значення стимулам та епізодам.
3. Оточення (settings) — узагальнююче поняття, що харак­теризує різні типи ситуацій.
4. Довкілля (enviroments) — сукупність фізичних і соціаль­них змінних навколишнього світу.

Життєва ситуація особистості та її конкретна проблемати­ка мають свою історію. "Усяка людина — писав С. Рубінштейн, — має історію, адже вона включається в історію людства. Можна навіть сказати, що людина лише тоді є лю­диною, коли вона має свою історію. У ході цієї індивідуальної історії бувають й свої "події" — вузлові моменти й поворотні етапи життєвого шляху індивіда, коли з прийняттям того чи іншого рішення на більший або менший період визначається подальший життєвий шлях індивіда" (Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. Москва, 1946. С. 684).

Це були майже останні слова великої праці геніального вченого. Розділ, яким вона завершується, називається "Життєвий шлях особистості". Небагато знайдеться в історії психології книжок, які б цитувалися понад п'ятдесят років. Академічна психологія у цій роботі проклала місток до свого практичного застосування, передавши майбутнім поколінням науковців проблему психології життєвого шляху особистості.

Чимало років ця проблема була забута в нашій психології. Лише у 70-ті роки вона постала знов у зв'язку з проблемою психологічного часу людини (Є. Головаха, О. Кронік та ін.). Багато в чому розвиток проблеми життєвого шляху особис­тості стимулювала гуманістична психологія (А. Маслоу, К. Роджерс та ін.).

Категорію життєвого шляху ми б визначили як сукупність подій та обставин індивідуального розвитку, які вирішальним чином вплинули на формування особистості та зумовили її структуру й проблематику. До життєвих обставин ми схильні відносити сукупність соціальних, біологічних та екологічних чинників, що діють на людину протягом усього її життя, зумовлюючи індивідуально неповторну "особисту історію" та \ індивідуальність кожної особи.

Дослідженню життєвого шляху людини присвячено багато робіт у межах біографічного методу в психології. Головне їхнє завдання — визначення найважливіших чинників, які ви­рішальним чином вплинули на долю тієї чи іншої особистості. Серед таких чинників найчастіше називають найближче соціальне оточення, освіту, яку здобула людина, сім'ю, де во­на виростала, референтних осіб, професію або рід занять. Не так часто, але трапляється й опис стану здоров'я тих чи інших осіб, в основному у зв'язку із хронічними захворюваннями або каліцтвами (Леся Українка, Ф. Достоєвський, Д. Чехов, Л. Бетховен та ін.), які відбилися на їхніх психологічних якостях та зумовили певні види творчості.

Л. Гумільов, мабуть, уперше висунув питання про вплив природного середовища — екологічних, геологічних, географічних чинників — на формування етносів, а отже й типів особис­тості. У роботах цього автора досліджуються механізми впливу природних факторів на історичний процес та со­ціальну організацію людських спільнот. Головна думка, що її обстоює Л. Гумільов, полягає у констатації чіткої залежності між формами соціальної поведінки людей та місцевістю, де вона розгортається. Така активність має свої фази: етноси пе­реживають народження, періоди підйому, стабільного розвит­ку, падіння та дезінтеграції. Отож бачимо, що психологічна проблематика життєвої ситуації особистості має свою історію та передбачає не лише суб'єктивний підхід (з боку суб'єкта діяльності), а й об'єктивний.

Вивчення проблематики життєвої ситуації показує, що остання має описуватись не тільки у поняттях психологічної ситуації або соціальної ситуації розвитку, а й через сукупність зовнішніх, часом неусвідомлюваних факторів розвитку осо­бистості. Разом із тим життєва ситуація втрачає смисл, коли вона не розглядається у контексті життєвого шляху людини. Прихильники подієво-біографічного методу, який почав формуватись у психології в 70-ті роки, підкреслюють унікальність життєвого шляху особистості та наголошують на тому, що основою періодизації мають бути не лише психофізіологічні сензитивні періоди, соціальні переходи та соціальні кризи самі по собі, а й ті конкретні життєві (біографічні) події, в яких ці процеси переживаються осо­бистістю" (Кон И. С. Постоянство и изменчивость личности // Психол. журн. 1987. № 4. С. 135).

Життєвий шлях людини розглядається як низка подій осо­бистого життя, як поступове виникнення й розв'язання жит­тєвих ситуацій особою. У зв'язку з цим необхідною кате­горією практичної психології має стати поняття життєвої пер­спективи особистості, або життєвої стратегії (К. Абульханова-Славська).

Під життєвою перспективою, як правило, розуміють су­купність життєвих планів і програм людини, які побудовані на основі її уявлень про себе, своє минуле та зумовлені спрямованіс­тю, життєвими цілями і життєвими прогнозами.

Кожна з життєвих ситуацій особистості більшою чи мен­шою мірою обумовлює перспективу подальшого життя, вно­сить певні корективи у плани та цілі, що ставить перед собою кожна людина. Вирішення проблеми завжди веде до змен­шення кількості альтернатив у розв'язанні життєвих ситуацій. Тому можна говорити про те, що ми живемо від однієї си­туації до іншої, розв'язання однієї ситуації породжує чимдалі нові й нові

Наприклад, коли людина вирішує взяти шлюб, то тим са­мим вона не лише обирає супутника життя, а й передусім вирішує власну долю, намагається тією чи іншою мірою спроектувати свій життєвий шлях. З цією подією часто пов'язуються такі особистісні проблеми, як зміна побуту з багатьма вже сформованими звичками й стереотипами по­ведінки, зміна місця проживання, зміна мікросоціального оточення, іноді це призводить до змін у професійній діяль­ності, іноді це пов'язано зі зміною громадянства, етнокуль­турного середовища тощо. Таким чином, природна, здавалося б, подія часто докорінно змінює життєві плани людини, ста­вить її перед необхідністю наново будувати стратегію власно­го життя.

В індивідуальному житті кожної людини таких ситуацій може бути дуже багато. Іноді незначні для стороннього спо­стерігача події ведуть до серйозних коректив у життєвих пла­нах, чимало тут залежить і від суб'єктивного сприйняття лю­диною власної життєвої ситуації. Разом із тим можна назвати життєві події, притаманні життєвому шляхові багатьох людей. Серед таких — вступ до школи, вибір професії, одруження, народження дитини, смерть близьких, зміна професії або місця проживання, соціально-економічні зміни, вихід на пенсію, наближення власної смерті. Основними рисами пси­хології життєвого шляху особистості (life-span psychology) є визнання різноспрямованості та уривчастості (фрагмен­тарності) долі людини, наявності багатьох "поворотних пунктів ".

Як правило, саме у таких поворотних пунктах людина по­требує психологічної допомоги більше, ніж будь-коли. По суті вихід із кризи, розв'язання проблем актуальної життєвої си­туації пов'язані з необхідністю формування нової (або внесення змін в ту, що існує) життєвої стратегії. Для практикую­чого психолога це означає роботу з такими структурами, як цілеутворення та цілепокладання, мотивація, інтереси, струк­тура "Я", когнітивні процеси, система ставлень тощо (А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франки та ін.).

Розглянуті вище категорії об'єднуються таким поняттям, як "доля", яке широко вживалося у вітчизняній філософії (наприклад, Г. Сковородою). У нашому випадку ця категорія може виступати як синтез кількох складових. З одного боку, це ставлення особистості до свого життєвого шляху в цілому та до власних життєвих планів. З іншого боку, доля може розгля­датись як співвідношення задатків та здібностей людини, умов її життєдіяльності та реальної поведінки в цих умовах. Ще од­нією особливістю долі є співвідношення імовірного, передба­чуваного й випадкового.

У проблемі долі з особливою гостротою постають питання співвідношення обумовленості, нормативності та власної ак­тивності людини. Наскільки остання є неконформною щодо життєвих обставин, настільки індивідуальність активно впли­ває на свій життєвий шлях, розпредметнюючи себе у проти­борстві з обумовленістю ("що судилося і що збулося").

Якщо життєвий шлях та життєва перспектива — категорії аналітичного плану, які констатують перебіг тих чи інших подій, котрі якоюсь мірою вплинули або мають вплинути на особу, то доля має більш узагальнюючий, оцінковий характер. Це по суті загальна характеристика життя людини в цілому, оцінка того, наскільки розкрилася (виявилася) індивіду­альність у протистоянні обставинам та взаємодії з ними. Доля може бути яскравою і звичайною (типовою), складною й лег­кою, мінливою (бурхливою, насиченою подіями) й прямою, стрімкою.

Частково категорія долі розкривається через поняття, що та­кож заслуговує, на нашу думку, на статус категорії. Це соціальна активність особистості. Особливої ваги остання набуває у зв'язку з дослідженнями психології духовного розвитку людини.

Під соціальною активністю особистості ми розуміємо суспільну значущість поведінки конкретної людини в конкретних умовах п життєдіяльності. Матеріальним носієм соціальної активності є діяльність, що розглядається у контексті зовнішніх обставин, де вона розгортається, та внутрішніх (індивідуальнісних) чинників її перебігу. Отже, описувана на­ми категорія по суті є суспільною оцінкою дій людини у кон­кретному контексті її життя.

Важливою властивістю соціальної активності є її відір­ваність від носія, власна логіка й закономірності функціону­вання у суспільній свідомості. Активність виявляє себе через продукти (результати) діяльності особи й продовжує впливати на соціум навіть тоді, коли людини вже немає. Скажімо, твори В. Стуса або С. Рубінштейна є фактом соціальної свідомості, во­ни "вплетені у тканину культури", а отже, продовжують здійснювати свій вплив на суспільство в цілому та на свідомість багатьох його членів, визначаючи тим самим їхню поведінку.

Природа соціальної активності особистості виявляється й у типології її видів. Ряд дослідників (К. Абульханова-Славська, М. Боришевський, М. Каган, О. Киричук, В. Панок, А. Петровський та ін.) розрізнюють просоціальну, асоціальну та ан­тисоціальну активність відповідно до її змісту й можливої ко­рисності для суспільства. Розрізнюють також нормативну, наднормативну й надситуативну активність як співвідношення поведінки людини і тих чи інших соціальних норм.

Таким чином, розглянуті категорії складають, на нашу думку, певну систему (категоріальну сітку). Кожна з них, по-перше, пов'язана з іншими; по-друге, кожна з них зумовлює іншу (інші). Крім того, запропонована категоріальна сітка в цілому узгоджується з основними течіями у практичній пси­хології. Так, психоаналітичний підхід робить основний наго­лос на реконструкції життєвого шляху особистості, намагаючись віднайти зв'язок між подіями дитинства, наприклад, і неврозами або психологічними проблемами дорослої людини. Біхевіоральний (поведінковий) підхід не надає великої уваги минулому осо­бистості, натомість він аналізує актуальну ситуацію з усіма її чинниками та пропонує засоби вирішення проблеми клієнта за принципом "тут і тепер". Когнітивна й гуманістична психологія орієнтовані на роботу зі структурою цінностей клієнта, з його життєвими планами й перспективами. Отже, маємо констатува­ти, що запропонована система категорій не суперечить най­поширенішим напрямам у практичній психологи.

Запитання й завдання

1. Чому категоріальний апарат практичної психології відрізняється від категоріального апарату академічної пси­хології?

2. Що таке психологічна проблема?

3. За якими ознаками розрізнюються психологічні проблеми? Назвіть основні види психологічних проблем.

4. Що таке життєва ситуація і як це поняття співвідноситься з поняттям соціальної ситуації розвитку?

5. Яка різниця між життєвою ситуацією та психологічною си­туацією?

6. Яке значення у роботі практикуючого психолога має відтворення життєвого шляху клієнта?

7. У чому полягає сутність життєвої перспективи та які її ха­рактерні особливості?

8. Визначте поняття долі у практичній психології.

9. У чому різниця між соціальною активністю особистості та її діяльністю?

10. Як співвідносяться поняття "доля" й "соціальна активність особистості"?

Література

Абульханова-Славская К. А. Стратегия жизни. Москва. 1991.

Бурлачук Л. Ф., Коржова Е. Ю. К построению теории "измеренной индивидуальности" в психодиагностике // Вопр. психологии. 1994. № 5. С. 5—11.

Воронин В. Н., Князев В. Н. К определению психологического понятия ситуации // Актуальные вопросы организационно-психологического обеспечения работы с кадрами. Москва, 1989. С. 121-126.

Выготский Л. С. Вопросы детской (возрастной) психоло­гии // Собр. соч. Москва, 1984. Т. 4.

Головаха Е. И. Жизненная перспектива и профессиональное самоопределение молодежи. Киев, 1988.

Головаха Е. И., Кроник А. А. Психологическое время личносги. Киев, 1984.

Гумилев Л. Н. География этноса в исторический период. Ленинград, 1990.

Коржова Е. Ю. Методика "Психологическая автобиография" в психодиагностике жизненных ситуаций. Киев, 1994.

Костюк Г. С. Навчально-виховний процес і психічний роз­виток особистості. Київ, 1989.

Кроник А. А. Межличностное оценивание в малых группах. Киев, 1982.

Немов Р. С. Психология: В 2 кн. Москва, 1994.

Роджерс К. Взгляд на психотерапию: становление человека. Москва, 1994.

Эльконин Д. Б. Детская психология. Москва, 1960.